2 Листопада, 2021

ЯК ЛІСУНКА СВІТ ВРЯТУВАЛА

Смарагдове сонячне світло пронизувало листя такого ж кольору, справляючи враження непевного туману. Внизу шаруділи завжди заклопотані миші, вгорі щось вирішувала невеличка пташина зграйка. Здавалося б – живи й радій! Але лісунка Ялинка мало не вила від нудьги, сидячи на товстій гілці ясеня й бовтаючи ногами. Біле сонце вже багато разів прошвендяло зеленим небом з того часу, як у Ялинки зіпсувався настрій. Її чоловік, лісовик Дубочок, сердився й сварився, погрожуючи взяти собі іншу жінку, на що Ялинка навіть не реагувала, бо де ж узятися тій іншій лісунці, коли в молодому лісі народилися поки що лише вони двоє? Але ж як чудово все починалося!..

…Ще маленькими вони зрозуміли, що це – не Земля, на якій минули їхні попередні життя, а зовсім інша планета. Але сонце й небо іншого кольору зовсім не дратували, ніколи не приходила холодна зима, дерева росли найрізноманітніші, навіть фруктові, а звірі й птахи виявилися слухнянішими, ніж звичайно. Бракувало лише людей. Дубочку це було байдуже, бо він мав багато роботи, а от Ялинка відчайдушно сподівалася, що колись з’являться телепні, яких можна буде водити лісом, кидати в них шишки й лякати – для власної розваги. Доки жила ця надія, лісунка жваво нишпорила своїм величезним обійстям, відшукуючи непролазні хащі, пасла зайців, гиркалася з занадто нахабними білками і приділяла достатньо приємної уваги чоловікові. Вона настирливо чекала, бо з попередніх життів пам’ятала: бажання здійснюються!

І от одного похмурого ранку почувся гуркіт – на величезну галявину, що омивалася з одного боку неквапною зеленою річкою, сів блискучий літаючий корабель. Ялинка вигукнула: «Йо-хо-хо!», зістрибнула з дерева й помчала до галявини – дивитися. Не помітивши їжака, вона перечепилася через нього і впала. Їжак швиденько втік, а лісунка, потираючи забите коліно, невдоволено насупилася: за прикметою, вона б мала повернути назад, бо дорога вже не віщувала нічого хорошого, у кращому разі – обіцяла бути довгою і заплутаною. Але ж люди! Довгоочікувані телепні! Начхавши на прикмету, Ялинка підхопилася й побігла далі.

Люди й справді вийшли з корабля – якраз за кількістю пальців на обох руках. Вони були одягнуті у щось біле, а на головах мали прозорі кулі. Лісунка дала їм час трохи оговтатись, а потім непомітно наблизилася й прислухалася. Мова будь-якої живої істоти зрозуміла лісовикам, тому Ялинка вже до вечора знала все: колись цей ліс і річку започаткували люди з Землі; ті, що прилетіли зараз, цілком задоволені результатом роботи попередників (це було дивно, бо ніхто навіть ані до води, ані до перших дерев не наблизився); їжу їм дає щось велике, чорне й неживе. Ялинка зраділа, адже справжні фрукти й ягоди мали привабити телепнів! Наливне яблучко, бурштинова слива, запашна малина… Смакота! Люди мусять викинути те чорне разом з гидотою, яку воно дає, і піти в ліс! Ох, наблукаються ж вони там, наплачуться! Нарешті!!!

