ЗаШкварки галактичного масштабу

(твір учениці 9-го «Д» класу Софії Незабудько  на тему «Як я провела літо»)

Ця історія розпочалася чудового сонячного червневого ранку, коли щорічні контрольні роботи у школі я вже здала, і попереду було два місяці літніх канікул – вільного від уроків життя, якого я чекала ледве не вічність, з першого вересня минулого року.
Було близько дев`ятої ранку. Я прокинулася і розслаблено ніжилася у антигравітаційному ліжку. Сонячні промені радо лилися у вікно моєї кімнати, блакить неба розкривала широкі простори волі, коли двері прочинилися і перша сиза хмаринка у вигляді моєї матусі з`явилася на горизонті.

– Софійко, доброго ранку!
– Доброго ранку, матусю!
– Тільки-но дзвонила бабуся Стефанія, – мовила мама. – Завтра поїдеш до неї на село. Допоможеш з завантаженням «Мандаринки» овочами і фруктами…
– Ну, мамо! – Я миттєво надула губи.
Витрачати два, а то й три дні на те, щоб керувати старезними роботами, які будуть завантажувати бабусину іржаву коробку, – ні, це зовсім не входило в мої особисті плани на літо.
– …А потім полетиш з бабусею на Альдебаран, на галактичний конгрес, – лагідний і теплий голос моєї матусеньки раптом здався мені крижаним арктичним ураганом. – Поторгуєш на місцевому ринку, поки бабуся буде приймати участь у роботі конгресу.
– Нізащо! – мене винесло з ліжка, наче квіточку, яку підхопило шалене торнадо серед ланів Північної Америки. – Оце вже дзуськи!
– Ти вже досить доросла дівчина і чудово впораєшся, – мама і оком не повела на мій майже ракетний старт з ліжка. – Бабусі конче потрібна твоя допомога!
Я обожнюю мою бабусю Стефанію. Раз чи два на місяць ми всією родиною вирушаємо до неї на село, допомагаємо їй з роботами на городі і в садочку. Але працювати підчас літніх канікул… Ні, я була морально не готова до такої жертви.
– Це не надовго, – заспокійливо мовила моя матусенька. – Наприкінці першої декади липня ви вже повернетесь додому.
 Зрозуміло, що родинного порозуміння з матусею годі було чекати, і космічні течії зі швидкістю світла винесли мене повз неї аж у центральну кімнату. У таких складних родинних обставинах допомогти могло тільки рішення Верхньої Інстанції.
– Татусю мій, татусечко! – Я підняла погляд до стелі. – Допоможи!
Мабуть голос мій звучав так жалісно і безпорадно, що руда чуприна тата майже відразу з`явилася у дверях його кабінету.
Кабінет над стелею за антигравітаційною технологією батько виростив тоді, коли смугасте чудовисько Мурляндо взяло за звичку періодично шерстити робочі папери на його столі і носом чотирма тиканнями активізувати панель на татовому планшеті. Але це допомогло тільки протягом двох чи трьох тижнів. Потім наш домашній котик дотямив, що при вдалому стрибку з шафи з посудом в простір під дверима на стелі, гравітаційні хвилі самостійно затягнуть його у батьків кабінет. Тепер Мурляндо щоденно уявляв, що татові папери на столі – то всохле осіннє листя, яке треба акуратно скласти у купки, а вночі робив шалений «тигидик» по полицям книжкових шаф.
– Що трапилось, Софійко? – запитав тато, притримуючи окуляри, що дуже хотіли й собі політати у невагомості, яка панувала у прорізі дверей до кабінету.
– Мама відсилає мене у село до бабусі, – запхикала я голосом маленької дівчинки, у якої сусідський хлопчисько тільки-но відібрав улюблену ляльку. – А у мене ж літні канікули…
– Бабуся просила Софійчиної допомоги на час відрядження на галактичний конгрес, – мама доінформувала батька від дверей. – Це тільки днів на десять – дванадцять.
– Татусю, ти ж обіцяв, що цієї неділі ми поїдемо до парку Серенгеті в Танзанії, – я захлюпала носом.
Але, на жаль, Верховна Інстанція стала на матусин бік:
– Софійко, бабусі дійсно треба допомогти, – голос з квартирних небес прозвучав остаточним вироком без можливості оскарження. – А до Танзанії ми прекрасно можемо злітати і в липні.
Взагалі, у нашій родині панує повна демократія, тобто керує всім моя люба матуся, але у критичні моменти голос тата теж має велику вагу. На жаль, не цього разу.
Сонечко за вікнами наче сховалося серед хмарок…
Наступного ранку з рюкзачком найнеобхідніших – з точки зору мами і тата – на час подорожі речей я завантажилася в рейсовий ракетоплан в космопорту Бориспіль. «Рюкзачок у дорогу» таки довелось здати у багажне відділення, і несли його туди аж два роботи-вантажники.
