Дрейфуюче Ехо

Стук серця ритмічно відбивав у вухах, щойно руки торкнулися шлюзового люку. Кожен його удар тиснув на перетинки. Здавалося, ще мить і слухові органи почнуть кровоточити, а голову просто розчавить. І це буде не вакуум, а страх. Він вб’є раніше за зовнішню пустоту.

— Не дрейфи, просто діємо по сценарію, — м’яко вдарив по плечу Кірк і посміхнувся. — Крокодилів там нема, будь певен.

Доброзичливий, трохи іронічний голос лунав десь всередині шолому. Але навіть це не допомогло зняти тиск у грудях. Навпаки, обличчя Денні зблідло ще сильніше від згадки про останню подорож до Амазонки.

Шлюзова камера відчинилась. Боязкий, невпевнений погляд пробіг вперед. Приміщення було просторим, в порівнянні з вузькими коридорами шатлу, але пустим, ніби з нього викачали все життя.

«Чистилище», — перше слово, що промайнуло в думках. — «Я нікому не бажав зла, нікого не скривдив…», — мозок Денні мимоволі почав каятись, щойно нога ступила за поріг.

Серце стиснулося. Відчуття зовнішнього холоду, тісноти костюма й порожнечі навколо — усе це змішалося в коктейль паніки й адреналіну.

— Ром, блю кюрасао, содова, лід, добре стряхнути… Склянка-корабель справа, чаша внизу. Лід у чашу, фіксуємо судно, переливаємо коктейль, щогла-трубка, — намагався він відволіктись і заодно пояснити холод звичними речами. Безвідмовне ментальне навіювання. Заспокоює та повертає в рідну гавань, де вирує комфорт та спокій.

— Ще встигнеш набухатися, — глузливо кинув Кірк та кілька разів хлопнув по металевій бляшці на поясі й вказав на масивне стартове кріплення, — краще б дріт зафіксував. Он на стіні замок.

В більшості місій йому часто доводилося відповідати за психічний стан напарника. Денні часто втрачав стійкість в екстремальних умовах і створював додаткові перепони. Хоч Кірка це часто дратувало, проте іноді його обережність і кмітливий мозок здатні були на креатив. Такий тандем чудово працював у будь-яких експедиціях. Денні розраховував ризики, Кірк — шукав їх навмисно.

Саме в цих подорожах вони знаходили те, чого так бракувало на Землі — справжньої гостроти відчуттів та адреналіну.

На Землі біль і страх давно стерлися з людської фізіології завдяки наночастинкам, що не тільки допомагають тілу, а й захищають його від стресу. Нервові закінчення не реагують на травми. В цьому немає сенсу, коли клітини регенерують майже миттєво, а смерть стала радше виключенням, ніж логічною формою циклу життя.

І тільки тут, в віртуалізації, вони могли відчути те, чого позбавила їх медична революція.

Денні надійно затиснув карабін і згодом метал ожив. Системи герметизації відгукнулись шипінням, готуючи шлюзову камеру до виходу. Цей звук… його неможливо було почути, але він відчувався. Руками, ногами, спиною… Тіло тремтіло в такт із ним та втрачало опору.

Скрегіт втомлених листів обшивки імпульсами руйнував мертву тишу. Ковтки повітря застрягали в горлі, мов утратили орієнтир подальшого руху. По тілу пробігли мурашки, пальці стискались в кулаки. Хотілося інстинктивно припасти до підлоги, але та висковзнула і відправила в невагомість. Це був перший крок у безкрайній космос і невидиму пастку без часу та права на помилку… а значить, бажання всього життя, нарешті, здійснилося.

Глухе дихання в скафандрі вже сприймалося як належне, та все ж лякало. Постійне відчуття, що позаду хтось крадеться — не полишало. Голову, не повернути, мов застряг у жахливому сні. Мозок починає фантазувати, домальовувати страшну картину. Щось схопило за руку! Ні… здалося.

Доки Денні намагався освоїтись, наскільки це було можливо, Кірк вже встиг розблокувати зовнішні затвори й відчинити шлях в космічну пустку. Мовчки підлетів і допоміг дістатись виходу. Його рухи були впевненими, направляли тіло саме в ту точку, куди й потрібно.

Що ближче до краю вони наближались, то сильніше в боковий зір в’їдалося сонячне світло. Безкрайнє темне полотно вкривали сотні тисяч уламків. Шматки супутників, ракет та іншого сміття, що наповнювало орбіту, рухались в одному потоці з космічним транспортом.

— В хаосі народжується порядок… — пробурмотів Денні і не міг відірвати очей від лячної краси.

— Обмежувач на поясі, заблокуй вільне розмотування, — Кірк змістив ключ в протилежний бік, показуючи процес напарнику. — Добре, а тепер заплющ очі, тримай мене за руку.

Перша хвиля страху вже відступала, але нервозність і фобія фатальної помилки у вакуумі — ні. Пальці потягнулися вперед, їх тремтіння відчувалося навіть крізь товщу скафандра.

Кірк міцно тримав долоню друга. Дочекався, поки той виконає прохання, повільно дістався краю платформи, нахилився вперед. Ноги вперлися в металевий поріг, троси ледь помітно натяглись. Тіло напарника інерційно повторило рух. Обоє завмерли над космічною пусткою.

— Розплющуй, — майже пошепки почувся голос через радіосигнал.

Денні остаточно заціпенів. Мозок розділився на дві особистості.

Одна намагалася вберегти опорно-руховий апарат від незапланованої активності. Зіниці розширились, створюючи в очах персональну чорну діру, що поглинала яскраві промені сонця.

Інша — навпаки, воліла повернутися в шатл, забитися в куток і чекати кінця місії. Хоч цілу вічність, аби не повертатись. Вона чіплялася за видимі шматки металу, підвищуючи градус самоцькування.

Паніка тривала всього кілька секунд, але здавалася вічністю. Страх минав, за ним тремтіння. Кірк відпустив руку, відчувши спокій напарника, і мовчки повис над масивною кулею життя.

