Ті, що співають мовчки

«У вранішній час, прохолодні мацаки звиваючи, червоним кольором відіграє…»

У вранішній час, солоденько потягуючись після сну. У вранішній час у будинку без вхідних дверей, де натомість лише завіска.

У вранішній час, коли все навкруги є світлом.

Я лежу, споглядаю золоті мережки на стелі. Це сонце закинуло невід і ловить, виловлює важкеньку сонну рибу — мене. Саме сонце ще низьке, помаранчевого кольору, але світло білішає щомиті, і народжені водою лінії невпинно рухаються.

Ловися, ловися велика рибо-людиняко, змійкою вислизай з-під ковдри, біжи рипучими матами, не озираючись, тому що вже все попереду — і сонячна куля, і море, а в морі — Лука, він встає ще вдосвіта, а крім того в морі є наш Риф з усім живим, що на ньому й поблизу, і ще риби, а в глибині — шановна Шессай, головонога подруга.

Так уже сталося, думаю я, пливучи крізь вранішню воду, що цей світ мені пообіцяли, коли я була маленькою. В книжках було написано: буде тобі і те, і те, і канікули на Місяці, і книжки на кристалах, і миттєвий зв’язок, і легкий зручний одяг, і вільний дух. І майже все це в мене є, ну, окрім канікул на Місяці, але якщо подумати, нащо мені той холодний Місяць? Але от чого в тих книжках не змогли вгадати,  — я стрибаю на одній нозі, витрушуючи воду з вуха,  — то це війни… і ще цих дивних створінь. Ні, там були, звісно, зловісні восьминоги, з якими запаковані у анобтанієву броню герої мусили битися,  наперед пролетівши тисячі світлових років у чорній порожнечі… Але воювати довелося тут, і геть не з восьминогами …

Разом із водою я витрясаю з вух гул, виття, зойк сирени… Я повертаюся на теплу Землю, підв’язую волосся стрічкою, вбираюся у домашню футболку, і поки чайник закипає, заходжу до навмисне порожнього й просторого робочого кабінету, де мерехтить монітор соціальної мережі, а у віконці месенджера сяє фрактальними спіралями знайомий юзерпік.

Шановна Шессай, доброго ранку.

І жодних зловісних восьминогів.

 

Я не знаю, який у неї там, в глибині, дім під цими водами. Я там жодного разу не була. Лука був, це він проклав кабель від печер і встановив якісь хитромудрі термальні батареї в глибинах, де немає сонця. Нелегко навіть уявити, яким є її життя насправді. Я собі уявляю поважну іноземку —мудру, спокійну, сповнену ввічливої зацікавленості. Вона час від часу робить милі помилки в граматиці, але поза цим я заледве можу собі уявити, як на тому кінці зв’язку плавно рухає мантією жіноча особина виду Noetoctopus abyssalis.

І я щодня розмовляю з нею. І це — дивно. І вона моя подруга.

У мене був приятель собака, приятель кіт — це інша річ. Навіть швидкодумні дельфіни не такі, ні.

«Доброго раночку, дитино Ойено. Від Сейе чи маєш новини?»

«Доброго ранку, шановна Шессай. Сей надіслав листа вчора, він у дорозі».

«Довгий шлях. Аби він скоріше приїхав, буде так добре».

«Він радий буде вас побачити. І я теж».

 

«О, начувайтеся, дитино. Я стара іссіт’соой, мати багатьох т’соо, далеко на миленька. Доведеться витягнути свої старі м’язи до вашого світу. Все заради Сейе. Заради Сейе все».

