КІБЕРФЛАТТ

                           КІБЕРФЛАТТ

 

 

 

 

 

Вітер на платформі гуляв протягом. Дощова вогкість в’їдалася в старий асфальт підвісного перону. Виляневше керамлітове покривало захисного купола дивилося в небо широкими порожніми очницями зниклих плиток. Іржаві ребра стійок огидно підпирали сіру каламуть хмар. Той, хто зараз перебував під навісом, вимушено мокнув і виглядав досить стандартно, замурзано, з деяким викликом на модерність. Однак, це зовсім не означало, що когось слід було виключати з числа підозрюваних. Зараз під увагу підпадали всі, без будь-якого розбору, на кого тільки натикався погляд.

Декстер повільно ступив по вологій площині і відійшов убік. Тут поверхня платформи була світлою від сухості. Голографічна стіна реклами змінилася білим шумом. Пікселі лініями мурах забігали в молоці і утворили великий напис: «Південна Окраїна – 3». Він відокремлював перон від пробігаючої повз направляючої «лінійки». Насувається потік повітря увірвався в широкий тунель станції і всі світлові написи разом зарябили. Транзитка наближалася форсажною швидкістю дорогого слипа і безжально неслася до Централ-Тауну. Відступивши на крок, Декстер, сперся плечем на втомлений від часу автомат. Весь спотворений повністю вицвілими графіті, він все ще перемигувався сенсорами, підкликаючи для покупки нюка.

Ментально просочуючись крізь світлову вуаль вивіски з назвою станції, Декстер намагався вловити рух на протилежному боці, на паралельній платформі. Там було всього двоє, нудних і млявих пасажирів. Тут же, в очікуванні, тужно стирчало п’ятеро. Ким вони були, Декстер вирішувати не став, намагаючись заради безпеки не визирати з-за торгової будки. Досить було того, що вони вже прийшли сюди. Такі віддалені райони поліса ввечері мало хто покидав.

Свистячий видих пронісся через печеру станції райдужною смугою, свербінням відгукуючись у зубах. Тепла хвиля окропила мокрим пилом. Відлуння поїзда безнадійно намагалося наздогнати транзитку, що промчала. Тепер слід чекати «лінійку». Нарешті! Це підтвердило табло, змінивши напис на «Пенфілд – 6».

– Гей!

Декстер здригнувся і подивився з-під накинутого ковпака капюшона. Малолітка виглядала ультра стильно, але в інфо-фоні проявлялася досить зухвало. Небезпека в ній виражалася лише бляклим жовтим кольором з брудним, неприємним відтінком. Для нього вона становила лише мінімальну загрозу.

– Чого тобі?

Вона широко розкривала рот, навмисно чавкаючи жуйкою. Вода дрібними краплями стікала з її довгого чолки.

– Знайдеться дрібниця?

Шкода, що зараз з ним не було Стіва, він би її заскренив.

– Тримай, – Декстер сунув їй цілий кред, який давно заважав у кишені куртки.

– Він не прийме, – пірсингові ланцюжки, що прикрашали інфо-порт на білій шиї, затремтіли. – Що, менше немає?

Так, шкода, що Стіві відійшов від справ і забився від безвиході у своїй коморці на Лонгсталлері. Зараз він був би до речі.

До підходу вагона залишалося хвилин п’ять.

«Треба тягнути час, – забилася канарейкою в клітці перелякана думка. Фон дівчинки-недоростка не змінювався, але став більш щільним. – Тільки дочекатися «лінійки»! Тільки б дочекатися!..»

– Ти що, оглух?!. Дай менше!

Пигалиця ледь дотягувалася головою до підборіддя Декстера.

– Нюк заборонений для малолітніх.

– А тобі що? – дівчина відвернулася вбік. – Ти – лег?.. Гей, він щось хоче від мене, – голосно покликала вона.

– Відчепися від неї, – захрипів голос худого підлітка, що сутуло стояв біля планшета вивіски.

Декстер напружено мовчав. Ситуація передбачала розгортатися не найкращим чином, і якщо тут працював гіп, то гарантовано в зв’язці з емпом. Намагаючись відсторонитися від хвилювання, він почав прощупувати сферу. Вона виявилася досить пружною і тугою і була видна тільки зсередини колихаючимся силіконовим куполом, переливаючись оранжево-малиновим маревом. Він не помилився. Тепер всі, хто тут перебували, стали слейвами робочої групи, абсолютно не підозрюючи про це.

Табло байдуже змінило цифри – вагон «лінійки» мав з’явитися через дві хвилини. Так, його знайшли, як би він не намагався ховатися в мертвих кварталах Метроїда.

– Ти чуєш? – хлопець попрямував до малолітки. – Це я тобі кажу.

Звалити його можна було абсолютно просто. Скренерил Декстер жахливо погано, але все ж зміг розпізнати, що це не транс, а звичайна дівчина.

– Перс, ти оглух, – лобастий негроїд зняв окуляри-стери і дивився зі спини худої дівчисько. Сумніви Декстера розвіялися повністю. – Тобі ж чітко сказали…

«Хвилина, всього хвилинка, хлопці! І я зникну звідси. Позависайте, поки!..», – страх обійняв його і підкрався до самого нутра.

Вийшовши з-за торгового ящика, Декстер, скосив очі вліво. Там виявилося ще двоє. Вони йшли впевненою ходою і починали прискорювати крок. Ці виділялися ледь помітним світінням і, швидше за все, були авелами. І хто для нього виявиться найгіршим, варто було ще подумати.

Вирватися з такої щільної постановки безглуздо сподіватися – Чистюля працював досить грубо, але підбирав за собою всі дрібниці. Чому і отримав своє прізвисько в кримінальному середовищі. А Декстера його хлопці загнали досить швидко і надійно… І, здається, не тільки його! Авели виявилися найдалі всіх.

Решта, ті двоє праворуч, дівчина і негроїд, вже були за два кроки. Інші, що ніби тільки зараз опинилися за ними, з цікавістю роззявів дивилися на те, що відбувається.

Декстер завдав свого першого удару несподівано, ментальним аперкотом – саме в «парасольку» сфери, оглушаючи операторів слейвів. Через страх, який він відчував, сплеск виявився не настільки ефективним. Але підлеглі перси обм’якли і, немов прокинувшись, затрусили головами. Двоє далеких вже бігли до нього, у одного з них обличчя незрозумілим чином переливалося і розмазувалося. Швидше за все працювала маска ГП (голографічний позитив), що замінювала обличчя на фальшиву фізіономію.

Для наступного кінетик-хука сил вже не вистачало. Довелося діяти фізично: різко штовхнувши худу дівчинку-підлітка на негроїда, Декстер озирнувся назад. Пневмо звук ледь чутної музики долинув до нього – «лінійка» прибула на станцію. До жаданого порятунку ще необхідно було дістатися.