Це не був звичний картографічний вид, до якого привчали з дитинства. Земля хоч і виглядала як масивний шар, її вкривала холодна, сіро-синя імла. Жодного натяку на зелені чи піщані масиви. Лише де-інде проступали темні контури, що ховалися в чорній пустці між хмарами. Там, здавалось, не було нікого. Тільки ілюзія існування. Тяжко було уявити, що за тими похмурими тінями вирує життя мільярдів.

Трохи осторонь нависало Сонце. Його тепло було ріжуче неприємним, а світло пронизувало порожнечу, наче діодний прожектор. І хоч мозок сприймав цю картину за диво галактичного масштабу, насправді то було лиш сяйво однієї з мільйонів зірок.

Денні притиснув руки до грудей, склав навхрест, завмер. Мовчки спостерігав за космічними об’єктами, що припали до очей.

— Цікаві ми створіння, — після довгої паузи озвався він. Рівний, спокійний голос знайшов орбіту внутрішнього затишку. — Там відчуваєш себе вищим творінням. Тут — шматком космічного сміття. Наче відібрали все, навіть контроль над власним тілом.

— Я ж казав, що тобі сподобається. Місячний оклад відвалив, — Кірк схопився за шолом, усвідомивши в черговий раз, скільки вартувала ця місія.

— Котрий раз? — коротко кинув Денні, примружуючи очі.

— Перший, звісно. Але я говорив з тими, хто вже був тут. Трохи тямлю.

У голові вирувала безліч питань, але всі вони танули, як далекі космічні тіла під світлом Сонця. Страх залишився позаду, на зміну прийшло медитативне розслаблення.

— Я готовий, — нарешті вимовив Денні й повернув прозору частину шолома до напарника.

— Зачекай! Хочу спробувати дещо. — Кірк притиснувся до металевої конструкції, що в нормальному стані називалася б стіною. Перемкнув механізм тросу в режим вільного розмотування.

З цими словами щосили відштовхнувся від краю шатлу і розчинився в порожнечі космосу, покинувши безпечну гавань. Дрібні деталі скафандра деякий час ще поблискували, вказуючи напрям руху, але згодом повністю зникли.

Ледь чутне скреготіння прокотилось вібраціями по шлюзу — і тиша. Вона залишила Денні наодинці з собою. Напарника не було в полі зору. Лише слабке, ритмічне дряпання тросу по металу вселяло надію: на іншому кінці все в порядку.

Спокій тривав не довго. Різка хвиля здригнула шатл, його каркас пронизав гул. Страховка Кірка випрямилася, натягнулася, ніби воліла зберегти життя нерозумній істоті. Від несподіваного імпульсу Денні кинуло вбік, проте він встиг схопитися за поручень, ледь не вислизнувши у відкритий космос слідом за другом. Його пальці міцно стискали метал, наче намагалися заспокоїти стогнучий транспорт, щоб той не розпався на друзки.

Вібрації стихли, але Кірк не повертався.

— В тебе все в порядку? — Тремтливий голос полетів за напарником в пустоту.

Відповіді не було. Лише ріжучі шуми проривались у відповідь. Дріт втратив пружність, інерційно гойдався всередині шлюзу та зовні. Його рухи виглядали надто підступними, обережними, мов рух плазуна, що вже націлився на здобич, але не бажав видати себе раніше часу.

Край поля зору прорізало незвичне мерехтіння. Об’єкт швидко пробивався крізь темряву в напрямку шатлу. Серце завмерло. Руки судомно вчепилися за поручень, шкіра тремтіла від холоду… чи страху? Передчуття фатальної загрози накочувало лавиною.

Вуха прорізав неприємний звук — не зовні, а всередині шолома, на частоті радіомережі. В ту ж мить тіло Кірка зіткнулося з космічним транспортом і передало енергію руху на корпус з такою силою, що Денні аж підлетів і ледь не зірвався.

Метал скреготів, тріщав, дрижав, передаючи свій біль вібраціями по корпусу, але тримав курс. Відпущений трос на шаленій швидкості увірвався всередину шлюзу. Його швидкість створила відчуття нестримного хаосу, здатного вбити. Він розсікав простір, лишаючи масивні сліди подряпин на тілі шатлу.

Удар… Денні зірвався і приєднався до скаженого танцю. Кожна секунда могла стати останньою. Поза межами фізики та контролю, лишалось надіятись тільки на долю.

Його крутило, кидало з одного боку в інший. Ще поштовх, страшенне дрижання… і нарешті натяк на спокій. Металева конструкція все ще невдоволено гуділа. Навіть ця, нежива космічна бляшанка всіма силами критикувала безглуздий вчинок Кірка.

— А-а-а-а-а-а, с-ка… — знайомий крик розірвав тишу, в перетинках загуділо від гучності.

— Ти дов-ба-ний пси-хо-пат, — Денні все ще крутило та нудило після смертельного атракціону. Слова давались тяжко від запахів, печії та спазмів у горлі. Він виглядав так, ніби пройшов тест-драйв у власному барі.

— Так, я довбаний психопат! І це було довбане божевілля! Оо-о-о, це вартувало кожної монети, яку я просадив! — Мить, наповнена адреналіном, робила Кірка залежним від бажання спробувати щось нове. — Ну скажи, ти ж відчув це? Зізнайся, що сподобалось!

Денні мовчав. Він все ще намагався спинити космічний пінг-понг власним тілом, вчепитися за поручень і позбутись осаду на обличчі.

— Ну ж, не тягни, скажи хоч щось, — насідав напарник.

— Відчуття, наче я перебрав… — нарешті видавив Денні, коли система очистки скафандру завершила цикл прибирання.

— Тільки не кажи, що ти…

— В тому числі, — перебив, не бажаючи чути уточнень. — Мене твоя страховка наче в центрифугу запустила.

— Ахахах! Тепер ти мені винен, якщо хочеш, ах-ах-а-а, щоб це лишилось у секреті! — заливався Кірк, змішуючи сміх із конвульсивними стонами від болю. З кожним звуком вони ставали тривожнішими, гострішими.

— У тебе все добре? — насторожився Денні.

— Мінус рука… зараза… — останнє слово прозвучало з невеликою паузою. Голос тремтів, але не від болю. Здавалося, він отримував задоволення.

— Ти знову викрутив на максимум больовий поріг?

— А якого біса я за це плачу? — сухо кинув Кірк, наче це питання взагалі не мало підніматись. — Ну й чорт із нею. Візьмеш місію, поки я змотаюсь і повернусь?

