Пісень моря та високого туристичного сезону

— Не соромся звертатися, Мілено, мої двері відкриті. Піксей Корп — ми всі як велика родина, — Джесіка, представниця відділу кадрів, посміхнулася, показуючи свої такі рівні, такі людські зубки.

Її вуха теж були по-людському кругленькі, шия — по-людському рівна, без натяку на приховані зябра.

Усі, з ким Мілена розмовляла за численні співбесіди, були безпомилково людьми — і рекрутер Джон, і голова відділу «підводних експертів» Джейк, і офіцерка внутрішньої безпеки Джулія.

Закономірність проглядалася — і не вселяла впевненості.

Як і білий, прямокутний офіс Піксей Корп, нічим не відмінний від сотень таких самих на поверхні, з такими самими панорамними вікнами. От тільки ці вікна з видом на столицю Підводного Князівства відсвічували фіолетовою захисною магією, що стримувала тонни води від того, щоб затопити типові фікуси у кадках, комп’ютери на типових ламінованих столах та типових офісних працівників із типовими борідками й типовими майками з несмішними «кмітливими» написами про офісний планктон.

Працювати на Піксей — найбільшу та найпрестижнішу з компаній Підводного Князівства — було здійсненням мрії. Не тільки тому, що Піксею належав підводний парк розваг, у який кожен — незалежно, людина чи інша істота — хотів потрапити з пелюшок. І не тільки тому, що Піксею належала більшість нерухомості у столиці князівства і без їхніх корпоративних знижок койко-місце під водою коштувало скажених грошей. І навіть не тому, що Піксей мав монополію на сполучення поверхні з Князівством — усі чотири підводні ліфти належали саме йому, як і патенти на магію підводного дихання, без якої людям на глибині було нічого робити. Мілена мріяла працювати на Піксей, бо в них єдиних був доступ до археологічних зон, і тільки з їхнього дозволу можна було досліджувати справжні артефакти Князівства.

А саме це Мілена жадала відтоді, як зрозуміла: хоча вона і жила у звичайному людському містечку й ходила у звичайний людський дитячий садочок, її «коріння» сягало моря — вона була справжньою дочкою Підводного Князівства. Чи, як її кликали інші діти, — «зябро-морда».

Так, поки що вона працюватиме «підводним експертом», розповідатиме людям-туристам про старовинні будови та обʼєкти, що ще залишилися на теріторії парку, та відповідатиме на типові питання, але ж треба з чогось починати.

Та й платили, як для студентської практики, файні гроші.

***

Що це, в підводного чорта, таке? — ледь не випалила Мілена, переводячи погляд із пакета з уніформою на всміхнену менеджерку — Джоану? Джему? — і назад на пакет.

Весь перший робочий день пройшов у зустрічах, інструкціях, перегляді корпоративних навчальних відео, тестах за цими відео — чи можна продавати гостям власні вироби? Так/ні/можна, якщо вироби стильні — і завершився розмовою з менеджеркою їхнього юніта, яка пообіцяла Мілені найкращий колектив, кар’єрні можливості та смачні ланчі з тістечками на десерт. Хоча, звісно, Мілена, як і інші представники підводного князівства, не перетравлювала ані злаки, ані цукор.

А потім вона простягнула Мілені пакет.

Пластик. Пластик, огидний пластик, що смердів штучністю і брудом. Пластик, заборону якого намагалися впровадити під водою вже понад десятиліття. А на пластиковому пакуванні — кольорова картинка: всміхнена краля з довгим рудим волоссям, срібний, однозначно штучний хвіст, топ із мушель, прикраси з коралів.

Дорога та якісна варіація на лахи підводних жриць, на поверхні більш відома як геловінський костюм «сексі русалонька». І, може, Мілені було б не так мерзенно, якби її курсова робота — та сама, яку вона відправила на престижний конкурс від Піксей, — не була на тему традицій та обрядів малих народів Підводного Князівства, де жрицям, оракулкам та напівміфічним таємничим хвостатим дівам був присвячений найбільший розділ.

Що ж, треба було запідозрити, що щось не так, коли обов’язковим критерієм конкурсу була фотографія на повний зріст.

