Зате коти не будуть голодні

Тіна була втомленою та щасливою. Новонароджені двійнята солодко сопіли в неї на грудях. Її чоловік Любко сидів поруч і спостерігав за дітьми. В перші дні за ними дійсно цікаво спостерігати, навіть, коли вони просто сплять. А потім почнуться недоспані ночі, гори брудних підгузків, кольки, зубки… І просто спостерігати просто не стане сил.

В кімнату зайшла акушерка.

– Ну як ви тут?

Тіна усміхнулася.

– Там до вас брат рветься. Пустити?

– Пустіть. Він народження племінників чекав ще більше, ніж я.

– Всі чекали, – усміхнулася акушерка, – Вони офіційно перші народжені на цій планеті діти. Справжні корінні іншоземляни. Вже навіть репортери приходили, щоб інтерв’ю взяти. Але я поки що пускаю лише родичів.

– Дякуємо вам, – вдячно поглянув на жінку Любко, – Ми не звикли до такої уваги.

Акушерка вийшла, а за мить в кімнату забіг збуджений Микола – брат-близнюк Тіни. Він акуратно тулив до себе невелику коробочку звідки чувся дивний шкребіт.

– Де там мої племіннички? Ану дайте їх мені сюди!

Хлопець підійшов до Тіни, вручив Любку коробку, а сам взяв на руки одне з немовлят.

– А хто це в нас тут такий сонний? З такими маленькими пальчиками і ротиком?

Немовля прокинулося і почало плакати.

– Ти розбудив її, поклади назад.

Микола послухався і вклав дитину назад на груди матері.

– То це дівчинка?

– Так, дівчинка. А це хлопчик.

Микола ніжно погрався з двома парами дитячих ніжок, а Любко притулив до вуха коробку.

– Тут щось живе?

– О, так, – Микола забрав коробку з рук Любка і повільно відкрив, – Я хотів подарувати своїм племінникам дещо особли…

– Коля? – Тіна суворо на нього зиркнула, – тільки не кажи, що ти незаконно відновив когось.

– Все законно, – заспокоїв її Коля, – Я отримав дозвіл одразу після завершення тераформування. Пам’ятаєш, який подарунок, ще там на Землі, батьки подарували на наше п’ятиріччя?

Він показав вміст коробки і Тіна з Любком ахнули. В ній бавилося двоє чорно-білих кошенят.

Любко взяв одне з них в руки і почесав за вушком. Кошеня пискнуло.

– Я їх назвав Марго і Роббі. Їм вже чотири тижні.

– Але я не бачила в розкладі відновлень інформації про котів, – не вгавала Тіна, – Не забувай, що я теж в лабораторії працюю.

– Просто не помітила мабуть, – невпевнено сказав Микола.

– Коля? – Тіна поглянула йому в очі, – признавайся по-доброму!

– У мене є дозвіл, чесно, – Коля намагався показати всю свою щирість, – Але тільки на сьомий рік.

– Я так і знала!

На Іншій Землі зараз ішов п’ятий рік, відколи люди сюди прилетіли і почали новий відлік часу по періоду обертання нової планети. Рік тут тривав довше, ніж на Землі, тож Коля відповів:

– За Земним часом вже йде якраз сьомий рік.

– Це не виправдання, – відповіла Тіна, – І ти це знаєш.

– То що мені робити? Усипити їх? Це ж живі істоти!

– Думаю, ми щось придумаємо, – запевнив Любко граючись на колінах з пухнастим комочком.

Тіна зітхнула.

– Це в останнє я тебе, брате, прикриваю.

– Впевнений, не буде ніяких проблем. Інша Земля вже придатна для життя. Їжі вистачає і…

– Їжі для людей, – перебила його Тіна, – Ти хоч знаєш, що всі коти хижаки і їм потрібно м’ясо? Думаєш, чому вони останні в черзі на відновлення? Бо спочатку потрібно виростити тих, хто буде їжею, а потім вже тих, хто буде їх їсти. Синтезованих білків ледь на людей вистачає, ніхто ними тварин годувати не буде.