— Добре. Емм… тут лише випадковий варіант, без вибору. — Денні не став продовжувати тему та провокувати сутичку, лише мовчки сканував очима меню. Варіантів не було, окрім ледь помітного напису: «Ексклюзивна пропозиція».

— Ну то бери що випаде. Не повертатися ж назад, — фиркнув Кірк і застогнав.

— Унікальна місія з винагородою: «Дрейфуюче ехо». Ціль: дістатись до шатлу, забрати телеметричні дані, повернутись. Складність — орбітальний кошмар, — Денні озвучив деталі завдання.

— М-да… без коментарів. Рука б згодилась. Ай, до біса, запускай, не хочу повертатись, — край його скафандру вже виднівся біля виходу зі шлюзу.

Щойно місія стартувала, перед очима потемніло. Відчуття опори зникло. Величезний транспорт розчинився, лишивши по собі відбиток на рогівці. Навіть світла Сонця, і того мов не було.

Все, що нагадувало про життя — рване дихання, надто гучне для цієї порожнечі. М’язи гортані розслабились. Слова розчинялись в пустоті. Думки осідали пилом у короткочасній пам’яті й щезали.

Зір вчепився за єдину сяючу цятку вдалечині. Вона росла, виділяючи холодне тепло, і раптом зникла, віддаючи перспективу стінам шлюзового приміщення. Структура об’єктів перезавантажилася і повернулася до попереднього стану.

— Ну що, погнали? — вигукнув Кірк,  і рушив назустріч пригодам, коли нарешті змотав страховку в механізм на поясі. Від цих слів тіло обдало жаром. Справжнім, живим — повною протилежністю космосу.

Лом, ліхтарик, набір кріплень і ремонтних пластирів для скафандра – всі ці інструменти з’явились на поясному кріпленні відразу після завантаження місії.

Ігри скінчились. Попереду їх чекало важке випробування. Це розумів навіть Кірк і вперше після прибуття поводився серйозно. Його рух вперед був повільним, точним, обережним. Денні слідував поряд, намагаючись повторювати кожен рух.

Не зважаючи на травму, Кірк рухався доволі впевнено, вміло оперуючи лише однією рукою та ногами.

— Ааааааарррр, — проревів він, спробував вдарити ногою по металу, але інерція лише підняла тіло. Якби не вчасна реакція Денні, мабуть довелось би повертатись і починати спочатку.

— Що сталося?

— Рука… не можу триматись і зачепитись.

Кірк занервував. Біль у передпліччі, оніміння зап’ястя, відчуття тісноти — усе це здавалося дрібницями у порівнянні з безпорадністю. Вона раптово охопила тіло, спрямувавши удар прямо в ядро самовпевненості.

— Давай допоможу!

Не чекаючи відповіді, Денні потягнувся за карабіном, хутко зачепив його за кільце. Характерний імпульс застібки пробіг по руці. З тросом довелося повозитися довше: він здавався неприродньо важким, штовхав в протилежну сторону, послаблюючи зчеплення з зовнішнім корпусом шатлу. Обережно пропустив через петлю, затиснув штифтом і кивнув напарнику. Пальці тремтіли, кілька разів фіксатор вислизав, зіскакував, але все ж став у отвір.

— Дякую, шанси є. Надіюсь, нагорода буде того варта. — Кірк підморгнув крізь біль і повернувся обличчям у напрямку цілі. Нарешті можна було сконцентруватись на дослідженні найближчих уламків.

Денні не відповів. Лише мовчки повторював процедуру зачепу зі своїм карабіном.

Сонце засліплювало очі, викликаючи окрім дискомфорту відчуття дезорієнтації. В його відблисках плили кілька об’єктів, проте їх габарити лишались загадкою, а відстань вимірювалася десятками метрів.

— Я піду першим, потім ти, — кинув коротку команду Кірк, відштовхнувся і полетів у напрямку найбільш активного мерехтіння.

Настала тиша. Шлях здавався надто великим для проміжної дистанції. Нерівне дихання різало вуха, підсилювало напругу. Земля вже ховалася у власній тіні, залишивши тільки примарний контур, що нагадував про її існування.

— Можна, це частина супутника. Ідеальна точка зачепу, повернись трохи лівіше. Чекай… Так, відштовхуйся в цьому ж напрямку, орієнтуйся по тросу, побачиш велику блискучу конструкцію, не пролетиш. — Координував дії напарника Кірк.

Він перебував на супутниковій тарілці діаметром понад десяток метрів. Як можна було не помітити таку велику конструкцію — залишалося загадкою. Центральна частина орбітального гіганта була майже цілою: лише по краях полотна рефлектора виднілися кілька пробоїн. Чого не можна було сказати про сонячні панелі. Відірвані з корінням — саме на них припав основний удар, що вивів систему з ладу.

Достатньо вільного місця для зачепу — ідеальна проміжна точка. До того ж із цього ракурсу можна було детально розгледіти космічний корабель та напарника, що готувався до відриву.

Денні затамував подих, зробив кілька глибоких вдихів і відштовхнувся. Напруга стиснула тіло. В пам’яті спалахнув момент сили зіткнення друга з шатлом. Те, що він зламав руку і не пошкодив скафандр на такій швидкості — надзвичайне везіння. Чи не надто сильно рвонувся вперед? Відсутність опори, викликала додаткову тривогу. Хотілося заплющити очі і покластися на примітивні закони тяжіння. Вони приведуть до супутника, або…

Паніка стискала мозок холодними, жорстокими обіймами. Душила, прокрадалася в свідомість мов паразит і перехоплювала контроль. Руки та ноги безконтрольно смикались. Десь крізь простір гулом розходився здавлений голос, мов хотів розбудити, повернути до тями. Але марно…

— Хапайся! — реакції не було. Тіло Денні безпорадно крутилося й летіло в напрямку обраної траєкторії.

Кірк завертів головою в пошуках рішення. Він намагався вигадати будь-що, аби допомогти безпорадному напарнику, що летить прямо на оголені металеві стрижні.

Швидкість обертів зростала. Схопити, ще й однією рукою, зачепившись ногами за дроти — нереально. Тільки штовхати вбік, в який?