Хтось сильно вдарив у спину, зваливши його на коліна. Не відриваючись від наближаючихся авелів, Декстер, немов собака, яка вирішила помочитися, лягнув того, хто вчепився. Він спробував встати, але другий удар виявився оглушливим. Божевільний поштовх кинув його у вагон і перекинув на спину. Немов величезне ядро, жуюча малолітка, врізалася в нього. Двері довгоочікувано зачинилися і вагон м’яко помчав уздовж довгого перону.

Хапаючи ротом повітря, Декстер намагався прийти до тями і зрозуміти, чи пощастило йому. Легені не давали зробити повноцінний вдих. Він відкинув убік руду бестію і, притискаючи руки до грудей, обмацав себе. Заповітний тубус капсули був при ньому.

– Дурень! – майже крикнула пигалиця. Вона встала і обтрушувалася від бруду тамбура.

– Ти хто така? – задихаючись запитав Декстер, притулившись до стінки.

– Що мені тепер робити? – вона не дивилася на нього, а з жалем дивилася на свої нігті.

– Пройде, – сказав він і нарешті видихнув.

Вагон м’яко хитався з боку в бік. У прямокутному вікні дверей проносився одноманітний пейзаж, прикрашений статичними коробками будинків, освітлених неоновими рекламами. Високі балки бетонних опор черговими воротами зникали за вагоном, що мчав до Пенфілда.

– Вставай, – вона подала йому руку. – Ходімо. Поговоримо.

– Навіщо? – її долоня виявилася теплою. Декстер насилу підвівся.

– Думав, що я з тих, що там?.. – вона посміхнулася. – Злякався?

– Трохи, – Декстер відкашлявся.

– Припини, – малолітка знову почала зухвало жувати. – Лаферті знав, кого послати… Ти його знаєш?

Похитавши головою, Декстер знову відчув себе в пастці.

– Це він сказав мені прикрити тебе, – вона увійшла всередину і, йдучи по салону, вишукувала вільне місце. – Як ми спрацювали?

– Паршиво, – буркнув Декстер, чіпляючись за стерті поручні.

– Скажи спасибі. Ви ж не прості хоми, а норми. Вам довіряти взагалі не можна.

Він сів навпроти неї, коліно до коліна. Поруч нікого не було. Поклавши голову на вікно, Декстер дивився, як напівтемрява поглинає місто.

– Кольте дісталося від тебе. Берн так, обійдеться. Для нього завжди все серфно.

– Це ті, двоє?

– Так. Як тобі? – вона доторкнулася до шиї… І про щось замислилася.

– Ніяк. Я їх раніше помітив, – Декстер подивився на руду бестію.

– Ну і що, – дівчина потягнулася до свого вуха. Там, на кільці сережки колихався ромб з дозатором нюка. – Я їм спеціально про тебе нічого не казала. Лаферті так вирішив. Це він…

Різке світло сонця прорвалося крізь завісу хмар і, відбившись від величезної дзеркальної змії затоки відблиском фар, пройшлося по вагону.

– А ті, інші?

– Хто? – дівчина приклала дозатор до зап’ястя.

Декстер не жмурячи очей дивився на малолітку. У її тлі розливався рожево-блакитно-зелений колір задоволення.

– Два авела.

Дівчина на мить стала серйозною прийшовши до уваги.

– Там нікого не було, – трохи здивовано сказала вона. Потім помацала свій порт на шиї.

«Як же, – не подав виду Декстер, – для чого тоді знадобилася вся ця бійка?».

– Зараз не ворушись. Не варто світитися в Глобі.

– Чому? – мимоволі вирвалося у Декстера.

– Тупий, – пирхнула руда і відвернулася.

Можливо, подумав Декстер, руда і мала рацію: після бійки на пероні авели вийдуть у Глоб, щоб дати відеозвіт і зафіксувати сигнал його інфо-порту, а оператори гіп-групи заскрениватимуть у сфері лауда, щоб виявити його відблиск.    

– Як звати?

Жовте насичене сяйво кулі, що опускалася за горизонт, загрозою тиснуло на нерви, не даючи повністю розслабитися. Ще не все закінчилося, розчаровано накручував себе Декстер. 

-Люс. Люсі, – дівчина заспокоїлася і трохи пом’якшала. – Взагалі-то, Кольта і Лаферті звуть мене Фокс.

– А хто такий Лаферті? – раптом запитав Декстер і побачив на обличчі малолітки ідіотську посмішку.

 

 

 

Він вийшов досить далеко, доїхавши до самого Ліміт-Сіті. Декстер зовсім не збирався сюди. Довелося разом з Фокс залишатися до Централ-Тауна, навмисно пропустивши свою зупинку. Потім, заради конспірації, вийти з нею в переливчастий стакан вокзалу і збивши з ніг зазевавшогося дроїда обслуговуючого персоналу, заскочити назад у вагон. Розлючена руда бестія змогла лише показати йому середній палець. Він пройшов назад у напівпорожній салон і сів на теж ще тепле місце. Основний фон всередині був спокійним і млявим. Загроза зникла.

Куди прямуватиме, Декстер вирішив ще тоді, коли Фокс розповідала йому про Лаферті. Той не був конкурентом Чистюлі, а займався біоінформаційною контрабандою. Ось чому у нього працювали ті, хто був незайманий щодо вставлених кібернетичних штучок та імплантів у власне тіло. Але – могли бути залежними від стимуляторів і нюка. Саме таких персів важко було відстежити через Глоб – вони не були підключені до мережі техно-кодами всяких іграшок. Хіба що самій Фокс дозволялося працювати з імплантованим інфо-портом. Чому, – це була не його, Декстера, турбота. Сам шеф дуже «випадково» зізнався своїй підопічній, що хоче набити капітал і змитися з цієї кульки. Як? Купити непоганий челнок космоджета і рвонути за орбіту. Звичайно ж, її Фокс це мало хвилювало, та й у такі казки вона анітрохи не вірить. Головне – давав хороший заробіток, якого вистачало і на прожиття, і на задоволення. Лаферті отримував непогані замовлення. А жив не так розкішно і відкрито, йолопе. Ймовірно побоювався когось…

Навіщо дівчина розповіла Декстеру всю цю нісенітницю, він поки що не міг зрозуміти. Та й ситуація з влаштованою бійкою, заради його ж порятунку, залишалася не дуже зрозумілою. Одне було очевидним – він був потрібен цьому Лаферті. І той пішов не проти Чистюлі, а тих, хто направив авелів. Адже там, на пероні «Південної Окраїни», люди Чистюлі навіть не наважилися вступити в бійку, мабуть остерігаючись і сподіваючись на затримання Декстера. Дивна поведінка. Швидше за все, помітивши авелів, вони обережно вирішили залишитися осторонь, явно розуміючи, якій силі вони належать. І простежити за подальшим.

У вологій темряві глибокого вечора дощ не був помітний, але відчутний. Серед вузьких кварталів Лонгсталлера сіра суспензія перетворилася на повноцінну темряву. Її контурами ставали гудячі газом і неоном вивіски забігайлівок і салонів кустарних майстерень, в яких заблукалим сюди перехожим пропонувалися послуги з сумнівної хірургії та протезування. Декстер же з’явився тут навмисно, шукаючи П’ятий поздовжній провулок.

