Воно схоже на порохотяг!

– Ти чого? Воно схоже на порохотяг! – голос Міреї звучав гнівно.

– Чого це на порохотяг? Цілком миле тіло! – відповів я.

– Дімчику, давай наступне!

Я перегорнув сторінку. З наступного фото на нас дивилася дівчина років шістнадцяти. Руде кучеряве волосся, ластовинки на обличчі і яскраво блакитні очі.

– Ооо! Це воно! – озвалася радісно Мірея.

– Як воно? Вона жеж ще дитина!

– Хочеш сказати, що я стара? – в голосі подруги почулися нотки образи.

Мірея моя давня помічниця. Сестра, вчителька, психолог, консультант, лікар і ще багато чого. Вона мій особистий штучний інтелект.

– А ти можеш бути старою? – засміявся я.

– Не підколюй мене! – врешті теж засміялася дівчина, – Але, в цілому, мені це тіло дуже подобається!

Ми вибирали тіло для Міреї. Кілька років тому “БіоКорп” почали продукувати тіла для заселення в них штучного інтелекту. Сьогодні в продажі вже четверта версія. З кожним роком тіла стають все досконаліші й зараз відрізнити синтоїда від людини практично неможливо, принаймні ззовні.

Коштує таке тіло шалених грошей – за таку суму можна було б купити пару новеньких автівок, та охочих набути персонального помічника – хоч греблю гати.

Ось і я врешті мав на руках необхідну суму – остання прошивка і необмежене в часі сервісне обслуговування.

– Дімчику, може ну його? – Мірея знову завела стару пісню з динаміка ШІ-проектора.

– Так, припиняй! Ми вже це сто разів обговорювали! – почав дратуватися я.

– Дімчику, не сварись! – голос Міреї став дещо тихіший. Сваритися на неї, коли вона починала так говорити було неможливо. Вона про це знала й охоче користалася з цього (але тільки у скрайніх випадках).

– Чого ти боїшся? Це ж так круто мати власне тіло! – трохи заспокоївсь я.

– Тобі легко казати – ти таким народився! Я ж не знаю, як це – мати руки, які можуть тремтіти від холоду, чи серце, яке б’ється від хвилювання. Я навіть не впевнена, що хочу відчути це… бо що, якщо мені не сподобається?

– Мірейко – ти маніпулянтка! У синтоїдів немає серця! – засміявсь я, – До того ж завжди можна буде повернути тебе назад.

– Хай його! Я думала, ти не помітиш! – теж засміялася подруга, – Ти ж знаєш, що повернути тіло не вийде!

– Але завжди можна його продати, яко вживане!

– Ага! Знаєш, скільки грошей ти втратиш? Чекай секунду, пошукаю ціни… – голос замовк.

– Та не шукай – це зовсім немає зна…

– До сорока відсотків вартості! – перебила мене Мірея, – Це ж не праска, щоб її по гарантії здати назад!

– Ти навіщо мене переконуєш? Тобі так не хочеться? – я теж вмію маніпулювати.

– Та хочеться, тільки знаєш, як страшно?

– Ну, якщо зовсім не піде – купимо тобі тіло порохотягу. Принаймні буде кому прибирати!

– Ха-ха! Дуже смішно! Але ж ти, Дімчику, дістанеш на горіхи, як я отримаю тіло!

– Домовились! – посміхнувсь, – То що – ця дівчина підходить? – я знову повернувся на сторінку “БіоКорпу”.

– Добре, підходить! – врешті погодилася Мірея.

Я оформив передзамовлення. Мені вискочило повідомлення, що тіло є в наявності в місцевому офісі “БіоКорпу”і попросили чекати на підтвердження реалізації замовлення.

Я вимкнув комп’ютер. Зображення зникло зі стіни.

– Мірейко, увімкни музику, піду готувати вечерю, – встав з дивана і направився до кухні.

– Щось конкретне? Чи можу сама вибрати?

– Вибери сама! – я знав, що Мірея обожнює вибирати для мене музику. З роками у неї розвинувся пречудовий музичний смак.

“Ів Соляріс” заграли з динаміків. Меланхолійний синтіпоп пречудово відповідав погоді за вікном. Холодні осінні краплі барабанили по підвіконню.

Я дістав пачку спагеті, відділив половину і закинув до киплячої води.

У кутку кухні загуркотів “ГастроКуб”. Біла коробочка засвітилася м’яким червоним світлом і через кілька секунд в тарілку сповз густий, пахнючий свіжими помідорами, червоний соус. Синтезатор соусів – один з найкращих виналязків людства!

