Вовчі шніцелі
Струнка чорнявка, запнувшись високим фартушком, пританцьовувала перед кухонним столом. Хоча взаправду цю кімнату і кухнею можна було назвати — хіба що з величезною натяжкою, в стилі “хай-так”: закинутий дорадянський зерновий склад, нашвидкоруч — за день — обставлений кейтерінговими столами і бувалою не в одних бувальцях технікою. Поставили генератор, приперли старий бабусин холодильник з чиєїсь дачі, кілька бутлів води… От така кухня.
Дівчина задоволено муркотіла “Тихо пішов, тихо прийшов”, нарізаючи цибулю. Ого! Та тут ціла гора, штук десять вже полягло в нерівному бою з ножем, більше схожим на сокирку. А ця дивачка не плаче, навіть носом не веде. Крута.
— Шо?! — сердито тупнув Гризлович і визвірився кудись у бік виходу. — Цикутонько, дитинко, кому ти доручила м’ясо! Ми тут всі з голоду попухнемо. А наші шніцелі…
— Ой, це все наклепи, я не така! — щасливо посміхнулася чорнявка і по-змовницькому прикусила нижню губу, дивлячись Нікові прямісінько в очі. — Будуть вам ваші котлети німецькі, не бійсь. А оце, значить, мій новий кухарчук?
Гризлович сердито відвернувся до брами і стукнув “підмайстра” по спині — давай, мовляв, шуруй, а я пішов.
— Нік, — хотів було простягнути руку, але кухарка вже вимішувала фарш, зануривши в миску обидві долоні, тож просто відвісив старомодний церемонний поклон. Дівчина відповіла зграбним кніксеном. Мило. Вони точно потоваришують, дарма, що кухарка виглядає старшою років на десять.
— Власта! Будеш жартувати про ласти і русалок — станеш у мене десертом у медовій глазурі, зрозумів?
Нік примирливо підняв руки і розвернувся у пошуках мила з рушником. Чіплятися до імен він і сам не любив, особливо коли починають допитуватися: “Нікіта? А чого це ти Нікіта, росіянин, чи що? О-о-о, ви переселенці, ге? А звідки приїхали? Чи це тебе батьки до переїзду за порєбрік з народження готували? Ні-кіта, це майже як не-кіт… То ти пацюк чи сірко? Чи не-кит, тобто, акула або карасик? А-а-а, мама до війни фанатіла від Михалкова, вгадав?”
Чорт. А хтозна, чому назвали саме так, а не інак. Батьки кажуть — “гарно”. А міг же бути Микитою, чи, скажімо, Нестором, як нормальна людина. Жити і горя не знати. В них же родина як родина, якого біса україномовні батьки в україномовному оточенні вибрали це недолуге російське ім’я? От стукне повноліття, піде, напише заяву і поміняє. На Микиту, щоб як Кожум’яка. А то як прокляли: майже назвали Микитою, от і виріс майже сильним — зовні як шафа, а до роботи — то пшик. Плечі від природи дісталися широкі, а от сили нема — кляті хребці грудного відділу з народження так і залишилися недорозвинутими, і тепер лікарі як тільки глянуть на його рентгенівські знімки, так і кричать: “оцього не піднімай”, “у річку з берега не стрибай”, “добре, що ти хоч не дівка, а то б і з вагітністю намучився”.
Так і до кухні втрапив, а не на Будівництво. І, доки там хлопці тягають металоконструкції і бетонні блоки, він буде тут сумирно чистити для всіх картоплю і нарізати салати…
Втім, це краще, ніж нічого. Як не сам збудує першу в світовій історії машину часу, то хоча б нагодує тих будівельників. І хай він буде останній лайдак, якщо це частування не вдасться не менш історичним, ніж їхня завтрашня подорож у минуле!
***
Що б там не писали хейтери, а Цикута таки заробила свої статки чесним шляхом. Бо й що з того, що блогерка? Підприємцем зареєструвалася, податки і відрахування в пенсійний фонд платить, як сумлінна громадянка. І гарно платить. А ще ж волонтерство!
Що виставляє у своєму Інстаграмчику? Та модне місиво — фотки люксового життя, різні огляди брендів-шмрендів. Звісно, на кожному фото на ній — спідниця розміром із поясок, та ще топ, що тримається на тілі на одному лише куцому оптимізмі. Але що поробиш — це вимоги жанру. Та й гарна ж, ніде правди діти — показна, “породиста” дівчина, око радує краще за всі її рекламовані бренди разом узяті.
Так от! Грошенят вона заробила, по Мальдівах покаталася, квартиру двоповерхову купила… Та й про душу задумалася. Ні, в релігію не рвонула. Знайшла в Києві історика, який по архівах їздить і з документами на “ти”, замовила у нього своє генеалогічне дерево. Хлопець зробив своє діло на славу — приніс цілу папку: і документи відсканував, і фото старовинні знайшов.
Отут-от душа Цикутина і гупнула в п’яти. Вона ж-бо очікувала побачити знімки заможних міщан з драматичною помадою і підкрученим волоссям… Ну, хоча б колоритних селян у вишиванках. А історик приніс фото ката — хоч під землю западайся.
Йосип Григорович, Цикутин прадід, на тому фото разом із товаришами по зброї позував на фоні селян, яких саме активно розкуркулював. На чекістах — теплі пальто (чи як воно той одяг називається — бушлати, чи що), коміри підняті, чоботи начищені, вітер чуби здіймає. Селяни обшарпані, босоногі, у дорослих очі приречені, а в дітей перелякані. Ще й підпис — 1933 рік.
Розстрільна бригада в Голодомор — та вже краще бути правнучкою чорта лисого.