Лісунка забула про свої обов’язки й про чоловіка. Вона не злазила з дуба, що ріс на узліссі, спостерігала й чекала, тамуючи нетерпіння. Сонце ходило собі небом, але… люди в ліс не потикалися. Вони взагалі нічого не робили! Сиділи на галявині, розмовляли, їли гидоту, спали. Балачки велися в основному про невтручання в природу, з чого Ялинка зробила висновок, що ЦІ люди її надії не справдять. Скрипнула зубами й заприсяглася дочекатися дітей, не злізаючи з остогидлого вже дуба. Вона розрізняла чоловічі й жіночі голоси, тому сподівалося, що телепні розіб’ються на пари, в яких з’являться діти. Але – ні!!! Виявилося, що це – експедиція, завдання якої полягає у визначенні прихильності оточуючої природи до людей. «Мабуть, чекають, чи не з’їдять когось вовки», – сердито подумала лісунка й зібралася вже нацькувати на бовдурів зграю, але передумала, бо з’ясувала, що хороші наслідки цієї експедиції приведуть на планету інших людей, які вивчатимуть вплив атмосфери. Ялинка не знала, чи довго це – шість років, але вирішила, що діждеться. Коли ж одного ранку почула, що й ті, наступні, просто сидітимуть на цій галявині, а після них, можливо, прилетять будівники, і лише потім, знову ж таки – можливо, тут з’являться звичайні телепні, настрій зіпсувався вщент. Прикмета справдилася!.. Здійснення мрії відкотилося далеко-далеко… Лісунка забилася в гущавину й закуталась у мох. Дубочок здійняв метушню на весь ліс, шукаючи дружину, а коли знайшов, довго сварився. Похнюплена Ялинка вилізла з моху, всілася на ясень і це був увесь успіх, якого лісовик спромігся досягти. Бурмочучи лайку, за яку інших мав би покарати, Дубочок подався у своїх справах. Іноді навідувався до ясеня, лаявся, але дружина ніби його й не помічала…

…Пташки полетіли геть, миші поховалися, вітерець, що до цього намагався розрівняти скуйовджене довге волосся лісунки, вщух. Запала тиша. Ялинка поглянула на небо й аж здригнулася – на ліс наповзала страшна темно-зелена хмара. «Буде гроза, – майнула байдужа думка. – І нехай!» Але лісунка все ж злізла з ясеня, зменшилася й заховалася в мишачу нірку, чому мишка-хазяйка була рада, бо отримала додатковий захист. А за мить ліс осяяла перша блискавка, почувся близький грім, і важкі краплі затанцювали наляканим листям.

Гроза довго билася в судомах над лісом і вже ніби посунула геть, але після останньої блискавки все навкруги немов стало дибки від жахливого «БУХ!!!», що розітнуло повітря, забило подих і зціпило нутрощі. Мишка з виском забилась у волохате вбрання Ялинки. Заспокоюючи тваринку, лісунка прислухалася. Вона не мала сумнівів, що блискавка влучила в людський корабель, і з’єхидствувала: «Щоб знали!» Але раптом згадала, що інші люди, коли прилетять, не затримаються тут, якщо загинуть ці, і пополотніла, бо це означало – ніколи вона не водитиме телепнів лісом… Життя здалося остаточно прісним і нецікавим… Дочекавшись перших променів умитого сонця, Ялинка вилізла з нірки, збільшилася й подибала на галявину.

На її подив, люди, живі, вешталися між залишками корабля й отим чорним, що давало їжу. Прислухавшись, лісунка зрозуміла: блискавка влучила не туди, де вони ховалися від грози, а в протилежний бік корабля, який поламався і вже не літатиме. Не встигла Ялинка зрадіти, що тепер ці люди залишаться тут назавжди й нормально житимуть, як з’ясувалася інша біда: повністю згоріла якась система життєзабезпечення. Що воно таке, лісунка не знала, але то, мабуть, було дуже погано, бо люди полягали на галявині рядочком і завмерли.

Ялинка довго те диво споглядала, а потім не витримала: наблизилася до крайнього чоловіка, навіяла йому сон, в який просочилася, набувши вигляд звичайної жінки, і запитала:

– Чому ти лежиш?

– Готуюся померти, – спокійно відповів.

– Чому???

– Бо повітря вистачить лише на годину.

– В оцій кулі?

– Так, у скафандрі. А ви хто?

– Хтось! Не переймайся. І негайно звільни голову! Навкруги повітря – хоч пий!

