Сліпий контракт.

    Горизонт палахкотів вогнем.  Купчасті хмари, що підіймалися височенними баштами дивної небесної цитаделі, пломеніли під променями сонця, що заходило.  Вечірній свіжий бриз з тоскним, тихим  плюскотом гнав пінисті баранці хвиль по багряному, ніби скривавленому  океану.

   А незабаром і все узбережжя спалахне пожежами. Берега будуть залиті вже людською кров’ю, води заток надовго стануть труйними від тисяч тіл загиблих, а дими згарищ чорними стовпами будуть видні за десятки миль.

  Чи міг він це все зупинити?

   Можливо ще тоді? В припортовій таверні?

***

–  Найм на умовах Сліпого Контракту. Охоронителю невідомо, що за вантаж перевозить Наймач. – Ще раз наголосив маг у формі Торгової гільдії, який сидів поруч. – Завдаток — сто золотих. Решта – після успішного прибуття товару  в порт. Охоронитель може назвати  будь-яку ціну на свій розсуд, що не перевищує десяту частину вартості товару.  Згідно з його оцінки портовим митарем, зрозуміло.

   Сліпий Контракт.

   Шарам відкинувся назад, посміхнувшись. На такі умови погоджуються лише божевільні. Або ті, хто у безвиході. Хоча як може допомогти золото мертвим?

   Ти не знаєш, який товар везе купець, не знаєш, хто чи що, точить на нього зуб, не знаєш звідки і яка прийде небезпека. За це й отримаєш в десять разів більше, чим при звичайній угоді.  Якщо живий зостанешся.

    Шарам ще раз пильно глянув на того, хто вдавав з себе одного з вільних купців Меровії.  Смагляве суворе обличчя, з холодними вицвілими очима. Наголо вибритий череп. Суха, міцна збита фігура воїна чи аскета, загорнута в чорний потертий плащ, ніяк не схожа на розманіжене, з черевом, тіло купця з  Сатора чи Бескада

    Дивився не очима смертного, а позіром мага, намагаючись розгледіти, крізь сіру вуаль магічного захисту.  Марно. Хто він не був. Чи хто б не стояв за ним – це плетиво чар вправного майстра, що надійно приховувало справжній лик людини.  Чи нелюдя.

–  Згоден.

    Наймач скривився в усмішці. Повільно відв’язав від поясу тугий шкіряний мішечок і кинув на заталапаний плямами старого жиру та пійла дубовий стіл.

–  Скріпимо договір. – Маг Торгової Гільдії намалював в повітрі прозоро золотисту  Руну.

 – Даю Непорушну Обітницю, захищати вантаж, доправити його цілим та неушкодженим. – Сухо мовив Шарам.

–  Даю Непорушну Обітницю, заплатити ціну повною мірою, згідно з умовами угоди. – Процідив голомозий.

     Руна яскраво засяяла і зникла. 

 –  Присяга скріплена. Угода підтверджена! – Урочисто промовив  маг Гільдії.

***

  Шарам не дивився їй в очі. Рада була розлючена. Ні, вона скаженіла. Кипуча кров. Кров  її матері. Дружини останнього великого хагана Зелених Рівнин. Яка вдягнула обладунки та взяла в руки меч, щоб впасти разом з чоловіком в  останній великій битві проти полчищ  Пекельного Вивороту.

–  Я пливу з тобою!!!

–  Виключено. Це порушення контракту.

ЇЇ груди важко здіймалися, а вуста затремтіли.

–  Відмовся! Ми знайдемо вихід!

Шарам заперечно похитав головою.

–  Я дав слово.

   ЇЇ очі волого, по-зрадницьки заблищали. Вона брязнула дверима і вибігла з кімнати.

    В них не було іншого виходу. Ще два тижні назад вони вважали, що їм дивно пощастило.  Єдині, хто вибрався з проклятого міста. І нарешті за три доби блукання у маленькому човнику океаном побачили берег.

     Поки не дізналися де вони. Антатаміра. Колись острів вигнанців: вбивць, ґвалтівників, підпалювачів.  А тепер місто відбірних головорізів:  піратів, найманців та інших людей без честі та совісті. Місто де не те що порядній дівчині не вийти ввечері одній.  Будь-якій жінці не варто було виходити без охорони навіть вдень.