З того часу Цикуті почали снитися страшні сни — наприклад, що до них з мамою у квартиру вриваються люди і, викидаючи з холодильника продукти, топчуть їх ногами і кричать “це не твоє”. Або що її просто в ліжку починають закидати землею, мокрі кавалки забивають горло, нічим дихати, а на груди навалюється ще і ще. Або що вона вночі виходить у туалет, а там чекає мати — худа, недужа, з запалими очима, кидається на неї, рве зубами за плечі, кусає до крові і тільки гарчить…
У пресі не раз писали про її прибутки, тому блогерка вже звикла, що до неї часто зверталися по допомогу: хтось просив гроші на лікування, якийсь поет пропонував стати меценаткою і видати збірку його поезій, а тут знайшовся інженер-винахідник. Оплати мені, каже, будівництво агрегата, і я гарантую міжчасове переміщення і прорив для вітчизняної науки. В інституті грант бідоласі не дали, чекають хабаря, а дядько сирота, все життя на зарплаті…
В інший день Цикута його просто заблокувала б (ну, шахрай же, а то й гірше — дурко якийсь маловірний!), а тут — задумалася. А що, як це — Знак?!
У якості виконавців запросила бригаду Ветерано Ріпейр. Цим людям Цикута довіряла давно, адже познайомилася, ще коли волонтерила для армії, а вони відбивали кордон держави. Такі не крастимуть, не “мутитимуть” і точно будуватимуть добротно. Але був потрібен ще й фотограф, тож красуня кинула заклик серед своїх найвірніших підписників — так і вибрала Ніка.
І от завтрашній студент, а сьогодні — гордий фотограф-фрілансер прибув на територію закинутої зернової бази, яка вже наступного року мусила перетворитися в черговий хмародряп на “радість” мешканцям передмістя. Батькам сказав — підробіток собі на літо знайшов, щоб велик купити. І не збрехав, по суті — заплатять же. Хоча і без грошей дунув би сюди, навіть не розмірковуючи. Адже ж — її, Цикуточку, побачить вживу, а пощастить — то й торкнутися теплої блогерської ручки зможе!
Хоча якщо чесно, зустріччю був дещо розчарований. По-перше, красуня вживу виявилася голови на півтори нижчою, ніж він уявляв. По-друге, де поділася та мила, завжди усміхнена фея, дотепи якої так любили підписники? Гасала по будівництву якась засапана пацанка, негарно морщила лоба, а команди роздавала таким пронизливим, писклявим голоском — у їхньої фізручки, і то кращий. А по-третє (і це основне) — таки праві були хейтери. Ті шикарні форми, над якими Нік часом зітхав вечорами… Ну… Таки трохи Цикута фотошопом домальовувала, навіть у відеороликах якось примудрялася себе правити. І не трохи… Бачили б оце дівчата з їх класу! Де й поділися б усі іхні комплекси.
Зате коли Нік довідався, над чим вони тут трудитимуться, то внутрішньо мало не верескнув від захвату. І не він один — ріпейрівці хвилин з десять вражено матюкалися. Шкода, пронирливий Гризлович вже з кожного підпис під документом про нерозголошення вибив і судом у випадку балакучості пригрозив.
Та це ж сенсація!
Та якби було треба, то Нік би й сам доплатив, щоб тільки потім онукам розповідати, як (перший з усіх на землі) в минуле літав!
***
Власта виявилася командиркою мрії. Хочеш на перекур? Та на здоров’я! Потрібно мамі зателефонувати? Та біжи собі на двір, мама це святе! Хлопці попросили перекусити? Рознеси чай з канапками, я тут і сама впораюся…
А в дворі гарували ветерани, а отже, гарантовано було на що глянути. Он, узяти хоча б того білявого здоровила, товариші його Грицем називають — а все тому, що в той день, коли вперше прийшов “до роботи” (у найперший добробат), на ньому були “порвані чоботи” — тобто, роздерті в хламину кросівки. В чому гасав по Майдану, в тому і на Схід вибрався. Так ото той Гриць бере на плече здоровенний півметровий бетонний блок, а іншою рукою в’язку арматури, і пре вперед веселим кроком, навіть не пітніє. Тільки на хлопців покрикує: “Двері потримайте, а то ногою штовхну — ще виб’ю ненароком!”
Або отой, смаглявий та моложавий з обличчя, тільки волосся зовсім сиве. Покажи йому віник, він за десять секунд скаже, скільки всередині прутиків. А по розміру шпали визначає її точну вагу… Кличуть Гретою, бо природу дуже любить.
Або Ровер — такої швидкості навіть на Олімпійських іграх не бувало. Закінчився у них шпагат, то він до містечка в магазин за десять хвилин збігав і купив. А магазинчик цей, до речі, в шести кілометрах. І там ще дорога майже постійно під гірку йде, а цей рудий ланц навіть не захекався…
Одразу видно — непрості люди, атовці, переможці! Ось хто нам старі кордони вибив, видряпав, а тепер заслужено будує нове майбутнє, а в перервах замовляє подвійний лавандовий лате (Грицько?) і телефонує бабці, обіцяючи підгорнути картопельку вже цієї суботи.
І тільки Гризлович нагадував кого завгодно — голову колгоспу радянського зразка, завскладом, головного бухгалтера, дрібного і метушливого міського клерка — тільки не гордого військового командира. Лисий і кругленький, як тертий життям колобок, він невпинно ганяв по двору на своїх кривеньких ніжках, зазирав по всіх кутках, як сорока в кістку, роздавав десятки команд… А товариші слухалися!
Він і до Ніка підлетів, коли той було забалакався із Ровером:
— Як, ти знову тут стовбичиш! А в кухні хто? Ану, бігом до плити… Як знав, що ти несерйозний!
— Так там же Власта хазяйнує, — відмахнувся хлопець. — У неї все схоплено…
— Ага, схоплено… Зубами, та в пащу! А як же наші шніцелі, з чого ви їх напечете? — ще більше розходився “голова колгоспу”. — Ти піди, піди, та поглянь, чи багато лишилося фаршу…
Нік стенув плечима.
