10 Квітня, 2026

Все обертається навколо трикутника

Спостерігаючи за розвантаженням корабля, чоловік не припиняв шукати поглядом персону, з якою категорично не хотів зустрічатися. Нахмурений, він навіть не привітався з колегою, який підійшов до нього.

­— Микола Данилович, тут така справа…

— Мене вже попередили. Де вона?

— Не знаю. Я наказав їй зникнути геть, коли ми підходили, і…

— Вона що, послухалася? От так просто?

— Це було вперше за весь шлях сюди. Я сподівався, що вона просто пішла робити якісь гарні кадри чи щось таке.

— Зрозуміло. В будь-якому разі у нас є речі важливіші. Якщо ти готовий, ходімо до кабінету.

— І ще одне… Вона якась зовсім дивна. Не припиняла нас запитувати про зниклі кораблі у цій зоні, паранормальні речі і таке інше.

— Що ж ти ще чекав від журналюги? Для них це якраз абсолютно нормально. Годі, вона ще встигне зіпсувати мені настрій, а у нас є робота.

Вони направилися до єдиної будівлі, яка була на березі – науково-дослідницької станції Бермудських островів. Проводжаючи їх поглядом, з корабля спустилася жінка, чий вигляд і навіть погляд відрізнялися від решти. Поки всі навколо займалися справами, чітко і по плану розвантажуючи речі і обговорюючи робочі запитання, вона єдина крутила головою навколо і йшла, абсолютно нікуди не поспішаючи і фотографуючи абсолютно все навколо.

Микола Данилович вдало уникав зустрічі з нею протягом двох днів, але розумів, що це не може тривати вічно. І щойно він про це подумав — як та сама жінка сіла навпроти нього у столовій.

— Нарешті я вас знайшла! — З широкою посмішкою почала вона ще до того, як опустилася на стільчик. — Світлана Нетреба, приємно познайомитись. Я тут, щоб написати статтю про вашу роботу.

— Мене попереджали про Ваш візит, — процідив крізь стиснуті зуби Микола Данилович.

— Що ж, чудово. Тоді не проти, якщо я задам Вам кілька запитань?

— Можна я хоч пообідаю спочатку?

— Я ж бачу, яка Ви зайнята людина, тому давайте не втрачати дарма часу. І так, що Ви можете сказати про випадки зниклих кораблів у зоні Бермудського трикутника?

— Ця тема обговорювалася вже десятки разів. Кораблі зникають тут не частіше ніж у будь-якій іншій зоні.

— А як ви ставитеся до розповідей про гігантських істот у цих водах?

— Ніяких невідомих гігантських істот тут немає. Більше того, тут мешкає рідкісний вид карликових кашалотів і повно більш дрібних організмів.

— Тобто Ви визнаєте, що тут достатньо харчів для, скажімо, гігантського кальмара?

— Місцеві кальмари не більші за тих, що ми зустрічали в інших куточках світу.

— Тобто Ви визнаєте, що тут можуть зустрічатися види, які люди ще не зустрічали?

— Ви знущаєтеся?

Люди навколо почали озиратися на вченого, який підвищив голос. Хоч в їх очах і було розуміння — більшість з них вже мали так чи інакше справу з цією Світланою, — але це не давало права поводитись так непрофесійно, ще й йому. Важко зітхнувши, Микола спробував опанувати себе. Просто ця жінка випробовувала його останні нерви.

— Вибачте, я маю багато роботи.

— Ще одне… запитання, — останнє слово жінка промовила вже у спину чоловікові.

