ВИННІ РІКИ, СТАЛЕВІ БЕРЕГИ

Остап стояв біля вікна своєї мансарди на Грецькій, дивлячись на вечірню Одесу. Два дні тому в Одесу увійшли Червоні, так звана «Гвардія Тверезості». Вони принесли нові технології та грубо збиті вульгарні механізми, які ображали естетичні вподобання Остапа. Нова влада визнавала лише вугілля і воду.

— Варвари, — прошепотів Остап.

Він був найкращим сомельє-інженером в Одесі. Тепер же він став ніким. Слід було втікати з міста, але Остап все ніяк не наважувався залишити все те, що любив.

Раптом у двері постукали. Остап напружився, схопив зі столу пістолет і підійшов до дверей.

— Хто? — запитав чоловік глухо.

— Пане Остап Колотило? — голос був жіночий і незнайомий. — Я шукаю головного інженера заводу Шустова. Це ви?

Остап трохи прочинив двері. На порозі стояла вродлива й трохи налякана дівчина.

— Колишнього інженера, — поправив він, опускаючи пістолет. — Тепер я безробітний. Що вам треба?

— Ваші знання. Я португалка. Впустіть мене, поки сусіди не викликали патруль. Хочу просити у вас допомоги як у людини, котра розуміється в технологіях і механізмах найкраще у цьому місті. Може, ви впустите мене?

— Португалка? — здивувався Остап. — Що ви тут робите? Вас же можуть заарештувати. Добре, заходьте.

Він впустив жінку до квартири.

— Я з аеростату «Лузітанія», — ошелешила його незнайомка. — Прилетіла вчора, не знала, що у вас тут… Гм… Таке робиться.

— Ваш аеростат «Лузітанія»? Я бачив його в порту. Дивно, що його ще не зачепили.

— До мене вже приходили, але громадянку іншої країни поки що бояться чіпати, та, думаю, це ненадовго, — зашепотіла дівчина. — Поки що трощать кораблі й дрібні шхуни, але до ранку доберуться до дирижаблів. Мене звати Інеш. Я капітанка «Лузітанії», і маю терміново злетіти, поки аеростати не почали громити. Мені потрібно паливо.

— А до чого тут я? — гмикнув Остап. — Ви думаєте, у мене сховані сотні літрів високоградусного спирту? У місті сухий закон. А вашому двигуну потрібен не просто спирт, а купаж. Винопаливо з градусом не нижче шістдесяти. Ідіть геть, ви не до того звернулися. 

Інеш розстебнула внутрішню кишеню куртки й дістала конверт.

— Справа не в дирижаблі, пане Остапе. Справа в цьому.

— Що це?

— Креслення «Декантера», особливого двигуна. Обставини змусили мене розкритися вам, бо сама я не впораюсь. Мені вас рекомендували як людину, котра розуміється на вині найкраще в цьому місті. Я… Я прилетіла за кресленнями до старого професора з Одеси, друга мого батька. Він хотів це передати в Португалію, бо в Україні зараз неспокійно. Це прототип двигуна, що переробляє винні випари назад у рідину практично без втрат. Замкнутий цикл. Майже вічний двигун. Якщо ці креслення потраплять до Лісабона, ми зможемо будувати машини, яким не потрібні тисячі літрів палива. Це кінець енергетичної кризи. Проте якщо вони потраплять до Червоних, то вони їх знищать, — сказала Інеш. — Я заплачу скільки скажете, тільки допоможіть дістати пальне. Аеростат повинен злетіти цієї ночі. А ви чудово знаєте завод, там точно ще лишилися запаси алкоголю. Я заплачу.

Остап підійшов до вікна. Внизу, на розі Дерибасівської, «Самовар» Червоних крокував бруківкою, випускаючи хмари пари. Ця дівчина пропонувала йому не просто роботу, вона пропонувала шанс дати ляпаса цьому новому й сірому світу.

