Василь Петрович

— Любочко! — ліниво тягне  заступник міністра енергетики, не відриваючи очей від вікна з видом на Дніпро, — Кур’єр приїде від кума, скажи йому, щоб валізу з-під “гуманітарки” ставив прямо в кабінеті. Сьогодні тендер на укріплення підстанцій — триста мільйонів. П’ятнадцять відсотків наші, як завжди. І коньячок мені принеси, “Арарат” п’ятизірковий, свято ж. Світло — це ж щастя в кожному домі… і трошки в моїй кишені.

Василь Петрович усміхається відображенню у вікні. Різдвяний вечір обіцяє бути чудовим: сауна з «партнерами», потім — лобстери в ресторані на даху. Завтра новий тендер — на вітряки. Екологічно, модно, по-європейськи. Дружина відпочиває в Дубаї за бюджетні кошти, донька вчиться в Лондоні, син — у Швейцарії, а золота таця з коньяком вже на столі.

— За світле майбутнє, — каже він сам до себе та задоволено відкидається в італійському кріслі з крокодилячої шкіри, коли кімната закручується навколо нього вихром.

Василь Петрович встигає помітити тільки золотистий напис на пляшці коньяку: «Особливий». І от, він вже не у розкішному кабінеті, а в холодній квартирі. Електрики нема вже тиждень. На кухні — жінка у двох светрах гріє воду на газовому балоні.

— От би й депутати посиділи без води та світла. От би почули, як дитина від холоду плаче…

— Мамо, а як Святий Миколай знайде нас у темряві? — кричить дитина з сусідньої кімнати.

Василь Петрович кидається тікати, і картинка змінюється: лікарня. Реанімація. Дитина на ШВЛ, але світло раптово вимикається. Лікар качає повітря вручну.

— Генератор не заводиться, — кричить медсестра. — Дизель скінчився!

Лінія на моніторі вирівнюється. Земля уходить з під ніг і Василь Петрович падає на холодну землю. Фронт. Ніч. Він в окопі з хлопцями, які ділять на трьох мандаринку.

— Був би генератор, вже б зв’язалися з нашими, нас би вже витягли! Але фірма, що виграла тендер, бачила генератори хіба що в інтернеті… — каже хлопець і все захоплює темрява.

Василь Петрович знову в кабінеті, стоїть перед дзеркалом, а звідти на нього дивиться скелет у дорогому костюмі. В руках валіза з готівкою та бенгальський вогник. Скелет шепоче, усміхаючись:

— Світло — це ж щастя в кожному домі… і трошки в моїй кишені.

За спиною скелета — тисячі очей дивляться з темряви. Мовчки.

Василь Петрович приходить до тями, весь в холодному поту. На столі з червоного дерева тліє бенгальський вогник.

— Любочко! Скасуй тендер! Поверни валізу куму! Я… я в НАБУ сам піду!