Спокійний, врівноважений Кірк занервував, як ніколи. З одного боку арматура, яка без шансів на виживання прохромить скафандр і тіло друга. З іншого відкритий космос, інерція, що кидатиме безпорадне тіло, доки те не розіб’ється на шаленій швидкості.

По обличчю стікав піт. Реакція на травму чи страх за напарника? Інстинктивно потягнувся рукою, щоб витерти надокучливу рідину, яка текла прямо в очі, щипала. Долоня уткнулася в товсту стінку шолома. Він мало не заричав від кількості факторів, що одночасно вимагали майже миттєвого прийняття рішень.

— На тарілку, як? Думай, думай, — стрімкий потік слів вирвався з голосових зв’язок. Вікно шолома замоталося в пошуках опор і допоміжних об’єктів. Нічого… Лишались секунди.

Не знайшовши кращого виходу, Кірк полетів на зіткнення. Штовхнув напарника на полотно супутника й інерційно полетів в протилежний бік, у чорну безодню космосу.

Від удару Денні прийшов до тями. Серце торохтіло як двигун на граничній швидкості, а руки мимоволі шукали бодай якусь опору. Кров рухалась з таким напором, ніби була готова в один момент пробити тонкі стінки судин і вирватись на волю. Пронизливий стогін прокотився в шоломі. Тіло врізалося у виступаючий елемент конструкції, і пальці інстинктивно вчепилися за нього. Він притиснувся, оповив метал руками й ногами, наче від цього залежало життя. Так і було…

Тим часом Кірк вже злився із пустотою, залишивши по собі коротку, глуху вібрацію, як і минулого разу.

Денні потроху приходив до тями, не відпускаючи з обіймів балку. Він знаходився на супутниковій тарілці, мов живий делікатес для якогось космічного гіганта. Варто було тільки дочекатись як тіло прохромлять виделкою і навіки похоронять в пащі.

— Не дозволю, — бубнів він про себе і рука потягнулася за карабіном.

Нова точка фіксації додала відчуття опори, але не зняла напруження. Зіткнення з конструкцією спричинило короткочасні галюцинації — світ навколо здавався спотвореним, нереальним. Перед очима ще двоїлося, у скронях гуло, проте свідомість поступово прояснювалась, і він почав приходити до тями.

— Кірк… — згадав Денні про напарника і замотав головою. Жодного руху, жодної відповіді… — Кіііірк!

— Та нащо ж так кричати? — Гиркнув змученим голосом спаситель.

Контури по іншу сторону супутника, що раніше лишалися нерухомими, здригнулися. Повільним темпом силует пробирався крізь зруйнований край конструкції. Спершу темна тінь, а згодом і сам Кірк у повний зріст. Він наближався до своєї точки кріплення, за кілька метрів від Денні.

Його вигляд натякав на нелегке випробування, яке довелося подолати заради повернення.

Якби тут діяла гравітація, подібна земній, останній рух Кірка супроводжувався б добрячим грохотом. Та тіло лише зависло в невагомості, розпластане, мов прив’язана до стрічки гелієва куля. Розслабився, хоч м’язи ще нили від втоми. Тупий біль в місці перелому відступив, але час від часу нагадував про себе. Пульсуючий, стріляючий, мов невидимий капкан, то стискав кінцівку, то розслаблював, і впивався з новою силою.

— Втратив контроль… Знову… Я… не готовий… Занадто… — голос Денні тонув, переходив в надрив і знову губився в мовчанці. Важко було зрозуміти, чи це перешкоди, чи він сам ледве говорить.

— Ти зараз серйозно? Це було відпадно! Ти крутився як шар в боулінгу, ще пара секунд і зійшов би… мимо. І тут втручаюсь я, точним рухом зіштовхую тебе з траєкторії і вибиваю справжній страйк. Ще кілька таких моментів і я душу продам за наступний рівень. — Кірк був настільки захоплений власним вчинком, що не міг натішитись.

— Тільки без мене. Це перша і остання пригода в космосі. Я чітко розділяю межі реального та уявного, але в мене ледь серце не зупинилося, коли відштовхнувся. Не пам’ятаю як тут опинився взагалі.

— Може й на краще, ахах. То що, перепочинемо трохи, чи рухаємось далі? Судячи з відстані в обидві сторони, у нас ще дві проміжні точки. — Кірк замовк на мить і потягнувся до поясу. — Та й по кількості карабінів сходиться.

— Дай трохи прийти до тями, — Денні відповів так, ніби від відпочинку залежало його життя.

Між друзями запанувала мовчанка.

Один корив себе за слабкість духу та нездатність самоконтролю. Страх висоти, глибини, порожнечі… здавалося, це природно для будь-якої людини. Боятися — нормально. Але поруч із напарником виглядав справжнім слабаком і відчував сором. Скільки б не намагався триматися поряд, проходити випробування, переступати через себе, все марно. Чергова пригода — як ніж по голим нервам.

Другий посміхався, смакуючи пережите. Прокручував в пам’яті кожен рух, кожне рішення, що допомогло їм вижити. Порівнював усе з минулими місіями, час від часу поглядаючи на руку. Сіпаючий біль заважав зосередитися. Торкнувся до травмованої кінцівки й одразу відсахнувся: гострота пульсацій посилилася, розливаючись дискомфортом по всьому тілу. Скафандр стискав руку, мов лещата. Кірк зціпив зуби, стримуючи крик. Затримав подих… повільно видихнув.

— Це ще не зрівняється з місією «Атракціони Оні», але точно номер два в списку, — він говорив майже рівно, без тремтіння, хоча в голосі відчувався стримуваний біль.

— Тобі просто подобається себе калічити, — відзначив Денні істинну ціль напарника.

— Не починай. От припустимо нас не розділили тоді, ми вдвох опинилися на вершині оглядового колеса. Ти б серйозно чекав, поки той чортяка скарабкається догори і пошматує тебе на конфеті? На це й розрахунок! Ти приймаєш тяжке рішення — стрибнути в надії на те що вцілієш, або… Доречі, твій маневр був шедевральним. Знайти візок, погрузити мене і втекти з нагородою на останніх хвилинах до закриття парку… Ех… шкода, вдруге вже так цікаво не буде.