— Але ж… — пробурмотіла Мілена, ледь стримуючи тремтіння голосу. — Хвіст і коралі є ритуальним вбранням, та й виглядати це має не так, насправді…

— Так-так, ми знаємо, — погодилася менеджерка з незмінною усмішкою і без уточнення, хто такі ці «ми». — Наш відділ спорядження працює над оновленням форми, а маркетинг — над новими промообразами. Але поки що у наших гостей є певні очікування.

— Але ж…

Мілена і слова вставити не встигла, як менеджерка вивалила на неї купу корпоративних пояснень, які зводилися до того, що вони все розуміють і повністю підтримують Мілену та всіх інших підводних істот, але поки простий Джей і його дружина Джуд з їхньою зграєю дітлахів готові платити, щоб бачити привітних сексі-русалоньок, Мілені доведеться засунути свої сумніви куди подалі, вдягнути хвіст і перуки або назавжди попрощатися з мрією про справжню роботу у відділі досліджень.

Її кімната у гуртожитку була не більша шафу, зате окрема. Ззовні будівля нагадувала традиційну печеру, навіть із ходами для повітря. Зсередини, як і головний офіс, це було звичайне людське житло, настільки ж пристосоване до потреб підводних жителів, як і домівки на поверхні. Навіть під водою їй потрібен був зволожувальний інгалятор перед сном.

Звичайно ж, Мілена погодилася на принизливий костюм.

Гроші. Перспективи подальшого підвищення. Вагомий запис у резюме.

Засинаючи, Мілена намагалася не думати про те, що робота на Піксей була єдиною можливістю потрапити у світ, з якого її бабуся тікала підліткою десятиліття тому.

***
Соломія звабливо качала стегнами у хвості та накручувала на палець довге руде пасмо, роблячи перевороти у воді навколо групи гостей. Огидно дивитися.

— Ласкаво просимо у наше чарівне Підводне Князівство, наймагічніше з усіх місць, — проспівала Соломія та зробила для всіх з бульбашок намиста. Отаке от використання їхньої сакральної магії.

Туристи вибухнули аплодисментами та сяйливими посмішками під дихальними кулями, а в долоні Соломії перекочували золоті монетки.

Ледь їхня групка відпливла, як посмішка Соломії перетворилася на нахабну усмішку, монетки сховалися у складках хвоста.

— І отак ти розводиш цих лохів, — промовила вона до Мілени. — Тільки кислу мармизу приховай, поки на нас скаргу не накатали. Та ввечері буде ще краще: повипливають з номерів хлопаки напідпитку — ті взагалі будуть грошима кидатися. Тільки встигай для них коралями трясти та обдавати бульбашками так, щоб усе лоскотало.

Як виявилося, це і була робота «експертів». Мілена, Соломія та ще дві «русалоньки» мали зустрічати гостей на вході у парк розваг, танцювати традиційний «танок жриць» із кульбітами і переворотами, наче дельфіни в океанаріумах, показувати фокуси з бульбашками чи потоками води.

Мало схожого з роботою мрії. Чи з описом вакансії у конкурсі. Чи зі званням «підводної експертки». За пів дня лише одна дівчинка поставила питання про Підводне Князівство, та й воно було про останню принцесу, про яку нещодавно зробили мультфільм із пісеньками. Здебільшого ж їх просили зробити фото та питали напрям до магазинів із «традиційними» коралями, зробленими людьми на іншому кінці світу.

Парк «Підводне Князівство» відповідав рекламним буклетам: палац із витими перлинними вежами та візерунками з живих коралів, що був перероблений під готель, атракціони з магічними течіями, сувенірні магазини з підробками під традиційний одяг, мереживі кав’ярні, мережевий фастфуд, мережеві магазини одягу. Усе це було очікувано, але Мілена сподівалася хоча б поза межами парку побачити щось справжнє. Та там були менш престижні готелі, кіоски з пластиковими пляшками мінералки для туристів, які не могли терпіти магічно опріснену воду, ресторани та всілякі музеї. Наче й не існувало тут ніколи справжнього міста справжніх підводних істот. Єдине справжнє, що Мілена помітила дорогою до парку, були люмінесцентні графіті на стінах: «Людиські, забирайтесь на поверхню» та «Не віддамо наші печери», ніби печери когось, крім Мілени, тут цікавили.