Ці бісові котлети були справжньою ідеєю фікс Гризловича. Цикута, бач, підписала якийсь договір з кейтерінговою фірмою. Тільки й діла, що зробити кілька фото з готовими шніцелями і пиріжками, але — щоб на знімку їх обов’язково діставали зі справжньої, обов’язково старовинної, себто закіптюженої і бувалої в бувальцях, кабиці. Це піч така, їх років дев’яносто тому посеред дворів мурували, щоб хатню піч в літню духоту не топити. Там, куди вони зібралися, ця кабиця мала бути, тож дівчина і вдарила зі спонсором по руках. Тому оце Власта і трудилася зараз на кухні, все завчасно випікала. Завтра добудується машина часу, швиргоне усіх у минуле, Цикута з прадідом побалакає, а Нік тим часом фото зробить (заради цього він і чекає тут — Цикуті його фото на сторінці в інстаграмі дуже сподобалися, мовляв, камера гарно світло ловить). Спонсор отримає рекламні знімки, блогерка — гроші і мирний сон, всі щасливі.
Власта наспівувала все так же радісно, хоча її погляд чомусь нагадав Тостера, маминого злодійкуватого кота. Як і всі представники його виду, котяра свято вірив, що їжа, що лежить на столі, належить йому за правом народження, тож коли його ловили за спробою продегустувати ковбасу, рудий пройдисвіт ніколи не каявся… Але якийсь такий відтінок хитрощів у очах пробігав.
Нік згадав слова Гризловича, зазирнув до миски…
Що? Так м’яса ж було удвічі більше! Але ж електричну піч іще не вмикали…
— Спіймав-таки… — прикусила губу ріпейрівка. Зітхнула. Відсунула миску подалі від себе і поближче до хлопця. З викликом глянула Нікові у вічі: — А я казала, КАЗАЛА цьому виконробу, що вовкам не можна давати працювати з такими продуктами! Що я фізично не втримаюся! Ач, приставив мені няньку… безвусого! Недогледіли, а що я зроблю?
— Ти.. його… сирим?!
Колись однокласниця замовила при ньому тартар — це така рубана телятина, то Нік мало з ресторану не вискочив. Але там порція була з котячу долоньку і ще спеції, соуси різні — а тут миска, як хата.
— …І що то за вовки?
— Вовки — це я, — знову стенула плечем дівчина так спокійно, наче говорилося про національність чи віру. — Я ж у загоні єдина рядова — не ГМО-шка, а звіронароджена…
Побачивши, що очі Ніка недовірливо примружуються, вона засміялася, клацнула кавоваркою і хлопнула рукою по стільці поруч з собою.
— Ну, документ про нерозголошення підписав? Тож куди вже нам ховатися. Розкажу, — старенький агрегатик, з гучним гуркотом перемелюючи ароматні зернятка, тим часом нагув їм по чашці еспресо. Власта, не питаючи, налила в обидві по півсклянки молока, а собі — ще й чогось золотистого з металевої фляжки, яку видобула з бічної кишені штанів. — Ми ж усі смертники, тому на хлопцях генну модифікацію випробували. За їх згодою, звісно. Ровер, він ніг позбувся — його, пораненого, ворожим БТР-ом переїхали. Бачили, падлюки, що живий, і спеціально давили, ррр, а потім кинули конати. Ще раз повбивала б падлів. І поле прострілювали, щоб наші не підібралися. То він вночі заживо, руками, власну плоть відірвав, бо одна нога заважала повзти, і таки догріб ті два десятки метрів до наших позицій. Ти не дивись, що худий і цибатий. У ньому волі до життя — на десятьох! Ровер у нас ще й почесний донор крові. Кілька його крапель людині у вену потрапляють, і все, вважай, перемога! А Грета — йому на допиті очі Доместосом випекли. Так що він не від хорошого життя не любить хімію, а особливо — східного виробництва. У нього роговиця нарощена з котячим ДНК, ще трохи від орла є… Ти його самого розпитай, не соромся. Він цікавіше розповість, ніж я.
— А ти сама? — видихнув Нік.
— О-о-о, в мене просто. Я з родини вовкулак. Про мене навіть у селі ніхто нічого не знав, але з АТО прилетів сержант — старший брат пішов добровольцем і в першому ж бою в усій красі показав, на що здатний. Взагалі-то, їхати вмовляли батька, але куди він — ногу через діабет саме відтяли, і “пся крев” не допомогла! А от я підслухала ту розмову, та тут же й вискочила, як та Мулан — беріть мене у військо всю, тілом і душею! Звісно, мама розсердилася і не пустила — війна, мовляв, то страшне і небезпечне, а я у них одна лишилася… І це при живому Димку, братові, таке сказонути! Ну, сержант поїхав ні з чим, а я втекла вночі. І повоювала до кінця, і нічого ні зі мною, ні з братом на тій війні не сталося. Щоправда, тепер доводиться арендувати кімнатку в Києві — якщо Димка батьки прийняли як героя і будинок для нього збудували, то на мене мати досі за ту втечу дметься. Що поробиш, от такі всі в нашій родині затяті… А ти думав, в кого я вдалася? Але нічого — от повезу їм кошик онуків, миттю серце відкриють… Щоб наша, українська бабуся гнів у душі тримала — де це таке бачено?
***
На ранок ріпейрівці підігнали TIR і дружно завантажили “махіну” в причіп: перед подорожжю вглиб історії довелося потруситися ще й по дорогах батьківщини, відшукуючи в харківській області село Вільшанка, де жив і працював (якщо це можна назвати працею) Цикутин прадід ще до того, як став остаточним людожером. Там на команду очікував ще один зерновий склад — цього разу арендований у місцевого фермера “для зйомок музичного кліпу”. Під зерно роботяга збудував собі новенький елеватор, а цей напівзруйнований “пам’ятник радянської архітектури” все руки не доходили остаточно розібрати — а тут диви, ще й зиск приніс.
Закрили вікна непрозорими ПВХ-шторами, браму зашили кількома листками профнастилу, запустили генератор… Готово, від цікавих очей місцевих заховалися. А діри в даху не дадуть задихнутися — природна вентиляція вкупі з денним освітленням.
Гуртом одяглися в запилюжений одяг, який блогерка випрохала в музеї рідної школи або самі ж познаходили в бабусиних шафах; дзеркалку Нік в полотняну торбу запхав — купив у Ашані, а виглядає, наче домотканна і їй сто років, шопером називається. Готово: інженер обрав собі двубортний костюм довоєнного зразка; хлопці-ріпейрівці обережно поводили могутніми плечима в тіснуватих сорочках землистого кольору (добре, хоч брюки вільного покрою, що доходили майже до пахв, не заважали рухатися); Власта з Цикутою гордо вийшли у картатих сукнях, випраних і напрасованих ще з дому, а модні стрижки завбачливо прикрили скромними білими хустинками. Нікові ж дісталася вишиванка. Вкупі з тією торбою через плече образ вдався гарний, майже сковородинський.