В велетенський ілюмінатор було видно рівні ряди ракетопланів, які чекали своєї черги на вилети за різними маршрутами. Мама і тато з будівлі космовокзалу побачили мене за склом і замахали руками. Я теж мляво помахала у відповідь. Настрій у мене був похмурий, як сірий день у листопаді, і з очей ось-ось були готові зірватися краплі.
Загуркотіли двигуни десь під кормою, ракетоплан стрімко, але плавно пішов вгору. П`ять хвилин навантаження, але не дуже сильного, і ось вона – невагомість.
Сонце щосили вдарило променями в ілюмінатор. Тут, на орбіті, промені жорстокі, палючі, бо їх у вакуумі не зм’якшує атмосферне повітря. Тому я відразу опустила на вікно захисну штору.
Невагомість я люблю, і хвилин з двадцять артистично вертілася у повітрі і робила селфі під стелею – на Землі викладу фото у «Фейсінтері» на радість моїх шкільних і позашкільних друзів. Хоч якась радість серед похмурого початку літніх канікул.
Потім знову була п’ятихвилинка навантаження – і гоп-ля-ля: «Здоров був, космопорт Канберра! Привіт, Австраліє!»
Я вже звикла до цього маршруту, бо вирушала ним неодноразово. До інших бабусі й діда – Марти і Альберта – я з батьками літала набагато рідше, раз на рік чи два, бо жили вони у підводному містечку аж на Енцеладі, супутнику окільцьованого Сатурна.
Бабуся Стефанія чекала мене у приміщені вокзалу. Ми привіталися, обнялися і рушили до аеромобілю, у багажник якого місцеві вантажники вже встигли запхати мій дорожній «рюкзачок».
Цього травня моїй бабусі сповнилося п’ятдесят вісім. Вона мідноволоса, засмагла, майже як корінна австралійка, і має таку міцну і спортивну фігуру, що шиї різновікових чоловіків наче вивертає слідом якась невідома сила, коли моя бабуся пропливає у просторі повз них. Ще вона відомий всій планеті фізик, Ph.D. – Doctor of Philosophy – тобто доктор наук по-нашому. А за своїм хобі – також визнана селекціонерка.
До бабусиного села ми мчали трасою ледве не годину – розташоване воно у самому серці австралійського континенту. Ще років сто тому тут була майже мертва пустеля. А тепер розкинулися сади і лани, виблискують на сонці водою штучні озера і канали. Село приблизно на відстані двох кілометрів від Сайнстауна – Наукового міста, тому кожного ранку бабуся їздить на роботу до своєї лабораторії на звичайному велосипеді.
Хата бабусі Стефанії на селі вирізняється серед інших. Вона хоч і двоповерхова, але побудована так, що дуже схожа на звичайну мазанку десь в українських степах – навіть солом`яний дах імітовано. А ось криниця з дерев`яним журавлем над нею – справжнісінька, бо під селом на глибині приблизно ста метрів дійсно тече підземна річка з чистою водою. В хаті, звичайно ж, є водопровід, але пити чисту підземну воду полюбляє і сама бабуся Стефанія, і її гості.
Коли ми розвантажились, бабуся нагодувала мене другим за цей ранок сніданком – і я не відмовилась від вареників з вишнями в сметані, напоїла компотом з яблук. А потім ми майже на весь день поїхали на екскурсію до наукового міста, і бабуся тягала мене по лабораторіях своїх друзів – від фізичних до біологічних. Були навіть у палеонтологічному музеї і в музеї позаземних культур. Я розуміла підтекст цих відвідувань: мені через рік поступати у коледж, і Стефанія Петрівна прагнула якось підштовхнути мене до вибору чогось для мене цікавого серед усього спектру наук. Мама у мене – професіональна музика, скрипачка. Тато – відомий адвокат. А я, як висловлюється мій дідусь Нестор, капітан Зоряного флоту, ще «Велика Загадка». Але, на жаль, дизайнерської лабораторії жіночого одягу в Сайнстауні не було.
Ввечері ми довго гуляли садочком, розмовляючи про різні різнощі, а потім пили чай з медом і печивом на веранді перед басейном у внутрішньому дворі.
На ранок почалося завантаження на «Мандаринку» усіх тих бабусиних фруктів і овочів, які мали відправитися з нами у подорож до Альдебарану. Чого там тільки не було! Гарбузи і кавуни, яблука і груші, буряки і морква – ну, все, що можна собі уявити і вирощувати за українськими технологіями на австралійських просторах. Бабуся відбула до своєї лабораторії, бо їй треба було остаточно підготувати доповідь на галактичному конгресі, а командувати роботами, як і передбачалось, випало мені. Але це було нескладно, бо роботи були досвідчені, вишколені попередніми роками сумлінної служби.