— Чортові Червоні! — вилаявся він. — Вони думають, що завод — це просто стіни й діжки. Але я будував там кожну трубу. Якщо хтось і може витягнути звідти бочку з коньяком під носом у комісарів, то це я. Скільки? — різко обернувся і запитав він. — І я питаю не про гроші. До біса гроші!

— Двісті літрів. Мені потрібен стартовий імпульс, щоб вирватися в стратосферу. Далі я піду на потоках вітру. У мене є каталізатор, мадера, але мені потрібна основа.

— Так, я так і думав, це має бути коньяк Шустова, — кивнув Остап, роздумуючи. — Тільки його п’ятдесятирічний коньячний спирт дасть таку тягу. Але в мене буде одна умова, — голос Остапа раптом став дуже серйозним. — Коли ви налагодите виробництво машин з двигунами “Декантер” у себе в Португалії, то я хочу, щоб перша партія бойових роботів була доправлена сюди, в Україну. Передасте їх армії УНР. Нашим хлопцям зараз ой як потрібне хороше залізо, щоб викинути цю червону наволоч з нашої землі. Домовилися?

Інеш подивилася йому в очі й кивнула, ховаючи конверт:

— Слово капітанки! Вони будуть у Петлюри.

Очі Остапа загорілися азартом і передчуттям помсти, а в голові вже клацали шестерні плану.

— Червоні зайняли завод Шустова вчора ввечері. Вони там облаштували штаб. Комісар Зубенко особисто контролює знищення запасів. Але він не знає таємних ходів.

— То це означає, що ви згодні? — запитала Інеш.

— Так, чорт забирай! Я все одно хотів звалювати з цього міста, але підкинути свиню Червоним — це буде чудовий фокус із мого боку, — Остап підійшов до шафи й дістав свій шкіряний пояс із інструментами. — Вони ще не встигли все вилити. Зубенко — фанатик, але він бюрократ. Він описує кожну бочку перед тим, як розбити.

— Ми йдемо зараз?

— Це останній шанс, — Остап поклав у кишеню пістолет. — До світанку вони доберуться до «Золотого резерву». Або ми заберемо ці двісті літрів сьогодні вночі, або завтра зранку він омиватиме чоботи комісара Зубенка.

— А як ми вивеземо бочку? — запитала Інеш. — У мене немає вантажівки.

— У мене теж, — хижо посміхнувся Остап. — Але… Якщо Червоні ще не виявили «Мула», то… Ходімте, Інеш, покажемо цим любителям окропу, як горить справжній спирт.

 

Остап з Інеш рухалися підворіттями будинків, намагаючись не виходити на освітлені вулиці, таким чином вони спускалися з Грецької до Олександрівського проспекту.

Вздовж тротуарів по обидва боки дороги текли червоні винні ріки. Сотні й тисячі літрів, які «Гвардія Тверезості» виливала просто на бруківку. Рідина пінилася, змішуючись із брудом та сміттям. Біля стічних канав, наче щурі, повзали люди. Хтось черпав рідину пляшками й каструлями, хтось вмочав у ній якесь ганчір’я, щоб потім викрутити у якусь посудину, а хтось просто лежав і хлебтав прямо з калюжі.

— Яке божевілля, — тихо сказала Інеш, дивлячись на чоловіка, який, похитуючись, набирав вино у брудну миску. — Це ж паливо. Вони виливають енергію, на якій місто могло б жити місяцями.

— Чортові паровики! — буркнув Остап, тягнучи її у темний провулок. — Ходімте швидше, бо де вино, то там і патрулі.