– Не можна.

– Чому???

– Бо це повітря ще не перевірене спеціалістами. Воно може призвести до загибелі.

– Але ж ти однаково помреш, якщо не знімеш кулю!

– Так. Але інструкція…

– Яка, в мишачому лайні, інструкція?!? Знімай негайно! Зараз прокинешся – і знімай!!! – лісунка вискочила зі сну чоловіка, сердита до нестями. Вона не дозволить цим телепням померти! Коли з’являться інші – невідомо, то нехай залишаться хоч ці!

Людина відкрила очі, сіла, здивовано озирнулася, а потім обережно зняла кулю з русявої, як виявилося, голови, яка здригнулася і схопила ротом повітря. Якийсь час чоловік відсапувався, а коли почав дихати рівно, заходився піднімати інших. Ялинка задоволено спостерігала, як вони всі позбулися тих куль, радо загомоніли, але потім знову вляглися рядочком. Нічого не розуміючи, лісунка вдруге навіяла сон тому ж чоловікові й роздратовано запитала:

– Що тепер?

– Харчовий принтер знищено, тому ми готуємося померти від голоду.

– Що??? – верескнула несамовито. – Який голод??? В лісі – повно їжі!!!

– Ми не можемо втручатися в природу.

– Від кількох зайців природа не збідніє! Ловіть і їжте!

– Шановна, – мало не прокинувся від обурення русявий, – не можна шкодити іншій істоті!!! Хіба ви цього не знаєте???

– Не хочете ловити зайців – ловіть рибу!

– Ні!!! Вона теж – жива!

– То зривайте фрукти! Деревам тільки легше від того буде.

– Не можна!

– Чому??? Яка шкода природі від того, що ти з’їси яблуко?

– Це – плід, в якому визріло насіння, що може дати початок новому життю, новому дереву.

– То залиште насіння, нехай дає той початок!

– Але в природі м’якоть яблука захищає зернятка, зберігає для них поживні речовини, готує до проростання. Не можна зривати плоди!

Ялинка отетеріло подивилася на чоловіка:

– А ви точно з Землі? Там ніби таких пришелепуватих не було!

– На Землі вже давно все змінилося. Епоха знищення живих істот – в минулому. Зараз ми споживаємо штучну їжу з принтерів і не втручаємось у природу.

– Може, це й непогано, – почухала свій великий ніс лісунка, – але вже якось занадто… – вона зітхнула й сказала упевнено: – Та ви ж – не на Землі. І та чорна штука зламалася. Мусите піти в ліс!

– Ні! – заперечив русявий. – Ми не можемо діяти протизаконно. Космонавти розуміють ризикованість своєї професії. Ми готові загинути.

– Замість того, щоб жити??? Просто створіть свій світ з іншими законами!

– І повернутися в Епоху знищення живих істот??? Ніколи!!! Це – регрес, на який не погодиться жодна розумна людина!

– Тю, дурний! – вилаялася Ялинка, вислизаючи зі сну.

Вона прожогом кинулась у ліс, розшукуючи чоловіка. А коли знайшла, почала репетувати:

– Уявляєш, вони не хочуть нічого їсти! Вони ладні померти, але бояться з’їсти сливу, бо це зашкодить природі! Телепні!!!

– То й що? – не зрозумів істерики Дубочок.

– Як «то й що»??? Мені потрібні люди!!! Вони мусять ходити в ліс, щоб я їх лякала, заводила в хащу, насміхалася з них! Я хочу розважатися!!! – Ялинка аж тупнула ногою з пересердя.

– Краще зайців паси…

– Сам паси! А я хочу жити повним життям!!!

– Живи, – махнув рукою лісовик. – Від мене ти що хочеш?

– Поради, – обійняла чоловіка хитра лісунка. – Милий, зелененький, дорогенький, підкажи! Якщо тут блукатимуть люди, я ж завжди буду весела, я ж тебе лоскотатиму, я ж розчісуватиму твою бороду, я ж тобі співатиму! Підкажи!!!