— От я іноді і намагаюсь тебе зрозуміти, але…

— Забий, це тяжко пояснити. — Підвищив тон Кірк, не бажаючи продовжувати тему. — Ну що, йдемо далі?

— Так, — на видиху кинув Денні й наблизився до напарника.

Обоє тримали курс до бокових граней космічної тарілки, вдивляючись у сліпучу пустоту. Масивний кубічний блок обчислювального центру лише заважав орієнтуванню і ніби навмисно відбивав промені Сонця їм в лице.

— Відразу долетіти туди не зможемо? — Денні вказав на засвічену конструкцію, схожу на шатл.

— Теоретично — все можливо. Але, коли запуск гарантує винагороду… краще діяти обережніше. Впевнений, там будуть перепони. — Слова звучали надто протяжно, ніби це не міркування на ходу, а заготовлена інструкція.

— Бачу! — Вигукнув Денні, щойно якесь тіло прийняло на себе сонячний удар. — Схоже на метеорит. Метрів тридцять, може трохи більше. Бачиш контур?

— Здається… так, бачу, — примружився Кірк і з іронією додав, — те що треба. Йди вперед, але повільно. Підстрахую, якщо знову надумаєш щось утнути.

Докір, хоч і з добрими намірами, не додав упевненості. Денні зробив кілька глибоких вдихів, згадав затишок звичного життя, до якого скоро повернеться, і без вагань відштовхнувся. Пустота й темрява знову тиснули, щойно тіло втратило опору. Паніка пробивалася назовні.

— Добре йдеш, так тримати, — підбадьорював напарник, слідкуючи за траєкторією. — Лишилось зовсім трохи. Доберешся, відразу закріплюйся анкером. Я за тобою.

— Окей! — викрикнув Денні з такою силою, наче голос мав пройти не по радіоканалу, а крізь вакуум. — На місці… вкручуюсь… — коментував з затримкою свої дії.

— Ахах, а ти вже освоївся, профі, — не стримався Кірк.

— Йди до біса, — одразу ж полетів випад у відповідь. — Готово.

Напарник рушив слідом, орієнтуючись в просторі за дротом. Після попереднього інтервалу, цей відрізок було пройдено майже без зусиль. Попереду лишався всього один проміжний елемент.

— От тобі й додаткові перепони, — інтригуюче додав Кірк, щойно відвернув погляд від кріплень.

Розтрощена сонячна панель сліпила уламками. Здавалося, вона навмисне заманювала мандрівників у пастку яскравим блищанням. Незлічима кількість дрібних точок вкривала не лише внутрішній простір, а й утворювала масивну хмару навколо, охороняючи орбітальний об’єкт від будь-якого зовнішнього втручання. Та це була не єдина проблема. Металева конструкція повільно оберталася, обмежуючи місця надійного зачепу.

Напарники завмерли, ховаючись від Сонця за масивним метеоритом. У передчутті небезпеки розглядали простір попереду крізь яскраві відблиски. Обоє розуміли: будь-який різкий рух в цій хмарі гострих, мов лезо, уламків може розрізати скафандр.

— Йдемо прямо до осі крізь ті уламки, або… — Кірк замовк, вдивляючись у темні краї конструкції. Там світло мерехтіло не так інтенсивно, як по центру, але швидке обертання створювало додаткову небезпеку. — Ні, тільки до центру.

Денні кивнув, проте зовсім не горів бажанням взяти роль першопроходця. Невимушено відштовхнувся за спину напарника. Той помітив маневр і відповів скептичною посмішкою.

— Ну, я погнав, — додав він і повільно відштовхнувся.

Дрібні уламки скла відблискували всюди. Більшість з них була схожа на пісок та дрібні рештки конструкції, але були й чималі уламки, здатні пошкодити скафандр. Кірк обережно потягнувся до лому. У цій ситуації ручний інструмент був єдиним предметом захисту. Простягнув руку у напрямку масивного шматка скла, обережно відштовхнув. Світло блиснуло прямо в очі. Ще один, наступний. Він впевнено пробирався вперед, створюючи імпровізований тунель в невагомості.

По скафандру пробіг характерний ріжучий скрегіт. Ногу миттю пробрав мороз, ніби в неї встромили холодний ніж. Горло запершіло, Кірк ледь не закашлявся.

— Денні, я повертаюсь. Інтерфейс попереджає про діру в скафандрі. Якщо «відійду», пластир на ногу, швидко.

У вухах засвистіло. Від звуку стало не по собі. За весь час у тихому космосі, який говорить лише дрижанням та вібраціями, цей звук виводив з рівноваги. Гучний, різкий, болючий.

Кірк чудово розумів: місія не могла пройти легко. Якби не паніка друга, до цього моменту її навряд чи можна було охарактеризувати як складну.

Спробував нахилитись, щоб оцінити серйозність розриву. Марно. Обмежена мобільність космічної шкіри не дозволяла в достатній мірі вигнутись.

— Ти бачиш пошкодження? — Пролунав голос в шоломі.

— Так, на лівій нозі. Зараз підлатаю, — запевнив Денні і не чекаючи зближення дістав пластир-герметик зі свого набору.

Кірк притиснувся до метеориту і простягнув ногу товаришу. Денні миттєво наклав ремонтну основу на розрив. За кілька секунд шипіння стихло. Тиск у скафандрі стабілізувався, повернувши приємну тишу. Якою вона б не була моторошною, зараз навіювала справжній спокій.

Кілька глибоких вдихів переконали Кірка, що все в порядку. Стиснувши зуби, він знову рушив вперед, не спускаючи очей з точки зачепу.

На шляху трапились ще кілька складних місць, та вони були пройдені без серйозної загрози. Дрібні зовнішні подряпини і ледь помітна мікротріщина на шоломі не спровокували розгерметизації, хоч і змусили понервувати.

Глухий, вже доволі знайомий гул пронісся по тросу й сповістив Денні, що ціль досягнута, можна вирушати.

— Є контакт, — з ейфорією в голосі підтвердив здогадку Кірк і стукнув кулаком по закріпленій страховці. — Тепер твоя черга.

Рух по направляючій здався легшим за будь-які інші види пересування в невагомості. Тримаєшся поряд, лише коригуєш траєкторію та швидкість.