Коли вони вийшли до Олександрівського проспекту, то побачили справжній масштаб катастрофи. Вулиця була перегороджена барикадою. Химерну споруду формували перекинуті вози, мішки з піском, уламки стільців і якісь труби та штакетини з парканів. Біля барикади, у тьмяному світлі саморобних смолоскипів, снували люди, прості одесити. Вони перегородили вулицю від патрулів, щоб безперешкодно набирати вино. Це було вражаюче, страшно й гидко водночас. Вино пінилося, оминаючи сміття, біля того потоку подекуди повзали люди, п’яні від вина, а поруч також перебирали лапами пацюки, котрі зовсім не боялися людей, теж були мокрі й очманілі.

Раптом з боку Привозу почувся гуркіт, з темряви виринула фігура «Самовара», а за ним бігли солдати.

— Розійдіться! — пролунав посилений голос із гучномовця. — Споживання ресурсу заборонено! Дезінфекція території!

Остап з Інеш сховалися в підворітті. Люди кинулися врозтіч. Деякі, вже достатньо п’яні, зарепетували прокляття та лайки, почали кидати в патруль каміння та все, що потрапляло під руки. «Самовар» підняв маніпулятор-шланг і вдарив струменем окропу. Біла хмара накрила барикаду, змішуючись із червоними випарами вина. Крик обварених людей потонув у шипінні пари.

Інеш злякано зойкнула, але Остап закрив їй рота долонею й притиснув до себе. Так вони стояли деякий час, обнявшись і чітко відчуваючи тепло одне одного. Остапові раптом захотілося поцілувати дівчину, але він стримався. Все-таки вона була дуже вродливою.

— Чисто! — незабаром прохрипів гучномовець. — Порушників нейтралізовано!

Вони перечекали, поки патруль піде геть, і рушили далі.

Завод Шустова на Мельницькій нагадував обложену фортецю. Ворота тепер були забарикадовані мішками з піском, високі стіни на верхівках по всьому периметру обтягнули кількома рядами колючого дроту, на кутових вежах встановили парові кулемети.

— Ми туди не зможемо проникнути, — сказала Інеш з розпачем, оцінюючи оборону.

— Дріт зупинить тих, хто полізе через мур, — спокійно відповів Остап. Він дивився не на ворота, а під ноги, шукаючи щось у траві біля залізничного насипу поруч із заводом.

— Що ви шукаєте?

— Дренажний канал для аварійного скидання відходів. Він виходить за межі периметра, прямо в цей яр, — Остап схилився й розгорнув купу сухого гілля і сміття, і під ними виявилася іржава решітка. — Це технічний тунель, він веде прямо під цех витримки спиртів.

Остап дістав з пояса гайковий ключ, просунув його між прутами решітки й натиснув на прихований важіль. Механізм клацнув, і решітка відчинилася. З темного отвору війнуло сирістю і гидким запахом.

— Прошу, капітанко Інеш, — кивнув він на чорну діру. — Тільки після вас. Та чорт, ми в одній команді. Давай на «ти». І голову пригни, там низько.

Інеш зітхнула і першою полізла в темряву. Остап же озирнувся, перевіряючи, чи не бачив їх хто-небудь, і поліз слідом…

 

Вони рухалися майже навпомацки. Остап підсвічував запальничкою, яка періодично гасла, і йшов першим.

— Ще метрів із двадцять, — прошепотів він, не обертаючись. — Далі буде вертикальна шахта. Сподіваюся, там збереглася драбина.

Драбина була на місці, й Остап піднявся першим, зрушив важкий люк, і в щілину вдарило тьмяне світло й долинули голоси.

— …Розбивайте все! — лунав голос десь у глибині залу. — Сухий закон! Тільки чиста вода! Знищимо пережитки буржуазії!

— Це Зубенко, — одними губами промовив Остап. — Але ми в дальньому кутку, вони нас не почують.

Вони обережно вилізли з люка, опинившись за пірамідою порожніх ящиків.

Те, що побачила Інеш, вражало. Підвал заводу Шустова нагадував підземний собор: високі стелі губилися в темряві, рівними рядами стояли велетенські діжки з коньяком та вином. Але зараз цей храм руйнували. «Гідромолот», приземкуватий робот Червоних з величезним гідравлічним молотом замість правої руки підходив до чергової бочки, вдаряв її молотом, і з її пробитого черева виривався потужний струмінь, заливаючи долівку. Солдати змивали дорогоцінний напій водою у стічні решітки.

