Море пам’яті

– Ґречно привітайся із нею – швидко прошепотіла мати Асфатові на вухо – вона тобі рідна.
Але хлопець застиг у проході. Спершу він і не зауважив стару на огрядному кріслі серед усіх отих ковдр і шалей, але коли нарешті розгледів темне, аж ніби чорне лице з глибокими зморшками, міг думати лишень, чи не порушує бува ця жінка котрогось закону світобудови, аж так довго вгризаючись у життя.

Усе в ній було таким, наче існувало задовго до народження будь-чого людського. Здавалося, немов стара споконвіку сиділа тут, у плетеному кріслі, а довкола неї поступово виникали рівнини та гори, виростали дерева, протоптувалися шляхи та зрештою звівся й будинок, у якому Асфат тепер буде жити.

Хлопець так би й стояв, роздивляючись древню істоту, висохлу ніби мумія чи мощі святих, що він якось бачив у катакомбах лаври, але мати ще раз штурхнула його легенько, і він вирушив до прабабусі. А вона, не стуляючи повік, пильнувала його вицвілими величезними очима, й Асфатові бачилося, як всередині її райдужки хвилюється і бушує таке саме море, як у вікні за спиною старої.

Того разу Асфат, звісно ж, був ґречний, бо не дарма всі завжди казали, що він добрий й слухняний хлопчик. От і тоді він представився літній жінці, поцілував її в суху та загрублену часом щоку, ввічливо й трохи ніяково поцікавився її життям та здоров’ям. Вона ж переважно мовчала до нього, пробурмотіла тільки щось про схожість на батька, але слова були такими тихими й немічними, що Асфат не зміг їх до ладу розчути.

Пізніше хлопець дізнається, що в його прабабці Зифи бувають хороші дні і геть кепські, як день їхнього знайомства. Коли вона відчувала себе бадьорою, можна було сидіти на килимах біля її ніг, поки вона говоритиме про війну і виселення, і про те, що було до того і як стало по тому. У дні ж лихі голос підводив стару, і вона пірнала кудись глибоко в себе, і тільки у світлих очах вдавалося розгледіти життя всередині всохлого тіла. Тоді Асфат або одна із жінок, що приходили доглядати прабабцю, повертали її крісло до вікна, де вона годинами вдивлялася у хвилі та чайок, що шниряли над морською гладдю.

Так почалося життя хлопця у старому будинку з вапняку, глини та дерева, котрий обріс колом маленьке подвір’я, з одного боку сусідував з полем, де колись вирощували виноград, а з іншого був повернутий вікнами в море. І хай яким би незвичним все тут було, Асфат не скаржився. Відчував, звісно, млосну тугу по київській однокімнатній квартирці на горішньому поверсі, де ночами було чутно, як голуби вовтузяться попід дахом. І бувало, коли ніхто не бачив, пускав сльозу за покійною тіткою Манею, материною чи то двоюрідною, чи то троюрідною сестрою, на житлоплощі якої вони й мешкали. Але цей будинок на далекій й спекотній землі мав так багато принад та переваг, що туга відступала од хлопця. 

Тут вперше за все своє тринадцятилітнє життя він отримав власну кімнату, тут можна було гасати подвір’ям і не боятися, що тебе насварять, якщо притягнеш до хати бруд на ногах, адже прабабуся до того не мала жодного діла, а матері найчастіше не було вдома, бо таке воно вже життя провідниці потягу. А ще можна було ходити на море і губитися годинами серед приємної та нестримної солоної води, котру Асфат ніколи до того не знав. 

Вже за місяць життя-буття у прабабці Зифи він сам собі дивувався, згадуючи неспокійні дні після похорон тітки, коли мати повідомила, що Київ доведеться полишити. Мати тоді пригорнула його до себе, як вже давно не пригортала, і все перепрошувала за неспроможність влаштувати їм краще життя.

– Пробач мені, синку, але діти Мані, царство їй небесне, хочуть продати квартиру, – лагідно пояснювала вона, гладячи сина по голові, і Асфат відчував, як дрижить материн голос. – А ми поїдемо до твоєї прабабусі. Ти її ніколи раніше не бачив, але вона живе біля моря, і гори там недалеко.  
Мати замовкла, добираючи слів. 