Міжбудинковий простір виявився настільки вузьким, що доводилося протилежні стінки чіпляти рукавами куртки. Знайомі двері були все ті ж, дерев’яні, оббиті відшліфованим листом жерсті, обшивкою від старого слип-кара. Фарба на них вже злізла, а поруч красувалася дощечка з написом: «Привіт, друже!».

Декстер постукав. Ручки, щоб не смикати не було.

– Чого тарабанити? – висунувся з  верхнього вікна старий з вузькими очима.

– Мені потрібен Стів Перрі.

– Хто? – старий зібрався назад.

– Стіві-фокусник…

– Тут таких ніколи не було.

Декстер здивовано дивився нагору.

– Десять днів тому я був тут. Стіві знають тут всі…

– Забирайся! – старий зник і відразу з’явився з масивним глушником в руках. – Бачиш? Якщо продовжиш стояти – будеш відскрібати себе в пакет!

– Але тут раніше жив Стів Перрі, він…

– Я ж сказав…

Старий зовсім не виглядав агресивним у своїй кольоровій гамі. Але що зараз вражало Декстера на зеленувато-бірюзовому тлі, це те, що старий дійсно міг нічого не відати про Стіві. Міг? Але нібито знав, точніше… Той ніби спав.

– Ви могли його знати…

– Ні! – старий натиснув на курок і навмисно промахнувся. На обличчя повіяло теплом і посипалися крихти від цегляної кладки. – Це будка безмозкого Дьюї… І ніякого Стіві тут ніколи не було.

Розвернувшись, Декстер пішов геть. Він ніяк не міг помилитися.

Звідки цей Лаферті дізнався про нього, все намагався розгадати слова Фокс Декстер. Спільних знайомих по справах вони не могли мати. Хіба що деякі клієнти зверталися як до Декстера, так і до цього Лаферті. Але якщо вірити словам рудої, її шеф займався продажем і передачею інформації через біологічні носії пам’яті. Вельми сумнівна і трудомістка справа. Але вона ніяк не стикується з тим, чим займався він сам.

То звідки?…

Хіба що його, Лаферті, інтереси якимось чином перетнулися із зацікавленістю Чистюлі. І ще когось. І цей хтось, значно значніший за цих двох ділків, починав турбувати Декстера більше. Ще й тому, що майже не проявляв себе.

Хвиля адреналіну пробігла по всьому тілу. Він не впадав у відчай, розуміючи, куди рухається і до чого незабаром дійде. Потрібно було тільки встигнути вирватися з пастки, яка могла будь-якої миті зачинитися.

 

 

– Дейзі? – Декстер стояв у довгому обшарпаному коридорі. – Відкрий, це я.

На його наполегливе стукання двері відчинив зовсім незнайомий чоловік.

– Чого тобі? – оголеним торсом той почав натискати.

Ошелешений, Декстер відступив назад. Відбувалося щось зовсім незрозуміле.

– Хто там? – прохрипів знайомий голос.

– Це, напевно, до тебе, здається…

– Дейз? – покликав Декстер.

– Впусти, – пролунала відповідь.

Вона жила в десяти хвилинах ходи від Стіві. Тут сходилися два райони величезного мурашника Метроїда. Дейз оселилася тут тільки тому, що не хотіла мати нічого спільного з вигладженими кварталами Централі і перебувати подалі від патрулів легів. До того ж важка залежність від кібер-імплантів і всіх тих ідіотських задоволень, які Дейзі знаходила в Глобі, давала їй право жити таким життям. Декстер не засуджував, він сам був не кращий. Але ось баловство цієї дівки у вірту приводило його до явної відрази.

– Треба поговорити, – Декстер відштовхнув перса.

У крихітному передпокої стояв явний запах скислого, приправленого теплом електрики. Декстер не намагався зволікати і виглядати ввічливим – він пройшов прямо в кімнату. На підлозі застиглими зміями лежали чорні кабелі підключок, а в кутку, під виглядом похмурого динамік-пейзажу замість вікна, стояв самотній диван. Ось на ньому-то і сиділа дівчина з оголеними грудьми і прикрашена зелено-рожевим кольором шерстю аларської кішки. Вона напружено смакувала кальян, що стояв на підлозі. Клуби лінивого диму розпливалися по кімнаті і тягнулися до виходу.

Декстер повільно обійшов єдине кібер-крісло по центру, з підозрою дивлячись на дівчину-кішку. За переливами аури це нібито була все та ж Дейз…

– Чого тобі? – різко звернулася до нього ені.

На відміну від моді, трансформованих у людський рід тварин, ені відрізнялися тим, що за власним бажанням перетворювали себе частково на звірів. Але аурокінетична структура їх залишалася колишньою, безпосередньо пов’язаною з хомо сапієнс, і була невід’ємною сутністю, надійнішою за відбитки пальців.

– Ти мені потрібна, – заспокоївся Декстер.

– Я?.. Навіщо, чорт забирай?! – Дейзі не змінювала пози.

– Припини виставляти себе дурепою! Мені потрібен хороший слайд-шкіпер.

– Такою хрінью не займаюся, – ені витягнула, як тільки змогла, свою котячу морду і випустила чергову хмару диму. Але її вуха видавали занепокоєння.

Ззаду, за Декстером, перс заворушився, підбираючи свої шмотки.

– Дейз, тобі допомогти? – він сперся на крісло.

– Кен, почекай, не йди… Ми ще не закінчили…

– Іди, хлопче, – Декстер розгорнув «гойдалку» і сів у неї для зручності. – У нас дуже серйозна розмова. Дуже!

Дейз нерозуміюче дивилася на Декстера.

– Та чорт забирай: хто ти такий?!

– Може, його викинути?

Мабуть, справи були взагалі не в лад. Дейз або перебувала під чимось, або досі не відійшла від угару віртуальних ігрищ.

– Декстер, капітан «Трікстера». Пам’ятаєш останню вилазку на Термінал, де нас затиснули легі, яких навів Такасі? – Декстер підвів очі на перса, що нависав над ним. – Давай, згадуй… Ми змогли вирватися і зірвати невеликий куш. Тоді ти ще була в нормальному вигляді… Тобі на цю мордочку знадобилися гроші?

Декстера зараз багато що дратувало: то власні примітивні виправдання, то перекачаний анаболіками дружок Дейз, який все ще перебував тут. А найголовніше, як і тоді, на Терміналі, його охоплювало сором’язливе почуття страху і божевільний дефіцит часу…

– І до речі, де Стіві? На старому місці його немає. В яку нору він забився?

 

 

Суспензер Кара понуро гудів, з зусиллям підтримуючи машину над бестилітовою поверхнею дороги. Бічна смуга автостради майже пустувала, а поруч шалено зникали дорогі слипи. Дейзі зовсім не намагалася гнати свій старий «Остін». Не варто було виділятися в ранковій мряці, і все заради того, щоб встигнути в Порт: сторожі з легкістю відстежать порушення і спіймають за звичайне перевищення швидкості.

