Вродило

Ейден повертається до дзеркала та розглядає власне тіло. Зараз він у гідрокостюмі, який підкреслює те, як на людину впливають роки тренувань та підготовки до війни. Тіло трохи тремтить від втоми, але плавання змусило розправити плечі, і тепер Ейден виглядає, як і мав би – статним та м’язистим. Як справжнісінький командир.

Він заглядає в очі власному відображенню у дзеркалі та на мить вловлює образ хлопчика. Той значно менший та більш щуплий, але так само розглядає себе. Випинає грудину та уявляє, як одного разу врятує цілий Ізолон.

Ейден посміхається до свого спогаду та до іронії долі. День, коли він врятує цілий Ізолон нарешті настав.

– Я маю дещо для тебе, – Скайла з’являється у дверях із пляшкою справжнісінької води і Ейден ахає.

– Але я вже отримав свою, якраз після тренування.

– Знаю, – тепер вони разом розглядають власні відображення.

Скайла опускає голову та вкладає пляшку у чоловічу руку. Ейден відриває погляд від її образу у дзеркалі якраз у цю мить. Він дивиться на пляшку, підтиснувши губи.

Його погляд більше не торкнеться обличчя дружини. Він мовчки перевдягнеться у сухе та покине дім, заховавши пляшку глибоко у сумці. На прощання лишить на губах Скайли гіркий поцілунок, який змішається зі сльозами і не буде віщувати нічого хорошого.

***

– Ти вже бачив, що нам видали замість броні?

Маль шепоче на вухо Ейдену, але більшість присутніх обертаються на ці слова та стривожено переглядаються.

Командир вивчає їх обличчя, і серце боляче стискається. Юнаки – майже діти. Шлунок підскакує і нагадує, чому всі вони тут зібралися.

Це не перший для Ейдена обід у палаці, тому він відчуває себе спокійно. Інші – вертять головами, задивляються на позолоту під стелею та перешіптуються. Командир сумно всміхається сам до себе та опускає очі до порожньої металевої тарілки.

– Я тобі серйозно кажу, на забій ідемо, – Маль шепоче надто голосно.

Ейден дарує другові погляд, який змушує стулити писок та почати із зацікавленням розглядати власні руки, пошарпану ложку та залатані штани.

Гучна музика розливається величезною білою залою. Лавки шумно торкаються кам’яної підлоги, чоловіки встають. Кожен торкається долонею серця та опускає голову.

Гімн стихає і на великому балконі для виступів, що висить майже під самою стелею, з’являється постать. Присутні завмирають і замовкають, дехто притуляється один до одного.

Ейден усе бачить, але тримається так, наче не втратить жодного із цих юнаків. Серце знову щемить, і командир випрямляється та гордо підіймає підборіддя.

– Воїни, наша наймогутніша сила, – починає промову Аргус Нокс.

Ейден розглядає кволі статури із тонкими руками та качає головою.

– Я хочу, щоби ви пам’ятали, за що ми воюємо, – продовжує король.

– А правда, за що? – Маль шепоче наче сам до себе, але слова не пролітають повз Ейдена. Він не обертається – розглядає Аргуса. Його червоне оксамитне вбрання нагадує про кров, що проллється сьогодні, а золота корона – про мечі, що будуть відблискувати у сутінках.

– Ми боремося за правду. За свободу. За наше краще життя, – залом проходяться невпевнені сплески, які переростають у какофонію аплодисментів та радісних вигуків. Люди тріумфують, Ейден здригається.

***

Він знав, що цей день рано чи пізно наступить. Ейден замінить свого попередника, стане новим командиром та неодмінно стикнеться із війною. Не у залі візуалізацій і навіть не у власних кошмарах. В реальності – кривавій, засушливій та гіркій.

Кілька місяців тому Ейден отримав звання командира за неймовірні досягнення на сенсорній арені. Зал візуалізацій змушує поринати у битву, відчувати її кожною клітинкою свого тіла. Серце вискакує із грудей, а на обличчі висихає кров ворогів – майже як на справжньому полі бою, яке вже давно очікує своїх героїв.

Хіба що на війні усе по-справжньому. У тебе не буде трьох життів, рідини, що загоює рани чи можливості усе зупинити та перевести дух.

Ейден притискає зброю ближче і поправляє те, що Аргус назвав їхнім екіпіруванням. Насправді це був мотлох із часів, коли зал візуалізацій виглядав менш претензійно та вмикав лише один єдиний режим.

Якою буде справжня війна ніхто не знав. Тогорічні воїни зазвичай віддавали битві усіх себе без останку. Мало хто повертався, але якщо й так – не доживали до першого ж міського збору і не мали змоги нічого розповісти.

– Я чув, прямо там є вихід. На полі бою. Може байки, але… – Маль поправляє одяг, встромляє меча у поясний чохол та зав’язує довге волосся. Він потирає бороду, витрушує із неї крихти з обіду та витирає рота.

– Мені страшно, – Ейден шепоче до друга так тихо, що той змушений вдумуватися у сказане.

Маль торкається його плеча та міцно стискає. За мить киває й опускає очі.

Чоловіки вкладають необхідне у невеликі наплічні сумки та покидають роздягальню.

До поля боя ведуть лише одні двері, назад – можливо, жодні.

***

Вигуки ворожих дивізій, шалені обличчя та суцільна ясність – ось чого усі чекали від війни. Розмови про битву за врожай лунали з кожної хвіртки. Смакувалися незнані деталі та перекази давніх байок. Нові історії зароджувалися на посиденьках, а палкий інтерес пожвавлювався ближче до важливої дати.

