Зустріч не гарантовано

– Що це?

– Сніданок. – з деякою затримкою відповіло зображення дівчини з блакитним волоссям. Для спілкування з Михом корабельний ШІ завжди використовував саме такий скін – на прохання самого юнака. Хоча тут, у кают-компанії, корабель зазвичай виводив на монітор інше своє «обличчя» – серйозного бородатого чоловіка в капітанському кашкеті.  Але не сьогодні.

– Салат з водоростей та смажена риба? Шикарно, але це я можу зрозуміти. Проте солодкий пиріг на десерт? Ти розпечатала НЗ?–  запитав Мих, мимохідь зацікавившись та ковтаючи слину. Гаряча випічка пахла божественно.

– Я вирішила, що вам це необхідно… капітане. – сказала дівчина з трохи ніяковою посмішкою. – Смачного!

Мих потер обличчя рукою. Обвів поглядом довгий стіл, зроблений з місцевих матеріалів та виблискуючий антрацитом. Тонкі та міцні пластини, що легко відшаровувалися від чорних підводних скель, вже багато років йшли на меблі та ремонт різних поверхонь. І одна з найбільших таких пішла колись на стіл капітана. Трофей, вирваний у місцевої природи. Ознака того, що люди почали пристосовуватися. Одна з безлічі дрібничок, якими офіцери намагалися підтримати моральний стан екіпажу.

Щоправда «столом капітана», місцем, де збиралися на обід самі лише офіцери корабля, цей стіл був задовго до народження Миха. Скільки він себе пам’ятав, тут завжди вистачало місця для всього екіпажу.

Він задумливо провів пальцем по гладенькій поверхні. Сів, ткнув виделкою в салат,  здригнувся від голосного звуку, з яким прибор вдарив о тарілку. Тільки тепер Мих зрозумів, наскільки на кораблі стало тихо. І моторошно.

– Постав щось, тільки не голосно. – попросив він, і з шиплячих колонок одразу ж почулася спокійна класична музика.

Юнак почав їсти, не підводячи очей на порожній стіл, який глузливо виблискував чистотою. Десять квадратних метрів чистого чорного блиску з сірувато-червоними прожилками – і його, Миха, одна єдина тарілка посеред усього цього простору.  

Пиріг був солодким та надзвичайно смачним, і Мих пошкодував, що гіркота, яка періодично підступала до горлянки, не дозволяла йому насолодитися цим витвором кулінарії по-справжньому. Простір та тиша тиснули на юнака. Музика допомагала погано. Як і цукор. Вони не могли відволікти, і навіть починали дратувати. Посьорбавши гарячий чай і повернувши брудний посуд в автокухню, юнак майже вибіг з кают-кампанії. Так, наче міг втекти від тиші та порожнечі. Так, наче йому було куди тікати.

Тиха музика заграла, щойно він вийшов до коридору.

– Досить! – попросив він, різко, кусаючи губи. – Облиш це! Просто… залиш мене!

Блактиноволосе зображення мовчки кивнуло і зникло з коридорного екрану. Воно забрало з собою і музику, залишивши саму тільки тишу. Тишу, що накинулася на юнака і обгорнула, наче мокре простирадло.

Мих підійшов до стіни і притулився чолом до гладенької поверхні. Закрив очі. Застогнав. У роті знову стало гірко. Занило серце. З-під повік на підлогу закрапала волога.

Раптом стіна дрібно та тихо завібрувала, і Мих, відсунувшись, витер сльози і скривив рота в дикій усмішці. Маленький гейзер відкрився прямо під кораблем? А може, один із старих двигунів вирішив нагадати про те, скільки йому років?

Капітан! На тисячі діб раніше, ніж планувалось, із командою, що складалася тепер лише з роботів. Дурний жарт дурної долі. Як і все його життя…

Він похитав головою. Він не жалітиме себе. Не тепер. Для цього є час – може у ліжку перед сном, після вечірнього чаю, до якого запопадливий ШІ, спираючись на свої уявлення про те, як лікувати депресії, знову спече щось солоденьке. Але зараз, після сніданку, як і кожного дня життя до того, настав час працювати. І хай від сьогодні в нього інші обов’язки, це не означає, що він може їх ігнорувати.

Мих вперто замотав головою, ще раз протер очі. Виструнчився.

– Статус! – сказав він злим надтріснутим голосом, і корабель відповів, розгорнувши прямо на коридорних екранах графіки та зображення. Десь далеко під Михом щось загуркотіло. Один з екранів заблимав та згас, зруйнувавши патетику моменту. Мих гірко посміхнувся.