Все заради Сейе, так вона називає шановного пана Такено Сея, якого я теж ніколи не бачила вживу, тільки читала про його дивовижну історію. Він був інженером комп’ютерних систем у Першій абісальній колонії — її збудували, коли ми виявили т’соо. Ну або т’соо виявили нас, адже вони заговорили з нами першими. Не так вже й складно це загалом виявилося…Але т’соо були всі важко хворі й не знали засобу від цієї хвороби. Біологи з колонії теж один за одним захворіли на параліч, щось типу поліоміеліту. Їх, звісно, евакуювали, і на поверхні вони всі одужали. Всі, крім Такено, який залишався у колонії довше за решту, тому, що останнім з т’соо була дитина. Мале восьминогове дитинча. А Такено хвороба довгий час наче оминала. От він й залишився там, розмовляв з малим, немов за руку тримав. До останнього. Потім в спустошену колонію прийшли інші т’соо, так якось сталося, що вони забарилися, і тепер забрати можна було тільки кладку яєць… от серед цих інших і була шановна Шессай. Так вони й познайомилися. Шессай вирощувала тих молодих т’соо, потім була посередницею між своїм народом і нами, а тепер ось вирішила побачитися зі своїм Сейе.

«Маємо різні терміни життя, дитино Ойено. Різно час спливає, так? У Сейе — набагато швидше, так?»
«Дійсно. Але він все ще доволі жвавий, наскільки мені відомо».

«Ох, ох. Але я не жвава вже».

«Лука зробить пандус, момматай. Вам буде зручно». Момматай означає близьку вельмиповажну родичку, але не мати. «Бабуся», «тітонька». Мені подобається це слово. Хоча власне мови т’соо я не вивчила — надто вже вона не людська, не влазить у мозок до пуття.

У нашому будинку немає вхідних дверей, лише бамбукові завіски, і море плюскотить об стіни з усіх боків, але зараз плюскіт особливий. Це Лука повернувся з вранішнього обходу й пройшов всередину, лишаючи вологі сліди. Мій коханий чоловік. Лука-мовчун.

«Лука тут. На зв’язку, момматай Шессай».

«На зв’язку, дитино Ойено».

Ах, Луко, Луко мій. От якби ти мені відповів бодай щось. Хоч би: «На зв’язку, Лесю». От було б вже свято.

Коли я була малою, світ здавався ящиком, сповненим див — тільки руку засунь і діставай.  От, наприклад, жестова мова. І особливо розчулювало те, що мовці торкаються один одного, перш ніж заговорити. Це здавалося мені дуже важливим, суттєвим — не можна зробити вигляд, ніби ти не чуєш.  І ці стрімкі жести — це так красиво… От тепер я вивчила й цю мову теж. Але Лука не торкається мого плеча, щоб сказати мені будь-що. Він їсть мою їжу, п’є зі мною чай і сливове винце, він лягає поруч зі мною в темряві. Але пальці його мовчать, і сам він мовчить, а решта… ну, це просто сльози, давайте не будемо…

Я намагаюся не плакати. Рано чи пізно все минається, і лікарі кажуть, що й це минеться. Травма є травма, добре, що не лежить овочем і так-то собою володіє, а решту зцілить час… Тим паче, що в Луки є море, робота, ну і я теж є. Загалом нічого страшного. Він не буянить, він заглиблений у свою тишу. Але я навіщось тут теж, поблизу нього. Іноді я не знаю, навіщо. А от мав би ти т’соо за жінку, зло думаю я Луці в спину, поки заварюю чай… ото було б саме по тобі. Т’соо не говорять вголос. Ну, принаймні, чутні звуки для них не найперший засіб спілкування. Лишень уявити собі, як оцими кімнатами повільно повзає поважна волога витрішкувата чатті, якій геть не треба, аби її дорогоцінний сойо розтуляв клюва… тобто рота…

І отут мене, як-то кажуть, замкнуло. Як була із заварювальним чайничком у руках, так з ним і вийшла геть із кухні.

Я мусила подивитись на це ще раз.

Якось я бачила, як співає момматай Шессай.