«Мандаринка» була досить старим кораблем. Її подарував бабусиній мамі ще мій прадід Едвард, в той день, коли вона народила донечку Стефанію. Корабель мав назву «Darina’s Moon», що означало «Місяць Дарини», бо мою прабабусю звали Дариною. Коли мала Стефанія почала розмовляти, то вона творчо поміняла слова у назві зорельота місцями і вдосконалила їх звучання. З тих часів корабель і отримав остаточну назву «Мандаринка».
Як і передбачала матуся, завантаження зайняло дві доби, і на ранок третьої доби ми стартували. Хоча Стефанія має посвідчення космічного пілота, пілотування вона довірила автоматам – траса до Альдебарана була вже давно відома і наїжджена.
Альдебаран, щоб ви знали, це така велетенська помаранчева зірка, яка світить приблизно в чотириста разів сильніше нашого Сонечка. Планет навкруги неї – сила силенна. Тому її й обрали як один з визнаних галактичних центрів для спілкування представників різних позаземних космічних цивілізацій.
Летіти до планетної системи Альдебарану треба шістдесят п’ять світлових років, але «Мандаринку», не зважаючи на її загальний вік, неодноразово модернізували. Вона досить комфортабельний корабель з сучасними двигунами, що ущільнюють окремі ділянки Всесвіту і дозволяють рухатись з засвітловими швидкостями у тому «ніщо», що виникає перед носом зорельота замість звичайного нам простору-часу. Таке ущільнення ми відразу і зробили, як тільки віддалилися від Землі приблизно на мільйон кілометрів – це зайняло майже дві години.
Подорож поза простором і часом тривала чверть доби. Нічого цікавого за вікнами «Мандаринки» не було – летиш наче у чорному рукаві. Тому бабуся поринула у редагування своєї доповіді на конгресі, а я навіть встигла подивитися серіал про пригоди дівчат і хлопців – моїх однолітків – на якійсь загадковій планеті біля невідомої зірки.
Вийшли ми в звичайний простір-час вже у системі Альдебарану і висадилися на штучній планеті Бонатва. Атмосфера планети та її клімат були максимально «інтеровані», тобто прийнятні для більшості представників різних космічних рас. А для усіляких жителів за межами загально прийнятного – «замежанів» – були наготові чудові й дуже комфортні особисті скафандри. Земля, на щастя, входить у число планет зі стандартними атмосферними і кліматичними параметрами.
На Бонатві сила тяжіння складає дев`яносто відсотків від земної. Тому і мені, і бабусі у перші дні перебування на планеті рухатися було легко і приємно. Потім ми вже призвичаїлися.
У космопорту тих, хто прилітав зустрічав лозунг «Привіт учасникам конгресу «Галактичні закварки»!» На моє запитання, бабуся пояснила, що закварки – це гіпотетичні частинки темної матерії, яка існує навколо нас, але яку ніхто досі спіймати не зміг за сто років дослідів і спроб.
Оселилися ми у шикарному – «на сім зірочок», як вихвалявся павукоподібний портьє на рецепції, – готелі «Командор-адмірал Жвольдер», у трьохкімнатному номері. Одна кімната – спальня бабусі, друга – моя, а третя – гостинна, з височенними стелями і широкими дверима для можливих гостей.
Тільки ми розпакували свої багажі, як гості так і ринули до нас. І всі виявилися старими бабусиними знайомими, а то й давніми друзями, бо не вважали за необхідне навіть повідомити комунікатором про свій майбутній візит – просто стукали у двері й за кілька секунд по тому вже радо вітали «шановну Стефанію Петрівну».
Першим прийшов майже двометровий професор Вертіно-Вертано-Плу – двометрове рожеве фламінго на червоних ногах-лапах, взутих у щось подібне до міхових чобітків, з велетенським наче дзьоб, але м`яким зігнутим носом, і лаписьками з довгими пальцями на місці, де у всіх порядних земних птахів мають бути крила. І ось цей суперптах, щось белькочучи своїм носом і одночасно ротом, з`являється на порозі нашої оселі й стискує у обіймах мою рідну бабусеньку. Стефанія Петрівна, доктор наук, радо верещить, наче трирічне дівчисько, якому купили нову ляльку, і у свою чергу повисає на його довгій пташиній шиї.
Другим, в наш номер у готелі прибув доктор галактичних наук з системи двох сонць у сузір`ї Пегаса Журхссерреміній Мукарріагча Щержатшавін Комморра Гюрра. Уявіть собі істоту, яка нагадує півтораметрової висоти барило, обтягнуте помаранчевою піновидною матерією з рукавами такого ж кольору. Рукави розташовувалися двома ярусами – один майже біля самого днища барила, другий – приблизно на двох третинах його висоти. З усіх рукавів стирчать темно-зелені мацаки, кожний з яких закінчується п’ятьма гнучкими короткими відростками. Вже потім я порахувала, що на верхньому ярусі було чотири рукави з відростками, а на нижньому – шість. Верхня частина барила переходить в щось схоже на закруглений конус такого ж кольору, що й щупальця в рукавах. Вершина конуса сяє невеликою фіолетовою лисинкою, від якої до верхньої частини барила звисають чорні косми, заплетені в чисельні акуратні косички-дреди. Дреди розчесані ліворуч і праворуч і заправлені за майже вертикальні клиноподібні відростки з обох боків конуса. Тому я добре розгляділа, що на вільній від волосся частині конуса, в його верхній частині, розміщені чотири витягнуті вгору овальні отвори жовтуватого кольору з синьою яскравою крапкою всередині. Нижче горизонтально розташовувалися довгі і пухкі яскраво-червоні губи. Ці губи були відкриті і можна було побачити два ряди жовтих, трапецієподібної форми зубів.