— Та ви знущаєтеся? — здається, Гризлович просто не може не визвірятися. Ну, а тепер що?
Хоча — дійсно, на його місці сердився б кожен: “голові колгоспу” дістався однострій більшовицького зразка, який, зараза, ще й сів на недоладну фігурку, наче на неї шитий. Зеленава “косоворотка”, масивний ремінь, високі чоботи…
— Щоб все вдалося, Йосип Григорович на початку має визнати когось із нас за свого… Психологічна довіра! — з вибаченням посміхнулася Цикута, роблячи винувато-прохальні очиська, якими вона свого часу дуже вдало виканючувала сотні лайків у інстаграмі. — Мій консультант з архіву вам ще й документа справив, ось… Цей папірець захистить нас у випадку форс-мажорів… Ви ж такий умілий командир, кому, як не вам, грати цю роль…
Гризлович притих, наче цуцик, якого почухали за вухом. Вмілий командир, а лестощі любить. Хоча — а хто їх не любить, га?
— Пакетики, одноразовий посуд? У двадцять восьмий рік? — між тим робив “страшні очі” Грета, прискіпуючись мало не до кожного Нікового кроку. — Для чого, щоб вдячні нащадки дали нам медаль “Найпершим засирачам української екології”? На дощечку поклади та рушником ті пиріжки накрий! Нічого, нехай махровим, аби чистий… О-о, стій отак, не крутися. Я тобі в торбу свій “Форт” покладу, а то в діда, виявилося, усі кишені драні — ще випаде де ненароком.
— Пістолет?!
— А ти думав, ми у випадку небезпеки просто м’язами грати почнемо? В той час вже активно “Маузери” юзали — чи ти історію в школі прогулював? …Та що зиркаєш із недовірою, не контрабас це, нагородний він у мене, міністр особисто вручав. У Грицька он “Глок”, Властюша ПМ заробила, а баті взагалі “Максима” видали… Ага, кулемет! Шкода, він сюди його не взяв, ото ми були б екіпіровані!
І тільки інженер, ім’я якого Нік при знайомстві не розчув, а тепер от було незручно перепитувати, виявився беззбройним. Музейний костюм висів на цьому нестарому ще, але вже сивуватому чоловікові, немов тряпка на швабрі шкільної прибиральниці, безсило колихаючись на кожному кроці. Втім, за скельцями окулярів їх персонального генія поблискував дуже рішучий, упертий погляд:
— Станьте в коло. Ось, дивіться, я накреслив на землі — ви всі маєте зібратися в межах цієї лінії…
— А як працює апарат? Ця “підстанція” переміститься разом із нами? — Нік з повагою споглядав масивну побудову, над якою учора до пізньої ночі трудилися ріпейрівці. Металево-бетонна монстриця нагадувала не футуристичний агрегат, а збільшений у три рази тандир. Всередині “печі” щось невпинно гуло, а повітря навколо аж дрижало від стримуваної напруги.
— Ні, це — наш якір у теперішній даті, — зморщив лоба інженер, підбираючи найбільш зрозуміле пояснення. — Фрактальна часова лінія…
— Спокійніше, док, перед вами гуманітарій! — засміявся Ровер. Нік винувато розвів руками — що є, те є: хронічна “вісімка” з фізики, і то — передовсім за старанність.
— Ну, гаразд… Як би це простіше… — інженер примружив очі. — Бачив банджі-джампінг? Ця машина — кілочок, до якого ми прив’язані. Технологія, якою я керую за допомогою ось цього пульта — банджі-мотузка. Наша кінцева часова ціль — як Дніпро під мостом. От, ти стрибаєш з перил, мотузка розмотується, трохи розтягується, ти зачерпнув рукою воду — і мотузка тягне тебе назад… Зрозумів?
— І носа не забудь закапати! — знову Грета. — Тими краплями, що я зранку роздав. І руки, руки “Манормом” протри! Ще їм наших болячок там бракувало.
— У них там гірше, ніж коронавірус — їм саме комунізм завезли… — похмуро чи то пожартував, чи то пожалів бідолах-земляків Грицько. — А потім війну Гітлер зі Сталіним заклотять, а їм вигрібати…
— Воу-воу, давайте без оцього! — примирливо здійняв долоні інженер. — Про політику побалакаємо згодом. Зараз ми — просто науковці-туристи. Мовчимо і крадькома фотографуємо, ніяких розмов ні з місцевими, ні у їх присутності! Максимум знімків для наукового товариства (і для твого, Цикуточко, спонсора — я не забув), та й досить для першого разу!
***
На фото (а старанна Цикута, готуючись до цієї подорожі, примусила свого архіваріуса зібрати товстеленну папку) Україна 1928 року виглядала не надто яскравою — як не як, тут війна пройшлася, а потім революція, численні сутички з більшовиками… Але все ж — доволі ошатною: білені хатки, чепурні солом’яні дахи, немов гребінчиком розчесані, і, звісно, білі сорочки, які в цей час і чоловіки, і жінки почали доповнювати темними “пінжаками”…
Підміну помітили не одразу. Небо радісно глибочіло, дерева так само позитивно зеленіли, повітря… Тю, мало б бути свіжішим — авто ж ще не захопили кожний сільський куток? Аж он воно що — печі димлять… А думали — надихаємося…
Потім озирнулися — а не так багато тих димарів і куриться. І двори якісь — більшість бур’янами поросли, боки хаток неначе вилиняли, солома дахів розповзлася неохайними жмутками. Та й люди по селу чогось не ходять, тільки групка червоноармійців з рушницями, прикрашеними багнетами, тулить. Ускочили до чийогось двору, з хати майже одразу залунали крики. Зайди почали виходити боком, виносячи круглі мішки і кидаючи їх у підводу, яка неквапом підкотилася до самісіньких воріт. Але схоже, цього їм виявилося замало: чоловіки розбрелися по двору і почали діловито нишпорити по кутках, тицяючи багнетами в солому і землю.