— Merda, вони розбивають діжки, — прошепотіла Інеш, зла, як чорт.

— Тихо, — застеріг Остап. — Ми далеко, вони нас не бачать, але поглянь туди, в куток, біля генераторної будки.

Там стояло щось масивне, накрите брезентом.

— Це той «Мул»? — запитала Інеш.

— Так, вантажний робот на винній тязі, — кивнув Остап. — Моє дітище. Я сам його консервував місяць тому, і в баку є резервний літр спирту для запуску.

— А де бочки? Ті, що нам потрібні?

Остап вказав на окремий стелаж, що стояв трохи осторонь від тих діжок, які зараз трощив «Гідромолот». Там стояло кілька діжок з клеймом-написом «1868».

— Он вони. П’ятдесятирічний спирт. «Золотий резерв». Нам потрібна одна з них. Йдемо до «Мула», тільки тихо. Я його запущу, але спочатку треба їх відволікти, інакше нас пристрелять, поки запускатимемо двигун.

Вони, пригинаючись, перебігли до робота. Остап дістав свій пістолет.

— Бачиш той вентиль над їхніми головами? — він вказав стволом на стелю. — Це система пожежогасіння, заправлена не водою, а вуглекислотною піною, щоб не пошкодити спирти. Я зіб’ю вентиль пострілом, і це дасть нам трошки часу.

Остап підняв пістолет, прицілився. Відстань була чималою, але він колись тренувався і стріляв досить влучно. Постріл прозвучав тихо, і куля влучила ідеально. Чавунний вентиль під стелею з брязкотом відлетів, в з труби вирвалася густа піна, накриваючи хвилею «Гідромолота» й комісара Зубенка з його посіпаками.

— Диверсія! — закричав хтось із солдатів. — Вогонь!

Поки в центрі залу панував хаос, Остап зірвав брезент з «Мула».

— Залазь! Швидко! — скомандував він Інеш, допоміг їй піднятися на платформу, а сам застрибнув на місце водія, рвонув ключ запалювання. Всередині «Мула» загуділо й заклекотіло, але механізм запрацював рівно й потужно.

Остап натиснув важелі. Чотири сталеві ноги зі скреготом розігнулися, піднімаючи їх над підлогою. Він скерував машину прямо до потрібного стелажа. Маніпулятор «Мула», котрий був у вигляді потужної сталевої клешні, схопив одну з бочок і легко, як пір’їну, переніс у спеціальну корзину за спинами їхніх сидінь.

— Завантажено! — крикнув Остап. — А тепер тільки вперед!

Він розвернув машину, натиснув важіль до упору, скерувавши механізм до широкого вантажного пандуса, що вів нагору. Розігнавшись на підйомі, він вдарився в масивні двері верхнього шлюзу й вибив ворота та вилетів у двір заводу. Миттєво завили сирени, з вишок ударили кулемети.

— Тепер будемо прориватися в порт! — промовив Остап і натиснув кнопку.

Над їхніми головами опустилася спеціальна броньована кабіна, яка повністю закрила їх від куль, перетворивши «Мула» на неприступну металеву черепаху на чотирьох ногах, яка помчала вулицями Одеси…

 

 

Остап вчепився у важелі. «Мул» швидкими кроками рухався вулицею. Позаду залишилися вибиті ворота шустівського заводу, а попереду дорога до порту. Чотири сталеві ноги залізного монстра з гуркотом вбивалися в бруківку, відколупуючи впресоване віками каміння.

— Вони нас наздоганяють! — крикнула Інеш, припавши до оглядової щілини в задній частині кабіни.