Микола опустив очі. Тіні на мить стало шкода свого молодшого на 12 хв. брата. Він був, хоч і пустотливим, але дуже розумним. Стовбурову клітину ссавця перетворював на гамету з заплющеними очима, а генами маніпулював, як грецький бог. Тому йому дали докторський ступінь у 25 років і посаду провідного генного інженера, як тільки вони прилетіли на Іншу Землю. Тіна трохи заздрила легкості брата. Хоч вона сама маніпулювала генами і свій ступінь отримала тоді ж, коли і Коля. Та, на відмінну від брата, вона не вміла порушувати правила і експериментувати за межами наукової етики.

– Гаразд. Ти ж їх “гавайською сумішшю” годуєш?

Микола кивнув.

“Гавайською сумішшю” називали синтетичну, змодельовану програмою збалансовану речовину, на основі біологічних даних про організм. По суті, це була примітивна заміна молока для відновлених земних ссавців.

– Вони можуть побути з нами. Мені зараз видають потрійну порцію білків для дітей. Для нас поки що це забагато. Одну порцію відкладатиму для них. На кілька місяців їм вистачить. А там побачимо.

Микола кивнув, а про себе зазначив:

“Я щось обов’язково придумаю”.

***

Тіна задумано вийшла на ганок, на традиційну денну прогулянку з дітьми. Вона сіла на лавочці перед домом і нервово загойдала коляску.

– Ти їх до польоту в космос готуєш? – пожартувала сусідка, яка сиділа на своєму подвір’ї на такій самій лавочці і гойдала таку ж коляску тільки одинарну, – Щось тебе тривожить? Ти якась нервова сьогодні.

– Та ні. Все норм, – відповіла Тіна, хоча сусідка і була права.

– А ти чула, що Люда з четвертого будинку знову помітила істоту на подвір’ї?

– Чула. Може в неї післяпологовий розлад психіки. – відповіла Тіна, – Яка тут може бути фауна? Ми відновлення тварин почали лише два місяці назад. І всі екземпляри, окрім бджіл, які потрібні для запилення, досі в лабораторії під пильним наглядом.

– А в Ігоря з третього теж післяпологове? Він теж бачив. Ще тиждень назад. Коли ми терафомували планету, пришвидшували різні процеси – не вгавала сусідка, – А що якщо і еволюційні процеси місцевих організмів пришвидшили?

– Можливо це було б правдою, якби тут були хоч якісь ознаки життя, до того, як ми сюди прилетіли. Але ми саме СЮДИ і прилетіли, бо тут нічого не було, а тому планета стала ідеальним місцем для тераформування і перетворення на Іншу Землю.

– Тобі краще знати, – хмикнула сусідка. – Ти ідеш сьогодні в центр на парад колясок? – поцікавилася жінка.

Тіна закотила очі. Цей парад проводили щотижня. Таким чином вітали нових поселенців у містечку. І це свято їй вже встигло набриднути.

– Ні. Мені сьогодні недобре.

Вони попрощалися і Тіна зайшла в будинок. Її трусило.

Коти поводили себе як зазвичай: бігали по будинку, гралися, спали, але не торкалися білків вже п’ятий день і це дуже стривожило Тіну. А тут ще й дивні істоти… Тіна приховувала кошенят від інших, та боялася, що вони могли тікати назовні і красти їжу в сусідів. Але ж люди мали б впізнати кота, а істоту описували як незвичну і не схожу ні на що.

Відтоді, як вони вселилися в цей будиночок за межами станції, пройшло вже три місяці. Спочатку вони були єдиними людьми на вулиці, адже все містечко будувалося саме для сімей з дітьми. Але вже за кілька днів по сусідству заселилася нова сім’я, а потім ще одна і ще. Поки вся вулиця не заповнилася дитячими колясками. І це не дивно, бо дозвіл на розмноження дали якраз дев’ять місяців назад. Тож пари, які мріяли про дитину одразу почали втілювати цю мрію в життя.