З того моменту керівник української команди дослідників намагався взагалі не виходити зі свого кабінету і навіть переніс туди матрац з ковдрою. Хоч це і здавалося дещо дитячою поведінкою, але їх робота була набагато важливішою, аніж дурниці якоїсь там жінки, яка незрозуміло, як взагалі добилася дозволу приплисти до них на станцію і задавати подібні питання. Дехто був впевнений, що вона здатна привернути увагу до їхніх досліджень і, потенційно, допомогти збільшити бюджети, але Микола був впевнений, що нічого хорошого з цього не вийде. Як людина науки, він не дуже вірив у шосте чуття чи щось подібне, але у нього було стійке відчуття, що це марна трата часу і ресурсів. Просто ця жінка з’явилась у найбільш підходящий для неї час — коли корабель з провізією і матеріалами вже готувався до відплиття; коли серед впливових людей закралась думка про «цікаві відео в інтернет» для привернення уваги; коли нікого іншого не знайшлося. Причин для відмови просто навіть не знайшлося.

Після того випадку у їдальні деякі члени дослідницької команди розповідали Миколі про Світлану, тримаючи його в курсі подій. Казали, що вона вільно пересувається станцією і залазить навіть у ті куточки, куди їй повинен був бути закритий доступ. На щастя, для української команди була побудована додаткова будівля, так що міжнародного скандалу не очікувалося, але це все одно було порушенням будь-яких правил.

— Вона що, викрала у когось картку? Як вона може вільно тут гуляти? — обурювався Микола.

— Ніхто не звертався щодо зниклої картки, так що я й гадки не маю, як вона це робить, — виправдовувався молодий хлопець, поправляючи окуляри. — Але я маю десятки скарг на цю жінку. Вона буквально не дає спокійно пройти повз — обов’язково лізе зі своїми дурницями. А Ви ж знаєте, що непідходящий час для цього…

— Та сам розумію… — відмахнувся керівник групи, важко зітхаючи. — Я спробую щось вигадати. Але якщо ще хоч коли-небудь мені запропонують подібну «допомогу», нагадай, щоб я ні в якому разі не погоджувався на це прокляття. Краще не мати фінансування, ніж працювати в таких умовах.

Він і сам неодноразово вислуховував ті скарги. Одна-єдина непрофесійна жінка на території станції тримала під своїм каблуком абсолютно всіх науковців тут. Навіть інші жінки не могли справитися з нею у прямій розмові — очевидна різниця у досвіді і сфері діяльності. Миколі починало здаватися, неначе її схибленість виходила далеко за межі звичайних конспірологів, які вірять у надприродні речі в межах Бермудського трикутника.

Щоб нарешті дати колегам перепочинок, він зібрався особисто запросити Світлану на розмову. А щоб мати хоч якусь перевагу у розмові, він вирішив зробити це під час першого в цьому сезоні запуску підводних безпілотників і налаштування нових буїв, якраз привезених на кораблі, з якого спустилася нога цієї проклятої жінки.

На щастя, це була досить проста процедура, в якій його контроль взагалі був зайвим, тому він міг дозволити собі відволіктися на балачки з цією… журналісткою. Щиро кажучи, він там взагалі непотрібен, але жінці про це знати було не обов’язково.

— Микола Данилович! Я вже думала, що Ви мене уникаєте, — замість вітання промовила жінка, щойно увійшовши до приміщення.

— Ну що Ви! Просто дуже багато роботи. Ви особисто відчули, наскільки далеко сюди добиратися, тому кожна поставка матеріалів для нас неймовірно важлива і обмежена у часі. До речі, ми якраз встановили нове обладнання, і я хотів би показати Вам, чим ми тут займаємося.

— О, нарешті! Бо ваші хлопчики не могли чітко відповісти ні на одне з моїх запитань. Але чи не боїтеся Ви?

— Чого ж мені боятися?

— Володарі морів не люблять, щоб на них дивилися. Чи не розлютять їх ваші дії?

— Облиште. Ми тут спостерігаємо за рачками, коралами і карликовими китами. Жоден з них не зверне на нас увагу. Більше того, ми лише спостерігаємо і аналізуємо та жодним чином не вмішуємося в життя місцевих організмів.