Дубочок, що насупився для порядку, замислився на мить, а потім сказав:

– Переконати людину може лише інша людина.

– А звідки ж їй, такій, тут узятися? – розімкнувши обійми й трохи відсторонившись, здивовано запитала Ялинка.

– Ти забула, що люди – це, насамперед, їхні душі?

– Ой!.. – прикрила долонею вуста, усвідомивши натяк. – Ой!.. Дубочку, коханий, ти – найрозумніше в світі створіння!!!

– Отож! – задоволено рохнув лісовик. – Тільки ж не барися там!

– Я швиденько!.. – вигукнула лісунка, зникаючи.

– Чим би дружина не тішилася, аби не скиглила… – похитав пелехатою головою Дубочок, повертаючись до своїх справ.

Ялинка сміливо наблизилася до воріт Раю, біля яких літній Янгол милувався грою світла на вигаданих ним хмаринках, і голосно промовила:

– Вітаю!

Янгол охнув від несподіванки, а потім, роздивившись, хто його потурбував, обурено вигукнув:

– Що ти тут забула, лісунко! Тобі сюди – зась!

– Не дуже й хочу! – закопилила губу. – Але біля мого лісу гинуть люди. Гукни мені когось, хто б міг додати розуму тим телепням. Дивись! – і вона дозволила Янголу зазирнути в свої думки.

– А тобі який зиск? – недовірливо примружився він, побачивши галявину й космонавтів на ній.

– Не однаково? Твої дорогенькі люди гинуть від голоду серед повного їжею лісу! Ти це попустиш?

– Маєш рацію – не хотілося б… І кого я маю гукнути?

– Мабуть, краще пращура котрогось із тих бовдурів.

Янгол, схвально хитнувши головою, довго роздивлявся родові гілки космонавтів і, нарешті, вигукнув:

– Невже??? – перевірив і повторив: – Невже я її здихаюся??? Яке б то було щастя!

– Що таке? – здивувалась Ялинка.

– Та тут у нас одна Душа живе вже дуже довго, і я ніяк не можу умовити її на втілення. Вона вже змучила всіх! Попереднє життя провела на щедрій землі, тож тепер закатує уявні врожаї в уявні баночки. Заставила вже тими баночками половину Раю!

– І кому це може заважати? – вирячилася лісунка.

– Але ж усі душі автоматично уявляють те саме! – розпачливо взявся за голову Янгол. – І перечіпаються через ті баночки! Це вже набридло усім до краю! А зробити нічого не можемо.

– То погукайте її!

– З великим задоволенням! – Янгол обернувся до воріт, і за мить з них випливла дебела незадоволена Душа, яка сердито промовила:

– Я ж попереджала, що маю багато роботи! Чому потурбували?

– Скажи, будь ласка, – не витримала цікавості Ялинка, – для чого ти вовтузишся з уявними баночками?

– Баночки – уявні, а задоволення – справжнє! Якби ти бачила мій прижиттєвий садок вишневий коло хати – немов про нього Шевченко писав!.. А мій город на березі Дніпра!.. А мої гарбузи!.. О, дійсно! Ще можу сік гарбузовий в баночки закрити! – і вона повернулася до воріт.

– Стривай! – верескнула лісунка, не все зрозумівши, але второпавши, що саме ця сильна Душа їй потрібна. – А чому ж ти не хочеш втілитись? І були б у тебе справжні врожаї!

– А де гарантія, що я знову матиму садок з городом? – резонно відповіла Душа. – Останні спогади – найсильніші! І ніхто не завадить мені насолоджуватися ними! – зверхньо поглянула на Янгола, що аж зіщулився.

– А тим часом твій нащадок потерпає від голоду… – удавано сумно похнюпилась Ялинка.

– Не вірю! Хоча донька моя й неслухняна була, подалася замолоду світ за очі… Ні! Не може на Землі й досі десь бути голод!