Від цього жахіття можна було відразу втратити свідомість, але доктор Гюрра – так він спростив для мене своє ім`я, – мені відразу сподобався, бо виявився неабияким веселуном і жартівником на відміну від суворого і манірного професора-фламінго Вертіно.
Потім я вже не встигала дивуватись. В номер один за одним набилися представники двадцяти чи навіть тридцяти різноманітних галактичних рас – деяким місця вже не вистачило, і вони стояли в коридорі, заглядаючи у відкриті двері. Двоє вилізли з велетенської труби у ванній кімнаті, – виявилося, що то такий водяний ліфт для тих, хто живе у воді, – істота, схожа на моржа, але з двома хвостами і фіолетового кольору гігантський восьминіг, на верхній частині якого було щось, що нагадувало гострі вуха з китицями на кінцях. Один з гостей, схожий на графа Дракулу, загорнутого в плащ-крила, повис на люстрі вниз головою, і без зупинки фотографував збіговисько вчених під ним. Вікно у гостинній кімнаті довелось розкрити навстіж, бо тридцяти тонний розумний бронтозавр з шостої планети зірки Шедар не мав ніякої можливості пройти ні в наш номер, ні навіть у готель, щоб привітати шановну Стефанію Петрівну.
Було очевидно, що галактичний конгрес фактично достроково розпочав свою роботу в номері моєї бабусі. Від цього гамору у мене розболілася голова, я пішла в свою кімнату, щільно зачинила двері, надягла на вуха навушники і включила записи земної естрадної музики. Хоч якась відрада…
Назавтра галактичний конгрес офіційно розпочав свою роботу, і одночасно був перший день моєї торгівлі бабусиними фруктами на місцевому ринку. Стефанія Петрівна особисто у восьмій ранку привела мене на робоче місце, дала короткі, але чіткі інструкції, чмокнула у щоку і помчала, поспішаючи на реєстрацію.
Моє робоче місце мало досить масштабні розміри. Нахилений вперед градусів на тридцять прилавок був у довжину метрів сто, а в ширину – метрів двадцять. Геть увесь він був заставлений глибокими пластиковими контейнерами з фруктами і овочами: шість контейнерів у першому правому стовпчику, шість – у наступному, і так до самого кінця по всій «стометрівці». На мій дилетантський погляд, наприклад, яблука у першому стовпчику стометрового прилавку мали однаковий вигляд у всіх шести контейнерах, але інформаційні таблички над ними сповіщали про різні ціни на них і те, що вони відповідно до кожного контейнера різні: «верхні», «нижні», «чарівні», «дивні», «справжні» і «красиві». Цікаво, що такі ж назви повторювалися і для всіх інших овочів і фруктів: груші від «верхніх» до «красивих», теж саме для гарбузів і кавунів – ну, і так далі до самого останнього стовпчика з морквою на прилавку.
Я тільки плечима знизала – нічого собі назви сортів у моєї бабусеньки. Заінтригована, навіть з`їла одне «чарівне» яблучко, загадала бажання, але нічого з загаданого не трапилося. Гм, чистої води піар, не більше.
Рухатись вздовж всього прилавку було не важко: я сиділа верхи у антигравітаційному кріслі. Всі торгові операції за моїми командами з невеличкого пульту виконували вбудовані у прилавок ручиська-маніпулятори: вантажили, зважували, пробивали чек на касовому апараті й видавали покупцеві оплачений карткою або галактичною готівкою товар.
Подивилась навкруги. Торговий павільйон мав велетенські розміри: стеля була на висоті метрів сто п’ятдесят, а вліво-вправо і вперед-назад торговий простір тягнувся взагалі ледве не до горизонту. На підлозі –  великі люки, а під ними водяний басейн – це для того, щоб представники водяних планет мали змогу на рівних з сухопутними і повітряними істотами закупатися на ринку. А що ви хочете? Це ж центральний галактичний базар, а не сільський ринок біля якогось Піндюжинська на планеті Рюшенклац.