— Ви ж розумієте, що я маю на увазі зовсім не їх, а справжніх володарів цих вод, — Світлана подалася вперед, ближче до Миколи, широко посміхаючись.

— Я абсолютно не розумію, кого Ви маєте на увазі, — відрізав той, не реагуючи на її дії. — Бо справжніми володарями цих вод є мікроби, звичайні рачки і корали.

Жінка вже збиралася щось додати, але її перебив один із працівників.

— Микола Данилович, має дивні дані!

— Що там? — Спокійно запитав той, не відводячи погляду від журналістки.

— До нас щось наближається. Воно поступово збільшується.

— Хвилі?

— Мені здається, це лише один об’єкт… Але мені не вдається опізнати, що саме.

Заливши жінку позаду, керівник підійшов до комп’ютера колеги, що його покликав. Інші теж занепокоєно обмінювалися поглядами, розгублено завмерши.

— Це схоже на стаю китів, але те, як воно змінює розмір… Більше таких об’єктів точно немає? — Через мить запитав Микола.

— Наскільки ми можемо судити, ні.

— А що показують камери? Звичайні.

— Жодна з них не працює. Здається, щось їх пошкодило.

Їх обговорення перервав голосний, щирий сміх. Озирнувшись, науковці зупинили свої погляди на жінці посередині кімнати.

— Я казала вам, що Володарі не люблять, коли смертні лізуть туди, куди їх ніхто не кликав! — Прокричала Світлана, вириваючи власне волосся. — Тепер усі присутні особисто відчують на собі їх гнів!

— Хто-небудь, виведіть її звідси! — Наказав Микола, не обертаючись, і одразу перемкнув увагу на поточну проблему. — Підрахуйте розміри цього… об’єкта. На якій він глибині, його габарити. І чи це точно один об’єкт, чи на нас рухається дивна група.

— Ви ще пошкодуєте, що так довго ігнорували мене! Усі ви! — Крикнула з дверей Світлана за мить до того, як її виштовхали геть.

Повисла важка атмосфера, яка порушувалася лише клацанням клавіатури.

— Судячи з усього… це дійсно хвиля, — здивовано прошепотів молодий чоловік, над яким схилився Микола Данилович.

— Одна? — На всякий випадок перепитав керівник.

— Схоже на те.

— Висота? Коли дійде до берега?

— Здається… судячи з усього, вона у висоту близько чотирнадцяти метрів і продовжує збільшуватися. До берега добереться менше ніж за десять хвилин.

— Яка ймовірність, що хвиля пошкодить станцію? — Нарешті запитав Микола.

— Враховуючи розміри і швидкість… Я б сказав, що потрібно готуватись до найгіршого.

— Що за… Як щось подібне сформувалося? Від чого? — Прошепотів Микола, хмурячись. — Надішліть інформацію іноземним групам, нехай готуються. Хоча б морально.

— Тут ще одне… — Перш ніж продовжити, чоловік на мить замовк і глибоко зітхнув. — Здається, щось все-таки рухається перед цією хвилею. Я б сказав, що це якийсь кит, якби не знав, що таких гігантських китів тут не буває.

— І ти помітив це лише зараз?!

— З нашими даними твориться якась чортівня. Я досі не впевнений, що бачу те, що бачу!

— І це ви називаєте професійним науковим підходом?!

Микола Данилович виглядав неймовірно розлюченим, хоча було очевидно, що його злість направлена не на колег, а на саму ситуацію.

Щойно у кімнаті стало тихо, як усі присутні почули якісь дивні крики з коридору. Не хотілося витрачати ще більше часу на дурниці, тому вчені робили вигляд, наче не чують жодних дивних молитв і криків.

 — Не хвилюйтеся, — нарешті промовив Микола. — Ця станція стоїть тут вже не перший рік, та й мілководдя тут займає досить велику площу навколо станції. Коли хвиля до нас дійде, вона не зможе нашкодити нам так вже сильно. Просто тримайте себе в руках, не панікуйте і збирайте дані. Після всього нам потрібно буде розібратися у причинах усього цього.