Поверхня планети поступово зеленіла. Люди посіяли перші поля пшениці і жита, посадили плантації овочів і сади фруктових дерев. Тож тепер з нетерпінням очікували перших урожаїв з “вільного” ґрунту.

На цій планеті все росло втричі швидше. Тіна висадила в своєму саду невеличке кавове дерево, яке подарував їй Микола і яке до цього півроку росло в горщику. Вчепившись в ґрунт, дерево швидко витягнулося, зацвіло і на ньому навіть сформувалися червоні ягоди. Тіна вирішила, що збере їх пізніше і подарує на день народження Миколі.

Вона ще раз перевірила котячу миску – білок досі був недоторканий.

У двері хтось постукав і одразу ж їх відкрив. Кошенята миттєво побігли в напрямку звуку, а Тіна почула голос брата.

– Мої муркотуни. А де ваша хазяйка? Гуляє з малечею, а ви тут самі? А що в мене для вас є.

Тіна тихо виглянула з кухні і поглянула на те, що відбувається. Брат сидів навпочіпки і виймав з клітки істоту здалеку схожу на мишу. Істота нервово тіпала своїми ніжками. Коля випустив її перед кошенятами і ті одразу кинулися ловити. Тіна затамувала подих. Марго виявилася спритнішою і відбила тварину в Роббі. Але Коля вийняв з клітки інший екземпляр і кинув його коту.

Кошенята ще трохи погралися зі своїми жертвами, а тоді один за одним з’їли.

– Коля. Що це таке?

Брат виструнчився і його обличчя налилося багрянцем.

– А ти хіба не на параді?

– Коля?

– Я трохи їх підгодовую. Ти ж сама казала, що кошенятам треба м’ясо.

Тіна важко дихала від гніву. Вона заглянула в клітку і побачила там ще одну пару дивних істот. Істоти мали по шість лапок, волохату голову з круглими вухами і сіре тіло, що закінчувалося довгим хвостом. А на спині в тваринок були маленькі хітинові відростки схожі на комашині крильця.

– Що це за істоти?

Коля зам’явся.

– Що це за істоти? – суворо повторила Тіна.

– Це модифіковані миші, яких я створив спеціально для Марго і Роббі.

– Як саме модифіковані?

– Ну… – Коля явно не хотів розказувати.

– Коля?

– Я додав трохи генів від тарганів, щоб вони ще краще розмножувалися і швидше могли потрапити в раціон кошенят.

Тіні хотілося жорстко вилаятися і нагримати на брата. Їй не було зрозуміло, як людина такого ж віку, як вона сама, може бути такою безвідповідальною і не думати про наслідки. Але вона кілька раз глибоко вдихнула, розгрібаючи рій думок в голові.

– Твої мишетаргани втекли і зараз розгулюють по всьому містечку. Їх вже неодноразово бачили.

Коля зблід.

– Але я завжди контролював. Кошенята з’їдали всіх. Та й навіть якби хтось втік, то не вижив би. Вони їдять лише…

Брат не договорив. Тепер його обличчя зблідло.

Тіна суворо пронизувала брата поглядом чекаючи завершення фрази.

– Кавовими зернятами, – відповів Коля, – Але вони мало їдять. Всього одну-дві зернини на тиждень. Каву будуть відновлювати лише через рік. А твоє кімнатне дерево ще не повинне плодоносити.

Тіна не дослухала і кинулася в сад.

– Ти його висадила? – Микола був наляканий і здивований.

Дерево було рясно вкрите ягодами. В кроні листя вони помітили рух. Тіна обережно відгорнула гілку. На дереві сиділо двоє мишетарганів і жували ягоди. Ще троє, зовсім маленьких, гуляло на землі під деревом, а поруч чорніла невеличка нірка, куди всі звіренята миттєво втекли, побачивши людей. Оглянувши територію саду, вони помітили ще кілька нірок.

Тіна злісно глянула на брати.

– У тебе дуже великі проблеми, братику. І в мене, схоже, теж.

Микола зітхнув.

– Зате коти не будуть голодні…