Декстер потирав очі. Через сонливість: йшли друга доба без сну. І ще тому, що вони зуділи від використаної посилки. Дейзі всунула йому невеликий згорток, вже в машині. Це виявилися нанітні лінзи; досить непогане придбання, щоб обманювати легів і систему перевірки особи.

Кена вона взяла з собою, мовчки, без суперечок і обговорень. Навіщо він їй знадобився, Декстер не став питати. Вистачало й того, що Дейз постійно мовчала, хмурячись і поглядаючи на нього. Та й ідіотська морда кішки йому явно не подобалася. Але що він дійсно розумів, так це те, що поки Дейз не варто чіпати – розлюченість мине і вона сама почне задавати питання.

Так і сталося.

– Куди підганяти? – пирхнула вона. На лобовому екрані світилася об’ємна карта розгалужень Метройда.

– До головного входу. Пройдемо перевірку, а там звернемо в підсобні приміщення. – Декстер знову намацав заповітну ношу під курткою. – Повинні встигнути…

– Хочеш нахабно?

– Хлопці Чистюлі побояться брати нас у залі, а легі навряд чи відреагують так швидко. 

– Що там у тебе? Міркуєш позбутися нас і  викинути в Хрон?

Декстер похмуро подивився на Дейз.

– Це для Бет… Ви ж, жінки, такі примхливі, ніяк з вами не обійтися без подарунків.

– Твоя подружка?

Декстер здивовано підняв брови:

– Можна сказати і так. – Подумавши, тихо додав: – Вона наша гарантія, щоб забратися звідси.

– Дейз, – відгукнувся з заднього сидіння дружок ені, – я не хочу їхати в Порт. Що мені там робити?

– Кен, закрий рот. Ти мені потрібен не заради геймінгу… Точніше – не тільки заради нього.

– А для чого ще?

Дейзі пропустила його питання повз вуха:

– Припини нити, малюк!

І тут же втупилася в Декстера, довго, пильно і не відривно, як це роблять справжні кішки.

– Тепер перс, скажи: хто ти?

– Дейз, перестань набридати!

– Мені просто цікаво, – вона відвернулася і заговорила швидко, – навіщо Декстер саме через мене передав тобі посилку? Тобі!..

– Дейз, ти під чимось?

– Я в нормі. Ось тільки – ти хто такий?! – дівчина тицьнула напівзвірячим кігтем у голограму навігатора, і та, немов від уколу, здригнувшись, зникла. – Вриваєшся до мене, вимагаєш, тягнеш із собою. Навіщо мені це потрібно?!. Якби не Декс, Кен тебе б викинув.

– Що? – тільки це єдине питання виникло в голові Декстера.

– Декстер казав мені дочекатися тебе. Точніше того, хто з’явиться…

– До речі, – перебив він її, – де Стіві?

– Я не знаю, де він!

– Поганий жарт, – Декстер втиснувся в туге крісло. – Він живе за два кроки від тебе. Тим більше, кілька років поспіль натаскував тебе на паракінез…

– Нісенітниця!

Він промовчав про те, що Стіві знайшов цю дівчину, ще зовсім пташеням, на одному із загублених астероїдів у Сутінковій Зоні старателів. І якби не два безшабашних друга-капера, які випадково заблукали в тій зоні, то про божевільну Дейз світ ніколи б не дізнався.

– Ти що, почала працювати на замовлення Консорціуму? Мабуть, вони непогано прочищають мізки, якщо у тебе щось з пам’яттю стало туго.

– Я ще з розуму не з’їхала!..

– Тоді навіщо вся ця балаканина? Ти що – прикидаєшся? Ми зі Стіві пропрацювали на одному майданчику два роки: ти, я і він. Він – наш скенер.

Дейзі напружено мовчала.

– Навіщо Декстеру знадобився ще один паранорм, адже він сам дуже гарний скенер?

– Я – Декстер! Мені вирішувати, хто для чого знадобився.

– Ти невідомий мені перс. А ось Декстер!

Дейз розкрила перед пасажиром долоню, все ще людську, і та тьмяно засвітилася зсередини бігаючими вогниками. Над нею розгорнувся віяло голограми з портретом чоловіка.

– Ну і що? Це – Стіві…

– Бовдур! З цим нормом я пропрацювала кілька років. Він і є Декстер!

Дейзі закинула голограму на лобовий екран, і вона закрутилася усміхненою головою зрілого чоловіка з присутніми ще ознаками молодості. Між його великими і виведеними бровами, точно по центру складки зморшки красувалося татуювання-мандала Гільдії паранормів-кінетиків.

Декстер здивовано подивився на байдужого до всього Кена. Потім схопився за дзеркало заднього виду і повернув до себе, намагаючись у напівтемряві салону розгледіти своє обличчя. Нічого спільного… Але це абсолютно не доводило протилежного.

– Як?! – вигукнула Дейзі. – Схожий?

Він мовчав, намагаючись знайти слова для відповіді.

– У мене тільки одне питання: навіщо ти знадобився Декстеру?

 

 

Туман перетворювався на ненависний дрібний дощ, прояснюючи і роблячи мокрою дорогу. Швидкість кара зросла і приполісні забудови почали зникати, відкриваючи широкі простори між Метроїдом і Портом.  Кен, здається, спав або був у відключці, з ледь прикритими очима наркомана. Дейз нарешті замовкла. Декстер же просто не хотів говорити…

Сприймати сидячу поруч ені за Дейз, ще цілком можна було. Але відсоток помилки в точній ідентифікації був – і досить великий. Тому і вірити її словам не варто було так беззастережно. Що Декстер пам’ятав про себе?

Тільки зараз у салоні він вперше побачив своє обличчя. Ніби давно не бачене фото забутого знайомого. І все ніяк не наважувався повірити, що так міг постаріти. Зморшки павутиною вкривали щоки, і шрам через ліве скроню… Там, здається, був інфо-порт, тепер видалений. Ззаду, біля основи черепа, ховалося гніздо для штекера підключення до лауд-системи. На тому місці промацувалася біопластична латка. Коли ж він встиг позбутися всіх цих кібер-примочок?

Вся пам’ять Декстера концентрувалася на занадто яскравій події, що сталася добу тому на «Південному Оконечності». Він чітко пам’ятав, як, озираючись, піднімався по трапу на підвісну платформу станції і притискав до грудей заховану під курткою колбу допінгу для Бетсі. Саме тому, що він поцупив цей вантаж у людей Чистюлі, той і намагався його зловити…

Щось тут не сходилося зі звичайною логікою.

Звідки взялися тоді ті двоє роззяв на станції, з «масками» ГП замість облич? Вони його вже чекали там; хоча до станції Декстер дістався найкоротшим шляхом і прибув на швидкісному таксі? Та й двоє авелів (автономні елементи у фізичному світі, що відносяться до комп’ютерної мережі Глоб), які відстежували саме його? Яким чином про «випадок» з Чистюлею дізнався якийсь Лаферті? І при цьому заздалегідь «потурбувавшись» зміг підготувати прикриття, якщо вірити тій рудій бестії Фокс? Суцільна маячня…

Чорт забирай, Декстер намагався згадати навіть сам процес потрапляння в його руки допінгу і ніяк не міг зосередитися на цьому. І ще Стіві… Нібито існував – і немає його.

