ЗАДУМ БОГА

– На сьогодні все, – Бог відклав окуляри й стомлено потягнувся за столом, заваленим колбами, паперами й різними мірними апаратами.
– Упс, чому не спимо? Вже дев’ята вечора, а ви чумакуєте хатою! – звернувся до пари янголиків, а ті, сумно склавши крильця, чи то питально, чи ображено дивилися на батька.
– Ти обіцяв політати з нами! Говорив: «У неділю працювати не можна, треба сім’ї увагу приділяти». А сам? – похнюпився А.
– Ти про нас забув! Що важливіше за дітей? – обурився О.
– Та, тут все не просто, рідні мої, – почав виправдовуватися Бог, – задум у мене великий – створити досконалу країну на гарній планеті. Ніби й закінчив, але чогось бракує. Вибачте, будь ласка, щось я запрацювався. А тепер – спати!
Білі хмаринки ніжно голубили А та О. Бог приглушив яскравість світил і небо закуталося в сутінки. Хороше стало, по-домашньому сонно. Космічні вітриська гойдали хмари-колиски янголят, але ж діти на те й діти, аби порушувати батьківські накази. Воно й не дивно, адже потрібно встигнути багацько дізнатися, щоб згодом відбутися Янголами.
– О, ти спиш?
– Не сплю. Немає сну ні в одному оці. Тривожно мені через батька, вже й зір не той і забувати став частенько. Гадаю, йому потрібні помічники, – розмірковував малий.
– Ой, знову ти перебільшуєш! Він же Бог, що з ним станеться? Ще натворить собі помічників, що й радий не буде, – бурхливо відреагував А.
– Поки йому дійде, що треба підручні, то мине кілька віків. От побачиш! – не втихомирювався О.
– Що ти пропонуєш?
О не відповів нічого, натомість рвучко підскочив на хмарі, ненароком бемкнувся головою в зірку, зістрибнув додолу й почимчикував у напрямку батьківського кабінету, потираючи маківку. А отетерів, однак поплентався за малим провокатором: – Як я його терплю? Батько видно пожартував, як ліпив О «ідеальною істотою».
В божому кабінеті було, власне, як і має бути – все біле, стерильне, досконале. Зачинялося приміщення чималенькою хмарою, яку малі ледве зрушили з місця. Не можна було допускати в кабінет зовнішні чинники, оскільки Бог міг відволіктися й тоді – труба справі, починай все з початку. А, як відомо, початком було Слово. Спробуй, – згадай, що ти там говорив, коли, наприклад, творив мураху.
О зацікавлено розглядав татову теку з написом «Україна», де були нотатки й замальовки-схеми. Дивні зображення пір’я – замість опахала якісь овальні об’єкти, внизу напис «Пшениця». І схема «Льон» – чисто тобі зірка на патичку, а опис матеріально-духовного застосування настільки масштабний, що зайняв дві сторінки. Під кожним описаним зображенням була цифра, що відповідала колбі, де містився зародок життя майбутнього об’єкта.
– О, нам влетить по саму зав’язку. Не можна рухати татові речі, це ж Божий замисел, – прошепотів А на вухо брату.
– Від кого влетить, від батька? Він – суцільна любов і прощення. І що таке «по зав’язку»? – поцікавився крилатик.
– Не знаю, що таке «по зав’язку», та видно щось важливе. Я підслухав, як батько працював над параграфом «Афоризми України» з розділу «Мова», – А явно зацікавився дослідженнями теки, бо й сам почав перекладати аркуші.
– Глянь, «Тварини, птахи», цікаво як… – в О блищали оченята.
А відсунув крило братика в бік, аби краще роздивитися зображення коня, качки, корови, кози, курки, кролика, куріпки, кабанця. На останньому аркуші виднівся напис батька «На К ще додати».
– А, допоможімо тату. Хоч трішечки, будь ласочка… – заскавулів О, склавши благально долоньки. А вагався мить, впертий та боягузливий за натурою, однак бажання щось створити й самому побути трішечки Богом, взяли верх. Згодою виступили ствердний кивок головою та встановлення посеред кабінету тазик з написом «Місткість для зародження частинки життя».