Я поскаржилася їй, що от, мовляв, у чоловіка посттравматичний розлад і він не розмовляє, а вона сказала, що співчуває мені, але не може до пуття зрозуміти, чого саме мені не вистачає, тому що т’соо нечасто використовують саме слова, щоб висловитись. Вони мають чудовий, просто фантастичний зір, і навіть на своїх глибинах розрізняють якісь кольори, тому з давніх давен вони розмовляли всім тілом, змінюючи забарвлення шкіри. Звукове мовлення у них виникло доволі пізно, приблизно як у нас писемність. Понині т’соо словами, звуками більше говорять про науку, філософію, про справи й планування. А для кохання залишилася стародавня мова тіла. «Я вам покажу, дитино Ойено», — мовила вона. Тоді я вперше побачила не юзерпік, а саму шановну Шессай.

Я знайшла це відео і стала дивитись, навіть не сівши до столу.

Тоді я злякалася.

Воно й не дивно: уявіть собі створіння розміром десь так із корову, схоже на брунатного кольору мішок, посеред якого виблискують котячим сяйвом дивно прекрасні розумні очі… І це створіння раптом отак витягується спереду, а ззаду роздувається, примхливо скручує величезні могутні руки, і раптом все починає мерехтіти хвилями й смугами червоного, жовтого, пурпурового й майже чорного кольору, потім шкіра блідне й стає білою з ледь помітним блакитним відтінком, наче порцеляновою, потім руки починають окремий танок, і від цього аж у вухах джмелить і голова йде обертом…

Зараз мені було вже не до переляку.

Я поставила чайничок, простягла руку, помахала в повітрі. Либонь, навіть очі витріщила, достеменно, як моя високовчена подруга. Не знаю, чого мені тоді заманулося. Ясно ж, що людині не співати, як т’соо, а надто про те, про що не можеш поговорити навіть на мигах… Але я, мабуть, розмірковувала так: адже Лука живе в морі й морем. Якщо він не бачить і не чує мене — можливо, він почує, якщо момматай Шессай…

Якщо її попросити.

Це була така абсолютна дурня, що я не могла позбутися тої думки весь день. Я робила хатні справи, я рахувала мічених риб у своєму секторі відповідальності на Рифі, я перевірила, як корали реагують на лікування від «чорної смуги», зробила два повних аналізи води (з різних глибин, тому два), а сама все думала: ввечері зберуся з силами та й попрохаю шановну Шессай, най вона ще поговорить з Лукою, може хоч щось із того вийде добре…

Але вечері не прийшлося її прохати. Не до того стало. Такено приїхав.

 

Я ніколи раніше не бачила його, здається, я вже про це згадувала. І дуже розхвилювалася, звісно, тому що Лука раптом піднявся від свого стола. Я нічого не почула, але він — знав. Аж ось почулося «фррр» — скутер пристав до платформи. Лука вибіг назустріч,  я пішла за ним.

Я знала, що пан Такено має бути дуже старим, і уявляла собі, що він либонь хирлявий і м’який, як губка, хіба тільки очі жваві. І направду це був абсолютно лисий і зморшкуватий старигань зі шкірою, вкритою віковими плямами, але сухий, мов дерево. Він був схожий на кийок або на спис, вигладжений від довгого використання. Хоча, скоріше, на дротик — бо зріст мав невеликий.

Я по-дитячому глипала на його «браслети» — вище й нижче ліктів, і так само — над оголеними блискучими колінами і під ними в Такено-сенсея були застібнуті чорні, м’якенькі з виду, мабуть гумові стрічки. Від них рядами заходили під шкіру й зникали там шини біомеханічних підсилювачів. І на шиї він мав такий самий «комірець», застібнутий на три перламутрові кнопки.