    Всі  гроші, що в них були, вони віддали за невелику халупку. А з наступного тижня платити нічим.  Коли їх виставлять за поріг – поголос піде містом. Як той поголос, про дивного чорного мага, що відмовляється брати золото – за труєння, вбивства чи наведення хвороби смертної на ворога.

  Молода діва  — ласий шмат, за який в Антатамірі  можна виручити грубі гроші. А поночі на вулиці – проти ножа з-під поли плаща чи арбалетного болта з нічного провулка,  магія  не порятує.

    Він підвівся і зайшов в її кімнату. Підійшов. Пригорнув. Вдихнув ніжний запах її волосся  — з легкою нотою лимона та дубового моху. Заглянув в очі. Кольору стиглого терену. Зібрав губами сльозинки з розчервонілих щік. І ніжно торкнувся її м’яких вуст.

 –  Довірся мені.

***
    Загроза прийшла зранку другого дня. Маг чекав. Пильно вдивлявся, то в далину горизонту, то кидав позір вгору – чи не майне де загрозлива тінь.

  Вони ж вийшли з океанських глибин. Невисокі спритні їздці, в шоломах-мушлях  барви морської блакиті, в легкій темно-зеленій броні з крабового панцира. Раптово виринали, вправно метаючи короткі списи, і тут же зникали під водою.

  Заскочені зненацька матроси, з криками болю та жаху корчилися на палубі затискаючи рвані рани.  Кілька невдах, не втримавшись на ногах, полетіли за борт, де були, одразу ж, розшматовані   гострими, як бритва, зубами підводних істот. Виблискуючи срібною лускою, величезні баракуди  то вистрибували високо вгору, даючи змогу своїм вершникам влучно метнути короткий спис, то хижо пірнали вниз за черговим шматком живої плоті…

  Був спритний та швидкий їх ворог. Та не швидшим за арбалетні болти та гострі стріли. Імперські найманці з Віпарії –  охорона корабля —  були, досвідченими ветеранами, що пройшли горнило не однієї війни. Швидко отямились, не похитнулись, не піддалися страху. Цілили спокійно та влучно. Стріли та арбалетні болти пробивали лазурні шоломи вершників,  впивалися, як ті чорні змії,  між пластинами панцирів, прошивали наскрізь риб’ячі тіла, кривавлячи воду темно червоним.  Били всмерть ..

   І вони відступили. Зникли в глибинах, так же раптово, як і з’явилися.

***

  Блідий моряк тихо стогнав, затискаючи жахну рану на животі. Стікав кров’ю. Шарам прошепотів закляття, що зупиняє кровотечу. Не стримає довго.

– Потрібен цілитель. – Шарам обернувся до воїнів, які на палубі збирали мертвих і перев’язували поранених.  Поруч опинився Харед – так звали його наймача. І як дізнався пізніше  — зверхника цього загону найманців.

  Харед підійшов до пораненого пильно глянув на нього – і різким рухом кинджала перерізав нещасному горло.

 – Все одно не вижив би. – Він спокійно глянув на Шарама. Вказав на тіло  закривавленим лезом  воїнам, що підійшли. – Цього теж за борт.

І вже йдучи геть, кинув магу через плече:

– Це були вистежувачі. Сподіваюся в тебе є чим зустріти Морський народ, коли припливуть основні сили.

  Маг відійшов і оперся на борт в задумі.  Народ Моря. Отже, це не легенди, як вважали жителі рівнин. Не байкування  п’яних моряків  в тавернах та шинках.

  Що ж таке везе Харед, що викликав гнів жителів Моря, яких десятиліттями вже не помічали в Меровії?

***

   Спочатку їм здалося, що то вкрита бурими водоростями невелика скеля посеред океану. Що дивно нагадує потворну лису голову старого велета. Але коли древній камінь ожив сіткою дрібних зморщок-тріщин, а з-під велетенських повік глипнули чорні банькуваті очі – стало зрозуміло, що ця скеля жива.

   Голова гігантської черепахи. Вода пінистими хвилями стікала з її панцира, коли той став підійматися на поверхню.