 

«Адоніс» – колись космічний корабель, а тепер підводний човен (якщо можна назвати човном каплевидне одоробло діаметром в три сотні метрів) повільно плив над пусткою, мацаючи звичайними, інфрачервоними та ультразвуковими прожекторами каміння та пісок. Слабке червоне світло Лаланда ніколи не сягало дна на таких глибинах, тож якби корабель весь час не освітлював собі шлях, то плив би у чорнильній імлі. Але й прожектори допомагали не сильно.

Вода всепланетного океану Лаланда-4, планети, для якої так і не вигадали гарної назви, була каламутною від активного вулканізму дна та грандіозних бурь, що вирували на поверхні. Через декілька днів після того як «Адоніс» прибув на орбіту і почав вивчення їх нового дому, один з майбутніх колоністів порівняв цей океан із супом, який постійно помішують. Навіть тут, на дні, в найспокійніших водах планети, найпотужніший прожектор не міг пробити мутні води більше ніж на десять-двадцять метрів. І це означало,  що корабель, який теоретично міг би плавати навіть при такому тиску досить швидко, плив обережно, наче вагітна черепаха.  

Мих не дивився в ілюмінатор – хоч на капітанському мостику він і був по-справжньому великим.  Пісок та каміння встигли набриднути йому, ще коли він був дитиною. Справжні ж цікавинки на кшталт заростей «тигрової трави» або, наприклад, майже очищеного від плоті гігантського скелету невідомої потвори в оточенні тисяч «крабів», що вже закінчують свою трапезу, з’являлися за склом навіть не кожної доби.  

Те, на що зараз була звернена його увага, було набагато цікавішим за будь-які морські види. Юнак читав корабельний журнал,  і відчував, як його волосся стає дибки.

До цього моменту він і не уявляв, наскільки гарним актором був Бейлс – суровий стариган, що був капітаном «Адоніса» ще добу тому, завжди спокійний на вид та впевнений у собі.

«10527-ма доба від прибуття. Якщо тиждень тому я все ще був впевнений, що ми на правильному шляху і повільно просуваємось до північного полюсу, то сьогодні точно знаю, що це не так. Ми пропливли над місцем, яке я ніколи не забуду – адже там, серед цих скель, ми востаннє поховали членів екіпажу за старим обрядом. І хоча хрести вже знесло течіями, напис, вирізаний у скелі, все ще зберігся. Це значить, що за останні двадцять років ми зробили коло. Можливо, воно було величезним. Можливо, ми обпливли пів планети. Але ми точно не наблизилися до полюса. І карта, яку ми намагалися весь цей час зробити, не варта і лайна. Не знаю, як я зможу спокійно сидіти за вечерею і вдавати, що все нормально. Але намагатимуся».

«10528-ма доба. Сьогодні день народження Михася. Якби ми б ще рахували роки, а не просто цикли роботи та відпочинку… Діти не дуже розуміють, чому ми рахуємо години та робочу добу такими дивними відрізками, не кратними десяти, що вже й  казати про роки. Ні, вони знають… Їм розповідали в школі. Але вони ніколи не бачили нічого, крім цього корабля. І якщо так піде далі, то нічого іншого ніколи і не побачать. Але щось я відволікся. Отже парубку вже сімнадцять. Подарунок від екіпажу традиційний – відміна робочої зміни та навчань на цілий день. Втім, інші діти приготували йому якісь дрібниці – навіть близнята, що його терпіти не можуть.

Вчорашнє відкриття не дає мені спокою. Я втримав незворушний вигляд за вечерею, але Марго мабуть щось запідозрила. Ще б пак, вона знає мене, напевно, краще, ніж я сам. Втім, я потроху заспокоююсь. Те, що ми не дотримуємось курсу, було б насправді поганою новиною, якби ми точно знали, що на полюсі буде краще, ніж тут. Або якщо б там була точка рандеву з іншими. Але якщо ми одні… тоді це байдуже. Немає значення, куди плисти. Мають значення лише наші діти. Лиш це…»

Мих відірвався від монітору. Йому знову щипало очі.

Старий Бейлс не був його батьком. Ну, справжнім… Але навіть Мих у свої сімнадцять «років» (все ж дивно тут, на дні океану чужої планети все ще рахувати час обертами Землі) розумів, чому весь залишок екіпажу «Адоніса» думав про нього, та інших з його покоління, як про власних дітей.

Бо їх, дітей, було всього п’ятеро.