— Зараз тридцять третій! — інженер з подивом розглядав циферблат свого пульта. — Якого біса? А хоча… Технологія ж іще тестова… Добре хоч, до половців не закинуло…
Широко розчиненими очима Цикута розглядала свій кошмар, у який перенеслася вже не вночі, а серед білого дня. Але від того було ще більш моторошно, навіть присутність дужих, упевнених у собі охоронців не заспокоювала.
— Он, у тому дворі вікна забиті, і отам-о теж, бо не живуть люди… Ці двори — дивіться, вони порожні, вікна навхрест дошками…
Вона судомно хапнула повітря, сховала обличчя в долонях. Тільки розширені очі, здавалося, не помістилися за захисним муром тісно переплетених пальців. Дівчина дивилася вперед, не кліпаючи, і тільки глухо постогнувала, не в змозі зробити ні кроку.
— Ну, 28-го року теж був голодомор, просто про це мало у школах розповідають, — зауважив інженер. — Науковці назвали його “невідомим”. Люди не хотіли здавати зерно “державі”, скрізь спалахували зернові кризи і сотні локальних бунтів… А до того страшний голод був у 22-му.
— Собаки не гавкають… — повів поглядом довкруг Грета. — Я виріс у селі, навіть у моєму дитинстві, коли з транспорту по дорогах ганяли хіба що велики, тиша не звучала так моторошно. І котів щось не дуже бачу… Невже це люди вже їх..?
З двору залунали нові крики, цього разу — переможні: зайди з багнетами знайшли закопане за гнояркою збіжжя. З хати висипали господарі — сухоребрий чоловік з довгими вусами, молода жінка з немовлям на руках, троє дітей. Згодом, немов кривенька качечка, вибралася ще й бабця — згорблена, але гучна. Миттю зчинився галас, господар сімейства кинувся на розкопувачів з кулаками:
— Та пожалійте ж нас, не можна ж так — останнє! Що ми сіяти будемо? Як зимуватимемо?
Червоноармієць, що вже почав було розкопувати ґрунт новеньким багнетом, підняв рушницю і щосили штовхнув чоловіка в груди прикладом.
— Ах ти врак народа! Да я тєбя сєйчас парєшу!
Чи то дядько ослаб через хронічне недоїдання, чи то головою об що приклався, але — розтягнувся на землі і завмер. Найстарша донька господаря, крихітка років шести на вигляд, вискочила поперед батька і, рішуче намагаючись затулити його своєю сутулою спинкою, гнівно зблиснула очицями. Зайда засміявся і спробував було відіпхнути малу, але та вчепилася йому в руку зубами і нігтиками обох долоньок. Червоноармієць загарчав і, відштовхнувши дитину, рвучко здійняв дуло рушниці:
— …І тєбя, і щєнка тваєво…
Жінки тонко закричали, дитина зіщулилася зляканим кошенятком…
— Не займай, %№%№%! — вибухнув лайкою Ровер і рвонув у двір, заіграшки перескочивши живопліт. На льоту влупив негідника ногою в груди, аж той стрімголов покотився по гноярці. Не бажаючи чекати, коли заворушаться товариші “героя”, підхопив дитину на руки і за мить спинився з нею в безпеці — на вулиці, за спинами товаришів. І тільки після цього повів очима по їх обличчях, немов лише щойно усвідомив, що саме зробив. Видихнув, зітхнув… Але очі палали рішучістю.
— Вибачте, друзі. Я розумію, я нас видав. Але не можу на таке дивитися. Херовий з мене науковець і дослідник…
— Нормальний науковець. І нормальна людина, — беззаперечно прогув Грицько, поки інженер збирався з думками. — Ну що, панове. Видали себе — то пішли вже в двір, чого вже…
Прибитий чекіст сидів і ошелешено лупав очима. Інші червоноармійці збилися докупи, наїжачившись багнетами. Ріпейрівці теж подіставали зброю, гучно зняли пістолети з запобіжників. Повітря у дворі аж загуло від напруги.
Господарі двору завмерли — хоч стій, хоч падай: довкола небезпека, але куди тікати? В хату, кинувши напризволяще зерно, яке вони ще мали надію відблагати? На шлях — але як же двір? І, головне, дитина?
Цикута глухо скрикнула, Нік повів очима за її поглядом і теж його побачив — молодого хлопця з тонкими вусиками, що нерішуче завмер на порозі хатки. То он ти який, блогерський прадіде! Добре хоч, не він в малечу цілився — так, стояв з паперами в руках… А хоча — саме папери і видавали в ньому головного в цьому грабіжницькому балагані. Недобре це…
— Йосипе Григоровичу! — в крижаній, настороженій тиші голос Цикути дрижав і ламався, а всі заготовлені слова раптом стерлися з пам’яті без залишку. — Ми тут для того, щоб я… Щоб ми поговорили, ось.
— Ви кто? — прадід сторожко озирав Гризловича, потім — його озброєних товаришів. — Із ЧеКа? Падкрєплєніє?
— Не зовсім… Але ми здалеку. Це дуже важливо! — в очах Цикути забринів розпач. А от не захоче зараз цей хлопчина її слухати, і тоді що — додому, назад у ті страшні сни?
— Зачєм аружіє? — примружив підозріле око той.
— Ви праві, зброя тут ні до чого, — авторитетно здійняв руки Гризлович. Сполохані червоноармійці не зводили з “голови колгоспу” очей… Але таки дійсно — є психологічна довіра, виручив таки їх цей маскарад. — Давайте всі одночасно опустимо свої гвинтівки і пістолети, гаразд? Нехай ці двоє просто потеревенять. І розійдемося.
Зітхнув і повільно дістав з кишені свої підробні документи.
Сторожко стріляючи очима вліво-вправо мало не на кожному кроці, Йосип Григорович посунув у бік стайні, біля якої вже нетерпляче завмерла його далека родичка.