    На її спині виднілася маленька людська фігурка в зеленому плащі.  Вона підняла руку і їх корабель почав сповільнюватися.

  Шарам відчув в ефірі відголос дивної магії. Ні це не Магія Повітря. Чарівник підняв голову  – вітер так само лопотав парусиною вітрил, дзвенів канатами та пустотливо брязкотів такелажем. 

   Моряки загомоніли й кинулись до бортів, стривожено на щось вказуючи один одному.

   Маг теж обережно підійшов до борту і поглянув вниз. Маса зелено бурих водоростей, молюсків та мушель обліпила стінки корабля товстим  шаром, тягнучись глибоко вниз під саме днище. Вона  розросталася просто на  очах, хвилюючись та шепочучи, ніби одна велика жива істота, гальмуючи хід. Врешті решт корабель застиг на місці, плавно погойдуючись на хвилях.

    Шарам поклав обидві руки на живий килим, що обплів борт,  і тихо, але чітко, промовив потрібне Слово. Водорості прямо на очах почали сіріти, чорніти. Скручуючись відпадали, перетворюючись в порохняву. Мушлі марніли, тріскали, розсипалася дрібними уламками та  пилом. І незабаром не залишилося на бортах нічого — тільки потемнілі від солі та часу кедрові дошки – вкриті гнилою тванню  та чорними цятками уламків перламутру.   Вода навколо корабля скаламутніла,  вкрилася брудними пінними бульбашками, пускаючи смердючі болотні випари.

   Чари розтління? – Харед підійшов, глянув вниз і хмикнув.  – Палуба в нас під ногами не зогниє? 

–  Може й зогниє. — Стенув плечима Шарам, і холодно, без усмішки, глянув на Хареда. – Сподіваюся  ти  вмієш плавати?

Харед вишкірився, нічого не відповів, і махнув  рукою  в сторону черепахи.

Над нею в повітрі висіла прозоро зелена руна. Руна Перемовин.

Шарам глянув на Хареда.

– Хоче затримати. – Хмикнув Харед. – Немає нам про що з ним розмовляти.

– Мені потрібно ближче відчути його магічне плетиво, щоб  розуміти, як протистояти їх магії.

– В тебе пів склянки, маг. І не піщинки більше.

Шарам накреслив в повітрі таку ж Руну.  Фіолетовим.

Старий нахилився до черепахи, ніби щось кажучи, і вона повільно рушила до корабля.

 Забігали по палубі панцерники. Арбалетники натягували механізми.

 Шарам питально глянув на голомозого. Харед кисло скривився:

 – Ми шануємо кодекс Перемовин, маг, але маємо бути готові до всього.

Він сплюнув і рушив до стрільців, що займали зручні позиції на палубі.

   Черепаха зупинилася за два десятки сажнів від корабля.  На зовнішній позір вершнику було не більше п’ятдесяти. Хоч очі його були очима столітнього старця. Стояв в зеленій тонкій накидці, недбало накинутій на смарагдовий камзол, дивного крою, підперезаний широким білим поясом.  Золоту діадему, яка стягувала  довге молочного кольору волосся, прикрашала велика чорна перлина.

  Чоловік підняв руку:

– Прислухайтеся до мене, Діти Суші, якщо хочете допливти до своїх домівок! Відпустіть всіх, кого ви підло викрали! Всіх жінок та дітей! Падіть на коліна і просіть милосердя! І наш цар можливо зглянеться над вами!

 Шарам відчував, як бринить ефір, сповнюючись невідомим йому плетивом.

 – Ти, старий, мабуть, зовсім розум втратив! – Крикнув йому Харед. – Якщо це все, що ти хочеш нам сказати, то пливи звідси! А то заприсягаюся Святими Зміями, не зглянусь, що під Руною Перемовин стоїш, і відріжу твій зухвалий язик!

  – Чорна тінь безумства, бачу накрила тебе.  Скоро риба буде виїдати твій язик, а краби м’ясо  з твоїх кісток. – Старий пильно глянув  на мага  — Бачу лише один промінь світла у вашій непроглядній темряві. Чаклун, ти можеш ще врятувати себе та цих нещасних.

– Я зв’язаний Обітницею.  – Неголосно, але твердо сказав маг.  – Дав Непорушне Слово захищати сей корабель і його вантаж.