Коли «Адоніс» прибув на Лаланд-4, його екіпаж налічував двісті сімдесят сім людей. П’ятдесят три з них не вийшли живими з «холодного сну». Ще двадцять – померли невдовзі від постанабіозного синдрому. Перша аварія – ще у космосі – мінус п’ятеро. Спроба сісти на поверхню океану – семеро загиблих, безліч поранених. Занурення – місяці, роки важкої роботи по перебудові космічного корабля на корабель підводний, аж поки зменшений «Адоніс» не скинув зовнішні оболонки та не виплив назовні, готовий (так вони тоді вважали)  до підводного життя  – сорок шість жертв.

 І смертність не зменшувалася. Самогубства. Постійні аварії. Постійний стрес. І невпинна виснажлива праця, що добивала людей, здоров’я яких було підірвано «холодним сном».

Корабель призначався для колонізації поверхні землеподібних планет і мав на борту все необхідне для цього. Це дало екіпажу можливість вижити та перебудувати «Адоніс» в плавучу базу, хоча він не був призначений для плавання в глибинах океанів. Тим паче таких, як тут – безмежних, глибоких, з мінливим дном через активний вулканізм та поверхнею, на якій стометрова хвиля вважалася легким бризом. І хоча вони зробили фактично неймовірне, пристосувавши багато технологій, які мали б дати їм змогу заснувати колонію на поверхні, для того, щоб зробити собі більш-менш стабільний та працездатний дім в глибинах, це коштувало їм занадто дорого.

Через чотири тисячі циклів, коли народився Мих, прибулих на нову планету лишалося всього шістдесят сім. І він, Мих, був першим з людей, що народилися на Лаланді-4. Точніше, першим з малюків, що вижив.

Вже через пару років після Занурення стало очевидним, що «холодний сон» не минув без наслідків для репродуктивних здібностей екіпажу. Мало хто з жінок міг завагітніти, і ніхто – нормально народити, через що всі такі спроби були врешті-решт заборонені капітаном. Аж поки не підросла мати Миха, що вклалася в анабіоз ще фактично дитиною – одна з небагатьох, чиї батьки були достатньо впливові чи багаті, щоб взяти з собою в цю подорож нащадка.

Вона та ще одна жінка, якій теж чомусь пощастило при виході з анабіозу, і стали надією колоністів на те, що їх рештки не просто так загубляться у пітьмі океану. Вони народили разом п’ятьох дітей. Усього п’ятьох. Чи цілих п’ятьох – враховуючи, що кожен з них був справжнім подарунком долі.

Хлопець скочив з крісла і нервово пройшовся туди-сюди капітанським містком.

– Яка вірогідність? – спитав він, зупинившись. – Яка вірогідність, що я один впораюся, тепер, коли всі інші загинули? Я ознайомився зі станом корабля – з тими даними, які Бейлс не оголошував на загал. Ситуація набагато гірша, ніж здавалось з його розповідей. Нижні палуби затоплені – це я і так знав. А ось те, що ремонтний цех сам потребує ремонту, і не встигає за зносом роботів – це для мене відкриття. Бракує матеріалів. Бракує важливих компонентів, які ми не можемо ніде більше дістати. Тільки енергії, повітря, води та їжі в нас вдосталь, поки працює реактор, а з ним наче все нормально. Особливо враховуючи, що тепер годувати та поїти треба лише мене.

Дівчина на екрані зморщила ніс.

– Деградація систем до того моменту, як настане ланцюгова реакція серйозних проблем, які ми не будемо встигати усувати, якщо розподілити твій робочий час по найважливішим ділянкам… Якщо не буде раптових аварій… Десь тисячу циклів.

– Так багато? – здивувався Мих.

– Корабель у кращому стані, ніж здається. Точніше, стан досить стабільний. Ремонтний цех, наприклад,  функціонує в такому режимі, як зараз, вже давно, без особливих проблем. Насправді, останні сотні циклів, враховуючи, що робітників стало більше, коли близнята підросли, ситуація навіть потроху поліпшувалася.

Мих подивився на екран, куди ШІ вивів криві деградації систем корабля, кількості населення та проценту автоматизації рутинних операцій. Графік чимось нагадував малюнок червоних та сірих ліній на чорній поверхні капітанського стола, такий же хвилястий. Хлопець потер чоло, вникнувши в цифри.

– Це навіть смішно. – істерично хихикнув він нарешті. – Що менше ставало екіпажу, тим більше ставало дієздатних роботів. Якби корабель не так сильно постраждав при аварії на орбіті, а потім при зануренні, і в перші роки у нас було б стільки дієздатних механізмів, як зараз, все могло б бути інакше.