Цикута зайшла здалеку — почала показувати на своє обличчя, розповідати про рідкісну спадкову форму губ, а також ямочки на щоках — домінантну ознаку, яка мандрувала в генофонді її родини з далекого діда-прадіда… І що вона слабко відчуває гіркі смаки — це в них теж родове… Далі заходилася діставати родинні фото…
— Синочки, не забирайте наше зерно! — скориставшись хвилькою тиші, бабця звернулася до того, кого прийняла за найвище керівництво — до Гризловича. — В нас четверо дітей, зима іде… Нехай вже я, немічна — але діти ж з голоду помруть!
— Вот єщьо вздумала дура старая, споріть с начальством! — прибитий червоноармієць обтрусився і знову посунув до “розкопок”. — Зєрно надо сдавать ґасударству, на поддєржку странє савєтов.
Грета не втримався і цикнув крізь зуби:
— Я тут позирив трохи — на підводі вашій мішок з сушеними грушами, пшоном, окремо лежать сухарі. Їх теж державі? Кому особисто повезете, Сталін вечорами з чаєм гризтиме? А він голодує, бідося? То чого ж москвичі не скинуться недоїдками?
— Та как ти смеєшь? Да я вам чєрную дошку павєшу на всьо сіло!
Красноармієць аж побуряковів, замахнувся в бік новоприбулих гвинтівкою. Ну, нічому його життя не навчило! Гриць прехопив зброю і демонстративно закрутив дуло вузлом.
— Та щоб мені, та такою мовою, ще хто раз пригрозився! — схоже, цього разу здоровань остаточно розсердився.
Дурень-червоноармієць загарчав і кинувся на ріпейрівців з прикладом і кулаками. Грицько засміявся і зустрів його напад прекрасним хуком справа — на тому бійка і закінчилася. Товариші полеглого було знову подзіймали рушниці, але де не взявся Ровер — налетів і єдиним рухом вихопив зброю у остовпілих “героїв”, по одній жбурляючи рушниці Нікові. Хлопець так і застиг, тримаючи смертоносні палиці перед собою на витягнутих руках, щиро молячись, щоб котра не вистрілила — от сміху буде, як він тут ще й застрелиться.
— Ну от, а мені як завжди, тільки витрішки продавати, — хмикнула Власта, стоячи посеред твору з великою тацею шніцелів і інших наїдків, накритих товстим рушником.
З сусідніх будинків почали виглядати люди, але далі порогу не ступали.
Коло стайні розкричався Йосип Григорович, Цикута теж перейшла на “верхнє ля”.
Бабця висмикнула з живоплоту дрючка і, гордовито заступаючи онуків, оглушеного сина і безпомічну невістку з немовлям, здійняла його перед собою з найрішучішим обличчям у світі. Але червоноармійці не займали селянську родину — просто розвернулися до підводи, горобцями обсіли її, хапливо нашарюючи віжки в соломі…
Гриць обіруч схопився за задні колеса, і як би негідники не нахльоскували коней, транспорт так і не зрушив з місця.
— Куди? — голос велетня навіть не здригнувся від напруження. — Стояти! В цих мішках не ваше! Віддайте продукти, і котіться лісом.
Двоє зайд вистрибнули, шуронули вулицею і зникли в проході однієї з хаток, найбільшої. Ти ба, вже й тутешніми поставали. Цікаво, заселилися за життя власників оцієї хати, чи вже після?
Прибитий красноармієць глипнув злими очима і, плюючись сичанням, наче отрутою, потулив через городи до лісосмуги, яка чорніла за ярочком.
— Ой лишенько, — сплеснула руками бабуся, — там же ще оті стоять, що село оточили… Він викличе допомогу, таких же упирів, як сам, і що тоді з нами буде…
— Не викличе… — кровожерливо посміхнулася Власта. — Ніку, а потримай-но тацю. Тільки обережно, важке…
— Застрелимо, котрісь із оцих донесуть, — хитнув Грета головою у бік сусіднього двору.
Власта зиркнула на нього зверхнім поглядом княгині Ольги (як ото правителька зиркала свого часу на помічників, наказуючи зібрати їй птахів для “полум’яного вітання” ворогам):
— Та хто його стрілятиме, людино добра? Все село підтвердить: того мацапуру дикі звірі тойво… Справа буденна… Нічого було п’яним по ярах валятися…
За хлів забігла дівчина, а з-за хліва вискочила вовчиця. Довгонога сіра тінь зметнулася в повітря виткою стрілою і кинулася за красноармійцем.
Господар двору нарешті прийшов до тями — сидів і ошелешено хитав головою, наполегливо прагнути позбутися шуму у вухах і чорних мушок перед очима.
Молодшенький хлопчик розплакався. Жінка сполохано перехрестила себе і немовля.
Нік, не знайшовши, як краще розрядити обстановку, доброзичливо посміхнуся і вимовив:
— А, це… А в вас тут є кабиця? Нам ненадовго треба…
***
Шніцелі, звісно, роздали дітлашні, як і пиріжки. Ровер порився в кишенях, вийняв кілька жмень цукерок. На таке частування охоче злетілися і хазяйські, і сусідські малюки. Усміхнений ріпейрівець вивищувався між галасливою малечою, немов Миколай — худий, як ланц, плечистий, трохи поколошмачений минулим, але однаково святий.
Вже коли і фото наробили, і частування впорали, і навіть заходилися дрова гуртом рубати (треба ж якось недужому хазяїнові допомогти), з-за стайні вийшла заплакана Цикута — прапрадід не просто не послухав прохань, а здійняв дівчину на сміх, свято переконаний у величі справи, за яку взявся.
— А давай заберемо його до нас! — хижо примружився Ровер. — Тільки не в 2022-й, а в 14-й. Хай посидить в окопі під градами, подивиться на своїх “братів”, мову яких він так старанно мавпує на своїй землі. Хай послухає, що вони думають про нас насправді. В ямі під мокрим снігом поспить. Це не в затишній хаті дупу гріти чи в теплому бушлаті покірних селян трясти!