Це обговорювалося завжди і всюди, але в домівках цьогорічних воїнів – ніколи.

Родичі рідше зверталися до них і частіше опускали очі при зустрічі. Знайомі перебігали на інший бік вулиці, щоби десь там у закутку пізніше із запалом в очах попліткувати. Чи є у нього шанси повернутися? Чи його дружина часто плаче? Чи скоро одружиться знову?

Про битву знали небагато, від того ця тема так спокушала відкинути у бік усі норми моралі та зануритися у криваві деталі.

Ейден очікував від війни чого завгодно, бо якось на кілька коротких митей вловив погляд воїна, що вижив. Героя, про якого забули за тиждень, обсмоктавши усі деталі його поранення. Очі його були скляні та порожні, і в ту секунду новопризначений командир дізнався значно більше, ніж за роки безсенсовних теревень.

Він був готовий майже до усього, але серце все ж гулко застукотіло від видовища, яке йому відкрилося.

Поле – безкрайнє, всипане мільйонами плодів і оточене прозорою річкою. Ейден сковтнув слину, що з’явилася, як тільки погляд торкнувся джерела. Очі пробіглися полем: яблука, вишні і ягідні кущі зливалися в єдину різнобарвну пляму. Вродило.

Маль тягне за рукав, привертає увагу. Прямо над їхніми головами височиться балкон, майже як у палаці, хіба що не позолочений. Він стоїть на кількох міцних опорах достатньо високо, щоби не долетіло жодної краплі крові.

Звідти глядачі у червоному оксамиті кидають ліниві погляди вниз. Їхні білосніжні зуби виблискують на сонці майже так само яскраво, як і корони. Аргус вловлює стривожений командирський погляд та киває, розпливаючись в усмішці.

***

Гидотний гул наростає та змушує затулити вуха долонями. Командир обертається до армії. Хтось так само ховає вуха, хтось вже оголяє мечі. Дехто втирає сльози, обличчя інших жорсткі та впевнені. Ейден нервово ковтає. Гул переростає у барабанний бій, що прискорюється та стає гучнішим кожної миті.

Маль із широко розкритими очима дивиться за командирську спину, його обличчя бліде, а губи сухі.

Ейден обертається, торкаючись ручки меча. Барабанний бій стає топотом тисячі копит, він з’являється перед армією величезним стадом полютів. Вони схожі на диковинний синтез буйволів та лам – саме такі, як у підручниках. Ейден дістає меч та виставляє руку перед собою.

Стривожені тварини зупиняються, кілька найбільших осіб виходять уперед. Їхні ніздрі ворушаться, вони вловлюють нові запахи. Найменші телята стрибають поміж стада, і Ейден обертається до своїх воїнів – таких саме дітей.

– Ми воюємо… проти полютів? – Маль тягне командира за рукав, але той не реагує.

Він згадує кожну із почутих розмов, де брехня перепліталася із вигадками та байками. Нічого не було дійсністю.

Гул стає неможливо витримувати й кілька воїнів припадає до землі, звернувшись калачиком. З’являються нові звуки, а одразу за ними – гучні видихи за спиною і надто близький топіт копит.

Ейден встигає вловити образ короля, що припав до поручнів балкона та зацікавлено вивчає натовп. У руці келих, на обличчі – блаженна посмішка. А потім усе зникає. Товсті роги впиваються у спину та світло гасне. У пітьмі Ейден чує звуки мечів, ревіння буйволів та людські крики. Він відчуває, як німіє тіло і як життя покидає його. Перед очима – крива усмішка Аргуса. Небуття.

***

– Я назбирала ще листя, – м’який голос запливає у вуха і розчиняється у свідомості.

Прохолода торкається спини, Ейден робить різкий вдих.

– Ти живий? – Маль плескає по руці.

Командир лежить на животі, обличчям до нього. Тож, перше, що він бачить – стомлене брудне лице.

– Ми виграли? – промовляє на одному подиху.

Маль встає з місця, кілька разів обходить невелику кімнату та зупиняється.

– Не було ніякої війни, Ейд. Нічого не було.

Ейден намагається встати, жмуриться від болю та безсило падає назад.

– Все нормально, лежи.

Маль всідається на місце та робить кілька шумних видихів.

– Немає дефіциту врожаю, немає битв. Немає ворогів, правди і взагалі…Ізолону.

Ейден підскакує, попри нестерпний біль у спині. Він трясе головою із широко відкритими очима. Оглядає кімнату і тільки зараз розуміє, що місце йому не знайоме.

У дверях якраз з’являється жінка поважного віку. Вона м’яко посміхається та махає рукою.

Ейден коротко киває, не в змозі натягнути усмішку на лице, і стрічається поглядом із Малем.

– Це Айка… – вказує рукою у бік дверей, – вона втекла з Ізолону. Як я і казав, там був вихід. Я почав його шукати майже одразу, як почалася бійня. Полютів налякали гучними звуками, можливо нагодували чимось… Вони сходили з розуму, поки не пороздирали майже усіх. Я витяг тебе, коли стадо почало затоптувати тих, що загинули. Тебе ледь не розчавили, Ейд.

Маль качає головою та утикається поглядом у підлогу.

Айка з’являється знову лишень щоби принести цілу миску свіжих ягід та щезнути за дверима.

Командир дивиться то на плоди, то на Маля. Той кілька разів киває і закидує у рота ягідку.

– Я про це і казав. Тут усе є. В цілому світі усе є. Тільки в Ізолоні… не для усіх, – чоловік набиває повний рот ягодами та замовкає.