— Зворотній шлях буде швидше і простіше, — запевнив себе Денні і без подряпин дістався контрольної точки.

— Не розслабляйся, далі ти перший. Я однією рукою не зможу зачепитись на гладкій, рівній поверхні.

— От якби не валяв дурака… — напарник на мить відчув безстрашність і дозволив собі покритикувати напарника.

— Краще мовчи, — сухо відповів Кірк. — Я розчищу шлях, як зможу, але першим підеш ти.

На цій фразі він повільно занурився у чергову хмару уламків. Обертання рами навіть в центральній частині впливало на маршрут польоту. Прямий рух поступово перетворювався на маневрування по спіралі. Тіло постійно вело вбік. Незвична, дугова траєкторія змушувала частіше озиратися й створювала відчуття неконтрольованого безладу. До того ж блиск уламків усе ще різав очі, до цього неможливо було звикнути.

Щоразу, коли Кірка розхитувало, він повертався і починав спочатку. Лише з четвертої спроби вдалося розчистити достатньо простору попереду.

Денні перейняв естафету. Уважно слухаючи вказівки напарника, подолав останній проміжок. Хутко зачепив карабін за технічне кільце на корпусі шатлу й рушив далі по розмітці. Погляд припав до чітко окреслених стрілок, що вели в напрямку аварійного люку.

Відчуття страху поступилося впевненості. Денні починав розуміти наслідки своїх дій, реакцію невагомості на силу поштовхів — усе це вже обчислювалось на рівні підсвідомості. Рука потягнулася за металевим інструментом і… даремно. Доступ усередину вже було відкрито.

— А навіщо нам лом, якщо аварійний люк відчинений? — здивувався він, намагаючись збагнути логіку в спорядженні для місії.

— Ахах, а ти ним хотів герметичний отвір, що знаходиться під тиском відкрити? — відгукнувся Кірк.

Денні зніяковів. Рука мимоволі потяглася до поясу, щоб повернути інструмент, ніби й не збирався його застосовувати. Проте напарник уже підтягнувся й встиг оцінити незручний момент. У шоломі пролунало глибоке зітхання.

— Я нікому не скажу… але обіцяю ще згадати цей момент, ахаха, — Кірк зареготав, пірнаючи в шлюз. — Переходи мають бути відчинені. Інакше доведеться скидати страховку, герметизувати і… — він замислився, намагаючись пригадати рекомендації з чату космічних місій. — Перевіримо?

Люк до дрейфуючого шатлу справді був відчинений. Він обережно зазирнув усередину, тримаючись за внутрішню раму.

— Бачиш, логіка! За інших обставин ми б ніяк не потрапили всередину. Допоможи… подай ліхтарик, — кивнув Кірк у бік зламаної руки, що колихалася мертвим тягарем.

Денні зняв з поясу напарника невеличку трубку.

Тісний простір пронизало мерехтливе світло. На подив мандрівників, метал всередині був гладким, неушкодженим, уламків майже не видно. Лише поодинокі плаваючі частини панелей і… холодний вакуум. Як зовні, тільки моторошніший, темніший. Світло Сонця сюди зовсім не пробивалося, перетворюючи коридор попереду на чорну пастку.

Він був майже ідентичний їхньому шатлу, але без повітря, без життя. Останній подих тут застиг у той самий час, коли пил злетів у невагомість. Він ускладнював видимість, формував невидиму напівпрозору стіну, щойно промені ліхтаря пронизували простір. Напарники рухалися не поспішаючи, обережно відштовхуючись від дрібних виступів на стінах.

Коридор здавався безкінечним. Ніхто з них не міг пригадати щоб у їхньому шатлі цей вузький прохід був настільки довгим. Вздовж однієї з стін тягнувся ряд порожніх кают. Одні відчинені навстіж, інші ледь прикриті. А між ними метри холодного металу.

Кірк вже почав шкодувати, що не перезавантажився вчасно. Міг би повернутись здоровим, місія видалася б набагато комфортнішою. Болі в руці почали віддавати в плече, сковували рухливість шиї.

Денні тримався позаду та орієнтувався в просторі за страховкою напарника, як єдиним вказівником у суцільній темряві.

Нитка Аріадни — асоціація вибухнула в думках ідеєю нового фірмового напою. Він вже уявляв як наповнює високу сферичну склянку кришталево чистим льодом. Чорний ром з гранатовим, ні краще з чорничним сиропом. Пару крапель чорнил каракатиці для темної, гнітючої атмосфери.

Ідеально! В якості фінального штриха — прозорий лікер із золотою крихтою та ін’єктор. Головний інгредієнт повільно втягується в трубку, опускається на саме дно бокалу і обережно підіймається до верхівки, утворюючи єдиний шлях до виходу — нитку.

Подача зі світлом. Воно вказуватиме напрямок у темряві. Тепер не заблукати.

Тілом пробігло легке відчуття тепла, мов ця зігріваюча рідина опинилася не лише всередині, а й оповила навколишній простір. Медитативний, піднесений стан створив невидимий психологічний бар’єр. Здавалося, ніщо не здатне його зруйнувати, навіть мертвий космос.

Зламані предмети інтер’єру, потріскані від холоду екрани, обгорілі дроти — все, що лишилося в покинутих каютах. Вони навіювали фантомний сморід плавленої пластмаси. Кірк мимоволі скривився і рушив далі. Одне з приміщень відповіло відблиском на промінь ліхтаря і зацікавило першопроходьця. В тіні, висів типовий скафандр, такий самий, як у нього чи в Денні.

Він схопився за дверну раму, наблизився й зазирнув у середину шолома. Внутрішні стінки вкривала тьмяна плівка плісняви. Вона вперто намагалася врятуватися там, де життя було давно приречене. Кірк відсахнувся і повернувся в коридор.

Десь у глибині корпусу пробігли вібрації. Повільні, ритмічні рухи, схожі на серію глухих ударів. Напарники завмерли.

— Ти це чув? — здригнувся Денні.

— Може метал осідає, або уламки налетіли на корпус. Ми ж розчищали шлях, щось пішло по інерції.

— Я б не був настільки впевнений. А якщо тут хтось вижив?