— Не вийде… — сумно вимовив інженер. — На жаль, я вже розрахував… Реактор не витримає кількох подорожей. Додому ми ще повернемося, а от кататися туди-назад не зможемо… От коли наростимо потужність…
— Ми не можемо просто забрати його! — верескнула розпашіла від суперечки Цикута. — Моя прабабця ще не народилася! А якщо Григоровича уб’ють?! Мене ж просто не стане!
— Діти, дайте мені… — тихо проговорив Гризлович.
Його блакитні очі налилися чорнотою, обличчя видовжилося, плечі наче розширилися…
— О, цей переконає, — впевнено прочавкала Власта… І як це вона так тихо підійшла? В руці вовкулачка тримала великий пучок дикого щавлю, від якого раз по раз відривала соковиті листочки і з насолодою відправляла до рота… А в кутиках губ… о, нехай це буде трав’яний сік, а не кров… — Таких сильних мольфарів я більше ніде не бачила…
— Теж не ГМО-шний? — здогадався Нік.
— Наш, питомий, рідненький, — посміхнулася дівчина і хижо облизнулася, добиваючи ідеально білими зубами залишки своєї соковитої здобичі.
— Карпатський?
— Полтавський. Але в Карпатах вчився… Ще до війни.
— Господи, та хто ж ви такі? — з острахом позиркуючи на молодого червоноармійця, що, немов заклятий, застиг перед “головою колгоспу”, вигукнула бабуся, тремтячими руками накладаючи на груди дрібні хрестики.
Прадід почав нажахано стогнати. Його всього трясло. Гризлович загарчав, схопив свого бранця обіруч за плечі, не дозволяючи відвести погляд. Підвів своє обличчя впритул до очей “пацієнта”, і повітря навколо їх голів немов розчинилося з чиїмось чорними думками, швидкими хвилями стаючи непрозорим і каламутним.
— Що він з ним робить, йому ж боляче! — сльози текли по щоках Цикути.
— Нічого, коли мені запалений зуб виривали, теж боліло, — вихопилося у Ніка. — Зате потім стало набагато вільніше.
— Свої ми, свої… — тихо відповів стривоженій бабусі Ровер. Врятована дівчинка вже діловито всілася йому на коліна і захоплено роздивлялася шеврон з головою вовка, нашитий на рукаві футболки, яка знайшлася під “маскувальною” вишиванкою. — Війну майбутнього виграли, то дасть Бог, і цю не дамо вам програти…
У двір потроху збиралися вже й дорослі селяни. Грицько допомагав розносити мішки з конфіскованим збіжжям. Власта з милою посмішкою намагалася погодувати коней сіном, але тварини злякано сахалися, пряли вухами, хропли і дрібно тупотіли ногами.
— Песиголовця мені в женихи… — пригнічено видала дівчина і здалася, відійшла подалі від воза. — Але це ще нічого… Бачили б ви, що в контактному зоопарку творилося, коли ми з братом на шкільну екскурсію туди потрапили…
Погляд червоноармійця все ще був приголомшеним, але на людей він вже більше не кидався. Більш того — сумно дивлячись в Цикутині очі, хлопчина присягнувся, що більше таких рейдів не організовуватиме, а якщо з району хтось приїде — заверне. І ніяких чорних дощок — ні в Вільшанці, ні будь-де.
— Причарував його ваш батя? — з повагою зашепотів Нік до Власти.
— Та ти що? — аж скрикнула вовчиця. — Це не наші методи. Просто правду показав, з усім її болем і відчаєм. А рішення цей майбутній дідуган вже прийняв самостійно… Тільки так і треба опонентів переконувати.
На прощання Йосип Григорович міцно обійняв Цикуту і зворушено прошепотів, що має за честь бути родичем такої дивовижної дівчини.
На виході з двору Ровер уперся і почав щиро допитуватися в інженера, чи не можна йому тут залишитися: мала обхопила його руку і довго не хотіла відпускати.
— А що, мого кота Грицько забере, хату я давно на волонтерський фонд заповів. В Україні і без мене все добре, а тут он сіятимуть скоро, а без тракторів люди набігаються… Від мене буде маса користі!
Але вчений, стривожений тим, що вони і так “чимало натоптали” в історії, відрізав: досить тут ріпейрівці нагероїли як на один раз.
— От полагодимо машину часу, то ще з’їздиш, провідаєш свою малу товаришку.
— І морозива привезу! — чесно вдарив себе в груди Ровер. — Скуплю всі види, які тільки будуть у магазині, щоб на все село вистачило. І шоколаду. От побачите, як це смачно!
***
Машинка-“якір” стояла закіптюжена по самі “вушка” — одразу видно, виробилася на славу.
Вантажівка, їх розкидані особисті речі — наче все на своїх місцях…
Нік придивився до стіни — а тут точно біліло металопластикове вікно? Наче ж просто порожня дерев’яна рама зяяла… І стіни пофарбовані наче якось свіжіше. Хоча — може, він просто забув від утоми?
Коли пішли на абордаж своєї вантажівки, Грета зиркнув на щось біля виходу, потім покликав усіх.
— Ну, табличка, ще від декомунізації лишилася… — стенув плечима Грицько.
— І що на ній було написано? “Вулиця Леніна”, — з притиском відповів Грета. А тепер..?
— Ем… “Самійла Кішки”? — здивовано прочитав велетень. Озирнувся.
Щось було стійко не те — в повітрі, чи що? Пахло…
Штовхаючись, вони вибігли за колись дерев’яні, а тепер ковані трояндами яскраво-зелені ворота ферми — і вулиця зустріла не густими заростями бузини і джерготанням горобців, а гучним шумом двигунів вантажівок та ароматами хліба (звідки тут така велика пекарня?). У кінці шляху, який тепер був викладений не старим покоцаним “тетрісом”, а новісіньким асфальтом, виднілося місто з височенними мостами, зеленими клаптями парків, кольоровими хмарочосами.
— Йосип на кобилі! — притулив долоні ло грудей інженер і поблід, як перед смертю.
— Матінко, Цикуточко, що ж там твій предок наробив у тій історії! — сплеснув руками Гризлович. — І де ми тепер?