– Не на Землі. Ось подивись! – і вона відкрила свої думки.

– То зробіть щось!!! – за мить захвилювалася Душа.

– Я й зробила, – знизала плечем лісунка. – Прийшла по тебе. Спробуй довести своєму нащадку щось через сон. Я намагалась, але в мене не вийшло. Може, тобі пощастить більше?

– Тоді не гаймо часу! – рішуче промовила Душа.

– Зачекайте! – знервовано вигукнув Янгол, що досі мовчки слухав розмову. – Нехай вона прибере свої баночки!

– Прибираю! – легко видихнула Душа, зникаючи разом з Ялинкою.

На галявині нічого не змінилося, люди лежали рядочком. Лісунка попрямувала до русявого, але Душа її спинила:

– Нащадок мого останнього втілення – це ота дівчина, третя з краю. Чи ти не вмієш рахувати?

– Яка різниця! – фиркнула Ялинка. – Я зрозуміла, про кого йдеться. До речі, вона спить. Дій!

Душа просочилась у сон людини, лісунка ж подибала до узлісся – чекати. Але не встигла вона наблизитися до дерев, як ошелешена Душа випірнула із зойком:

– Не слухається!!! Це дівчисько мене не слухається!

– Тобто? – не захотіла повірити в поразку Ялинка. – Що вона каже?

– Що не можна торкатися до плодів з насінням, не можна зривати листя, не можна…

– Чекай! – перебила. – Не швиди! Хіба люди їдять листя?

– Звісно! Кріп, щавель, салат, петрушка – багато чого!

– Я й не знаю, чи в лісі таке росте?..

– Вже не важливо, бо через листя рослина дихає, тому зривати їх не можна! Уявляєш? Вони всі помруть через якісь дурні забобони! – розревлася Душа.

«Люди, які не зривають листя… – подумала Ялинка. – Це ж – мрія лісовика! То нехай допомагає!» – мовила рішуче:

– Ходімо! – і поквапилася до лісу. Душа ж, все ще схлипуючи, полетіла слідом.

Дубочок саме розповідав вовченятам, на яких зайців можна полювати. Ялинка терпляче дочекалася кінця його промови (щоб не дратувати) і улесливо звернулася:

– Коханий, без тебе – ніяк!

Лісовик зиркнув на Душу, що чемно з ним привіталася й буркнув:

– Людина людину мусить розуміти!

– Виявляється, то – незвичайні люди! – впевнено заговорила лісунка. – Вони не кривдитимуть дерев, не зриватимуть листя! Вони – дуже хороші! Хіба ти дозволиш, щоб такі люди загинули?

– То хай живуть! Хіба я проти? – здивувався.

– Треба знайти для них їжу! Щось таке, що не впливає ані на ріст, ані на розмноження рослин. Я не знаю, що це може бути. Коханий, пошукай! Прошу!!!

Дубочок зітхнув:

– Якби знав, що ти така невгамовна – не одружувався б!

– Але ж одружився! – засміялася Ялинка, цілуючи чоловіка. – То вже терпи! Щастя моє, ти ж допоможеш?

– А ти ж не відчепишся! Спробую… Але йди з очей, не канюч!

– Вже тікаю! – кинула лісунка й пострибала між деревами. Мовчазна Душа полетіла за нею.

А лісовик хмикнув, подумавши: «Бракувало ще мені самому вишукувати те «щось»! Головне – вправно організувати підлеглих!» Він пішов до Високого Дуба – найбільшого в лісі, гукнувши своїх помічників: Ведмедя, що керував тваринами, Джмеля, якого поважали всі комахи, і Сороку, котра все про всіх знала. Дав завдання й улігся відпочивати.

…Сонце визирнуло з-за лісу й здивувалося: якою залишило галявину, такою і знайшло. Лише до насупленої лісунки й украй збентеженої Душі додався похмурий лісовик. Світило позіхнуло й покотилося собі небом – що йому до тих дивних істот!