За ними, випускаючи густі хмари білої пари та освітлюючи дорогу й «Мула» фарами, мчали три мотоцикли. Це були «Парові Гончаки», швидкісні колясні мотоцикли Червоних, де в колясках сиділи кулеметники.

— Нічого! — крикнув Остап. — Прорвемося!

— Вони швидші за нас!

— Вони швидші, зате мій «Мул» захищений краще! В бійниці проходить дуло пістолета. Я як відчував, коли в проєкті запланував і цю додаткову кабіну. Хоча думав тоді про роботу механізму в складних умовах. А воно он як вийшло! Цілься і стріляй по котлах «Гончих» між колесами! Це їхнє слабке місце!

Вулиця Мельницька залишилася позаду. «Мул» вилетів на перехрестя, парові мотоцикли не відставали. 

— Merda! — вилаялася Інеш.

Вона вистрілила, але не вцілила. Мотоцикліст наблизився збоку майже впритул, а його кулеметник вже повертав ствол у бік з’єднань у ногах «Мула».

Інеш вистрілила вдруге, і цього разу влучно. З мотоцикла вирвався струмінь пари, його занесло, і він перекинувся й врізався в стіну будинку.

— Є! — азартно закричала Інеш, а Остап, котрий якраз глипнув на неї, подумав, що ця жінка подобається йому все більше й більше. Він би був не проти завести з нею роман. 

Вони промчали повз темний і похмурий Оперний театр, і тепер попереду був лише Польський узвіз, крута дорога, що вела прямо в порт.

— Тримайся! — закричав Остап дівчині. — Зараз буде добряче трясти!

Він скерував «Мула» вниз, але там на них теж чекали. Поперек узвозу проїзд був перегороджений вантажівкою, біля якої метушилися солдати.

— Засада! — крикнула Інеш. — Гальмуй! Ми вріжемося в них!

— Немає часу! — Остап стиснув зуби. — Ми не будемо гальмувати, ми стрибатимемо.

— Що?! Це неможливо! Ми важимо три тонни! — злякалась Інеш.

— Я сам проєктував цього звіра! Він може й не таке! — посміхнувся Остап. — Тут чимало секретів, про які ніхто не здогадується.

Остап за кілька метрів від вантажівки різко смикнув важелі на себе і натиснув кнопки, якими ніколи ще не користувався. Механічний монстр присів, а потім, використавши всю накопичену енергію пружин і парів спирту, підстрибнув угору. Це був короткий та важкий, але ефектний стрибок.

«Мул» перелетів через кабіну вантажівки, черконувши ногами по її даху. Солдати внизу тільки роти пороззявляли від подиву.

Машина приземлилася з гучним гуркотом, амортизатори спрацювали на межі, а бочка з коньяком утробно булькнула за спинами втікачів.

— Жива? — хрипко запитав Остап, вирівнюючи хід і знову запускаючи рух вперед. 

— Здається, я прикусила язика, — пробурмотіла Інеш. — Com mil demónios! Ми прорвалися! — закричала вона й зненацька обійняла Остапа і чмокнула в щоку. — Foi assustador p’ra caraças e brutal!* — додала португальською.

Остап, ошелешений емоційністю дівчини, лише головою похитав.

Попереду відкрився вид на нічний порт, де на естакаді третього причалу висів аеростат «Лузітанія». Переслідувачі залишилися далеко позаду.

 

— Хутко! — скомандував Остап, підганяючи машину впритул до вантажного люка. — Я закидаю бочку, а ти біжи в рубку! Запускай двигуни!

За мить вантажний люк відчинився, двигуни аеростата загуділи, а гвинти почали крутитися. Клешня «Мула» обережно вклала дорогоцінну бочку з клеймом «1868» у черево дирижабля.

— Остапе, ходімо, кидай свою машину! — крикнула Інеш, вибігши на трап. — Ми злітаємо!