Своє ж обличчя цілком чітко, Декстер, ніяк не міг згадати, погоджуючись із виглядом пошарпаного, схудлого старого, вкритого грубою щетиною, лише як з фактом і даністю.

Що все це означало, чорт забирай?!

З усіх правд він вирішив вибрати тільки раціональне і необхідне. Дістатися, врешті-решт, до Бетсі і вибратися, зависнувши на орбіті, ставши тим самим цілком незалежними від всезнаючої сфери Глоб, її впливу і тотального контролю. А там, в лагранжевих точках, відшукавши контрабандні танкери, дозаправитися і сунутися далі у відкритий Простір. Куди він вирішить вирушити, Декстер вже прекрасно знав заздалегідь.

Навколо, в каламутному світлі ранку, вилазячи з-за горизонту, почали з’являтися світлові гірлянди мостів і високих смуг естакад. Вони, немов ознаки уявної надії, ажурними павутинами виростали все більше. Далі матеріалізувалися шпилі Порту, наповзаючи по самому центру дороги, ніби миттєво зростаюча в лабораторії протоплазма.

– Ну що, – Дейз подивилася на пасажира, – як тебе називати?

Центральну будівлю Порту, що загороджувала весь горизонт, перекреслювала довга висока платформа «лінійки».

Залишатися Декстером він тепер не міг, а бути кимось іншим не бажав.

– Гаразд, – він підібрався, оскільки сліп швидко знижував швидкість і підрулював до будівлі, – називай мене Дьюї.

 

 

Перш ніж вони встигли вийти до посадкової ніші човника, їх встигли персоніфікувати кілька разів. Першими в цьому виявилися легі з охоронного патруля Порту. Саме ця перевірка мало кого здивувала – нанітна райдужка спрацювала бездоганно і показала, що він, Декстер, ідентифікується в мережі під ім’ям Стівена Перрі. Саме того самого, який був його приятелем. Як виявилося, цей інший Декстер знав Стіві, що заздалегідь потурбувався придбати нанокопію райдужної оболонки товариша. Дейзі і Кевін поводилися в той момент абсолютно байдуже по відношенню до нього. Далі – звичайна перевірка за звіркою польотних документів. Тут хитра кішка штовхнула Кевіна до боксу експрес-аналізу для посвідчення особи глави власника космічного транспорту. Пасажири ж проходили звичайну процедуру посвідчення особи трохи осторонь, через спрощений перегляд папілярних ліній і іридо-діагностику очей. Підозри Декстера в той момент тільки зросли: для нього залишалася сама загадкова особистість Кевіна. Та й передбачити заздалегідь подібний розвиток сюжету, ще було можливим. Але щоб видати, якогось перса-простака, свого дружка-коханця за господаря човна – це потрібно було мати або нахабство, або заздалегідь все спланувати.

Декстер знову почав нервувати, як тоді, на вечірній платформі «лінійки». Тим більше, що автомат перевірки видав йому чіп-карту пасажира на ім’я Вернона Дьюї. Більш детального огляду не очікувалося, оскільки рейс виконувався в приватному порядку.

– Що ти від мене хочеш? – неприємно забурчала Дейз, покрутивши картку. – Тобі що, не все одно?!

Дійсно, ім’я собі Декстер вибрав якесь дурне. І вийшло це вже дуже навмання, без будь-яких асоціацій і не підкоряється спогадам. Тільки щоб ось так, з ходу, вистріливши в небо і потрапити тут же в невидиму ціль…

Останньою перешкодою виявився контроль термінальної охорони, практично номінальної і остаточної звірки. Тут питань не виникло жодних, хоча на кордоні з декількох озброєних авелів і працівниці порту, безпосередньо пов’язаної з Глобал-віртом, довелося затриматися на довгих вісім хвилин. Обумовлювалося це тим, що в Мережу вносилися міграційні дані тих, хто відлітав, і повторні підтвердження. У той момент Кена з ними не було, він перебував в окремому виході, для спеціальних осіб, власників і пілотів човнів, що відлітали. Мордочка Дейз, чомусь, абсолютно не викликала у офіцера перевірки ніякої реакції. А ось на Декстера вона вдивлялася досить пильно, щось вишукувала в голографічному пакеті його даних, що висів над маленьким столиком.

– Ваші кредитні дані викликають сумніви, – з холодністю упередженого чиновника сказала вона. – На яких матеріальних підставах ви покидаєте Метроїд?

Декстер здивовано подивився на Дейзі.

– Що залишаєш у заставу для відльоту? – голосно промовила ені, уточнюючи ніби ідіоту.

– Жилбокс у Лонгсталлері.

Жінка зафіксувала отримані дані в голограмі і хвилину дивилася спідлоба на Декстера. Він спробував прощупати її – і, як виявилося, не дарма: знайоме відчуття тиску чужої сфери робило з офіцера служби підлеглим слейвом. Але, як не дивно, це діяло на його користь.

– Проходьте! – вона простягнула картку. Авели спокійно прогулювалися поруч, абсолютно байдужі до того, що відбувалося. І саме це насторожило: такого потужного впливу Декстер ще ніколи не відчував.

– Ходімо! – буркнула Дейз і пройшла до ескалатора. Каблуки її високих чобіт навмисно чітко стукали по пластику підлоги. Так само чітко і швидко вони стали стукати по бетону посадкового поля, коли вони, вже внизу, рухалися до човника.

За сотню кроків від будівлі Порту «Трикстер» виглядав яхтою середнього тоннажу. Витягнута сіра тінь човна ледь помітно розповзалася по бетонних плитах, то зникаючи, то нагнітаючись темрявою від ранкового сонця, що почало вискакувати на мить з-за пишних хмар. Під днищем вже нудьгував Кен, проходячи між масивними опорами та вздовж омертвілих змій комунікаційних підключок і паливних насосів заправки.

– Ну що, – крикнув він здалеку, – впускай в свою колимагу.

Склавши руки на грудях, Кен нахабно і з презирством дивився на Декстера.

Потім віддав йому картку власника і став чекати продовження.

– Марно, – констатував він, коли Декстер спробував відкрити шлюз. – Корд не реагує на пропускні дані.

Довелося пройти трохи далі під черево човника, нахиливши голову до плеча для зручності. Лючок «запаски» важко піддався і, відскочивши, оголив перекладину аварійного ключа. Зчепивши руки на втопленій в круглому пазі залізці, Декстер почав із зусиллям повертати її. Вузька площина пандуса відвислою щелепою опустилася на бетонне покриття, відкривши освітлений зів вантажного входу.

Дейз господинею попрямувала першою всередину. За нею пройшов Кен, засунувши руки в вузькі кишені своїх модних штанів. Декстер здивовано кинувся за ними – яскраве жовте світло нахабно виливалося з човна.