– А ти там була вже колись? – Асфат питав, щоб зникла задушлива пауза.

– Була. Твій тато возив знайомитися, – позволікавши ще мить, відказала мати, і розмова на тому й урвалася. 

Готуючись до від’їзду, вони те і діло обговорювали прабабчине село і що там можна було б робити. Ті розмови завжди були якісь невеселі, наче перебираються вони не до моря, а на страшенну пустку, де на них не чекає нічого хорошого. А тепер Асфату було з того смішно і чудно, таким вже приємним виявився для нього місцевий устрій життя. Мати ж і далі тільки темнішала, її мішки під очима збільшувалися, та вона все одно не могла всидіти в хаті хоч кілька днів поспіль і спішила чи то на додаткову зміну, чи до міста у справах. Асфат підозрював, що то через спомини про зниклого батька мати так побивається, але як розрадити її сум не знав, тож і вирішив дати матері час. Він звісно теж тужив за батьком, особливо, як був зовсім малий. Але з роками образ високого чоловіка з огрядними вусами, що катав його на плечах, почав стиратися з пам’яті, й Асфат в компанії однолітків навіть міг жартувати про “пішов по хліб і не повернувся”. 

Прабабця теж про Асфатового батька воліла зайвий раз не згадувати. А коли ця тема й виринала – а робила вона це завжди несподівано, – баба Зифа кривила і без того зморшкувате як печене яблуко обличчя і втрачала на розчарування Асфата цікавість до будь-якої розмови. 

Хлопець же їхні теревені страшенно любив, бо бабця ніби знала усе на світі. Не про щось таке, як пишуть в підручниках, а про маленькі історії. Хто, де й коли жив. Які оказії бували в селі. Асфату подобалося те слухати і він нерідко засинав вечорами у бабусиній кімнаті заколисаний її глибоким голосом. 

– Біта, ви так багато всього пам’ятаєте! – дивувався Асфат.

– А хто ж як не я? – бабуся пирхала по-старечі і затискала самими губами люльку, від якої тягнувся тоненький димок. – Воно ж усе помре, як його забути. Як же можна забуть? 

Асфат дійсно вірив, що прабабця пам’ятає геть все, що було в цьому краї, і так пояснював собі ту шанобливість місцевих до неї. Ледь не кожного дня до їхнього дому приходили сусідські жінки доглядати стару Зифу, що сама вже і не ходила майже. Допомагали переодягтись чи прибрати двір, чи якої їжі приготувати. Хлопець думав, що тепер, коли він з матір’ю живе із бабусею, жінки приходити перестануть, але сусідки все йшли та йшли. Асфат соромився їх спочатку, але ці місцеві завжди носили йому цукерки чи пиріжки, всміхалися до нього і питали, як справи Асфата, тож він почав їх навіть любити. Пропонував свою допомогу з ґречності, та вони лиш всміхались поблажливо однією на всіх усмішкою і відправляли грати до власних дітей, тож так Асфат швидко обзавівся ватагою нових приятелів. 

На гульках він розповідав сільським про своє столичне життя, а місцеві вчили Асфата тутешнім премудростям. Натренували  ставити пастку на тарантулів та чорно-рудих сколопендр, котрі часом заповзають до будинків і можуть вкусити так, що потім валятимешся у ліжку три дні весь опуклий. Показали розлогий тис на краю села, на котрому восени мають з’явитися червоні ягідки, і застерегли ніколи їх не займати, бо вони повні отрути. Навчили, як виходити з моря, коли піднімаються хвилі та кого із дорослих краще не дратувати, бо ті мають гнівливий характер. От тільки запросити нікого додому Асфат не міг, бо всі сиділки торочили, що дитячий галас заважатиме прабабусі. Та він насправді і радий був тій забороні, адже дивний будинок ховав у собі стільки казкових дрібниць, що Асфатові хотілося лишити все те собі і не показувати нікому. 

Дивним чином оселя в уяві хлопця міцно зрослася з образом бабці. Хай якою старою не була б ця жінка, але завжди носила незліченну кількість браслетів на своїх тоненьких зап’ястях та перснів на покручених слабких пальцях. Її хустки змінювались щодень, а розтягнуті від важких сережок мочки вух висіли вздовж шиї.  І весь дім теж був таким – із сотнею оздоб та прикрас, а проте саме господарка дому видавалася епіцентром урагану всячин, що ніби розливалися кожним закутком будівлі. 