Лука подав сенсеєві руку, допоміг вибратись зі скутера, дістав звідти легкий металевий патик-милицю. Такено начебто хотів обійняти Луку, але той дуже спритно відвернувся, і шановний Такено просто злегка погладив його по спині. Не знаю, що старий вчитель у цю мить думав про свого учня. Я ж просто схилилася якомога нижче… і послизнулася, й розкорячилася на настилі незгірш за морську зірку. Лука цього сорому не бачив, він вже сховався в будинку, тож сенсеєві довелося допомагати мені підвестися. У нього й на доторк рука була, наче дерево — гладенька й тверда. І міцна нівроку. Так, рука об руку, ми й зайшли до вітальні.

Якби Лука бодай якось спілкувався з нами, я б так не метушилася. А тут — і чаю з дороги, і чи не принести комп’ютера сюди? А може, гість воліє піти до кабінету, бодай би привітатися з шановною Шессай у мережі? Або таки спочатку чаю? Або відпочити? Чи зручно буде йому сидіти просто на матах? Чи не ковзко йому? І таке всіляке отаке… Але, на щастя, метушня моя була недовгою. Пан Такено сам склав собі план, і за півгодини і момматай отримала сповіщення про прибуття гостя, і чай було заварено, і ми зручно всілися у вітальні. Шановний Такено хіба тільки рухався трошки рвучко через біомеханіку, але мати виявилися не ковзкими для його патика, і загалом, здається, він почувався доволі зручно.

               — Чарівний у вас дім, дитино, — мовив він, втираючи чоло після чаю. — Сподіваюся, мій подарунок буде тут до ладу. Рука-сан… єєєє, тобто, шановна Ойено, люба хазяєчко, чи не сходите ви за пакунком? Я його в скутері лишив, тільки благаю, не відкривайте його знадвору…

Пакет був важкенький. Для Луки там був великий планшет (чоловік одразу забрав коробку до себе і заходився розбиратися, що там і до чого), а мій подарунок… Я навіть не одразу здогадалася, що то таке. Воно було загорнуто в папір. У тонкий, сріблясто-сірий папір з візерунком вербового листя. Всередині ж — п’ять сувоїв, п’ять міцно скручених, видовжених, вишуканих, мов квітка гладіолусу.. Я лиш доторкнулася до них, а вони майже самі собою розгорнулися, наче тільки й чекали, і я опинилася з повними руками прохолодного, міцного, тонко вичиненого справжнього шовку, від дерева й гусені, кольором від блідо-скарлатового до темно-пурпурового.

П’ять легких вбрань. П’ять прекрасних шовкових одеж…

Такено Сей, побачивши моє заціпеніння, злегка кахикнув.

               — Я… еее… певним чином ваш чоккат’та…

Отож. Тепер в мене не лише момматай є, а й чоккат’та, тобто «дядечко», шановний родич старшого віку…

               — Звісно, мої друзі-т’соо не старовинне вбрання дарять своїм к’ассайо, але з давніх давен у моїх предків заведено було робити саме такі подарунки… От я й вирішив, що воно буде доречно.

               — Але ж це шовк? А тут всюди вода, та ще й солона!

Такено засміявся.

               — У старовинних романах наших, знаєте, дами, вдягнувши не по п’ять таких, як я вам привіз, а по десять-дванадцять, читали сумні вірші про жінку рибалки, що в далекому Сума сіль добуває зі своїх рукавів…

              — То ви навмисне це зробили, чоккат’та Такено?

               — О ні, дитино, — майже сполохано відповів учений. — Пробачте… Я… мабуть, не додумав до пуття. Часто плачете?

               — Ні. Не бачу в тому сенсу. Але…

Він покачав головою.

               — Як не кажіть, вийшло незручно. Я не маю синів і дочок, не маю й онуків, але в мене є учні, багато, я їх люблю… і аж надто сумно мені бачити Руку-сана за цією його стіною. Пробачте старому дурневі…

               — Це ви мені пробачне, шановний учителю. Я на подібний подарунок і очікувати не могла. От і розгубилася. Я завтра це радо вдягну, зустрічати шановну Шессай.