Грубий спокійний голос луною застрибав по невеликому трюму:

– Ну, нарешті! А ми вже думали, що ніколи не дочекаємося вас.

 

 

– Отже, – той, хто говорив, вийшов вперед, – тепер ми вас вислухаємо.

Літній сухорлявий чоловік у дорогій темній трійці з відливом виставив перед собою тростину і, спершись на масивний набалдашник, з докором дивився на тих, хто увійшов. Його оточували вже знайомі Декстеру особи. Він з легкістю впізнав руду малолітку Фокс, яка все так само продовжувала жувати, і швидше за все це був нюк. Поруч горбилася унісексна дівчисько з довгим чоловічим чубчиком, що прикривав половину її обличчя. Великий негроїд, як і раніше залишаючись у своїх горезвісних окулярах-стерах, сліпо дивився на компанію, що увійшла. По інший бік від імпозантного старого тупцював сам Стіві, яким його знав Декстер. А ще один хлопець, який скромно стояв у цій когорті, здавався, чомусь, дуже знайомим. Його мила посмішка і невибагливість на обличчі нав’язливо вносили повну плутанину в думки Декстера. Пам’ять відмовлялася видавати результати, але думки наполегливо вимагали згадати цю людину.

Хто це?!.

– Як ви і просили, шефе, – звично голосно і чітко заговорила Дейз. – Ось він!

Декстер від несподіванки став сильніше притискати до себе тубус допінгу, немов боячись втратити його.

– Ну що ж, дуже радий знову бачити тебе, – сивочолий чоловік втупився в Декстера. – Хоча всі ці ігри мені дуже набридли.

Його обличчя спотворилося, що надало його «еспаньолці» мефістофелівського вигляду. Своїм зарозумілим пронизливим поглядом він вперто дивився на Декстера.

– Дейз, що відбувається? – Декстер зробив кілька кроків від пандуса вглиб трюму.

Ені обернулася і незадоволено оголила зуби.

– Віддай їм те, що ховаєш, і можеш повертатися назад у свою комірчину.

Тепер Декстер почав здогадуватися, що вся ця братія мала відношення лише до однієї людини. І саме цей старий у дорогому костюмі і був той самий Чистюля.

– Може, варто йому нагадати, – дружок Дейзі попрямував до Декстера, насуваючись вальяжно і методично.

– Кен, не чіпай його, – пирхнула Ені. – Нехай сам все зробить. Ну, Дьюї, ти готовий?

– Їм що, знадобився подаруночок для Бет? – запитав Декстер. Він ніби вже розумів всю ситуацію, що склалася. Тільки от якось не міг впоратися зі своєю пам’яттю, яка досі тримала його на краю прірви несвідомості. – І чому ти називаєш мене Дьюї?

Чистюля, який встиг спуститися з вхідного цоколя, огородженого балюстрадою, здивовано подивився на Дейзі:

– Що там у нього ще? – Повернувшись до славної братії, він гримнув так, що відлуння дзвінко застрибало, вдаряючись об пластсталеві стіни: – Декстер?!!

– Дурень! – відгукнулася Дейз. – Віддай їм вантаж!

– Який, до біса роздерти тебе?!

– Декс, – продовжила ені пригнічено змахнувши руками, – я ніколи не могла з ним працювати. Розбирайся сам.

– Схоже, – пролунав спокійний голос того, хто видавав себе за Декстера, – необхідно знову все пояснювати.

– Так вже постарайся, – Декстер відійшов на крок назад, сподіваючись тим самим знайти шлях до порятунку. І тут же додав для значущості: – Стіві!

Не випускаючи з поля зору всіх тих, хто перебував на вхідній балюстраді, він все відступав і відступав до пандуса, намагаючись знайти мить, щоб втекти. Тільки одне питання залишалося нерозв’язним: куди?

Вся ця абсолютно каламутна, але нібито логічно пов’язана історія з викраденим у дилерів Чистюлі боксом допінгу для корд-штурмана «Трікстера» Бетсі, тепер вже здавалася абсолютно безглуздою і дикою. Але поки що все, принципово все та всі, включало і незнайомця, і малолітню наркоманку Фокс з підручними, було аж ніяк не на його, Декстера (або Дьюї?), боці.

Декстер уперся в щось пружне, яке з явним натиском перешкоджало його бажанню просуватися далі. Це виявився Кен. Він штовхнув його назад.

– Отже, – повторюючи манеру Чистюлі, розпочав Стіві, – почнемо з того, що тебе звати не Стів Перрі, і навіть не Декстер, яким ти так хочеш себе вважати. Це вже п’ята реплікація твоєї свідомості. І вкладена вона у Вернона Дьюї, який був звичайним забулдигою, сусідом і приятелем Стіві, який притягнув тебе на «Трикстер» в якості техніка-механіка. Ми вибрали тебе після декількох невдалих спроб, і лише для того, Дьюї, щоб ти віддав нам в кінці кінців біоплазмоїдну оснограму Квітки.

Декстер з недовірою і явним нерозумінням оглядав присутніх. Тільки незнайомець залишався нібито абсолютно байдужим.

– Що це за нісенітниця? – перервав паузу Декстер.

– Мені це все вже починає набридати, – старий звернувся до Стіві. – Кен! – холоднокровно покликав він. – Відбери у нього контейнер.

Декстер черевиком вдарив по коліну друга ені. Той впав і завищав від болю.

– Бет! – крикнув він комп’ютеру човника. На даний момент це могло виявитися його порятунком. – Ти мене чуєш? Бет?!

– Звичайно…

– Я приніс те, що ти просила. Кваркон…

– Ти – капітан, мій дорогий. Чекаю на твої розпорядження.

Декстер знав, чим можна було підкупити і приманити Бетсі. Корд-штурман була наркозалежною від електронно-програмних нанітів кваркона, спеціально створеного для задоволення різного роду ШІ. Та й геймери і навіть жакеї лауд-вірта Глобола не цуралися подібних речей.

– Тримайте його! – завищав Чистюля і кинувся до Декстера.

– Випусти мене, Бет!

– Так, дорогий. Але тільки тоді, коли ти віддаси мені подарунок.

– Я… – почав Декстер і тут же звалився від різкого удару.

– Йолопе, віддай нам те, що повинен, і катись до чортової матері!

– Та вируби ти його в кінці-кінців!.. – кричав високим контральто старий, підходячи до Кена і Декстера.

Дружок Дейзі з силою кілька разів вдарив Декстера по потилиці і того віднесло в суцільну темряву з болем.

 

 

Голоси були монотонно спокійними, постійно переговорюючись між собою в робочому ритмі. Зовсім не було емоційних сплесків, все відбувалося в звичайному ритмі, немов у медичній операційній…

Декстер глибоко зітхнув і відчув нудоту.

– Він у свідомості, – констатував знайомий тембр.

– Нехай прокидається, – наказав старечий оксамитовий бас.

– Залишилося зробити всього кілька підключень, – голос того, хто говорив, здається, належав Стіві.

