Чудо

Чудо

Десь у Харківській області.

—… уявіть, я цю ділянку купив понад сорок років тому, побудував будинок, висадив дерева, сад, город. Як ви зрозуміли, розташовано дуже далеко, маршрутки не ходять, тільки машиною добиратись якось можна, і то насилу. Ще до речі було озеро за п’ять хвилин ходьби, але воно почало висихати й подача води припинилася, а поливати весь мій сад важко, доводиться якось возити її з сусідніх селищ.

— А як воно висохло?
— Ех…хтось його викупив, та у цьому озері було дуже багато риби, й щоб простіше був улов, почали штучно його знищувати ну й звідси рибу простіше ловити…це якісь впливові люди…та що вже казати…після цього воду набирати стало важче, тому й вожу з сусідніх селищ відра, щоб якось поливати город.

— І що, жодного разу не було дощу? Не повірю, — сказав високий, худорлявий з щетиною у діловому костюмі.

— Розумієш Петро…мене попереджали, що тут якась аномальна зона та ніколи не буває дощу, а я дурень не повірив. У інших прям із відра ллє в сезон, а тут, посуха страшна, жодного разу дощу не було, а кинути шкода, це єдине заняття на пенсії.

— Так  навіщо продаєте?

— Мені вже скоро дев’яносто років… діти, онуки всі поїхали, сам за всім доглядаю, і з кожним роком усе важче без води… хочу передати в хороші руки.

Дід сидів, та дивився на двох у костюмах, вони йому не подобались, та дуже дивно, що коли він сказав що хоче щось з ділянкою далі робити своїм сусідам, як раптом через два дні йому подзвонили та запропонували поговорити, навіть приїхати подивитись.

— Колись, — думає він, коли я купив цю землю, тут було дуже багато людей, це маленьке село, яке навіть не одразу знайдеш, де мешкало купа людей зі своїм господарством та часто збирались на вечерю коли усі приїжджали, ходили у поле, капати картоплю та збирати кавуни, соняшники. У 90-ті роки, коли з грошима було важко, то годував себе та свою сім’ю, мій город нас дуже рятував. Ах сім’я…були часи коли діти, онуки приїжджали до мене дуже часто…але час так швидко плине, що згодом вони подорослішали та перестали їздити, я їх не засуджую, у них свої справи, ми гарно спілкуємось, але в них своє життя, не хочу їх турбувати ще й собою.

Та згодом навіть перестали їздити ті хто тут був часто, через того що немає дощу, дуже далеке розташування та майже висохле озеро…ох я пам’ятаю як зимою там купався, що на місяць не вставав з ліжка через запалення легенів. Й на сьогодні я один з останніх хто тут щось робить, дуже рідко приїжджає хтось, але не через город, а випити щось міцне…приятелям важко відмовити іноді…

Щось роблю тут, намагаюсь себе якось зайняти, не хочу як мої однолітки перед телевізором сидіти тупити, але…з кожним роком все важче й важче підтримувати той рівень який хочу через кляту воду насамперед, все, набридло!

Двоє у костюмах сиділи та дивились на старого та спостерігали як той нахмурився, прикривши долонею обличчя та щось своє обмірковував та не заважали йому. А тільки переглядались один на одного з посмішкою.

— Отже! Василь Степанович! — голосно почав Петро, — дуже шкода що все так, ділянка бачу у вас більш менш доглянута. — Він підвівся та подивися праворуч на висаджену картоплю, цибуля, моркву, пройшовши трішки вперед, подивився на кущі малини та смородини, лівіше на огірки та на триповерховий будинок, у формі трикутника, який зроблений з підручних матеріалів.

— Бачу що ви доглядаєте за вашим садом, все дуже гарно, тим паче на пенсії хоча б економити на овочах та фруктах це дуже не погано, своє завжди краще, тим паче що туди на ринках додають, до речі, дуже смачне яблуко у вас, я тут зірвав з дерева…але, будинок, вже не першої свіжості, самі розумієте, — сказав він, колупаючи нігтем та спостерігаючи, як сиплеться пісок. Пропоную за нього ось таку ціну! — Поклавши карточку перед старим та подивився на другого з посмішкою.

Старий похмуро подивися на нього, потім дістав окуляри, та придивився на суму на візитівці. Це сума була у три рази менше ніж він говорив їм телефоном.

— Але… — другий на нього подивився та поклав руку на плече.

— Зрозумійте нас також…так гарна ділянка, але дім старий, сусідів майже немає, до магазина їхати п’ятнадцять хвилин, кхм…можна склянку води…спека тут у вас…

Старий підвівся та пішов за водою на кухню, яка була на першому поверсі з окремим входом.

— Що думаєш чувак? Старий погодиться? Ціна просто смішна, але подивись на нього, його треба трішки додавати та він підпише папери, головне психологічний тиск. Я вже уявляю як ми тут усе зносимо та виставляємо на продаж, якісь дурні точно куплять, — посміхаючись сказав він. Тим часом старий приніс склянку, той випив та протер лоб хусткою.

— Ну і спека у вас тут! Зараз би десь поплавати…ой…вибачте…

— Йолоп носатий, — подумав Василь та присівши, дивився як другий ходить та випробує на міць сходи. Старий не знав що йому робити, він насправді втомився, навіть за ці гроші що вони пропонують, можна про пенсію не думати та віддати онукам на навчання. Він тоді згадав онучку, яка у цьому році подала документи до театрального ВНЗ та як сказав йому знайомий, що навчання там не дешеве, той її дуже любив та завжди намагався допомогти.

Обидва знову переглядались та паперами обдували лице.

— Ну що ж, ви праві, треба передавати естафету молодим, ви, як бачу, хлопці порядні…давайте ваш документ…я…підпишу.

Ті кивнули одночасно та з серйозним обличчям, але всередині тріумфували. Павло дістав договір та протягнув Василю, той трішки почитав, та мало що розумів та взявши ручку, та провівши лінію, ручка перестала писати. Один з них почав шукати метушливо запасну, але згадав що забув в автівці.

— Дідько! Павле, збігай принеси ще одну.

— Та сиди вже, сам принесу, — сказав Василь та попрямував до кухні. Відкривши шухлядку той взяв ручку та подивився на сімейне фото, яке в нього стояло на підвіконні. Той день, згадує він, був один з найкращих у його житті, ювілей 60 років. Усі родичі приїхали до нього тоді.

Узявши ручку, старий підійшов до паперу, інші двоє стояли поряд та вказували де йому поставити підпис та як тільки він хотів провести першу лінію, у те місце щось капнуло. Почалась злива.

Старий почав голосно сміятись, витягнув руки угору та подивившись у небо, той побачив щось неземне та почав дякувати. Інші у костюмах побігли звідси якомога далі.

 
Кінець