***
Їдальня для персоналу не стала розчаруванням. Неможливо розчарувати того, хто вже розчарований.

Звісно, вона була наповнена повітрям. Звісно, Мілені треба було знімати огидний хвіст та решту уніформи, щоб хоча б потрапити туди. Звісно, хоча абсолютна більшість персоналу — підводні істоти, там була вологість на комфортному для людей рівні. За день у Підводному Князівстві навіть Мілена не була достатньо наївною, щоб їдальня її шокувала.

Не шокував її і вибір їжі. Розмазуючи по тарілці кетчуп розм’яклою картоплею фрі та вдихаючи пересмажений сморід від пародії на традиційно сирі риб’ячі біточки, вона сиділа поодаль від усіх та ліниво роздивлялася колег. Усе як у школі: красуні «русалоньки» сиділи за великим столом і гомоніли та пихато оглядали хлопців-«водяників» по сусідству з пофарбованою у насичено синій шкірою; столик керівничок на чолі з пані Оксаною; і окремо — люди з молодшого менеджменту.

Не так вона уявляла свою першу трапезу під водою.

Вдома в Мілени мама готувала виключно людську їжу, збираючи дочці та чоловіку з собою на ланчі типові сендвічі. Щоб люди нічого не подумали. Що саме мали подумати люди, маленька Мілена не розуміла досить довго, поки бабуся не розповіла, як одного разу мама, зібравши малу до школи, побачила, як та, щойно звернувши за ріг дому, викидає пакунок із ланчем. Після довгої сварки та сліз мама зізналася, що інші діти сміялися з її солоної тюлечки чи снеків з норі. Тепер підводна їжа була в тренді, водорості називали «суперфудом», ледь не кожен заклад подавав молюсків, а блогери знімали відео, показуючи, чим замінити кріль і як адаптувати під «нормальний» смак «смердючі» інгредієнти.

— Як це працює?

Поруч із нею присів один із «водяників» — молодик із зеленим волоссям, гострими, але не страшними рисами обличчя і не менш гострими зубами.

— Вибачте? — відказала Мілена.

— У вас тут така холодна вода, а ви така гаряча.

Це було особливо дивно, бо води навколо не було — лише досить тепле сухе повітря. Мілена не знала, як на це реагувати, тому не відреагувала ніяк, лише продовжила дивитися на нього.

— Ні? Ну, може, тоді таке, — усе ще всміхався молодик. — А ваша мама випадково не сирена?

— Що?

— Бо ваш голос мене причарував.

Знову тиша.

— Теж ні? Важка аудиторія. А що на рахунок — а ви не з глибини? Бо ваша краса затягує по вуха. Що, ти тут уже пів дня, а ще не чула геніальних підкатів наших любих гостей? Це ж треба. Ну нічого, все ще попереду, до вечора ще є час. Я Лукаш, і я свого роду колекціонер. А зараз має бути твоя репліка.

Лукаш очікувально подивився на неї.

— Мілена.

— І що, навіть не спитаєш, що я колекціоную?

Мілені дуже хотілося розвернутися та піти, але вона не доїла свій ланч і, може, їй трохи, зовсім трішечки, було цікаво.

— То і що колекціонуєш?

— Я колекціоную перлини наших найрозумніших та найоригінальніших гостей. Ось, — і він простягнув їй потертий записник.

Мілена невпевнено його погортала. Записи підкатів із позначками, скільки разів їх казали, ескізи коміксів із туристами, якісь тупі репліки. Може, іншого дня вона б і знайшла це кумедним, але сьогодні вона підтиснула губи та відклала записник.

— Дуже важка аудиторія, — протягнув він, — але цей матеріал ще сирий. Як і все тут. Бо ми під водою. Ні? То, може, я можу запросити тебе?..

Дослуховувати Мілена не стала та пішла геть.

***
Після ланчу та після чергового туриста з жартом «а як ви тут під водою миєтеся?» — ще й сказаного з тим, що цей жиробас вважав «підводним акцентом», — Мілена не витримала і видала Соломії тираду про зневагу до їхньої культурної спадщини, комерціалізацію та знецінення.

— Оце ти дурна, — розсміялася Соломія, аж зябра тряслися. — Ти б ще у бордель пішла кохання шукати.

Мілена гмикнула, але підозрювала, що та права — вона дійсно прийшла шукати свій дім туди, де все давно перекупили.