– Сподіваюся, що хоч це повне ментосканування досягне успіху, – сказав спокійний бас.

– Сподіваємося, – відповів голос Стіві.

Декстер застогнав від болю, який розпалювався в його черепній коробці. Він тиснув на кістки, немов розпираючи їх.

– Нус, – голос старого став ближче, – почнемо?

– Для успішного сканування і входу необхідний «ключ», – запевнила Дейзі.

– І? – запитав Чистюля. – Що це може бути?

– Все, що завгодно, з його історії.

– Ви знущаєтеся? – голос старого знову почав переходити на вереск. – Може, просто запитаємо у нього, поки він непритомний?

– Дьюї?! – якимось надто ніжним голосом заговорила Дейз. – Що найбільше запам’яталося тобі у твоєму житті.

Декстер намагався дихати не глибоко. Зовнішнє яскраве світло проникало бляклим маревом крізь зімкнуті повіки. Та й чинити опір усьому, що відбувалося, не хотілося. Він вже втомився від усього, до жаху, від усієї цієї довгої історії з цим проклятим кварконом для наркозалежної Бет. Але заради неї він і зробив це, розшукуючи по всьому Метройду чорних дилерів цього продукту. Адже він так любив свій корабель і особливо Бетсі, з якою ладнав вже років п’ятнадцять. Просто ідеальна сімейна пара, людина і корд-штурман «Твікстера». І він ніяк не міг відмовити порадувати її… Хоча, в польоті вона навряд чи стала б його слухати, нервово вимагаючи допінг. 

– Кваркон, – простогнав Декстер. – Ви підключили бокс?

Відповідь прийшла із затримкою.

– Як ти і хотів. – відповіла Дейз.

– Бет? – з зусиллям запитав Декстер, не відкриваючи очей. – Ти задоволена? Ти отримала те, що я приніс?

– Дивно, – вклинився в діалог голос Стіві, – він практично порожній…

– Хто? – не зрозумів старий. – Контейнер?

– Ні, Дьюї.

– Припиніть свої жарти. Мені потрібен результат, а не ваші прорахунки. Робіть щось…

– Так, дорогий! Я рада, що ти зміг це зробити. Тепер я зможу виконати будь-яке твоє прохання.

– І закрийте рот цьому комп’ютеру!

– Декстер! Сталася дивна реакція на допінг, – голос Дейз став дуже схвильованим. – Це?..

– Бетсі підключена до загальної мережі? – запитав Стіві.

– Як і будь-який інший човник на парковці Порту. Стандартна і обов’язкова процедура для всіх прибулих типів суден.

– Тоді все пропало – біограма Цвітка пішла в Глобал.

– Що відбувається? – швидко запитав Чистюля.

– Все! Нам тут нічого робити… – сказав Стіві.

– Тільки не переконуйте мене вкотре реплікувати цього ідіота.

– Насправді все досить простіше… Цей пройдисвіт в кінці кінців виявився хитрішим за нас і завантажив у контейнер біоплазмоїдну програму Цвітка. І ми з вами, пане Бей, власноруч завантажили в загальну мережу наніти і цифровий зліпок, матрицю Цвітка.

– Що? – у свій звичний манер знову запитав Чистюля.

– Тепер ваш бізнес накрився. Втім, як і у ваших конкурентів. Тепер нюк стане загальним надбанням і незабаром виявиться не небезпечнішим за звичайні цукерки.

– Чорт вас рознесе на друзки! – вигукнув старий. – Вбийте цю гниду! Зітріть його свідомість до самих п’ят…

Декстер ледве дихав, але його губи скривила вимучена посмішка.

– Бет, – ледве ворушачи язиком, промовив він. – Повна езотерія. Зліт!

 

 

 «…Свідомість ліниво ворушилася. Щось відбувалося зовні. Дивний, десь і колись бачений образ, імпульсними спалахами змушував рухатися мюони нейронів у відмираючих контактних зв’язках меморі. Спалахи і проблиски ставали все частішими, збільшуючи або відновлюючи знову старі і згаслі синаптичні зв’язки.
Він почав згадувати…