Було в тих речах щось казкове й таємне, але воно ж часом лякало Асфата. Та як він не старався вивільнити хоч виділений йому простір від нагромадження дерев’яних фігурок, свічників та потріпаних книжок незнайомою йому мовою, все одно не міг позбутися всього зайвого. Речі підступно виринали то там, то там, ніби якісь невидимі води будинку викидали їх в його шафи. 

Якось він знайшов різьблену з кістки фігурку тури в шухляді столу, звідки лиш день тому вигріб все начисто у коробку і виніс геть до сараю. Іншим разом поранив пальця об – як він потім дізнався – ніж для загострення пера, коли діставав із горішньої полиці шафи спортивні штани. Серед власних зошитів повсякчас йому траплялися чужі малюнки сумнівної якості, у кеди завалювалися гральні кості, а до відкритих полиць з дрібницями, що Асфат таки вирішив залишити собі, повсякчас прокрадалися нові надщерблені статуетки. 

З часом Асфат навіть звик до подібних вибриків, проте на початку готовий був заприсягнутися, що хтось йому підкидає усячину. Майстрував різні хитрості у кімнаті, щоб помітити, чи не відкривав бува хто його шухлядки, але жодного разу правопорушника не було спіймано, і не лишилося нічого, окрім як змиритися. 

Серед дрібниць були й ті, що приніс до будинку сам Асфат. З місцевими хлопчаками він часто блукав берегом темного моря після шторму, вишукуючи чогось цікавого й цінного. Іншим діставалися порожні мушлі, відшліфовані хвилями шматочки кольорового скла, дрібні монетки чи камінці з одним отвором, що, між іншим, було свідченням неабиякої удачі. Асфатові ж під ноги завжди вимивало щось дуже людське – уламок фігурки лего, понівечений свисток чи червону кепку з написом “Lucky”. Він розумів –  все то радше сміття, але не міг просто пожбурити знахідки в море, бо коли торкався пластику чи шорсткої потріпаної тканини незбагненним чином відчув, як руки колишніх власників так само торкались цих предметів в минулому. Ще й хлопці дивилися на Асфата так, наче чекали чогось від нього. Тож ні в сих ні в тих Асфат тягнув до будинку предмети, з одного боку дорівнюючи себе до тих божевільних, що зносять додому непотріб, а з іншого боку відчуваючи себе трошечки особливим.

Довелося навіть завести окрему коробку, куди можна було б складати вимите морем. Старій коробка сподобалася. У хороші дні вона наказувала її принести і довго перебирала предмети, обмацуючи їх кістлявими пальцями. Посміхалася до Асфата, і казала, що це в них сімейне.  Та мама захоплення сина не оцінила. Коли зауважила коробку вперше, розсердилася, хоч достоту не могла пояснити чому. Кричала щось про бруд у хаті, гупаючи ногами пішла до бабусиної кімнати і там, за зачиненими товстими дверима щось кричала старій, але що саме – Асфат не розчув. А коли на ранок помітив, що його коробка зникла, не здивувався, але й засмучений не був. Не тому, що не відчував сантименту до знайдених речей, а тому, що на той час вже напевно знав – кожний предмет до нього повернеться, все йому вимиє море. 

Та з матір’ю ставало все гірше. Пізно вечорами вона заходила до Асфата, обіймала і плакала на його плечі, а він відчував в її подиху кислий запах дешевого алкоголю.

У п’яному збудженні мати навідувалася й до прабабці, сичала їй у лице дурниці, що її син ще малий і вони так не домовлялися, і що хата їй ця не треба. Асфат побоювався, як би мати вдарила стару, але далі крику справа ніколи не йшла, ніби між двома жінками існував хоч незримий, та все ж непорушний фізичний бар’єр. 

– Вона не забере тебе від мене, мій хлопчику, – шепотіла знеможена Зифа у найгірші дні, переводячи подих після кожного слова, і Асфат зауважував краплинки крові, що починали збиратися в куточках прабабчиних вуст. 