Зранку першого дня торгівлі ніякої взагалі не було – до полудня жодного покупця. Ні в мене, ні в моїх сусідів. З правого боку від мого прилавку була торгова зона розумної істоти, схожої одночасно на бджолу з чорними і жовтими смужками і на метелика з великими подвійними крилами з химерними візерунками, яка торгувала якимись овочами, що постійно звивалися, наче справжні змії. А зліва був торговий прилавок такого собі синього кольору колобка з ручками і ніжками, що реалізовував різнокольорові кристалики-фрукти.
– І це зрозуміло чому нікого сьогодні не має, – бурмотіла на інтергалакті моя бджолина сусідка. – Всі потенційні покупці – на урочистому відкритті конгресу, в пельку його галактичну матір! Де вони взялись на наші голови, оті «Галактичні зашкварки»!
Сусід зліва тільки гірко позіхав. А я, щоб не гаяти часу, розглядала новини дизайну одягу з виставки на Юпітері.
Першим моїм покупцем виявився не який-небудь інопланетянин, а звичайний земний хлопчисько, мого ж приблизно віку – десь коло п’ятнадцяти років. Він примчав, як метеор майже відразу після перерви на обід на галактичному конгресі.
– Це тут торгова точка доктора наук Березняк Стефанії Петрівни? – запитав, ще не відхекавшись від бігу. Розмовляв українською, без акценту.
– Тут, – буркнула я собі під носа. Ти ж дивись яке поспішайко! Ні «привіт», ні «добрий день». Страшенно не люблю нечемних хлопців.
– Чудово! – видихнув він, витираючи долонею піт з чола. – Дайте мені усіх шести категорій яблук!
– Скільки? – поцікавилась я. – Кілограм, два, три?
– Ні, по одному яблуку кожного сорту!
Я отетеріла. Оце покупець називається!
Мовчки видала команди з пульта. Маніпулятори акуратно спакували йому пакетик з шістьма яблуками і отримали оплату.
– Ти тут торгуєш? – раптом зацікавився хлопець.
Овва, він вже й на «ти» перейшов!
– Ну, торгую, що не видно? – Я зиркнула на нього з-під лоба. – А тобі що, мама грошей тільки на шість яблук дала, Гаррі?
Він здивовано округлив очі.
– Ні, – каже, – просто одного яблука кожного сорту мені буде вдосталь для дослідів.
Я ледве не розреготалася. Це бабусині яблука для дослідів? Оце брехунець!
– А чому ти назвала мене Гаррі? – став допитуватися хлопчисько. От же ж настирний!
– Ти подивись на себе в дзеркало! – я вже відверто розреготалась. – Обличчя, зачіска, окуляри круглі. Вилитий Гаррі Поттер!
Він на мить збентежився, а потім каже:
– Це не окуляри, а устрій віртуальної реальності і комп`ютер.
– Це не має ніякого значення! – пхикнула я. – Головне, що вписуються в образ!
– Ну, а ти тоді будеш Пеппі, – він і собі засміявся. – Пеппі Довгапанчоха! Бо волосся у тебе руде і зібране у два хвостики, ніс у веснянках та й ще очі зелені!
Ти ж диви, він вже й очі встиг розглядіти. Який нахаба!
– Ти онука докторки Березняк? – питає цей «ботанік».
– Онука, – кажу. – А тобі яке діло?
– Мене звати Андре, – він посміхається. – Андре Деляфевр. Я з земної колонії на Проксимі Центавра.
Ту колонію ще минулого століття створили американці і канадці у планетній системі найближчої до Сонця зірки.
– Я – Софія, – кажу й собі. – Гм, а нашу українську мову звідки знаєш?
– У мене мама з України, з Чернігівщини. Тут я на конгресі з татом. Цікаво ж. А ти тут постійно торгуєш?
– Кожного дня, – хмурю чоло я. Теж мені, турист. – До кінця вашого конгресу.
Щось яскраво блимає у куточку лівого скельця його окулярів.
– Йой, мені пора! Зараз буде ще одна дуже цікава доповідь.
Боже ж мій, яка ділова ковбаса!
– Біжи до свого татуся, Гаррі! – я показую йому язика.
– Бувай, Пеппі! – сміється хлопчисько у відповідь, показує мені довгого носа і щодуху мчить до виходу серед ринкових рядів.
І після цього візиту моя торгівля поперла, наче тісто на дріжджах. Покупці пішли один за одним. А потім взагалі утворилася черга. Цікаво, що більшість покупців були з числа учасників конгресу, деяких я навіть впізнала, бо вони ще в першій вечір були у нас в готелі.
Я працювала, як торговий робот-автомат. Бабусині овочі і фрукти гребли кілограмами. Сусіди, у яких майже не було покупців, заздрісно  поглядали у мій бік.
Відпрацювала до закриття ринку, до двадцять першої години. Ледве допленталася до номера. У нашій гостинній знову була сила силенна гостей. Всі вертілися навколо бабусі і щось гаряче обговорювали.