— Помріть, але зробіть фотографію виверження вулкана, егеж? — Прошепотів хтось неподалік. Хоч це було сказано тихо, але достатньо голосно, щоб почули майже усі присутні.

— Це не буде посмертне досягнення, не хвилюйтеся. І не дозволяйте якійсь фанатичці збити вас з пантелику.

— А може… — Раптово прошепотіла жінка неподалік, переводячи погляд на керівника. — Може, та журналістка зіпсувала нам обладнання? От ми й бачимо настільки спотворені дані?

— Цілком можливо, — спокійно та серйозно відповів Микола Данилович. — От бачите, варто заспокоїтися і усьому знаходиться логічне пояснення. А тепер давайте зосередимося на цій можливій аномалії. Неважливо, чи там дійсно щось незрозуміле коїться, чи наші датчики зламалися, але будь-яка інформація буде корисною пізніше.

 

На щастя, як і передбачав Микола, хвиля почала сильно зменшуватися у розмірах, коли досягла мілководдя біля станції. Усі пришвартовані шлюпки винесло у море, а збиток, завданий основному кораблю, ще якийсь час будуть оцінювати. Збитки на самій станції також ще підраховували, але вони були не такими страшними, як деякі  встигли собі уявити – все ж ця станція була збудована з певними розрахунками і далеко не найдурнішими людьми.

І, звичайно, про цю ситуацію одразу розтрубили по всіх можливих каналах, так що скоро очікувалися нові журналісти і репортери. Цього разу, йому обіцяли нормальних журналістів, але Микола Данилович скептично відносився до того, що чекало його найближчими днями. Вони навіть знайшли вертольоти, які доставлять цих нишпорок на станцію у найкоротші строки!

— Щоб вони так турбувалися про наші дослідження, — важко зітхав чоловік, озираючись навколо.

Він стояв на вулиці з чашечкою кави. Під його очима виднілися темні кола – результат кількох безсонних ночей підряд. Позіхаючи, Микола чекав на одного зі своїх колег, який оглядав антени на даху.

Щойно згадавши про нього, чоловік почув, як хтось спускався драбиною.

— Ну що там?

— Не думаю, що Вам це сподобається… Я зробив кілька фотографій. Ось, погляньте.

Зістрибнувши на землю, молодий хлопець протягнув телефон. З неприємним передчуттям, Микола Данилович взяв його і почав розглядати зображення.

Кілька антен були зламані, але це було далеко не найцікавіше у кадрі. В першу чергу в очі кидалися яскраво-червоні пентаграми, намальовані по всьому даху. Майже все було покрито значками, символами, лініями, буквами.

— Це наша «кохана» журналістка зробила? — Запитав чоловік, відпиваючи кави.

— Гадки не маю, — щиро відповів молодший колега, знизуючи плечами. — Але більше ж нікому.

— А що за фарба? Зміг зрозуміти?

— Особливо не придивлявся, але… можливо, жіноча помада?

— Можливо.

Зітхнувши, вони зустрілися втомленими поглядами.

— Візьми когось з собою і приберіть це все. Нам не вистачало ще паранормального скандалу навколо станції. Все одно дослідження поки призупинено… А коли нові журналюги повернуться додому – тоді й обговоримо все добряче. А доти нікому не розповідайте. Навіть решті колег.

У всього, що сталося, був лише один плюс: нарешті Миколі надіслали дані щодо тієї навіженої. Сидячи в своєму кабінеті, чоловік кинув погляд на відскановані довідки з психлікарні, спокійно відпив чергової кави і перевів погляд на сусідній монітор. Там була фотографія з супутника, з чіткою величезною тінню, яка йшла попереду гігантської хвилі. Тінню, яка жодним чином не нагадувала нікого з місцевих морських жителів.