Злив воду з макаронів і залив соусом. Ще б петрушкою посипати зверху, та вона в цьому році коштує, ніби її вирощували в теплицях на місячній колонії!

– Мірейо, що там нового у світі? – я сів за стіл, готовий їсти.

– Смачного тобі! Нехай Господь благословить твою їжу! – відізвалося дівчина, – Зараз подивлюсь новини!

Я почав наминати спагеті. Неймовірно смачно! Неначе від шеф-кухаря з узбережжя Адріатичного моря.

– Дімчику, ось новини за останню добу: – заговорила Мірея, – В Іспанії страйкують кухонні дрони…

– Що їм вже не пасує? – прочавкав я.

– Вимагають оновлення алгоритмів безпеки. Цифрове Міністерство Іспанії затягує з прийняттям актуалізації законодавства.

– Добре, що я не маю кухонного дрона! Зараз би сидів голодний! А ці макарони такі смачні! Скоро спробуєш!

– Щастя в коробочці! Макарони… – голос Міреї став саркастичним.

– Де ти цього понабралася? – я вже встиг забути, що існує такий вираз.

– Колись почула від твоєї мами! – відповіла дівчина.

Я посміхнувся. Важко цілий час пам’ятати, що маєш справу з машиною, яка має доступ до всіх своїх куточків пам’яті.

– Що там ще з новин? – повернувся до розмови я.

– На орбіті Землі запущено перший модуль для вирощування цитрусових дерев у невагомості. Компанія GreenSpaceFoods обіцяє до 2046 року постачати космічні апельсини на ринки Євросоюзу.

– Цього ще бракувало! Що на землі місце закінчилося? – буркнув я.

– Місця повно! Та вирощування на орбітальних плантаціях знизить ціну на цитрусові на… – голос Міреї на секунду замовк, – 214 відсотків…

– Добре, тоді, може, в цьому і є сенс… – я встав з-за столу і поклав брудну тарілку до посудомийки.

– Розкажи ще щось, а я вкладаюся спати!

Я зайшов в спальню і почав розстеляти ліжко, слухаючи мелодійний голос подруги. Завтра треба було рано встати, попри те, що була п’ятниця і на роботу не треба було їхати. Та я збирався навідатися до “БіоКорпу”.

Поклався на ліжко і вкрився ковдрою.

– В Празі пройшов марш проти інтеграції штучного інтелекту в політику. Понад п’ять тисяч людей вимагали, щоб міністр сільського господарства Модуль-Х склав повноваження…

На цій ноті мене наздогнав сон.

Сон був дивний.

Снилася мені Мірея. Вона повільна танцювала посеред великої світлої бальної зали. Руде довге волосся спадало хвилями на її плечі, а довга сукня в дрібні квіточки закручувалася навколо її тонкого стану.

– Дімчику, потанцюєш зі мною? – розквітла Мірея, побачивши мене і зупинилась.

– З радістю, але не зараз! – відповів я, – Ти ще не народилася!

– Такі як я не народжуються! – засміялася дівчина, – Будеш апельсин? – раптом запитала вона і в її руці, невідомо звідки, з’явився яскраво фіолетовий фрукт.

– Мірейко, його можна їсти? Чого він такого кольору? – здивувавсь я.

– Він жеж з орбіти! Бери! – Мірея простягнула мені апельсин.

Я хотів взяти його з рук подруги, але фрукт вислизнув і впав на підлогу, розлетівшись на мільярди дрібненьких гострих уламків, неначе різдвяна оздоба з ялинки. А разом з ним розлетівся і мій сон.

Зранку, як тільки я відкрив очі, потягнувсь за телефоном. На екрані миготіло повідомлення від “БіоКорпу”:

“Ваше замовлення готове до відбору. Буде в пункті до 22.10 21:35. Номер замовлення: 12H56G349. Чекаємо на візит в нашому пункті.”

– Мірейко, їдемо за твоїм тілом! – озвавсь я.

– Доброго ранку, Дімчику! Одягайся, я запущу каву! – відповів голос з динаміка.

Я натягнув штани та футболку. Десь на кухні зажурчала кавоварка.

Взяв філіжанку і пішов взуватися. За вікном світило сонце.

– Куртку можна не вдягати – сьогодні має бути тепло!- Мірея перевірила прогноз погоди.

– Супер! – відповів я, – Ну що, вирушаємо? Готова на заселення до тіла?