Я прослизнула у свою кімнату і замовила вечерю. Вмилася, попоїла, знайшла собі якийсь фільм на комунікаторі – і майже відразу відключилась до самого ранку.
З другого дня моя торгівля стала шаленою. Зранку автомати підвозили з «Мандаринки» товар і розкладали його по контейнерах. У першу половину дня бажаючих купити земні фрукти і овочі було небагато, у більшості – місцеве населення. Бо зранку і до полудня йшли основні засідання галактичного конгресу. Головні покупці з`являлися по обіді, і тоді працювати доводилося як на конвеєрі.
Єдина відрада, що з другого дня моєї торгівлі разом з першими покупцями став прибігати ще й Гаррі Поттер. На мою радість, він не стовбичив навколо прилавку, а, – швидко засвоївши керування торговим пультом. – взявся мені допомагати. І тепер ми по черзі літали вдовж торгового простору на антигравітаційному кріслі, відпускаючи товар. Ввечері він чемно проводжував мене до дверей готельного номера і зникав до наступного дня.
Так тривало до п`ятого дня торгівлі і передостаннього дня роботи конгресу. А на п`ятий день мене звинуватили у злочині.
З ранку було всього декілька покупців і серед них така собі тіточка зеленуватого кольору, схожа на товсту земну гусінь, що вертикально звивається латинською літерою «S». Очі за довгастими окулярами, широченний рот і безліч маленьких ручок і ніжок вздовж всього тіла. Купила вона по кілограму усіх шести сортів яблук.
Не пройшло й двох годин, як біля мого прилавку знизився полицейский антиграв і з нього вилізли ота тіточка-гусінь і два місцевих поліціанти у жовтих мундирах. Вони  були схожі один на одного, наче близнюки і мали вигляд земних горил, але викрашених у синій колір і з чотирма лапами замість двох.
– Ось вона! – загорлала тітка-гусінь, тицяючи у мій бік з півдесятком малих ручок. – Ось ця земна шахрайка!
Поліціанти посунули до мого прилавку.
– Істоти розумні, ви подивіться, що воно діється! – продовжувала лементувати зелена гусінь. – Вранці я купила у цієї особи яблука шести сортів, і за кожний сорт заплатила різні кошти. Але на смак усі ці яблука – однакові! Вони всі однакові, а ця земна шахрайка продає їх під різними цінами і під різними назвами! Який обман! А я стою у своєму торговому ряду, торгівлі майже немає, а у цієї злодійки кожного дня – ажіотаж!
Ось воно що, заздрість конкурентки!
Навколо нас миттєво став збиратися натовп покупців і торгівців з найближчих рядів.
– Ваш паспорт, шановна пані! – рикнув на мене один з поліціантів і протягнув волосате синє лаписько.
– У мене ще немає паспорту, – злякало залопотіла я. – На Землі паспорт отримують після шістнадцяти років…
– Ага, вона ще й документів не має! – відразу зарепетувала гусінь в окулярах. – Контрабандистка!
– Хто може підтвердити особистість цієї істоти з Землі? – поліціант обвів поглядом натовп навколо нас. Всі мовчали. – Ніхто?
Я швидко натиснула кнопку тривоги на комунікаторі. Зрозуміла, що без бабусиної допомоги мені з цієї халепи не виплутатися.
– Пані, я змушений вас заарештувати для встановлення вашої особи! – поліціант загрозливо випнув велику шелепу.
– Я можу! – через натовп торговців протиснувся мій Гаррі Поттер. – Я можу підтвердити!
Він став між моїм прилавком і поліціантами.
– Ця дівчина – Софія, онука доктора наук Стефанії Петрівни Березняк, учасниці галактичного конгресу!
От ще мушкетер-захисник на мою голову!
– Ваші документи, юначе! – поліціант навис над хлопцем.
– Документи у нас на Проксимі видають тільки після повноліття, – Гаррі продублював мою відповідь.
– Поплічник шахрайки! – заверещала очкаста зелена гусінь. – Я бачила: вчора вони торгували разом!
– Тоді ви теж арештовані! – голос поліціанта загримів над натовпом. – До вияснення вашої особи!
Який зашквар на «Галактичних закварках»! На жаль, мій відважний лицар виявився без меча.
– Мафія! Земна мафія! – тітку-гусінь аж затрясло від збудження. – Зовсім нам, простим галактанам, життя від них немає!
Мабуть, мене і Гаррі таки запроторили б до в`язниці, але як у всіх нормальних історіях саме цієї миті з-під стелі ринку знизився швидкісний антиграв, з якого вибралися один за одним моя бабуся Стефанія Петрівна, якийсь широкоплечий і високий дядечко і бабусині друзі-науковці – велетенський наче барило Гюрра і схожий на рожевого фламінго професор Вертіно.
Моя бабуся з ходу в`їхала в ситуацію. Тицьнула під носа представникам закону в розвернутому вигляді своє посвідчення Стефанії Петрівни Березняк.