 Посланець скрушно похитав  головою.

 – Ваші Боги відібрали у вас розум, а золото засліпило зір! Маг у твоїх руках доля  тисяч людей! Одумайся. Народ Моря не відступить. Якщо ви  не відпустите наших дітей та жінок – не буде вам спокою ні вдень, ні вночі. Ми спустошимо ваші узбережжя, спалимо міста і затопимо посіви.  Серед руїн ваших домівок будуть плавати риби, вашими трупами харчуватися краби, а ваші  широкі поля стануть морськими лагунами, де будуть бавитися Діти Моря!

   Шарам мовчав.

– Розмови закінчені, старий!  – Визвірився Харед. – Даю слово, якщо ти зараз не заберешся, я сам зроблю з тебе поживу для риби!

  Посланець лише похитав головою. Поплескав черепаху і вона повільно занурилася в море, піднявши високу хвилю на якій захитався корабель.

 Шарам  дивився, як  морські хвилі змикаються над головою посланця. Тепер стало зрозуміло, який вони везуть вантаж. Його винайняли охороняти работоргівців.

***

   Вони наздогнали їх ще до заходу сонця.  Цей раз не ховалися, не таїлися, а сповістили про свій прихід. Низьким, гучним ревом, що різав слух та сповнював руки слабкістю, а серце страхом — схожим на рик небаченого морського звіра. Звуком бойових мушель. Горизонт потемнів від воїнів, які швидко наближалися.

   Лускаті панцири виблискували перламутром в променях сонця, що котилося до горизонту.   Шоломи  відсвічували  перлами, сапфірами та смарагдами. Вірідіанові плащі, кольору синьо-зеленої морської хвилі, разом з таким же стягами, тріпотіли диво-крилами на вітрі. Часу від часу то один, то другий вершник підіймав могутню руку  в шкіряних наручах та золотих браслетах, голосно  сурмлячи в мушлю, або грізно стрясаючи гострим білосніжним тризубцем. 

  Іншою рукою вершники міцно та вправно тримали повіддя звірів. Небачених для сухопутних жителів. Дивовижних звірів — розміром з невеликого кита.  Вкриті твердою та зеленкуватою, як підводний  камінь, лускою. З видовженими, повних гострих зубів, пащами. Достоту, як в тих дивних  ящерів, що Шарам бачив в далеких мулистих ріках пустель Аравії.

 Крики відчаю рознеслися кораблем. Хтось падав на коліна і молився богам, хтось ридав, хтось  стенав та проклинав небеса. І лише кілька сміливців, хоч і збіліли, як смертний саван, готували зброю до бою.

   Впізнав маг звірів тих, по малюнках з древніх сувоїв, що читав, коли ще був юним отроком. Простакувато казками тоді вважаючи.

    Макари. Жах морів. Ті, що полюють на китів та акул, так, як щука гонить дрібного карася. Що перекушують корабель навпіл завиграшки, чи розбивають помахом хвоста, бавлячись.

  Шарам поспіхом вибіг на ніс корабля, плетучи магічний візерунок. Знав: часу обмаль й іншої спроби не буде…

  Між їх  кораблем і народом Моря сірою похмурою стіною ставав важкий туман. Віяв крижаним подихом та тухлим риб’ячим смородом. Підіймався все вище та вище, чорніючи та мерехтячи блискавицями, затуляючи небокрай.

  Зірвалися шквальні вітри, піднялися височезні хвилі, завертілися широчезні вири …

 З сірого марева зростала велетенська, як гора чорна тінь страшного звіра. Забіліли скелі-зуби – верхівки, яких зникали високо в хмарах, а корені губилися в глибокій прірві.  В те бездонне провалля хлинули велетенськими водоспадами струмені води… Від  реву, що нагадував гуркіт грому, здригнулися море і небеса. Падали та  глухли люди, рвалися канати та зривало вітрила.  Гігантська хвиля підняла корабель і понесла далеко геть…

 Шарама з силою  швиргонуло з носа корабля вниз, вдарило об дек  і він втратив свідомість…

***

  Першим кого побачив Шарам, коли прийшов до тями  був Харед:

 – Маг, я думав, що ти відчинив ворота пекла і прикликав кінець світу.