               — Саттай Шессай, — старий зітхнув. «Саттай» означало «з однієї кладки», приблизно — «сестра». — Як вона вам видалася, чи в доброму здоров’ї?

               — Не можу сказати, я ж не бачила її вчора. Але вона обіцяла неодмінно прийти сама. А я… я не знаю навіть, чим її пригощати.

               — Не переймайтеся цим, дитино, ми дамо собі раду. Зрештою, ніхто ж не збирається влаштовувати бенкет з нагоди мого приїзду? Та й готувати для саттай вам було б непросто.

               — Складна кухня?

               — Ні, хоча й смачна. Ну, для мене це смачно, але переважно це сира риба. Дуже багато риби. Адже т’соо й самі немаленькі…

Він казав про це майже замріяно, а я жахнулася, уявивши, як патраю і нарізаю на сашимі гігантського тунця із мене саму завбільшки.

               — Та ну, нічого такого не треба, — повторив Такено, наче думки проступили мені крізь шкіру, мов кольори т’соо. — Якось воно вже буде. А поки що чи не відкриєте ще он ту коробку, я вам там японських смаколиків до чаю привіз.

 

               Чудовий, зрештою, був день, але під вечір в мене страшенно заболіла голова. Я давно ні з ким не розмовляла, от у чому річ, я довгими тижнями тільки клацала по кнопках і ловила непорушний погляд Луки, і тепер відчувала щось на кшталт похмілля від того, що Такено-сенсей спілкувався зі мною. Він, здається, це помітив. Він взагалі либонь все помічав. Нічого дивного — в нашій бамбуковій хижі, де все наскрізь видно. Тому він доволі скоро спросив дозволу скористатися нашою мережею і я, сновигаючи туди-сюди повз кабінет, бачила, як він там влаштувався на підлозі з ноутбуком на колінах — зосереджений і задоволений, мабуть, вже на зв’язку зі своєю саттай.

 

Я ж похазяйнувала та й лягла, прислухаючись до того, як море  плескає біля паль. Потім тихо, наче привид, майже не зачепивши ліжка, прийшов Лука. Ліг собі й завмер. Від нього пахло солоною водою і пітьмою.

Наче це море лягло поруч зі мною.

 
Мабуть, це Такено сказав: «Вона тут!» — ну ж бо не Лука! Або мені наснилося. Мені час від часу сниться, що він знову говорить і сміється, але тут, здається, я вчасно прокинулась.

Вона — тут.

Яскраве сонце. Величезні лелітки на воді. Такено, чіткий, як ієрогліф. Лука наче нетерплячий пес — навпочіпки на краю платформи, зазирає в глибину.

Вона з’явилася повільно, немовби сама вода піднялася горбом і не розпливлася. Величезна сірувато-блакитна маса… туша… ні, тіло, наче живий приплив. Гігантські мацаки… це неможливо було уявити. Можна було лише побачити на власні очі — вона прийшла. Могутнім рухом здійняла півтонни своїх страхітливих м’язів, які поза водою миттєво сповнилися земної ваги — але все це було так вишукано, наче вона пропливла над платформою і опустилася на неї, як метелик.

Платформа крекнула.

               — Шессай, прекрасна сестро, — мовив Такено. — Ти прийшла.

Величезна могутня т’соо була насправді прекрасною… хоча мені не стало слів би пояснити, в чому була ця краса. Мабуть, у тому, що так легко були скручені спіралями й вкладені хвилястим візерунком її руки — кожна товщиною в дві моїх, довжиною в кілька метрів? А може в тому, що малюнок ліній її тіла був довершений, як у стародавніх східних ваз? А може, в тому, що вона злегка повернула голову й подивилася на мене очима кольору океану опівдні, з обведеними золотом смужками зіниць — нелюдські це були очі, але погляд був сповнений радості.

У вусі в мене тихенько заджизчало. Я згадала, що Такено вчора дав мені систему для переговорів.