Тим часом Ялинка вкотре наблизилася до людей – підслухати, про що балакають. Може, таки жага до життя переможе?.. Ні, даремні сподівання! Душа не спромоглася навіть примусити їх роздягнутися й піти скупатися. Та дівка відповіла, що немає сенсу забруднювати річку, якщо однаково їм скоро помирати. І воду відмовилася пити, бо щось там у її одязі вже не працює й не збирає відходи. За всі свої попередні життя лісунка таких упертих не бачила! А ще було соромно перед чоловіком, бо втягнула його у справу, з якою він не зміг впоратися. З утратою цих телепнів вона майже змирилася, але прикро, що й Дубочок довго не пробачить їй свою безпорадність… Зітхнувши, повернулася на дерево.

Раптом отой русявий підвівся й заговорив. Всі інші люди сіли, щоб слухати. Ялинка аж рот відкрила, щоб краще почути. Говорив чоловік довго й нудно – про професію космонавтів, обов’язок перед Землею, про те, що вони, завдячуючи хорошому повітрю, мали час пригадати рідних і близьких… Раптом вухо вихопило незрозуміле слово й лісунка запитала в Душі:

– Анігі… Що?

– Анігіляція, – тихо відповіла. – Вони збираються себе знищити… У скафандрах є якийсь пристрій.

– Але ж їхній одяг поламався!

– Там автономна система.

– Яка? Говори нормально! – гримнула роздратовано.

– Засіб для повного знищення працює завжди…

– Телепні!

– Тихіше! – озвався лісовик. – Слухайте!

Русявий саме говорив:

– Тож зробімо це разом! – а коли всі підвелися й стали в коло, продовжив: – На рахунок «три».

Цієї миті в руки Дубочка майже впала захекана білочка, що тримала в роті маленьке гроно винограду.

– Знайшла? – скрикнув лісовик.

Білочка, що аж трусилася від збудження, хитнула головою.

– Раз! – почулося з галявини.

– Віднеси їм і покажи!!! – завищала Ялинка.

Тваринка рудою блискавкою помчала до людей.

– Два! – проголосив русявий.

Білка стрибнула в коло, відхекалася й надгризла ягідку.

– Дивіться, в ягідці немає насіння! – спантеличено зауважив молоденький чорнявий хлопчина, доки всі інші зойкали від несподіванки.

– Не відволікайся! – гримнув русявий.

– А й справді! – низенька пухкенька дівчина присіла біля білочки: – Яка гарненька! Можна, я візьму ягідку? – тваринка простягнула їй гроно. Дівчина розім’яла ягідку: – Немає!!! Ми не нашкодимо рослині! – наступну ягідку вона надкусила: – Смачно!!! Дуже смачно! Неперевершено!!!

– Цікаво, де таке росте? – запитав чорнявенький.

Почувши це, лісунка, що завмерла від раптової полохливої радісної надії, щосили закричала:

– Веди їх!!! Негайно!!!

Люди, звичайно, почули лише різке завивання вітру, а білочка зрозуміла. Відбігши трохи, вона зупинилася й обернулася. Доки інші блимали очима, чорнявенький і пухкенька пішли за тваринкою. Лісовик подався слідом, щоб відігнати великого звіра, який ненароком міг невчасно перетнути дорогу. Ялинка й Душа не відставали. Пробиратися лісом довелося довго.

– Хіба буває виноград без кісточок? – запитала вже трохи втомлена лісунка.

– Так, у моєму садочку ріс такий, – усміхнулася щаслива Душа. – Кишмиш називався, його селекціонери вивели.

Хто такі «селекціонери», Ялинка не знала, але промовчала. Хороші, мабуть, були люди!

Вони саме наздогнали хлопця й дівчину, які зупинилися перед розкішним кущем, що обплів сусідню високу яблуню. Юнак зірвав ягідку, з’їв, замружившись від задоволення, і радісно вигукнув:

– Ми житимемо!!!