Остап якраз виліз із «Мула», зробив кілька кроків, але раптом почувся шум. На естакаду виїжджали мотоцикли Червоних і важкий «Самовар». Поки «Лузітанія» відчепиться і набере висоту, «Самовар» перетворить її на палаючий смолоскип. Врятуватися можна лише одним способом: хтось має залишитися і відволікти їх.

Він відступив від трапу.

— Я не лечу! — крикнув він Інеш.

— Що?! — Інеш підбігла до нього. — Ти збожеволів?

— За нами погоня! — Остап вказав на робота та мотоцикли, які швидко наближалися. — Вони ціляться в балон! Якщо я не відволічу їхній вогонь на себе, дирижабль згорить! Я перехитрю їх! Лети! 

В очах Інеш заблищали сльози, дівчина вчепилася в його куртку.

— Ні! Я без тебе не полечу!

— Полетиш, капітанко Інеш. Мусиш доставити креслення. А я.., — він посміхнувся своєю нахабною посмішкою. — А я місцевий. Я знаю тут кожен камінь і кожну хвилю. Я не пропаду!

Він рвучко притягнув її до себе і поцілував. Зробив те, що давно хотів зробити, бо ця дівчина йому шалено подобалася. Ех, якби не такі обставини, то він би… Остап відсторонився і подивився їй в очі:

— Ти тільки чекай мене, Інеш. Якось я завітаю в Португалію! І я планую до тебе позалицятися! Запам’ятай, що кажуть у нас на Молдаванці: не поспішай виходити заміж за іншого, бо я приїду і зроблю вам нерви! Я тебе знайду, чуєш?

Він різко відштовхнув її до люку.

— Я чекатиму, чорт забирай! Я хочу перевірити, чого варта обіцянка одесита! — промовила вона крізь сльози і зникла в аеростаті.

Остап метнувся до «Мула» й блискавично застрибнув у кабіну. Маніпулятор робота різко вдарив по швартовому тросі, перерубуючи припону, яка тримала дирижабль біля естакади. Звільнена «Лузітанія» швидко почала набирати висоту.

Але вороги були вже десь за п’ятдесят метрів. «Самовар» підняв трубу і почав цілитися в аеростат. 

— Агов, ти, іржава бляшанко! Клешні геть від моєї дівчини! — зарепетував Остап.

Він направив «Мула» в атаку назустріч ворогам, набрав швидкості й врізався в “Самовар”, який якраз збирався вистрілити.

План Остапа спрацював. Усі стволи Червоних відкрили шквальний вогонь по «Мулу». Аеростат же швидко зник у рятівних хмарах нічого неба. Остап зрозумів, що живим йому з цього бою не вийти, тому різко загальмував «Мула» на самому краю естакади.

— Здавайтеся! Ви в пастці! — закричав хтось у гучномовець.

Але Остап лише криво посміхнувся й поклав руку на важелі. Він бачив, як миготливий вогник «Лузітанії» віддаляється на захід. Отже, він зробив це, підсунув свиню червоним, як і планував. Чоловік посміхнувся й розвернув механізм до моря.

— Ще невідомо, хто в пастці, — промовив скептично. Різко смикнув важелі на себе, і механічний звір присів і зробив крок вперед, у море.

Три тонни сталі разом із керманичем полетіли з високої естакади прямо в чорну безодню моря. Пролунав гучний сплеск, і хвилі зімкнулися над «Мулом».

Коли солдати підбігли до краю і посвітили ліхтарями вниз, на поверхні води не було нічого, крім піни…

 

 

Глибоко під водою на панелі приладів «Мула» загорілася маленька зелена лампочка «Герметичність у нормі». Робот увімкнув тьмяні підводні фари і, перебираючи сталевими ногами по дну, повільно рушив у бік одеських катакомб, вхід до яких, як знав головний інженер заводу Шустова, був захований саме тут, серед підводних скель…

 

*Foi assustador p’ra caraças e brutal! — Це було до дідька страшно і просто шалено!