Кірк усміхнувся, намагаючись розрядити напругу:

— Тоді я особисто подякую йому за відчинений аварійний люк. А взагалі схаменись, хто б тут протримався стільки?

Денні лише фиркнув і більше не сказав ні слова. Вони ще довго рухались коридором, доки не потрапили в глухий кут. На тьмяній глянцевій табличці відблискував напис: «Оперативна панель».

Ледь помітна щілина натякала — двері не замкнені, але у відповідь на спробу розтиснути їх,  видали ледь чутний гул корпусу. Кірк вставив край лому в отвір, обережно відпустив, щоб той не зсунувся, сперся спиною об стіну і натиснув на інструмент ногами. Крок за кроком він виконував дії настільки впевнено, наче перед очима була інструкція. Шатлом прокотилася чергова хвиля вібрацій.

Денні теж не гаяв часу і зайняв протилежну сторону. Штовхав руками полотно, що мав сили. Двері повільно посунулись і перед ними відкрилася невелика кімната.

Стіни вкривали ряди електронних приладів, екранів різної величини і дивних сенсорів. Колись все тут працювало на користь науки, а зараз спить у вічному сні.

В кутку привернув увагу блок польотного журналу. Те саме «ехо», за яким вони прибули. На поверхні, що до аварії звалась підлогою, була надряпана стрілка в тому ж напрямку. Поряд нашвидкоруч додана фраза: «Позбався обмежень, виживеш» , та число 0059.

Кірк підлетів до механічної панелі. Примерзлі до рамки кнопки натискались із неймовірним зусиллям, хоч були помітно затертими. Блок доводилось відкривати занадто часто… кому?

Інтерфейс на мить завис та видав повідомлення на внутрішній оболонці шолома:

Телеметричні дані: спостереження системи ТА-06 отримано.

Нагорода за доставку: Знижка 99% на легендарну мапу.

Успіх: 0/485.

— Щоооо? — протяжно запищав Кірк. Від крику напарника, Денні схопився за шолом. — Ніфіга ж собі!!! Заради цього я готовий пережити що завгодно! — Заверещав в екстазі Кірк, наче став власником цілого світу.

Його руки тремтіли від щастя, а мозок не готовий був сприймати нову реальність. Його пальці потягнулися до мапи, та зникла і відобразилася в інтерфейсі шолому. Капсула з даними, зачепив на поясі. Шатл відразу трусонуло з такою силою, що обидва напарника відлетіли в стіну.

С-кааааааааааа, — заволав від болю Кірк. Основний удар прийшовся на травмовану руку. — Як же боляче!!! А-а-аааа… Все, нахрін цю бляшанку, повертаємось, поки не розвалилася.

Денні кивнув, та глибоко всередині його не полишало відчуття, що головні труднощі попереду. Випробування тільки почалося.

— Позбався обмежень, виживеш, — викрикнув він і вчепився за найближчий виступ на стіні.

Промінь ліхтарика хаотично розрізав темряву, доки не націлився вгору. Над головою в невагомості хитались три тіла й тяжіли до стелі. На поясах широкі розриви скафандрів. Поряд вільно дрейфував кабелеріз. Його леза вловлювали відблиски світла, навмисно привертаючи увагу.

— Він тут не даремно, — пробубнів Денні й різко відштовхнувся. Схопивши інструмент, заверещав так, ніби хотів щоб його крик пройшов крізь час і врятував не тільки Кірка, а й нещасних мертвих. — Трос! Потрібно перерізати трос. До мене!

— З тобою все в порядку? — Перепитав Кірк, з долею тривожності.

— Успіх нуль з чотирьохсот вісімдесяти п’яти… Ніхто не пройшов мі… — вигукнув Денні, та чергова тряска шатлу обірвала фразу.

Він миттю активував змотування котушки дроту. Механізм задзижчав і потягнув його до найближчої точки зачепу. Шолом ледь не врізався в дверну раму. В руках міцно стискав найціннішу річ їхнього спасіння.

— Де ти-и!!!! — Ревів Денні, мов хотів перекричати вібрації стогнучого корабля.

Хоч Кірка не було видно в темряві коридору, він надіявся, що на швидкості зможе наздогнати напарника і допомогти, поки є час.

— А чорт його знає, — озвався нарешті, — в каюту чи ще кудись влетів. Що ти казав?

Денні мовчав. Він зрозумів, що на швидкості пролетів купу бокових приміщень. Завертівся в пошуках другого троса — десь поряд мав іти шлейф Кірка. Знизив змотування котушки, але інерція не спадала й рвала орієнтацію.

Стіна! Він вдарився плечем, спробував зчепитися, та його перекинуло боком. Полетів навмання, намагаючись намацати страховку Кірка.

По спині щось шарконуло — тонке, грубе тертя по оболонці. Є! Денні пальцями вчепився за страховку напарника, але хватка була ненадійною.

— Що сталося?!! — в голосі Кірка вперше прорізалась справжня тривога.

По обох дротах прокотився імпульс, метал лязгнув у вухах. Вібрація віддалася в тазові кістки, ніби хтось намагався перетерти їх у пил. Часу не було.

— Позбутися інерції власної страховки, загальмуватися на Кірковій, потім звільнити його, стабілізуватись, — коротко й сухо повторив Денні напівшепотом свої думки і зупинив котушку на поясі.

Не втрачаючи дорогоцінних секунд, він впився в рукояті кабелеріза. Леза повільно, але рівно пройшли крізь полімер власної страховки і взялися за армовану серцевину.

Імпульс…

Раптовий поштовх ззовні корпусу зірвав кріплення Кірка і потягнув обидва дроти за собою. Денні різко відкинуло і він покотився коридором мов більярдна куля.

— Ссс-с-с-с-ка… — лише встиг прохрипіти Кірк.

Бляшка зірвалася з його поясу. Мов невидимий снаряд, вона оберталась в невагомості і на шаленій швидкості влетіла в шолом напарника. До вух увірвався свист, холод вмить обпік легені й мільйонами голок прошив мозок. Тіло кам’яніло проти волі, а час плинув урозріз із ним…

Місію провалено. Йде процес завершення симуляції.

***

Напарники сиділи, мов паралізовані, втупившись у пустоту. Їхні очі ще пробирались крізь невидимі об’єкти віртуального світу, вкриті повіками.