               — Ойено, дитина людей, ось ти яка! Як добре, що я нарешті до вас добралася. Як я рада вас усіх бачити!

Вона повернулася до Такено, голос в навушнику трохи приглух:

               — Сейе, старий друже, як давно ми не бачилися! Либонь мене й не впізнати.

Такено глибоко вклонився, повільно сів. Шановна Шессай обережно, майже непомітно притримала його патик. Такено сперся на щільно скручений мацак. Т’соо дивилася тепер просто йому в вічі, і я почула, як старий відповів:

               — Як не впізнати, коли ти така одна-єдина. І ти все одно прекрасна, хімегімі.

«Принцеса», — так він сказав. Принцеса. І тут я зрозуміла нарешті, в чому її краса. Кого вона мені нагадує цими заокругленими лініями і високим чолом. Матінка моя мала цю книгу, «Генджі-моногатарі», рідкісне видання у вигляді стародавніх сувоїв з малюнками. На тих малюнках, жодного разу не зводячись на повний зріст, так само пропливали крізь час прекрасні дами в різнокольоровому вбранні. Їхні людські тіла ховалися під десятками широких шовкових одежин, довге чорне волосся струменіло донизу по плечах, стелилося по підлозі, як руки восьминогів, викликаючи не острах, а захват… Шовк спадав хвилями, видовжені обличчя без брів були такі ж загадкові, як у шановної Шессай. І, наче старовинний єдваб, мерехтіла й сяяла на сонці щільна шкіра т’соо, вкрита нерозрізнюваними візерунками, схожими на візерунок «сум’ятних трав». Я згадала про свої шовкові вбрання — хотіла вдягти до зустрічі, а сама стою тут у коротенькій нічній сорочці!

Лука пройшов повз мене з двома великими парасолями під пахвою, затягнутий у брахістат. Встановив парасолі над гостями й мовчки бухнувся з платформи в океан. Клятий Іхтіандр, риболюдина… Але чи здалося мені, чи він справді крадькома погладив край живого «вбрання» шановної Шессай?

«Хороший хлопець», — почувся у вусі голос Такено. — «Спостереженням його немає ціни. Я чула про нього від Токітоора».

Від Токітоора, так-то. Немає значення, хто це. Хтось з т’соо, певно. Або з дельфінів. Або може навіть якийсь суперрозумний тунець. Хтось, хто знає Луку там, у темряві. Хтось, до кого я… відчувала лише злі ревнощі.

Шовкові плаття лежали у вітальні, там, де з вечора полишила. Від одного погляду на широкі рукави сльози побігли з очей. Ну от, люба моя, ти геть розклеїлася. То бігала-літала, а тепер що? Ну, чого ти? Сказано ж було тобі — слід бути терплячою. Треба багато терпіння, в п’ять шарів, а краще в десять-дванадцять, і ревіти, ревіти рибою-белугою. Хоча риба не реве, а реве якийсь там дельфін, якого я зроду не бачила. А риби.. риби МОВЧАТЬ! Рибам все одно. Та й т’соо, хоч і брати по розуму, який з того зиск? Сидять собі в глибинах, світяться і теж мовчать…

Але ця т’соо була тут і говорила. Ні, я не підслуховувала. Адже й звичайну розмову можна підслухати, а коли вже вона в тебе у вусі сама собою…

               —…що ти повернешся після хвороби…а потім знову підеш…

               — Так. В океані я почувався краще.

               — Тому що вода… і ми би все зробили інакше.. без оцих твоїх…

               — Знаєш, я звик. Вони на свій кшталт зручні. Можу рухатись швидко.

               — Але ти все ж таки…

               — Тому що почав перетворюватись на морського відлюдника, а це не те…

               — Тому що ти обрав сушу, — шепіт у навушнику не мав живих інтонацій, але мені здалося, що я чую той голос, яким момматай Шессай говорила в моїй уяві: низький, м’який, наче голос самого океану. — Ти обрав сушу. Де в тебе біль у м’язах, милиці й залізо. Невже не шкодуєш зовсім?