З настанням теплої, проте все ж таки осені, коли яблука у сусідських садах поналивалися соком,  море ставало все неспокійнішим, а разом з тим і щедрішим на подарунки, прабабця геть занемогла. Доглядальниці дивились на неї із острахом, а Асфат почав ще частіше заходити до старої. Сидів після школи біля її крісла і йшов у свою кімнату тільки тоді, коли мати приходила пізно ввечері і лайкою проганяла робити уроки. А після того, як до будинку двічі за тиждень довелося викликати швидку, всі у поселенні вирішили, що шанованій Зифі не довго зосталося. І всі у маленькій громаді вважали за необхідне висловити Асфатові свої співчуття. Дорослі кидали в його бік сумні погляди, діти, з якими він ціле літо провів у спільних пустощах, ставали тихими біля Асфата, дехто навіть дарував хлопцеві власні дрібнички – гумку у формі риби, ручку, чорнила якої пахли жувальною гумкою. 

– Біта не померла! Вона просто стара! – якось крикнув Асфат посеред уроку, коли його сусід по парті простягнув йому цукерку й торочив про те, як йому шкода. 

Клас затих.  З десяток пар очей встромилися у Асфата здивованими поглядами, але ніхто не сміявся. Хлопець вискочив із кімнати, обпечений тишею і біг чимдуж до будинку, який так швидко став йому рідним. 

Асфату хотілося гірко розплакатись у власній кімнаті, але стримав сльози, угледівши, як біля його двору знову стоїть швидка і мати лається із сусідкою. 

– Її не можна забирати! Не можна! – верещала тітка Лейла на матір, розмахуючи навсібіч руками. 

– А як вона помре сьогодні?! – одгризалася мати та так, що її злість розтікалася вулицею, – Вона – стара людина! Її допоможуть в лікарні! Залиште вже свої забобони! 

– Дурне ти! – Лейла перейшла на лайку, насуваючись уперед огрядною статурою, – Що ти можеш знати, як ти давно не одна із нас! Чого тебе тільки Кірам полюбив – тюху! – смачно сплюнула під ноги.

Жінки от-от вчепилися б одна одній у волосся, та з хати вийшов фельдшер і рівним голосом повідомив:

– Хвора прокинулась. Він госпіталізації відмовляється. Папери всі підписала. 

Мати набрала повітря у груди, збираючись протестувати, але фельдшер вже заскочив до швидкої, ляснувши дверима. Загудів мотор і слова Асфатової матері вже ніхто не почув, тільки задоволена Лейла переможно вишкірилася на прощання і подалася в сторону власного двору. 

Все ще розгублена і сердита матір нарешті розгледіла Асфата бік дороги. Мала б нагримати, бо ж хлопець не в школі, але натомість повела до його кімнати зовсім нічого не запитавши. Була геть не здивована тим, що він повернувся раніше.  Він хотів зайти до бабусі, але мати навідріз заборонила. А вже у кімнаті затулила віконниці і наказала збирати речі. 

– Я так не можу, – казала вона крокуючи з кутка у куток. – Думала, що зможу, але не вийде. 

– Мамо, –  почав Асфат, але вона перебила.

– Мовчи! – гарикнула в його сторону. – Як я ненавиджу море! 

Її погляд був дикий. Такий, що буває у загнаної звірини. Нічого не розуміючи хлопець і сам відчув, як холодок пробігає у нього по шкірі. 

– Мамо, послухай…

Він спробував ще раз. Хотів заспокоїти її, обійняти, але натомість отримав болючого ляпаса по губах. Відчув, як луснула шкіра і солоний смак просочився до рота, дивно нагадуючи смак морської води.

– Підемо, як стемніє. Благо сонце сідає рано. – мати казала це відсторонено, так само як і тримала руку, якою вдарила сина – відсторонюючи подалі від тіла. Роззирнулася ще раз та вийшла з кімнати. 

А за кілька хвилин в коридорі Асфат почув швидкі кроки, вовтузіння й  крик, але коли спробував вибігти із кімнати, двері не піддалися, наче їх з іншого боку привалили чимось важким. Віконниці теж замкнули ззовні, тож хлопець лишився у закритій кімнаті, і тільки тепер помітив, як багато нових дрібниць з’явилося тут за його відсутності. Вони стовбичили у кутках, ледь не валилися з шаф і полиць, від них розповзалися мокрі плями, ніби всі ці уламки чужого життя щойно вимило море. 