Першим отямився Кірк. Він різко зіскочив із дивана, потягнувся рукою до поясу. Інстинктивно, наче досі намагався затулити відірваний шматок скафандру, де щойно кріпилась бляшка з дротом. Дихання було уривчастим, хаотичним, але повітря тепер вільно проходило в легені. Задуха, що стискало горло, пройшло.

Він кинув погляд на Денні. Той далі боровся за життя в іншому світі. Його повіки здригались, пальці судомно стискали край дивана.

І тоді Кірк згадав: мапу втрачено. Ту саму, що в сотні разів дорожча за цю місію. Такими реліквіями володіють лише колекціонери зі статками, які йому навіть не снились. Вона могла відкрити шлях до вищого світу, до еліти Міжнародного Дослідницького Інституту, де мріє працювати кожен. Відкрити шлях до особливої культури життя, якої він прагнув, скільки себе знав.

Відчуття втрати можна було зрівняти з останніми секундами в симуляції, розтягнутими у цілу вічність. Розгубленість змінилася люттю. Він зціпив зуби, стиснув кулаки і був готовий накинутися на напарника — ніби саме він винен у провалі. Той саме приходив до тями.

— Куди тебе понесло? Якого ти взагалі там натворив? — Кірк підскочив до ошелешеного напарника. Денні ніяк не відреагував, він все ще знаходився у проміжному світі. — Втратити халявну легендарну карту, ну ти й…

Потік його слів не зупинявся ні на мить, поливаючи брудом найкращого друга. Коли словниковий запас образ закінчився, почав вигадувати нові слова, доки опонент нарешті не відповів:

— Навіщо було відразу хапати? Фраза на підлозі, дивні звуки зовні, ніщо не здивувало? Ти схопив капсулу й активував сценарій атмосферних уламків. Треба думати, перш ніж…

— То чого ж не додумався раніше?! Спасаєш його сраку кожного разу, а він все знає, але ні слова сказати не може. Трос, перерізати трос! Чим, зубами?! — Кірк перейшов на крик. Його ще дужче трясло від втрати. — Легендарна карта… халявна… Ну як можна бути таким, ідіотом?!

— В кімнаті був інструмент! Якби ти не чкурнув назад на радощах, а хоч іноді вмикав мозок… Нуль перемог з п’ятсот, чи скільки там було. Міг би допетрати!

Обидва стиснули кулаки, перепалка закипала. В очах спалахнув гнів.

— Ще одне слово! Я жодного разу не бачив таких нагород! Вона була в мене в руках! А через тебе!.. — Кірк різко крикнув і штовхнув друга.

— І що? Що?! Більше мене не покличеш? Перші разів п’ять я в це ще вірив! — Не збирався відступати Денні.

Не в змозі більше стримувати гнів, Кірк схопив перше, що потрапило під руку. Гранітна ваза полетіла в напрямку Денні. Удар прийшовся прямо в лоб. Кров блиснула під тиском, вкривши дрібними краплями простір між ними та струмком полилася по обличчю. Кілька секунд… рана миттєво загоїлась, залишивши лише червоні сліди в знак пам’яті про поранення. Тіло ще хиталося в шоковому стані, але мозок вже приходив до тями.

Користуючись ступором, Кірк збив друга з ніг і почав мотузити ногами. Він не захищався, лише ловив вдалий момент для перехоплення ініціативи. Місця ударів, подряпини, рани, біль його взагалі не хвилювали.

В переможному запалі нависаючий агресор посковзнувся і впав. Денні накинувся зверху і почав товкти кулаками, доки не отримав сильний удар в груди, що аж відлетів у стіну.

Кірк зник на хвилину і повернувся з варварським блиском у руках — старий родинний карабін. Час від часу він діставав його з шафи, заради забави. Хутко прицілився, вистрілив. Куля пробила грудну клітку друга, лишивши діру, залиту червоною рідиною. Наступна прошила плече, оголивши м’язи.

Відчуваючи поразку, Денні сховався за шафу. Він не збирався відпочивати, лише обдумати, як позбавити суперника зброї. Перше що спало на думку — повалити масивну дерев’яну конструкцію. Якщо не звалить його з ніг, то хоч відволіче увагу.

Схопився за куток обома руками, плече вже майже відновилось і кістка не зіскакувала з місця.  Доклавши зусиль, повалив її, доки Кірк перезаряджав рушницю. Той встиг відскочити, але масивна шафа все ж зачепила його і затисла ноги.

Тим часом тіло Денні пронизала ще одна куля. Він заскочив на шафу і, мов нічого не сталося, намагався передавити ноги опоненту.

У відповідь лунав гуркіт, сміх і постріли. В хід йшло все без розбору: уламки, стусани, дрібні предмети декору, що попадали під руки.

Їх сутичка виглядала як справжня хореографія хаосу: речі літали, меблі хиталися, набої пролітали крізь кімнату, лишаючи в стінах та стелі сліди протистояння на пам’ять. Кожен рух підкреслював несамовиту жорстокість.

Безмежна витривалість та імунітет до болю брали своє. Тіло відновлювалося за лічені секунди і рвалося в бій. Біль сприймався лише як тінь — притуплений, контрольований, без стресу для організму, без відчуттів…

Це емоційне протистояння могло тривати не одну годину, але згодом Кірку набридло перезаряджати рушницю, та й набої закінчувалися. Він відкинув її в сторону і звернувся до Денні:

— Все, досить займатись дурнею, хочеш справжнього болю? Завантажуйся в дуель. Хочу щоб ти відчув як тріскаються зуби.

— З задоволенням, — коротко кинув Денні і занурився в симуляцію.

Він палав бажанням відповісти Кірку так, як не може в реальному житті. Справжнім болем, що відчувається кожною клітиною тіла. Лише там, у віртуальному світі він міг не просто вимістити злість, а й очиститись від неї. А потім вони потиснуть руки і кожен піде своїм шляхом до нової зустрічі.

Кірк досліджуватиме нестабільності систем автоматизації, що випускає його компанія, а Денні заряджений новими емоціями готуватиме нову виставу в своєму барі. Але це буде потім…

Зараз його тіло завмерло і з несамовитою злобою нависало над єдиним, найкращим другом.