– Це правда. Але є так, як є.

– Добре, отже в мене є тисяча діб. Можливо менше, оскільки в будь-який момент під нами може знову спрацювати гейзер, або згори припливе каменюка, або десь у двигуні щось закоротить. Але  що мені робити з цим часом?  Близнята мертві. Всі мертві. Ти знаєш, що мені сьогодні снилися їх очі? Там, в секторі С7, де їх розчавило всіх разом, коли перебірка луснула. Вони досі там плавають. Марго, Бейлс, близнята, Галина, усі! – Мих, що починав говорити спокійно, вже майже кричав. – Якщо план був дістатися до полюса, бо там буцімто немає вулканів і спокійніші течії, і можна осісти, то він провалився, судячи з записів Бейлса! Якщо ж план був дочекатися, поки близнята та Галя зможуть прийняти в себе запліднені заморожені яйцеклітини та народити нове покоління колоністів – цей план теж провалився!! Загинув, разом з ними! Він там, плаває в секторі С7! Лишився лише я! Чомусь! Лише я!

– Я раджу прийняти заспокійливе. – із сумом в голосі проказала блакитноволоса аватара корабля. – Наполегливо рекомендую подвійну дозу супер-нова-пасита із НЗ.

– НЗ… – хрипло засміявся юнак, сідаючи прямо на підлогу. – Недоторканий запас на випадок надзвичайних ситуацій. Але ситуація не надзвичайна, Адонісе. Ситуація повністю… повністю звичайна… тепер звичайна… назавжди…

– Аптечка з НЗ розблокована. Рекомендую прослідувати в медпункт. – сказала дівчина. – І після прийому препарату лягти спати.

– А як же робоча зміна? – все ще істерично сміючись, запитав Мих. – Як? В тебе ж є план, як мене використовувати, щоб прожити якнайдовше?   

– Наразі з тебе так собі робітник. – пирхнула аватара, переходячи на фамільярний тон. – Якщо ти не в курсі, останні пару років саме я за штатним розкладом є корабельним лікарем. Тому йди пий ліки та в ліжко!

 

Мих дивився на сяючу річку.

Сріблястий потік виблискував міріадами спалахів, і у світлі прожектора здавалось, що срібні пелюстки народжуються прямо тут, пролітають крізь освітлене коло і зникають у чорній безодні. Корабель зависнув над розломом шириною в сотню чи більше метрів, кінець та початок якого, звичайно, губилися десь у пітьмі. «Річка» текла по цій ущелині майже не змішуючись з водою океану, тільки іноді випускаючи вгору фонтани із сріблястої начинки, що повільно опадала обабіч, коливаючись від течій.

Це було красиво… але майже не чіпляло душу юнака. Пройшла пара циклів з того часу, як «доктор» змусив його пройти курс лікування. І тепер Мих був спокійним. Може навіть занадто.

– Виходжу на траєкторію перехоплення. – сказав корабель.

– Не треба. – байдуже проказав Мих. – У нас достатньо інших поломок, щоб ризикувати ще й маніпулятором. Облиш.

– Це… неправильно.

– Лише незвично. Звикай. До речі, чи була ця річка тут раніше? До того, як ми зробили те коло? Ти ж зробила розрахунки? Хоч якесь уявлення про те, де ми, в тебе є?

– З вірогідністю 76 відсотків це каньйон Бела-3, тільки він став ширше.

– Тож там. – махнув рукою юнак. – Вулкан Бела і зарості срібних коралів?

– Схоже на те.

«Річка» знизу складалася з потоку води, змішаної з гарячими газами. На Землі подібна суміш швидко розчиняється в оточуючих водах, більшість активних речовин реагують та випадають на дно. Але не на Лаланді-4. Тут навколо більш-менш стабільних вулканів вирує дивне життя – гігантські сріблясті структури, що живляться за рахунок вулканічних викидів і під час виверження впорскують у потік свої спори. Спори ці більше нагадують риб, ніж насіння, оскільки мають плавники та вміють рухатися разом, підхоплюючи потік та направляючи його. Посилюючи. Вимиваючи у дні ціли каньйони, що подовжуються виверження за виверженням, поки, може вже за сотню кілометрів, насіння не знайде інший вулкан і не утворить нову колонію

Спори були непоганою їжею. Іншим разом, опускаючи в потік сітку на маніпуляторі раз за разом, корабель провів би тут багато годин, набиваючи контейнери сріблястою здобиччю. Але зараз? Навіщо, якщо на одного Миха запасів вистачить на тисячі циклів? А якщо він раптом проживе довше, то сріблясті капсули –  не єдине джерело калорій на дні. Він ще встигне зайнятися збором чи полюванням. Якщо буде потреба.