– О, змішувати інгредієнти потрібно послідовно та обережно. Я бачив, як тато творив одну з людських національностей і ненароком перебрав з краплями «лють». Вийшло щось чорне й лихе, тато його пригамселив правицею та викинув на задвірки Всесвіту, але воно, з криком «ущємляют», гепнулося на гарну планету, – зауважив янголик.
– Та ми ж обережно і це всього лише тварина, – О впевнено відміряв з мензурки «Краса» великих три краплі, закотив очі доверху й додав ще дві.
А проекспериментував з «відданістю» та «любов’ю», не забув про «незалежність», «грацію», «користь», «веселощі».
– Кінцівок скільки робимо? – запитав О.
– Чотири. Так, гадаю, чотири буде досить, – відповів А й завмер, бо О знову закотив очі й відміряв п’ять.
– Не нервуй, брате, чотири, аби тварина рухалася, п’ята для красоти й настрою.
В цей час хмара, на якій спав Бог, надумала ворухнутися, бо їй, бачте, зачухався бік. Од того вовтузіння здійнялися часточки пір’я з янгольських крилець, оскільки братики любили поцибати на татовому ліжку, то й не дивно, що пір’я там було достобіса (не при Богові було сказано). В процесі причинно-наслідкового зв’язку Бог моцно чхнув. Так чхнув, що хмара-двері в кабінет відійшла на пів метра й у стерильність увірвався запах дому. Янголята прожогом кинулися зачиняти вхід, але все те добро з зовні потрапило в «Місткість для зародження».
– Нічого страшного, – впевнено сказав О.
– Абсолютно нічого страшного. Й на цьому все. Давай, що вийшло –
в колбу. Не забудь замалювати тваринку. Будемо сподіватися, що тато не надасть значення якійсь там тваринці, – підсумував А.
– Або подумає, що він сам її створив, але забув як, – хихикнув О.
На ранок Бог вражено дивився на крилатих братиків, що мирно сопіли на своїх хмарах. Зазвичай у цей час вони гасали небом й наспівували. Ще більшим здивуванням був малюнок тварини на «К» – пухнате коло миле й неймовірно лагідне.
– Хм, колба є, номер є, а назви тварині немає. Запрацювався… – вголос мовив Бог і впевнено вивів над малюнком «Кіт».
***
– Боєць, назад! Кара, щоб тебе пранці з’їли, повернись, бо отримаєш по саму зав’язку! – перекрикував арту командир підрозділу, але ратник вперто біг вперед.
Він не міг не бігти. Він мусив порушити прямий наказ командира, наражати себе на небезпеку, дивитися в одну точку й молити когось вгорі, аби не прилетіло туди, де він уздрів життя. Ще кілька метрів і юнак дістався цілі. З вікна цокольного приміщення практично зруйнованого маріупольського будинку вигвалтував пузату кішку.
– Не бійся мала, ти в безпеці, – промовляв Кара ввечері до кішки, поселяючи її в тазик. Трьохмасна кудлата пані видавала звуки совєцького холодильника «Донбас», перебирала лапами махровий рушник.
Вогонь загарбників вщух на пару годин. Так щовечора, либонь вечеряють нелюди. Періодично в куток покинутого ворогом бліндажа зазирали втомлені побратими, бо там те, за що Кара отримав позбавлення відпустки. Вчинок і героїчний, і безнадійно абсурдний, хоча викликав повагу та милі посмішки воїнів.
– Ого, яка ж ти в нас мега-вагітна, – підіймаючи хвостату з тазика, мовив командир. Тикнувся носом в лоб кіточки, помурзався об неї: – Запах який у неї…
– Домом пахне, пане командире, – гукнув хтось з хлопців.
Ніч не спали й не від обстрілів, а тому що в тазику з’являлося нове життя.
***
О та А дивилися згори на все, що відбувалося із задумом Бога.
– Гарну ми тваринку створили! Правда, О?
– Правда, А, ідеальну із запахом дому. От тільки шкода, що тато тоді не довів справу до кінця з темною почварою з надлишком люті, – сумно зауважив О.
– То його ж помисел завершують ті, хто в татовій теці під назвою «НЕЗЛАМНІ».