               —А ще в мене тут учні, сонце… я до нього, знаєш, якось звик. Але направду, саттай, ти ж знаєш. Це прекрасний світ. В усьому. Не вистачає лише тебе.

У навушнику почувся шурхіт. Можливо, Шессай засміялася. А може то були лише перешкоди.

               — Мені теж не вистачає тебе там, у глибинах, Сейе. Скажи, це так дивно, еге ж?

               — Авжеж дивно, моя люба ще й як! Але що вже поробиш, ціле життя із тим прожито. Сидимо собі отак біля води на сонечку, кожен у себе вдома, але й поруч одне з одним. І то добре.

               — Молодим то все простіше, — озвалася Шессай. — Брахістат, термошкіра — і вітаємо в океані! От як цей Лука…

Отут я й скам’яніла. Мов кораловий риф.

От, значить, що на мене чекає. Тепер, якщо тебе гризе постійний біль, якщо очі не можуть бачити яскравого сонячного світла — все вирішується аж надто просто. Запхав у носа штучні зябра, натягнув термокостюм — і бульк! Це раніше в морі топилися, а тепер ставай собі морським відлюдником, бідолашний зранений Лука! Море лікує! Море вилікує! Море й його холодні морські створіння. А не я.

А що ж мені залишається?

З чим я?

Навіщо я тут?

 

               — Егей, дівчинко?

Я напіврозплющила повіки. Старий Такено, плямистий, вузькоокий, з вузьким гострим обличчям, сидів наді мною навпочіпки. Денне сяйво клубочилося навкруги, але я затулила очі рукавом. Не хотіла світла. Хотіла, аби він полишив мене. Саму.

— Боляче ,— мовив Такено. — Можу зрозуміти, як воно.

— Нічого ви не розумієте… геть нічого…

— Гадаєш?

— Відлюдником! В море! Ну, ви не пішли… хоча вона вас кохала! Вона й зараз вас любить! А я люблю Луку, але він — не ви, він піде від мене туди, і все.. і…ну чому так, за віщо? Ви удвох зараз покажете йому, де шлях, море те, океан се, а я як житиму? А я ще допомоги вашої хотіла просити… от дурна…

Такено закректав, заклацав милицею по матах, сідаючи поруч.

               — По-перше, я теж її люблю. Що не кажи, дитино, любити відлюдькуватого хлопа, але все ж людину, це геть не те, що закохатися довіку в морську принцесу… у справжню. Так що, будемо мірятись, кому з нас сутужніше, га?

Я тихенько помотала головою під рукавами.

               — Отож-бо. Не будемо. І правильно. Тепер слухай: ми жодним чином не збиралися із саттай умовляти твого Луку. Я приїхав, як ти знаєш, повидати єдину… надто особливу свою подругу. Вона припливла побачити мене. Винятково нам пощастило, що є такий дім, як ваш. Ми обидва дуже старі створіння і либонь вже більше не побачимося вживу. Нам лишається тільки згадувати, як плавали колись в Індійському океані… ну, вона плавала, а я так.. але все ж таки… Тільки спогади. А Лука… що б він не вирішив, він все зробить без нас, без нашої допомоги чи завади, тому що це тільки між ним і тобою.

               — Немає там мене. Між ним і морем.

               — Немає, кажеш? А до кого ж тоді він щовечора виходить з глибин?

Я висунула пів обличчя з-під рукава. Такено скоса споглядав на мене.

— Ох, дитинко, — він потер шию над «коміром». — Йому у воді ДОБРЕ. Розумієш? Там легко. М’язи працюють. Тіло не має ваги. Якби він так вибрав море, як не вибрав його я…

Тут Такено помовчав трошки, а потім пояснив, чітко вимовляючи кожне слово, наче справді до малої дитини звертався:

— Він би тоді щовечора до тебе не повертався б.