– Богданчику, але ж скафандри… – почала дівчина.

– Не переймайся – ми їх скинемо! Їж!!!

– От молодець! – розчулено прошепотіла лісунка. – Я гадаю, ці двоє швидше за інших дітей надбають! – хитро поглянула на Душу.

– Так! Нехай моя дівка вибачає, але я на неї не чекатиму. Мені такі батьки більше подобаються!

– Але чи проживуть вони на одному винограді? – засумнівався лісовик.

– Був би початок! – запевнила Душа. – А коли я втілюся, встановлю свої закони! Тварин ми, може, й не чіпатимемо, але всі дари лісу стануть у пригоді!

– І народиться новий світ, – солодким голосом майже промуркотіла Ялинка, – завдяки моєму чоловікові! Коханий, це ти всіх врятував!

– Не я, а твоя настирливість, – бовкнув Дубочок, і з його інтонації лісунка зробила висновок: на неї вже не сердяться.

Минули роки…

Чорнявенька дівчинка сиділа на галявині і їла сливи, поглядаючи на небо.

– Може, вони й не прилетять? – запитала Ялинка, що поруч розляглася в траві.

– Прилетять, – запевнила дівчинка. – Найближчим часом! – ніби у відповідь, почувся гуркіт. – А ось і вони! Біжимо до узлісся!

Вони вчасно встигли заховатися – біля залишків старого космічного корабля опустився інший, з якого за деякий час вийшли троє людей у скафандрах.

– Пішла зустрічати! – усміхнувшись, поправила свою трав’яну суконьку дівчинка. Вона взяла наготовлене заздалегідь велике яблуко й вибігла до гостей. Наблизилася, чемно привіталася й гризнула плід.

– Хто ти? – ошелешено запитала тітка, що йшла трохи попереду інших.

– Я тут живу! – і знову гризнула яблуко.

– Твій одяг…

– З трави, щойно зірвала й сплела.

– Що???

– І яблуко – не з принтера, а з дерева.

– Що??? Жах!!! Назад!!! – повернулася жінка й помчала до корабля, все ще волаючи: – Викресліть цю планету із списку!!!

Двоє інших космонавтів без слів наздогнали її, щоб разом зникнути в кораблі, який негайно загув, піднявся над галявиною і зник.

– Що тут гуркотіло? – з лісу вибіг русявий чоловік у довгій трав’яній сорочці.

– Прилітали люди. Сказали, що нашу планету викреслено з якогось списку, – байдуже відповіла дівчинка.

– Що??? Чому ти не гукнула когось із дорослих??? Я чекав на цих людей кілька років!!!

– Вони сказали й полетіли. Дядьку Іване, не переймайся. Хіба ми погано живемо?

– Ех-х!!! – з досадою змахнув рукою чоловік і повернувся в ліс.

А дівчинка підійшла до дерева, на якому сиділа лісунка, і промовила:

– От і все! Ніхто сюди більше не поткнеться.

– Краще б той русявий полетів з ними! От вредний!

– Ні, не краще, бо тоді б тітка Сью залишилася без пари. Нехай користь приносить! Може, колись звикне, що світом керує не він, а здоровий глузд.

– Тобі видніше, – зітхнула Ялинка. – То коли, ти казала, все забудеш?

– Скоро, – подивилася на небо. – Щойно мені виповниться п’ять років, я перетворюся на звичайну маленьку дівчинку, не бачитиму тебе й не чутиму… Потім стану дорослою тіткою, сушитиму фрукти…

– Так, баночок тут немає, – спробувала пошуткувати лісунка. Не вийшло, бо обом було сумно. – Якщо я нудьгуватиму без наших розмов, я приходитиму в твої сни.

– Так, мене це втішить!

– Я нагадуватиму тобі те, що ти забудеш.

– А я розповідатиму це іншим дітям і стану першою в цьому світі казкаркою! – витерла сльозинку дівчинка, обійнявши свою зелену подругу.