   Чи не вперше Шарам помітив острах та шану в його очах. Він важко звівся на ноги. Творення такої ілюзії забрало багато сили.

– Видів я немало, та таке вперше. Самого переляк ухопив. – Харед засміявся. – Як і ворога нашого. Розбіглися, як ті ящірки по норах, від сокола.

 – Я на це сподівався.  – Шарам піднявся. – У макар немає інших ворогів, крім  Тіміхали.

 –  Добре, що ти знаєш старі легенди, маг.

–  Два місяці назад я теж думав, що це легенда…

Харед  з цікавістю глянув на нього.

– А ти не такий, як видаєшся. Недаремне тебе обрали наші жерці, щоб захистити вантаж.

– Для тебе це просто вантаж? – Шарам приклався до глечика з водою. – А не живі люди?  Нітрохи бачу не хвилює їх доля. Як і доля тисяч людей, що заплатять своїми життями, коли Морський народ прийде мститись?

 Харед глипнув на нього скоса:

 – Маг, якщо я не привезу дітей морського короля, то заплачу життям своїх. І тому, якщо потрібно заради життя моїх, пожертвувати чиїмись… Чи навіть жителями всього узбережжя… Ні хвилини не буду вагатися.

Харед вочевидь був у хорошому настрої:

  – Йдемо, маг. Познайомишся з дітьми морського короля. Це вже не таємниця.

      Їх тримали окремо. Принцесі було не більше тринадцяти. Білява струнка красуня, з великими зеленими  очима, трималися спогорда та холодно, як і личить майбутній морській королеві.

 – Добрий вечір, принцесо. – Глузливо вклонився Харед. – Як почуває себе моя високість?

– Чудово. – Крижаним тоном відповіла вона. – Думала, як покарає тебе мій батько. Чи одразу згодує акулам, чи залишить самотнього конати від голоду та божевілля на скелі посеред моря?

– Шкода, що не зможу для вас влаштувати таку чудову забаву. – Розреготався Харед. – Познайомтеся, наш маг, пан Шарам. Сам один розігнав сьогодні ваше ціле військо.

  Шарам вклонився.

  Принцеса удала, що його не помітила, скрививши личко:

– Щось псячим духом запахло.

 – Мій батько, вас всіх закатує!!! – З тіні, з-за спини дівчини вихопився, стискаючи кулачки , хлопчик років восьми. Такий  же білявий, як і сестра, розпашілий, гнівно блискаючи очима.

– Будете плазувати, вимолюючи помилування !!

   Він з ненавистю сплюнув в сторону мага. Дівчина перехопила малого і мовчки затулила його своїм тілом, зневажливо з викликом дивлячись на них.

– Я бачу в щенят прорізаються зуби! – Шкірився далі Харед. – Доброї ночі. Не будемо відволікати вас таких приємних мрій.

  І сміючись, він показав Шараму на двері.

***

Вони стояли вдихаючи нічний запах моря.

–  При такому погожому вітрі ми після завтра вже будемо у вільному місті Саторі.

– Вважаєте стихійні маги Морського народу не будуть чинити перепон? – Шарам засумнівався. – Не можуть змінити вітри чи течії?

– Можуть. Та тільки за нами міць всіх Чорних Некромантів Віпарської імперії. І таке магічне протистояння стихій може запросто рознести корабель на друзки. Разом з усіма, хто тут є.

 Харед схилився над бортом.

– Тому залишається діяти тільки оружно.

– А для чого Імперії Віпарії війна з Морським народом?

Харад посміхнувся.

 – Війна неминуча. Питання, лише в тому, хто вступить в які союзи та хто вдарить першим.

– І першими вирішили розв’язати війну ви? — Шарам питально глянув на воїна. В тому, що під личиною торговця  ховався воїн сумнів в нього вже не було.

Харед дивився на море і, після деякої мовчанки, відповів

– Післязавтра ми привеземо «товар» у вільне місто Сатор. Згідно з законами вільних міст  кожен може торгувати чим забажає. Люди  такий же товар, як зерно, олія чи худоба.

