Вогник

Різдвяна ніч гула хуртовиною. Сніг заліплював вікна, старенький дах загрозливо рипів. У стогоні вітру чувся регіт шакалів, і ніби вовк завив, одинак. Чи він жене, чи навпаки?

– У-у-у, – пролунало знову. На спині аж сироти виступили. Хтось завищав, й разом усе стишилося, крім хуги та вітру. Стало недобре, тривожно. Я напнула куртку й вислизнула на ґанок.

Чуття не підвело. Повітря пахло металом… Дідько, це ж шакали-падальники! Ворожі перевертні, що не мають ані душі, ані світла. Знову перетнули кордон? Якби могла, спалила б їх до цурки. Я стиснула кулаки. Колись у долонях вирувало полум’я, а тепер оселилася порожнеча. Рік тому теж йшов сніг… Останній бій, з якого не повернувся Вітан, а я ледве вийшла живою.

Там вовк-одинак… Я помчала лісом. Хурделиця заліплювала очі, била в спину. Але дерева розступалися, прибирали пухнасті гілки.

Нерухомі тіла падальників темніли на сніжній галявині, їхній ватажок корчився в бурій калюжі. Я впізнала нелюда, котрий мене вбивав. Отже, хтось із наших вислідив, помстився.

Вовча тінь повільно розтанула. Воїн лежав навзнаки: груди роздерти, голова залита кров’ю. Прибрала злипле волосся йому з обличчя.

– Вітан… – крик вирвався з горла.

Пошматований, розтерзаний, на губах спухали криваві бульбашки. А я без вогню й снаги. Охопив розпач, не врятую… Навіщо він перекинувся? Адже у вовка більше шансів. Поклала долоні Вітану на груди. Зібрала все: рештки магії, любов, надію, спогади про те, що було, й про те, що не сталося. Виплеснула разом із власною життєвою силою. Аби тільки втримати, не пустити за грань.

Суглоби крутило, моя шкіра старіла, зморщувалася, біль випалював зовні та зсередини. Вітан хрипів, кров зупинялася і юшила знову. Я програвала. Звернулася до землі-матері, благаючи про диво.

– Допоможи!

Відповіді не було. Я опустила руки.

У темряві блиснув одинокий вогник. А згодом увесь навколишній простір ніби вбрався в різдвяні гірлянди. Сніг засяяв. Світло потягнулося до мене, наповняючи силою. З пучок ринуло полум’я – живе, цілюще, зростило кістки, загоїло жахливі рани.

 Вітан сіпнувся й розплющив очі. Дивився на мене, немов вперше бачив. У погляді майнула гіркота, невіра й нарешті радість.

– Ти… твої руки світяться.

У грудях стало гаряче, тепло лилося назовні, лагідно огортало нас обох. Не бойове – інше, в якому родина, дитячий сміх, слова, сказані пошепки, щасливе життя разом. І світ, де немає нелюдів.

Хмари розійшлися, небо зазоріло. Наставав новий день.