Він пробував бити кулаками об двері, гукати й погрожувати, щоб його випустили, але то була марна справа. Будинок завмер і тільки крик чайок долунював з вулиці. Отак Асфат нарешті й заплакав. 

Хтозна, як довго він просидів на самоті, але коли двері поволі відчинилися, будинок вже геть заполонила темінь. Того він не одразу розгледів прибулицю. Сіпнувся до стіни, але ласкавий жіночий голос – то безперечно був голос котроїсь їхніх сусідок, але Асфат не міг зрозуміти якої – покликав до нього лагідно:

– Тихо, Асфате, сонечку, тобі немає чого боятися.

– Що з мамою? – проскімлив він по-дитячому, підводячись на ноги.

– З нею все добре. – заспокоював голос, – Вона сьогодні втомилася. Відпочиває. Ви побачитесь завтра і я тобі обіцяю, вона зовсім як звично, так само, як завжди. А зараз тебе кличе бабуся.

Асфата вели кудись попідруки і у коридорі йому здалося, що рук стало більше, що тримають його міцніше, наче він спробує утекти. Але Асфат робити нічого подібного не збирався. Йому паморочилося у голові і боліло, наче щось стороннє билося об його свідомість, шукаючи шлях усередину Асфатових думок. 

– Болить… – проговорив він, притискаючи долоню до чола і його потягли ще швидше, але не тим шляхом, що вів до прабабчиної кімнати. Хлопця ледь не винесли у вхідні двері, далі крізь подвір’я і стежкою, що вела у бік моря. 

Призвичаївшись до беззоряної темноти, він вже міг бачити натовп, позаду яких бушували хвилі. Там були і привітні до Асфата сусідки, і ті, кого він не знав наймення, але не раз бачив серед селян, були хлопці й дівчата, з якими він пустував на ось цьому таки узбережжі, були вчителі зі школи, продавчині з місцевого магазину, чоловіки, що вечорами любили курити на ганках.  

Вони здавалися строгими й урочистими, немов на важливому заході, але ніхто не говорив між собою, ніхто не посміхався. Вони мовчки спостерігали, як підводять Асфата, а коли той був достатньо близько, розступилися і він угледів, що за натовпом по пояс у хвилях стоїть біта Зифа у пишнім убранні та прикрасах ще багатших от тих, котрі носила зазвичай. 

Вона поманила його рукою, і хоч голова Асфата розколювалася на частини, він бачив її так ясно та чітко, як, мабуть, жодну людину до того. Підкорився її жесту і вже сам пішов уперед. 

Холодне осіннє море морозило йому шкіру, а одяг ставав таким важким, що складно було утриматися на ногах. Асфат йшов повільно й невпевнено і зрештою ледь не упав, але його підхопили знайомі кістляві долоні. Він здивувався силі в руках у прабабці, а вона розсміялася йому у відповідь. 

– Крове моя, Асфате, я довго тебе чекала. – вона торкнулася його лоба і в тому місці шкіра запалала, наче хтось притулив до неї жарину, – Тут мав бути твій батько, але він нас підвів.

– Я не розумію, – Асфат знав, що плаче, але не мав сил ні до чого іншого. 

– Я знаю, мій милий. Але хтось має все пам’ятати.

Стара повела однією рукою над морем. І воно несподівано ожило обличчями і іменами, всередині морської гладі раптом, як у кіно, замайоріли безліччю кадрів з далеких чужих життів.  

– Люде такі нетривкі, – бабуся зітхнула, – Тебе не питали, а треба було б запитати. І я сподіваюсь, ти колись запитаєш свого дитяти, чи бажає такої долі.  Але ти єдиний моєї крові зостався, а ніхто з нас не хоче зникати.

Стара обхопила руками голову хлопця і разом із ним занурилася під воду.  

