Ніч оповідок

   Сидіти на Святого Миколая в темряві мовчки, спостерігаючи за тріпотінням полум’я свічки, починало ставати нудним заняттям, то ж невдовзі з іншого кутка кімнати долинуло:

— Давай, діду, вмикай режим оповідача. Щось про далекі світи сьогодні розкажи. 

— Ну що ж, оскільки найвіддаленіше місце, де я побував за життя, — це місто Київ, то й історія звідтіль почалася. 

…Отож, коли ще дід мій був чубатим, а баба носила стрічку в косах, росло на одному з пагорбів над Дніпром височезне розлоге дерево. Розповідали, що об його гілляччя хмари іноді боки рвали, а коріння досягало мало не до самого пекла. І було те дерево в усього миру в пошані, лише одна вередлива панна жадала його позбутися. Мовляв, воно їй сонце затуляє та погожим днем прогулянкою насолоджуватися заважає. Позаяк батько її був чоловіком заможним, та ще й доньці єдиній у всьому потурав, розпорядився він дерево зрубати й на дрова пустити. 

  Сім дужих молодиків його рубали сім днів, а коли стовбур, нарешті, піддався, такий гуркіт від падіння був, що й на іншому березі Дніпра чутно було. 

   Здолали дерево, та не помітили, що на ньому гніздечко було. Ото з нього яєчко покотилося геть униз пагорбом. А дід мій в той час там був, яєчко те знайшов, та в торбу собі сховав, щоб бува не відібрали. 

— Що ти, діду, невже правда?! — здивувалися діти.

— Їй же Богу, не брешу! Та слухайте сюди, я ж іще не доказав. Грів він те яєчко, зігрівав, за пазухою носив, а коли прийшов час, вилупилося з нього пташеня. Диво-дивне, а не пташеня, так і горіло в руках! Виходив він його, поки крильця йому повиростали, аж якось воно йому промовляє людською мовою: «За добре серце твоє, за турботу, перш, ніш покинути тебе й полетіти в світи широкі, залишу я тобі три пір’їнки — три бажання. Будеш у скруті чи зажадаєш чого найбільше в світі, потримай їх над свічкою, а коли догорять до половини, починай загадувати бажання». То дід їх так і не загадав, а пір’їнки мені передав.

  У тьмяному світлі цього було не видно, але діти пороззявляли роти й геть заклякли від подиву. Нарешті, старшенький, зі світлими, як пшеничка, кучерями, запинаючись, запитав:

— Діду, так ти вже витратив усі три заповітні бажання?

— Уже! — відповів дід, задоволено вдивляючись в напівтемряві в силуети трьох онуків.