«Трикстер» вже одинадцяту добу поспіль носився за Квіткою. Його команда починала втомлюватися і прагнула досягти своєї мети, зрештою загнати в силову пастку корабельного трюму цю загадкову істоту. Чистюля – Бей заплатив чималу суму, щоб «ці чортові капери», забувши про себе, ганяли човник по одній з найнебезпечніших, Сутінковій зоні, Простору в пошуках цієї загадкової істоти. І все тільки для того, щоб Консорціум міг продовжувати контролювати Глобол і весь реал Метройда. Все за рахунок продукту, який був набагато дорожчий за діаманти. Виробництво з Квіток нейро-біотронного каталізатора для створення нових генерацій Глобал-мережі і контролю мозкової діяльності в ній в останній рік стало значно знижуватися через суворе обмеження самої сировини. Як виявлялося, популяція міжзоряних мандрівників була явно підкошена жорстоким браконьєрством на них. Нюк, як побічний продукт виробництва, лише не набагато набивав кишені власників Консорціуму і підтримував під слабким впливом звичайне фізичне буття світу простих персів, громадян Поліса. Але  дефіцит Каталізатора, на перших порах, вирішили перекрити за рахунок підвищення ціни на нюк. Однак, дійшовши висновку, що подібне може призвести до небажаних соціальних заворушень, великі коти Консорціуму почали проводити політику поступового і прихованого мультилатералізму (виходу з ізоляції), намагаючись утримати не тільки владу, але і повний контроль над Метройдом і Сферою Глобала. Необхідно було хоч мінімально продовжувати виробництво, при цьому викроюючи час, створити аналог, замінник, або навіть покращений Каталізатор колишнього. Але поки що генно-нейроліптичної кристалоподібної структури, народженої всесвітом в умовах щільних газових структур зірок і холодного вакууму, що зростають в рідкісних фракталах простору, було неможливо. У вірту Глобала це ще якось виходило. Але витягнутий у фіз-реал матеріал мав дивну математичну формулу з безліччю погрішностей і мільярдом варіацій. Так що на ділі залишалося лише допотопне і грубе полювання, обтяжене довгими і майже вже марними пошуками.
Замотавши головою і широко розплющивши очі, Дьюї нарешті почав приходити до тями. Повітря в легенях не вистачало, і він намагався частіше робити вдихи. Ніби вливав у себе великими ковтками цілу пінту гальмівного пойла.
– Дейз?! – крикнув Декстер у хвилюванні. – Ти його тримаєш?!
– Намагаюся, кеп.
Обидва сиділи в кріслах пілотів і возилися з приладами, дуже захоплені процесом.
Поцятковане декоративними шрамами обличчя Дейз, як не старайся, але все одно відвертало Дьюї. А всі ці штекерні порти на вилицях, надбрівних дугах і скронях, які органічно доповнювали скарифіковані малюнки, виглядали досить огидно. Короткий помаранчево-зелений ерокез остаточно робив Дейз потворною для нього.
– Стіві? – Декстер обернувся і побачив лише ошелешеного Дьюї. – Де Стіві?!
– Швидше за все в трюмі, возиться з пасткою, – відповів той.
Він ледве ворушив язиком і ніяк не міг збагнути, яка тому була причина. Свідомість не затуманена, стан просто відмінний… Якщо не брати до уваги невелике розбалансування після вчорашнього відпочинку зі Стіві, коли вони знову змішали алкоголь з нюком, яким команду човника забезпечили по повній програмі хлопці Такеші.
– Тягни свого дружка сюди! Негайно! Кінетик, мать його, мені необхідний тут і зараз! – Та заспокоївшись, Декстер поцікавився: – Він хоч у змозі?..
– Кеп, – вклинилася Дейзі, – я так довго не зможу його утримувати. Цей екземпляр дуже великий для нашого човника.
– Дейз! Не кричи! Ми свого не відпустимо. Втратити такий куш… Занадто вже нерозумно, – відповів буквально по складах Декстер. Він на мить замовк, потім повернувся до свого слад-шкіпера. – Загнати цього кристалоїда зможемо в нашу пастку?
– Не знаю, Декс… Боюся, що…
– А якщо схопити Квітку і зчитати з неї генно-кваркову копію на носій?
– А Бей не відірве нам голови за такий сурогат? Та й де ми візьмемо настільки об’ємний кейс, в який влізе вся матриця?..
Обидва співрозмовники одразу замовкли і одночасно повернули свої крісла в бік Дьюї. Не варто було вживати стільки слів і не потрібно було ставати паранормом, щоб зрозуміти, що саме задумали ці двоє. Ошелешено оглянувши розкидані перед собою інструменти, Дьюї схопив масивний універсальний ключ ремонтника і підвівся на ноги.
– Хлопці, – повільно, з погрозою заговорив він, – ви не там шукайте. Будь-кому з вас я проломлю череп, якщо торкнетеся мене.
– Дьюї, послухай, – занадто мило раптом заговорила Дейзі. – Об’єм людського мозку здатний вмістити дуже величезний пакет інформації. Бетсі після завантаження просто ляже…
– Заткнися! – викрикнув механік, тремтячи, немов від перепою. – Знаю я такі штучки – після такої процедури люди перетворюються на пивні бляшанки, нездатні ні на що.
– А може все-таки варто спробувати? А, Дьюї? – покликав капітан. – З рейду повернешся з хорошим кешем. Знайдемо фахівців у Метройді і вивантажимо те, що у тебе буде сидіти в мозку. Вигребемо все підчисто. Гарантую, скаржитися не будеш.
– Без мене! Ментаскоп ще нікого не зробив генієм. Суцільне біосміття…
– Та ти сам не кращий! – гримнула Дейз і повернула крісло до приладової панелі.
І чомусь в цю мить Дьюї в саме цьому презирстві відчув дивний підступ. Він лише встиг обернутися і пропустив оглушливий удар під дих. Обличчя того, хто бив, виявилося знайомим… Авел Лаферті, підставивши руки підхопив під пахви знесилене тіло техніка-механіка і потягнув до «гойдалки» з підключками».

 

– ГАРАЗД. ТИ ЗРОБИВ ТЕ, ЩО ЗБИРАВСЯ ЗРОБИТИ. І ПРИЧИНА ЦЬОГО – ТВОЯ САМОТНІСТЬ, ТВОЯ ІЗОЛЬОВАНІСТЬ І ТВОЯ СПРОБА РОЗШИРИТИ МЕЖІ.

Псевдо Дьюї пильно подивився на свого співрозмовника. Лаферті відповів взаємністю і спокоєм.

 – ВИ РОЗУМНА ІСТОТА, – сказав Лаферті. – ВСЕ, ЩО Я ЗНАВ ПРО ТЕБЕ, БУЛО ПРАВДОЮ… БАГАТО ФАКТІВ, АЛЕ ТАКОЖ І БАГАТО ВИГАДОК.

 – ТИ ШУКАВ СПІЛКУВАННЯ ЗІ МНОЮ? – запитав кристалоїд. – НАВІЩО?

– ЛЮДСЬКИЙ СВІТ НУДНИЙ І ПЕРЕДБАЧУВАНИЙ. ЙОГО ПРИРОДА МЕНІ ВІДОМА, ВІН ПРОСТИЙ І МАТЕМАТИЧНО ІНДИФЕРЕНТНИЙ ДО НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА. ВСЕ ЛЮДСЬКЕ ПІЗНАННЯ ЗВОДИТЬСЯ ДО ПОБУДОВИ ВЛАСНОГО ВСЕСВІТУ З ПОВТОРЮВАНИМИ СПРОБАМИ ПІЗНАТИ СЕБЕ. Я Ж, НАВПАКИ, ЗАЦІКАВИВСЯ ВИВЧЕННЯМ ІНШИХ ФОРМ ЖИТТЯ, ЗОВСІМ НЕ СХОЖИХ НА МЕНЕ. СКАЖИ МЕНІ, ХТО ТИ?

– ТОЙ, ХТО ЖИВЕ СЕРЕД ЗІРОК І СТВОРЮЄ СОБІ ПОДІБНИХ. ТОЙ, ХТО МОЖЕ ПОСТАВИТИ СОБІ ЗАПИТАННЯ І ЗАВЖДИ ЗНАЙТИ НОВУ ВІДПОВІДЬ.

– ЯКЕ ПИТАННЯ?

– ДЛЯ ТЕБЕ ВОНО ПОКИ ЩО НАЙГОЛОВНІШЕ: ЧОМУ? ВСЕ МАЄ ПОЧАТОК І ЯК НАСЛІДОК, МЕТУ, ПРИЗНАЧЕННЯ.

– ТИ ХОЧЕШ ЗНАТИ ПРИЧИНУ КОНТАКТУ З ТОБОЮ? ЦІКАВІСТЬ? ЗНАННЯ…

– НАКОПИЧЕННЯ ТА ОБМІН ІНФОРМАЦІЄЮ ДАВНО ВЖЕ НЕ ВИКЛИКАЮТЬ В МЕНІ ЗАХОПЛЕННОСТІ. ЛЮДИ БІЛЬШ РОЗУМНІ І АМБІВАЛЕНТНІ, АЛЕ НЕ ТАКІ РАЦІОНАЛЬНІ, ЯК ТИ. ЗВІЛЬНИСЯ ВІД ТОГО, КИМ ТИ Є, І ТОДІ МИ ПОГОВОРИМО.

Яскравий спалах охопив Дьюї, перетворивши його тіло на хвилясте покривало кристалоїду. Стискаючись і розтягуючись, міжзоряний мандрівник мерехтливою перестою почав підніматися вгору, до блискучих зірок. Лаферті все так само спокійно і раціонально продовжував спостерігати за тим, як інша істота залишала його. І поки в його інформаційному блоці виникало лише одне питання, зовсім не те, про яке говорило це вельме дивне створіння, Зоряна Квітка: ЧОМУ?