З новою силою щось вдарилося в Асфата, а потім хлопець відчув, як все в ньому луснуло та відкрилося, і не було більш крижаної води, покручених пальців старої та темного неба над головою. Був задушливий вагон, напханий по вінця людськими тілами, був плач дитини такий скімливий й лячний в своїм затиханні.  Був ядучий запах людського поту та шорстка поверхня дерева товарного вагона, до якого притулилася чолом мала Зифа і морська далечінь в шпарині між дощок, така безкрая і світла, що важко було повірити, що в одному світі можуть сусідувати такий от вагон і море. 

Хвилі споминів накочувалися на хлопця і щохвилини він всотував  більше про незримі підземні ріки, у водах котрих є усе колись згублене, всі таємниці й секрети. Він і сам був такою рікою, що наповнювався людськими дрібницями і він уже знав, як буде йому потому – як буде ходити до моря і воно вимиватиме всі ті дрібниці, а він складатиме знахідки й берегтиме, бо як іще зберегти було пам’ять про тих, хто їх полишив. 

Тепер Асфат знав, що тура належала дівчинці його віку, яка так і не доїхала до місця призначення. Її худеньке тіло викинули з вагона серед густого лісу і кістки швидко зогнили й зотліли, але тура, яку зробив її батько, тура, яку вона захопила з собою, бо не мала більше нічого на згадку про дім, вилилася у море і стара Зифа підібрала її багато років тому. Знав він і те, що надщерблений глек колись зробила нашвидкоруч вродлива жінка з блискучим волоссям. Знав, що вона посміхалася, коли торкалася рукою опуклих боків посудини, бо приємна опуклість глини нагадувала їй опуклість власного живота. Дізнався і те, що колись в будинку килимаря коїлося лихе, і килим, на якому Асфат так часто сидів слухаючи бабусю, раз і назавжди б викинути, але тоді викинеться і пам’ять про килимаревого сина, котрий часто тулився чолом до так ніким і не купленого батькового творіння.  Побачив тепер, як батько боровся із покликом моря і зрештою все одно став його частиною, і одного разу Асфат неодмінно виловить запальничку, яку батько поклав до кишені, докурюючи останню цигарку перед стрибком у воду.  

У глибинах морської пам’яті Асфат губився й блукав, залишаючи крихти себе, щоб вистачило місця для інших, для усіх страшних і прекрасних загадок, що ховалися під товщею води. Хлопця безжально вдаряло об історії знайденого ним дріб’язку. Він так не хотів бачити деякі з них, бо ті ховали жахні секрети, що смутили Асфата. 

– Невже я маю зберігати і їх? – заворушив він губами під водою, коли його торкнувся спомин про першого володаря бабусиної люльки. 

Той носив сіро-оливкову шинель і чорні чоботи з каблуками, котрими любив гучно вистукувати по дерев’яній підлозі чужих будинків. Любив дивитися, як завмирають люди, яким він повідомляв, що на збори до виселення ті мають зо тридцять хвилин. 

– А хіба море вирішує, який камінь впаде до його глибини? – пролунала відповідь Зифи у його голові. 

Затим як Асфат повнішав пам’яттю, баба ніби маліла поруч із ним. Вона не змінювалася фізично, але її невідворотно лишало щось таке, що робило її осередком дому. Враз численні браслети почали обтяжувати їй руки, її лик розмився серед морських течій і очі стали такими самими, як і у сотні інших старих жінок. Асфат не бачив, та відчував її зменшення. Наостанок вона показала йому, як і сама колись так поглинала море, і як до неї море ввібрав її батько і так аж до того першого разу, коли геть юна дівчина з довгими чорними косами в сльозах просила у моря навіки зберегти її народ, нехай навіть тільки у пам’яті. 

Руки старої відпустили Асфата. Він виринув на поверхню знаючи, що вже не побачить прабабцю. Поволі він вийшов на берег так, як учили його приятелі виходити в шторм. Довкола зчинився галас й вітання. Жінки плакали від щастя, чоловіки потискали один одному руки упевнені, що навіки тепер закарбуються на цьому світі. Діти вішалися на шию Асфата, а він лишень і міг, що сісти на холодний берег, відчути, як хвилі б’ються об його ноги і чекати, чекати, чекати, поки такі само хвилі всередині нього вляжуться. Тоді настане штиль і прийдуть його вдалі дні. Асфат тоді стане майже звичайним хлопчиком, тільки очі кольору темної води видаватимуть в ньому глибоке море пам’яті.