Він ще помовчав.

— Зрештою… у вас хіба лише один брахістат? Якщо треба, я дістану ще…

— Не треба. У нас є. Але я… я боюся. Боюся темряви.. глибин…

— Ну то можеш бодай зустрічати його щовечора. Власне, як ти це зараз робиш.

Він був такий благосний — добрий дідусь, та й годі. Дуже хотілося дати йому стусана — такому сильному, впевненому в собі. Щоб він бодай зрівнявся зі мною.

— Ну? — мовив Такено. — Що?

— В сенсі «що»?

— Дивишся на мене, мов та акула.

Я сіла — шовкові плаття зашурхотіли, захрумтіли,  — і відвернулася. Здогадався. Зрештою, неважко було.

— Ну ви ж самі бачили, Такено-сама… Ну, виходить він до мене з моря. І мовчить. Я думала, може ви… або шановна Шессай… що-небудь знаєте таке, щоб йому… щоб він…

Такено закрякав — достоту, як мартин.

               — Що-небудь таке… Та авжеж, знаю, к’ассайо. Боляче йому досі, либонь, от він і мовчить.

Я все ще суворо глипала на Такено. Старий уперся в платформу, щось у його біомеханіці тихенько загуло, допомагаючи йому звестися на ноги.

               — Буває, знаєш, іноді… Тільки й можеш, що дихати. Отак: пх-пх. Носом. Раз у раз. І більше ні на що сил не лишається… Ну, я піду, посиджу ще з саттай.

 
Я знову вдалася до щоденної роботи, а згодом пішла подивитись на них. Момматай повернулася туди, де їй було легко, але з води стирчав мерехтливий мацак — за нього Такено її і тримав. Моя система для переговорів випала з вуха, мабуть, коли я у відчаї ридала — і, либонь, канула у воду між планками настилу, тож я нічого не чула, але Такено і шановна Шессай, скоріше за все, розмовляли одне з одним без упину. Згадували, либонь, теплий Індійський океан, який з тих пір вже сто разів злетів до небес парою і десь за тисячі миль випав дощем. Або друзів-т’соо. Або роботу. Їм було що згадати разом

А я просто чекала. Ось і звечоріло. Навпроти сонця — просто переді мною — поліз з води гігантський помаранчевий Місяць.

І тоді я заспівала.

Я не співачка, голос у мене невеличкий. Але над водою либонь чути було далеко. Просто в це Місяцеве обличчя, немовби сонне, з вічно напівзаплющеними очима, що дивляться невпинно й сумно… співала, що на пам’ять прийшло і вирвалося назовні:

Як мені його кохати?…

Як те зрушити серце…

 

Стара пісня, і вся, до слова — наче про мене. Про мене й про Луку — як його не зрушити з місця. І про тих двох — про людину й т’соо.

Від денних сліз, від співу, від нічного повітря паморочилося в голові. Але я мусила сказати все. Що я не знаю, як мені бути: кричати, хапати за руки, говорити, що я кохаю? Говорити, що це смішно, неймовірно, неможливо й нестерпно, що він всього лише один з людей, просто людина поруч, але його не докличешся, і від цього настільки лячно, що можна врятуватися тільки піснею…

Місяць здіймався швидко, я відчувала, як жовте світло, бліднучи, біжить по вбранню, по руках, по обличчю, в мене так стискалося горло, що я не знала, чи ще співаю, а чи тільки роззявляю рота, наче це опера головоногих:

 

Боюсь його…

Хочу його…

Люблю його…

 

І я, звісно, не одразу зрозуміла, що це таке в мене там під ліктем, під рукою — ковзке, гладеньке, холодне, і скуйовджене волосся, притиснуте до шовку, і мокрим пальцем по долоні він сказав мені: «Співай».

Він сказав: «Мені. Ще».

Він сказав: «Кохаю».