Раптом «Адоніс» рвонувся вперед так швидко та різко, що Мих ледь не впав.

– Якого біса! – прокричав юнак, хапаючись за крісло, відчуваючи, що палуба під ногами тремтить та нахиляється.

– Проводжу маневр перехоплення. – зауважив ШІ. – Випускаю маніпулятор. 

– Ти здуріла?!

В ілюмінаторі майнув довгий щуп, що закінчувався сіткою. Корабель тепер не висів над рікою, а переслідував щось, що вочевидь стрімко пливло течією. Він ще трохи нахилився, і Мих ледь не покотився долі.

– Припини!!

Маніпулятор щез у срібній завороті і повернувся зі здобиччю.

– Та що ти робиш! Я ж сказав не треба! – заволав Мих, коли палуба під ногами нарешті вирівнялася.

– Увага на екран. – спокійно сказав корабель. – Даю фокус. Наближаю.

Мих втупився у зображення, де посеред наповненої сріблястими «рибами» сітки лежав блискучий металевий уламок.

 

«10571-ша доба. Ми пливемо проти течії, і я вже бачу на обрії срібні велетенські дерева, освітлені загравою підводного вулкана. Ми не зможемо підійти занадто близько, але  плаватимемо навкруги в надії знайти сліди того корабля, що залишив по собі той уламок. «Адоніс» стверджує, що ієрогліфи на металі китайські, і що його було вирізано під час ремонтних робіт з обшивки корабля, причому не так вже і давно.

Я передивився старі архіви – перші записи часів Втечі. Серед тисяч кораблів, що відлітали чи будувалися на орбіті, десятки відправлялися саме до Лаланда. Вірогідність, що хтось з них долетів сюди – хай і раніше чи пізніше «Адоніса» на десятки років – дуже велика. Вдалось же це нашому екіпажу? Чому, наприклад, не якимсь китайцям теж?

Якщо це справді новоприбулі, скільки користі можуть принести їм знання «Адоніса» та досвід нашої мандрівки? Я можу врятувати сотні людей.

В ефірі лише шум – але це нормально для цієї планети з її хаотичним магнітним полем та атмосферою, де постійно шаленіють бурі та грози. Інший корабель має бути хоча б на відстані в три-чотири кілометри, щоб ми почули один одного.

Я працюю в ремонтному цеху та на рівнях по чотирнадцять годин на цикл. І весь час чекаю сигналу від ШІ, сподіваючись кожен день, що ми почуємо їх, чи хоча б побачимо інші сліди їх діяльності.

Я знайду їх. Я не залишусь тут один.»

 

Робот перевернув уламок у маніпуляторі перед камерою і, отримавши сигнал підтвердження від центру, відклав шматок обшивки убік. Маркування, яке тільки-но випалили лазером, виглядало автентично.

«Адоніс» вирішив зберігати додаткові «сліди» в затоплених далеких відсіках, куди Мих, навіть з його новою працездатністю, яку подарувала йому раптова  надія, не дістанеться ніколи. Генеруючи зображення (а можливо і радіосигнали)  та одночасно «дістаючи ззовні» відповідні шматки металу, корабель міг, за його розрахунками, тримати Миха у тонусі тисячі циклів поспіль.

Вірогідність же того, що вони справді знайдуть ще один корабель, ШІ оцінював як дуже маленьку. Враховуючи зовнішні умови та розмір океану планети, тут могли б плавати десятки кораблів сотні років поспіль, проходити майже поруч, але не зустрітися.

Проте «Адоніс» не міг не обманювати свого капітана. Безнадія вбила б людину набагато швидше, ніж аварії, нестача їжі чи раптовий гейзер – корабель бачив таке раніше, багато разів. І зараз не міг не втрутитися.

ШІ розумів, що можливо, він сам «прожив» би ще тисячі циклів після смерті Миха, перш ніж перестати функціонувати. І це викликало всередині нього щось, що він сам не міг би визначити. Якусь дисфункцію. Корабель знав, що таке страх, лише гіпотетично, але перспектива повільно безцільно плавати, потроху втрачаючи шматки та механізми, схоже (хоч корабель цього і не розумів), лякала його більше, ніж просто смерть.

Штучний розум боявся залишитися в холодній темній безодні сам. І Мих, якби дізнався про це, чудово б його зрозумів.