Зміна закінчилася, коли навколо вже світили ліхтарі, пристосовані під слабкий людський зір. Замість того щоб плисти у гуртожиток, платити половину чайових за інтернет та вдавати щастя на дзвінку з мамою, Мілена вирушила у сад. Водорості були підстрижені у неприродно фігурний манер і нагадували пластикові стрічки. Мілена пропливла повз них і зупинилася на дальній скелі, куди туристи фізично не могли дістатися і де відкривався вид на справжній підводний світ: камені, оповиті червоними водоростями, і печери, де все ще жили справжні підводні істоти.

— Наш мудрий корпоративний менеджмент не рекомендує працівникам парку соватися у ті нетрі — для уникнення неприємних… інцидентів, — Мілена відчула жіночий голос у себе в голові. — Не те щоб вас, молодих дурників, це зупиняло.

— Вечір добрий, пані Оксано, — вголос мовила Мілена. Мати забороняла використовувати телепатію навіть вдома, і Мілена не була певна, що пам’ятала, як це робити.

— Ото сидиш тут одна, сумуєш, — теж вголос протягнула пані Оксана, її керівничка, маленька кругленька морська відьма незрозумілого віку, що дивно нагадувала бабусю Мілени, хоч зовсім не була на неї схожа.

— Чого ж сумую?

— Бо все виявилося зовсім не так, як ти мріяла.

— Звідки ви?..

— Ой, рибонько, вас тут таких за роки стільки пропливало, з гарячими оченятками, які навигадували собі чортзна-що.

Не встигла Мілена вирішити, хоче вона почати сперечатися чи мовчки втекти, як пані Оксана продовжила:

— От і що тебе засмучує? Що про наше князівство завдяки парку тепер знає кожне людисько ледь не з народження? Чи що в нас тепер є стабільна робота? Чи ти думаєш, легко нам тут було до Парку і до Піксею? Чи, може, ти все ще сумуєш за бідненькою княжною, яку «змусили» обміняти корону на кругленький рахунок та маєток на поверхні? Немає чого плакати, рідненька…

— Тобто ви вважаєте, що ці костюми і оце все — це нормально?

— Я вважаю це прекрасним. Це наша культура. Люди приходять, платять грошики, щоб слухати наші пісеньки і дивитися наші танці. Чим тобі не культура? Чи все має бути, як у вас в університетах розповідають — з обрядами з-під каменя і справжньою магією?

— А ціни на печери? А всі ті, хто змушений був переїхати?

— Ой, прямо змушені? — пані Оксана картинно плеснула руками. — Наче їх виганяли. У всіх був вибір: хтось поїхав, а ми залишилися працювати з новою «владою», хтось усе ще плаче за старими, не дуже добрими часами. Не перший раз на пам’яті Князівства ми під кимось. А парк і костюми… то краще так, ніж якби про нас усі забули. І взагалі, яка нам різниця, що людиські там про нас думають, га? Попливли краще відпочивати, рибонько.

Треба було б посперечатися. Чи заявити, що це не її діло. Чи сказати хоч щось.

Але Мілена кивнула та попливла слідом.

***
За тиждень Мілена змирилася. За тиждень Мілена знайшла ритм. Банка з чайовими не так уже й повільно наповнювалася. Витівки туристів приїдалися. Типовими підкатами і типовими невігласькими питаннями можна було заповнювати власний записник. А пані Оксана здавалася все більш і більш правою.

Увечері, все ще в незручному костюмі й з дурним хвостом, задніми вуличками вона повільно пливла у сторону їдальні для персоналу — не поспішати ж до святотатства у вигляді фаршированої хлібом камбали та дерунів у формі рибок. Але безкоштовно.

Може, парк розваг і не був таким поганим. Може, все і було на краще. Може, більшість місцевих і не проти. Може, Мілена, як дитина іммігрантів, і не мала права нікого тут засуджувати. Може, культура — то живий організм, і це нормально, що вона змінюється і адаптується…

Потік думок обірвався на півслові, коли Мілена почула гомін і плескіт. Завернувши за ріг, вона побачила групку людських молодиків, голих, окрім дихальних кульок, які, ігноруючи загорожу і табличку з суворою забороною, купалися у гейзері, поки один із них знімав усе на камеру.

Це була не її справа. Її робочий день закінчено. Хай розважаються — вони за це виклали кругленьку суму. Вона не мала ще й за це перейматися.