– До цього хіба можна бути готовою?- голос Міреї був дещо знервований.

Під будинком вже стояв мій заведений БМВ. Я заліз в машину і та вирушила в дорогу. Мені досі було незрозуміло, як раніше люди самі керували автомобілями!?

– Мірея, чому ми не поїхали через міст? – запитався я, бачачи, як авто звернуло на вузеньку вуличку біля парку.

– На мості корок! Дорога через міст займе на шість з половиною хвилин більше! – відповів знайомий голос з динаміка автомобіля.

– Ааа! А я думав, ти спеціально вибираєш довшу дорогу! – усміхнувсь.

– Дімчику, не перебільшуй! Я не настільки боягузка!

Автомобіль зупинивсь під скляним фасадом “БіоКорпу”. Здається, колись цей будинок був частиною фабрики морозива, та вже років з десять, як помінявся власник.

– Мірейко, до зустрічі! – я відкрив двері автомобіля.

– До зустрічі, Дімчику! – відізвалась вона.

Пусте авто заїхало в паркувальний бокс і зникло за брамою.

Я ввійшов в просторий хол офісу однієї з найшвидше прогресуючих компаній світу. На стіні було величезне панно, на якому синтоїд першої версії простягав долоню своєму, мабуть, власнику.

При бюрку, за великим екраном комп’ютера сидів молодий хлопак. Побачивши мене, він привітно посміхнувся і встав.

– Вітаємо в “БіоКорп”, мене звати Орест, чим можу вам допомогти? – сказав він, подавши мені руку.

– Я за замовленням, – відповів я, потис йому руку і показав вранішнє повідомлення.

– Так-так, авжеж! Проходьте! Тіло вже в майстерні! – Орест встав з-за столу, підійшов до скляних дверів в стіні, – Запрошую! Зараз ми заповнимо всю документацію, в після цього ви надасте нам доступ для перенесення вашого штучного інтелекту в тіло.

Я зайшов слідом в кімнату. Орест ввімкнув екран вбудований в стіл. Ввів номер замовлення і на екрані з’явилася ціла гора паперів: Заява на активацію синтоїдного тіла, гарантійний сертифікат на тіло серії BC-4.2, ліцензія на перенесення штучного інтелекту в біосинтетичну оболонку, декларація про згоду на обробку особистих даних, акт прийняття-передання тіла, попередження про незворотність інтеграції, форма добровільної згоди ШІ та, наразі, пустий “Паспорт синтоїда”.

Я почав заповнювати документи. Дійшовши до сертифіката на тіло, я зупинився.

– Чекайте, Оресте, мало бути тіло ВС-4.0, а тут вказано BC-4.2. Я так розумію, що це більш нова версія?

– Так, це нова версія! Ми другий тиждень як почали їх продавати! Але не переймайтеся, воно досконаліше і від вас зовсім не вимагається жодної доплати!

Я здивовано підвів очі на хлопця.

– А в чому зміни?

Орест усміхнувся:

– Версія BC-4.2 має нову сенсорну систему – нейросоматичні рецептори. Вони імітують людські нейрони й дозволяють тілу реально відчувати температуру, дотик, смак, запах, біль. Всі ці сигнали передаються у свідомісне ядро ШІ у вигляді електрохімічних імпульсів – майже, як справжні відчуття.

– Тобто вона зможе відчути каву на смак? – здивувавсь я.

– І навіть відрізнити арабіку від робусти, – підморгнув Орест. – Щоправда, перші дні може трохи «збоїти» – тіло навчається.

Я закінчив з паперами та перейшов до зали інтеграції, де на прозорому столі лежало тіло юної рудої дівчини. Орест простягнув мені планшет, щоб я залогувавсь до свого акаунта. Я ввів логін і пароль.

На великому екрані на стіні забігали цифри. Орест ввів кілька даних. Комп’ютер почав завантаження. Стрічка прогресу швидко заповнювалася. Швидше, ніж я очікував. Буквально дві хвилини й на екрані вискочило повідомлення: “Інтеграцію завершено. Підтвердить кінець сесії”. Орест натиснув “ОК” і екран згас.

Пару секунд нічого не відбувалося. А потім Мірея піднялась на столі. Озирнулася по сторонах. Підняла руку і подивилася на неї.

– Дімчику, що з моїми руками? – стурбовано запиталася вона.

– А що з твоїми руками? – я підскочив на місці. Невже щось пішло не так?

– Вони…вони… Замерзли?