– Це дійсно моя онука, Софія Незабудько, – мовила поліціантам. – Вона тут як лаборант, допомагає мені на галактичному конгресі.
Лаборант так лаборант. Це краще, ніж дівчисько, яке поставили на ринку торгувати овочами і фруктами.
– Підтверджую, – мовив з висоти свого двометрового росту професор Вертіно. – Це дійсно онука доктора Березняк!
– І я теж засвідчую цей факт, – загуркотів басом велетенський Гюрро.
– Я – професор Жуль Деляфевр, – й собі озвався високий незнайомець, що прилетів разом з бабусею і її колегами. – Цей хлопець – мій син і асистент Андре.
Жуль Деляфевр теж продемонстрував свій галактичний паспорт.
– Ага! – не вгавала тітка-гусінь. – Тут тепер все керівництво земної мафії! Вони продають на нашому ринку однакові яблука і під різними цінами! Це шахрайство!
– Як ви поясните цей факт? – очі поліціантів знову повернулися у бабусин бік. – Це ж порушення правил торгівлі!
– Ніякого порушення тут немає, – моя бабусечка знизала плечима і звернулась до горластої іноземної тітки. – Ви для чого брали яблука, шановна?
– Як для чого? Їсти, звичайно! – гусінь хижо вискалила зуби. Зуби у неї були жовті і гострі. – І з`їла! Можу скласти клятву на Галактичній Конституції, що вони були однакові!
– Насправді ж ми торгуємо тут не стільки овочами і фруктами, скільки тим, чим вони покриті, – спокійно почала пояснення моя бабуся. – Це дійсно яблука одного сорту, але покриття у них різне – кваркове, відповідно «верхні», «нижні», «чарівні», «дивні», «справжні» і «красиві» кварки. А оскільки усі ці частинки мають різну вагу, то моя онука і лаборантка Софійка і торгує ними за різними цінами.
З подальшої бабусиної розповіді мені остаточно стало зрозумілим все, що відбувалось останніми днями.
Декілька місяців тому моя бабуся Стефанія винайшла засіб – «магнітне ласо», – за допомогою якого можна було надовго стабілізувати всі шість типів існуючих у природі кварків, що за звичайних умов майже миттєво з`єднуються в інші елементарні частинки. Найкраще це зробити, покривши в кілька шарів кварками якесь кругле тіло. Під рукою у бабусі якраз опинилося яблуко з її садочка. Воно і стало першим носієм стабілізованих кварків. Потім виявилося, що гурт стабілізованих кварків фактично вічно може зберігати в собі овочі і фрукти. Тоді у бабусі виникла ідея привезти на галактичний конгрес не тільки свої досягнення у фізиці у вигляді стабілізованих кварків, а й результати її сільськогосподарської практики.
Професор Деляфевр з Проксими – бабусин знайомий і колега. Вона ще до своєї доповіді на конгресі поділилася з ним результатами своїх розробок. Професор негайно відправив до мене свого сина Андре, щоб встигнути купити хоча б кілька «кваркових» яблук до того моменту, як на них накинуться інші учасники конгресу.
Коли бабуся виголосила свою сенсаційну доповідь з трибуни конгресу «Галактичні закварки», учасники дійсно масово кинулися купувати «красиві», «чарівні» і всі інші овочі і фрукти. Моя торгівля стала стрімко зростати.
Бабуся закінчила свою розповідь. Інцидент, як кажуть, було вичерпано. Поліціанти відлетіли на своєму антиграві, натовп розійшовся. Тільки тітка-гусінь відповзала на своє торгове місце, щось невдоволено бурмочучи.
Наступного дня конгрес закінчив свою роботу. З тим закінчилася і моя ринкова торгівля. В трюмах «Мандаринки» не залишилось жодного кілограму товару. Останні овочі і фрукти фізики з усіх районів Чумацького шляху брали мало не оптом.
Ввечері був запланований заключний бал-банкет для учасників конгресу, і бабуся, звичайно ж, запросила на нього і мене. У нас був столик на шістьох – я, бабуся, Вертіно, Гюрра, професор Деляфевр і мій Гаррі Поттер. Все було як звичайно: тости, виступи, смачна їжа, танці. Я вперше побачила як може плам`яніти у танці моя люба бабусечка, а Вертано і Гюрро танцюють український гопак. Гаррі Поттер декілька разів теж запрошував мене на танок. Під поглядами наукової галактичної громадськості я вимушена була погодитися. Тільки пошепки на вухо попередила мого кавалера, що якщо він спробує занадто притискатися до мене, я прилюдно відкушу йому носа.
Спочатку бесіда за столом точилася на різні теми, а потім все сповзло на обговорення наукових проблем і зокрема квантової механіки. Від нічого робити я теж прислухалася.