Не мала, але переймалася. Бо вона бачила, що це не просто гейзер, а ритуальне джерело для купання новонароджених. І навіть якби вона не писала статтю про це, поруч стояв інфощит із великими кольоровими картинками і поясненням трьома людськими мовами. Саме цю картинку — з немовлям і жрицею — наче й намагалися відтворити нахабні голі туристи.

— Я попрошу вас зупинитися, — пробурмотіла вона.

Ніхто її навіть не почув.

— Шановні, — вона підвищила голос. — Ви порушуєте правила парку та зневажаєте ритуальне місце.

До неї повернувся хлопець із камерою та, оцінивши побачене, лише хмикнув:

— Та заспокойся, маленька русалонько, нічого з твоєю водою не станеться. Зараз закінчимо ролик і підемо.

Інші хлопці засміялися.

Вони були під чимось. Вони вважали себе господарями становища. І, схоже, вони були праві.

— Негайно вийдіть звідти! А то…

— А то що?.. — зареготав один з оголених у гейзері. — Залоскочеш нас бульбашками? А ми і не проти, маленька.

Мілена ледь встигла усвідомити, що вона робить. Піднявши обидві руки, вона напустила на них бульбашок. Але цього разу вони не опустилися на шиї гостям ніжним намистом. Бульбашки оповили хлопців у гейзері наче піна — не даючи їм поворухнутися, не даючи їм вирватися, не даючи їм дихати.

Зупинилася Мілена, коли почула панічний вереск. Це кричав хлопець із камерою. Хлопці у гейзері стояли рачки, ледь живі, з великими очима, груди панічно здіймалися, намагаючись перевести подих.

— Геть, — пробурмотіла Мілена.

Вони стояли мов прикуті.

— Геть! — крикнула вона, піднімаючи руки.

Цього разу вони попливли щодуху.

— Тобі це з лап не зійде, мокре курво! — прорепетував оператор, зникаючи з поля зору.

І тільки тоді Мілена зрозуміла, що той знімав усе на відео.

Тихо пробурмотівши прокльон, вона помчала у бік головного офісу.

***
Придумати собі виправдання мало б бути легко, але в голові крутилося тільки: «Вони мають бути вдячні, що встигли ноги унести». Та доведеться бити чолом об неавтентичну бетонну підлогу.

У кишенях хвоста вібрував телефон. У їхньому робочому чаті вже скинули відео «Скажена русалонька атакує туриста», і тепер усі спекулювали, хто ж це може бути. Ще трохи — і колеги здогадаються, донесуть пані Оксані, а там і до менеджменту допливе.

Вона вже пропливала повз дзеркальний вхід головного офісу, коли рух на периферії зору привернув її увагу.

Навпроти неї зависло у воді дивне страховисько. Руді пасма перуки розпливалися, мов пазурі. Довгий сріблястий хвіст. Кольорові мушлі ледь прикривали бліде тіло. Карикатура на морське чудовисько, яким можна лякати маленьких дітей. Відображення майже скажено посміхалося. Ось воно — так люди собі їх бачили: чи монстр із глибини, чи зваблива фантазія.

Придумати собі виправдання мало бути легко, але все, що крутилося в Мілени в голові, було: «Ненавиджу цей штучний хвіст!»

Допливши до гуртожитку, вона покидала речі у наплічник, схопила чайові та залишила на ліжку бейджик.

Пані Оксана вже барабанила у двері, коли Мілена, напустивши у кімнату потік води, вибралася у вікно.

Що ж, хоч у цьому вона була права: плисти, стягнувши з себе хвіст, і правда було значно легше.

Філіжанка кави з мережевого закладу смакувала так само противно, як і на поверхні, хоча й коштувала у декілька разів дорожче. Проте 10 хвилин вайфаю давали у подарунок.

Мілена подивилася розклад ліфтів — наступний о другій ночі, але хоча б квиток найдешевший за добу. Найдешевший, та на нього все одно підуть усі чайові. Отримати зарплату за цей тиждень Мілена не розраховувала — добре, якщо корпорація не подасть на неї позов і не змусить платити штраф до кінця життя.

Відео з нею вже розліталося мережею. Обличчя ховалося за пасмами, але все одно було дивно спостерігати, як незнайомці онлайн сперечалися — злодійка вона чи героїня.