Нік притулився спиною до трухлявого… Ні, це колись трухлявого, а тепер — цілком собі новенького і навіть пофарбованого в жовто-синє, стовпчика огорожі.
Дотопталися…
І хто вони тепер тут, і чи мають існувати взагалі?
Немов почувши його думки, голосно лайнувся Ровер — і простягнув перед собою руки. На очах шкіра почала витоншуватися, чи то пак — просвічуватися. А потім зблідли і м’язи всередині рук.
— Е-е-е… Не повезу я в минуле ніякого морозива… Шкода, там мала чекатиме, а я так не люблю дурити дітей, — розгублено промовив ріпейрівець. — Ну, то… Прощавайте, чи що?
Цикута коротко верескнула. Хоча їй-то боятися було нічого — всього лиш волосся порожевіло, боки сукню натягли та щоки трохи налилися — навіть кращою стала.
Грета лапнув себе за очі, Грицько — за праве коліно… Невже “ГМО” розчиняється?
“А що ж мої руки?” — заціпеніло думав Нік. — “Чи ноги… Чи що там першим зникне, якщо… Якщо…” Але дивитися на своє тіло чомусь не хотілося…
Посмішка Ровера нагадувала Чеширського кота — можливо, тому, що була спокійною і трохи задерикуватою… А може, тому, що половина обличчя вже незворотньо розплилася у пустці вечірнього сільського повітря, сповненого ароматом свіжих батонів і ще трохи — квітучих степових трав.
Вітаю, Авторе!
Згодна з пані Катериною щодо “камери”, яка на початку “стрибає” з рук у руки. Коли цей момент зникає, текст сприймається набагато цілісніше, і тоді вже не можна відірватися.
Ех, якби знав, де впаде, соломки би постелив… Це я про Ровера. Той випадок, коли грубе втручання в історію значно би поліпшило історію однієї маленької дівчинки, а так… дуже шкода.
Успіхів Вам!
Щиро дякую за відгук! Момент з “камерою” – це у мене там відбивка рядком була. Треба було три зірочки поставити, клята забудькуватість…
Вітаю Авторе!
Трохи рвано написано, особливо спочатку, потім вирівнюється. Ідея і втілення гарні, сподобалося. Але Ровера ну дуже шкода.
Успіхів!
Щиро дякую за відгук!
От хоч я й не люблю потраплянців і виправляльників історії, але ви, авторе чи авторко, впоралися чудово. Утримали увагу, гарно зафіналили. Метелик гарно змахнув крилами, так 🙂
Ну і було б неправдиво, якби усі герої лишилися незмінними – чи лишилися взагалі. Ціна заплачена.
Мені на мить здалося, що Власта – родичка, гм, здається, Орисі з одного з наших попередніх конкурсів. Дівчини-вовкулаки, яка врятувала воїна ЗСУ 🙂 Можливо, вони й справді родички. По автору! _замислений смайлік_
Із зауважень: на початку без видимої відбивки (можливо, вона була, але зникла при заливці оповідання?) уявна “камера над плечем” показує то думки Цикути, то Ніка. Це збиває. Від чийого імені ми ведемо оповідання? Навіть якщо у вас тут метод “всезнаючий автор”, варто перемикати камеру, приміром, відбивати епізод візуально чи спочатку звертати увагу читача на героя, у чию голосу ми зараз пірнемо.
Також погоджуся з паном Юлесом, що така щільність фантприпущень у одному оповіданні дещо, гм, надмірна. Хоча й обґрунтована у вас, так.
Ну і шніцелі прикручені синьою ізострічкою, так, про це вже писали не раз 🙂
Проте бажаю успіху на конкурсі і місця у шорт-списку 🙂
Щиро дякую за відгук!
Так, на тому місці дійсно була відбивка рядком. Треба було наставити зірочок, та забулося при заливанні твору… Прошу вибачення за те, що через це виникла деяка смислова плутанина.
Ееее! Так не чесно! Чому Ровер зник? Якщо все так змінилося, то він мав живим і неушкодженим бути! Війни не мало б бути чи як?
Взагалі оповідання суперове! Успіхів!
Щиро дякую за відгук!
Справа в тому, що в цій версії світу не тільки війни не було. Когось не депортували, хтось зміг захистити свою родину від голодної смерті, когось не розстріляли – а хтось навпаки, загинув у цій новій боротьбі. В результаті уклалися інші шлюби і народилися інші діти (або не народилися). Це як кола по воді – кинеш камінчик, біля нього коло невелике, а далі – все ширше і ширше…
(Пошепки: мені теж Ровера шкода, хороший хлопчина…)
Вітаю, Авторе! Ну ду-у-уже класне оповідання! От просто задоволення отримав!
Але ж і побурчати треба?
1. Тема конкурсу притягнута за вуха у вигляді шніцелів і примотана канцелярським скотчем.
2. Фантприпущення з різних жанрів – машина часу, кіборги-ГМОшники, дівка-вовкулака, мольфар (дякую за Полтаву:)). Чи не забагато інгредієнтів в цьому вінегреті для малої форми?
Та попри це – бажаю Вам вийти у фінал і посісти там призове місце! Успіху!
Щиро дякую за відгук!
Вінегрет – непогане слово для конкурсу оповідань про їжу. Та й до листопада пасує! 😉
А щодо теми… Мабуть, в цьому оповіданні просто проявилася моя давня дитяча мрія потрапити на машині часу в 33-й і нагодувати їх там усіх. Або хоч когось…
Дотичність до їжі, на мій погляд, умовна. І в тему, скоріше, потрапляє саме відсутність харчів в минулому (Голодомор), аніж присутність їжі (процесу приготування) на початку оповіді.
Сподобалося, як всіх воїнів “полагодили” після поранень. Це б фантприпущення та в реальність.
Що ж, за одного перевихованого злодія довелося поплатитися… Добре, хоч все довкола стало кращим ) Удачі на конкурсі )
Щиро дякую за відгук!
Ну, в житті воно інколи так і буває – фантаст щось вигадає, а вчені, або й сама історія – РРРАЗ, ловіть!
Так що будемо писати про перемогу ще, і ще, і ще!