– Твоє «магнітне ласо», люба Стефаніє, – гуркотів Гюрро, – дає змогу нам стабілізувати всі шість типів кварків. Але, на жаль, темна матерія досі залишається для нас загадкою…
– Якщо звичайна матерія складається з «верхніх» і «нижніх» кварків, то чому не припустити, що невловима темна матерія складається з усіх інших кварків – «чарівних» і «дивних», «справжніх» і «красивих»? – Деляфевр наморщив чоло. – Ви ж знаєте, що саме цю гіпотезу я обстоював на конгресі у своєму докладі.
– Якщо це так, – прогугнявив фламінго Вертіно, – то темна матерія повинна поділятися на легку і важку. Легка буде складатися з «чарівних» і «дивних» карків, а важка – зі «справжніх» і «красивих».
– Щоб перевірити це припущення, любі друзі, треба спочатку навчитися керувати кварками, – моя бабуся сумно посміхнулася. – А моє «ласо» поки що може тільки стабілізувати кварки за допомогою магнітного поля.
І тут мені в голову прийшла цікава думка.
– Є такий дизайнерський прийом при шитті одягу, – я насмілилась вступити у загальну розмову. – Коли дизайнеру треба зачепити з тканини одну єдину ниточку, він підхоплює її за допомогою тоненької голочки і витягує назовні. Бабусю, а чи можна зробити твоє «магнітне ласо» таким тонким, щоб воно стабілізувало у собі тільки один-єдиний кварк?
За столом запанувала тиша. А потім Гюрро прогуркотів:
– Я б взявся це зробити за допомогою мого магнітного конвертера. Потрібні тільки математичні розрахунки сили того голкового «магнітного ласо».
– А що тут рахувати? – Вертіно притягнув до себе декілька серветок і дістав з під «крила» великий олівець. – Хоч зараз!
– Припустимо, що Софія має рацію, – бабуся поклала мені долоню на плече. – Але що нам робити з отим окремим вилученим кварком?
І тут раптом озвався мій Гаррі Поттер:
– Можна буде створити протон темної матерії. Якщо припустити, що протони темної матерії складаються з кварків за тією ж схемою, що протони звичайної матерії.
– Як? – Гюрро зацікавлено нахилив у бік хлопця конусоподібну голову.
– Наприклад, – впевнено продовжував Андре-Гаррі, – ми взяли з яблука один «чарівний» кварк за допомогою «магнітного ласо» і занурили цей кварк у шар «дивних» кварків на сусідньому яблуку. Що буде? «Чарівний» кварк миттєво об`єднається з двома «дивними» кварками, і утворить протон темної матерії!
– А якщо за допомогою того ж «магнітного ласо» ми візьмемо ще й окремий мюон, – підтримав сина Жуль Деляфевр, –  і одночасно з «чарівним» кварком введемо його в зону контакту з «дивними» кварками, то матимемо найпростіший атом легкої темної матерії – атом «темного водню»!
– Якщо яблуко з шаром «дивних» кварків перед цим покласти на дуже чутливі атомні ваги, – сказала бабуся Стефанія, – то ми зможемо виміряти вагу одного атома того «легкого темного водню»!
– Слухайте, друзі, – загуркотів басом Гюрро, – це ж дуже цікава ідея! Ну, що? Спробуємо?
Тут заграла музика. Оголосили «білий танок», і я висмикнула мого Гаррі – Андрійка від наукових проблем у танцювальний зал.
…Всю дорогу додому я відпочивала. Знайшла у галактонеті ролик про квантову механіку і дивилася. Виявилося, що це дуже цікаво – оті кварки, лептони, бозони і все інше. Може піти бабусиними шляхами, зайнятися фізикою елементарних частинок? А моє дизайнерство буде таким собі хобі, як для бабусі Стефанії садівництво? Треба добре подумати.
…Остаток літа я провела стандартно – літала з батьками до Танзанії, відпочивала на місячному курорті в Океані Бур, каталася на гравітаційних лижах в Карпатах. Правда, тепер щодня ввечері ми у галактичних мережах спілкувались з Андре Деляфевром. Я іменувала його «колега Гаррі», а він відповідно називав мене «колега Пеппі».

P.S. За цю свою писанину я отримала «тверду десятку», оскільки наша вчителька Марія Степанівна знайшла в тексті пару-трійку граматичних помилок.
З того часу пройшов майже рік. Відкривачі «атома водню легкої темної матерії» і «метода збірки елементарних частинок легкої і важкої темної матерії за допомогою «магнітних голок» таки отримали у травні цього року Галактичну наукову премію з фізики.
Професор Вертіно – дуже чесна і педантична розумна істота. Тому, готуючи матеріали на розгляд Галактичної академії наук, що присудила ту премію, він вказав прізвища всіх, хто був причетний до відкриття. Тепер у всіх підручниках з фізики по всьому Чумацькому Шляху перераховані не тільки прізвища моєї бабусі, Жуля Деляфевра, Гюрро і самого Вертіно, але й ще два прізвища.
Здогадуєтесь, чиї?