Знайти житло з сьогодні на сьогодні було нереально. Усе, що залишилося на подобову оренду, коштувало більше, ніж місяць на поверхні, хоча й виглядало так само — з тими самими дешевими однотипними меблями, білими стінами і типовими картинками у рамочках.

Мілена гірко всміхнулася. Вона приїхала сюди у пошуках свого коріння, а знайшла лише туристичну діру. Туристичну діру, де їй доведеться провести ніч, скитаючись вулицями.

***
Блукаючи Підводним Князівством, Мілена відходила все далі й далі від туристичного центру, від головного офісу Піксей Корп та від парку розваг. Кафе і ресторани змінювалися на порепані будівлі, все більше схожі на печери; замість звичних людському оку ліхтарів з’являлися люмінесцентні корали, дикі водорості розповзалися навкруги.

Може, права була пані Оксана і їхня робоча інструкція — треба було триматися звідси подалі. Ані істоти, ані місцевість не виглядали, ані дружніми, ані безпечними. Та замість того, щоб повернути назад, Мілена пірнула у найближчу печеру.

Для дівчинки з поверхні темні коридори, дивні звуки, підозрілі погляди місцевих мали б вселяти страх, але навкруги віяло смачними ароматами, і вона пливла глибше.

Що вона шукала, Мілена вже гадки не мала. Точно не мрію. Точно не якесь магічне місце, що мало нарешті розповісти їй, хто вона така.

Її увагу привернув заклад із баром, невеликою сценою, розсипом столиків та різноманітним натовпом — якщо серед них і були люди, Мілена їх не помітила. На вході висів плакат: сьогодні відкритий мікрофон і щось «два за ціною одного» — що саме, Мілена не розібрала, бо вперше за тиждень побачила афішу підводною мовою. Нижче висіла табличка: «Шукаємо офіціантів та помічника на кухню».

На сцені сумно співала сирена. Мелодія була така знайома, що Мілена майже була впевнена: чула її колись у дитинстві, хоча слів вона точно не знала.

Зайнявши столик у кутку, Мілена замовила собі рапанів із зеленню. Встигли пройти три виступи, поки велика літня офіціантка принесла її страву. Але очікування того вартувало — смакувало як у бабусі, та ще й за копійки у порівнянні з цінами у парку розваг.

Тим часом на сцену вийшов молодик, у якому Мілена ледь впізнала свого колегу Лукаша — того самого з дурними жартами та записником. Без насиченої синьої фарби його шкіра світилася блакиттю, підкреслюючи зелень волосся та риси обличчя. У напівтемряві бару він виглядав майже — майже! — привабливо.

Зал зустрів його оплесками, наче він був тут частим гостем.

— Теж за вами скучив, — посміхнувся Лукаш. — Ну що, хочете дізнатися, що наші любі гості утнули цього разу?

Його монолог не був надто оригінальним і зводився здебільшого до варіацій на тему «туристи тупі, але пихаті», але зал сміявся, і Мілена теж відчула, що посміхається.

— То ви уявляєте: підходить до мене один… такий великий, що його обличчя в один екран не влазить… і питає: «А ви правда всі можете дихати під водою?»
Я на нього дивлюсь і кажу: «Ні, звісно. Ми просто по черзі не дихаємо».

Це було настільки абсурдно, але Мілена чула цей діалог на власні вуха і вибухнула сміхом.

— Хорош, так? — спитала в неї офіціантка, схрестивши руки на неосяжних грудях.

— Він… та ні, просто ми працювали разом, тобто працювали… тобто він це гарно розповідає, хоча й не те щоб влучно.

— Наш соус для рапанів, — офіціантка вказала на порожню миску перед Міленою. — Хорош соус?

— Так, так, дуже, — пробурмотіла вона, червоніючи.

— То може тобі ще одну порцію? Сьогодні в нас на всі страви з рапанами акція.

Мілені вже треба було йти: поки дійде до ліфта, поки купить квиток, поки з усім розбереться…

— Та не вагайся, в нас тут як удома.

— Що? — спитала Мілена, шокована тим, як стара пані бачила її наскрізь.

— Кажу: смакує як удома. Бери ще, сама побачиш.

Мілена мала б відмовитися. Вона мала б іти. Замість цього вона кивнула і спитала:

— То кажуть, ви шукаєте офіціантку?