   Ми виставимо їх на торги, і продамо торгівцям з Віпарської імперії. Влада Сатора опиниться перед вибором. Або заборонити угоду. А це порушення законів самого міста, образа наших купців  і привід для війни між Вільними Містами й Імперією…

Він повернувся до мага 

  – Або дозволити –  і тим самим спровокувати Морський народ на напад. А коли Народ Моря почне  війну з Вільними торговими Містами. То містам в цій війні, не вистояти без допомоги Імперії.  Так що так чи інакше – незабаром наші стяги будуть майоріти над усім узбережжям. А Вільні Міста стануть частиною Імперії.

Шарам  задумався

– Тобто принцеса – просто привід для війни? Чи заручниця? Разом з іншими?

– Не тільки. Дівка потрібна для того, щоб народити спадкоємця від сина Імператора.

– Ви думаєте морська діва зможе вижити в чорних пустелях Віпарії?

Харед зневажливо глянув на Шарама:

– Імператора цікавить лише спадкоємець, який буде мати  право на морський трон. А що буде потім з його матір’ю – чи зогниє в одній з жертовних ям, чи собаки рознесуть її кістки по пустелі  — це Імператора не турбує.

Очі Хареда зблиснули:

  – Коли на трон  Морського народу сяде його внук, вихований жерцями-некромантами, то залізному поступу легіонів Імперії, що будуть спиратися на морську міць народів Моря, не зможуть опиратися не тільки Вільні Міста, а й вся  Меровія.

 – А якщо вона відмовиться?

В очах Хареда промайнув страх:

– У жерців є багато способів переконати…  Згодовувати її товарок по одній левам … Чи шматувати брата по частинах… Або ще… – Він замовк, ніби з острахом щось згадуючи. – Вона погодиться…. В неї просто не буде іншого вибору…

***

 До світанку залишалося не так довго. Та Шарам не міг заснути у своїй каюті.

 Думки…

 Спогади…

  – Ти маєш чекати до повного місяця. Якщо я не повернуся до цього часу….- Шарам запнувся. – То мусиш пливти в іншу сторону. До вільного міста Бескада. Я вже про все домовився з капітаном.

– Я без тебе нікуди не попливу. – Вона прошепотіла  з тою, властивою тільки  їй, ніжною впертістю.

– Я можу затриматися.

– Я буду чекати тут.  – В її голосі задзвеніла сталева нотка. Рада м’яко торкнулося долонькою його небритої щоки.

 – Це небезпечно.

 – Мене охороняють кращі бійці Сторожової Гільдії. Ти ж сам їх відбирав. – Вона глянула з викликом. – І, крім того, я теж володію клинком.

Шарам запнувся.

– Я не про це…  Я можу…  

Він підбирав слова:

– Мене можуть надовго затримати.

Рада обняла його й ніжно поцілувала.  І, ніби нічого не розуміючи, прошепотіла:

– Тоді я найму ще воїнів і попливу за тобою.

Шарам зітхнув  і обійняв її.

Все вона розуміла. Навіть дуже добре розуміла.

***

   М’яке розсіяне світло осяяло кімнату, страхаючи нічні тіні, що полохливо поховались по закутках. Не жовтаво-брудне, липке, як від корабельного ліхтаря, чи холодне, примарне молодого місяця. Це було приємне, ніжне  світіння, що сповнювало душу спокоєм та безтурботністю.

  Від жіночого силуету. Що повільно рушив до нього з протилежного кінця каюти. Ні скрип дошки, ні ледь чутне дихання не порушили тишу в кімнаті.  Отже – відображення. Стрункої, з довгим білявим волоссям та зеленими очима, прекрасної на вроду пані, в дорогих блакитних шатах прикрашених перлами, смарагдами та діамантами. Знайоме відображення.  Яке сьогодні він вже бачив.

 – Вітаю тебе, маг! – забринів ніжний, але приглушений, ніби крізь товщу води,  жіночий голос.

– Вітаю тебе, морська королева! – Шарам вклонився.

– Мало часу в нас, маг. Тому одразу до діла.

– Чим можу прислужити, пані?

–  Мені переказали, що  ти єдиний тут в кого, серце не вкрала темрява. Прийшла до тебе з проханням.   У тебе є діти маг?

– Немає пані.

– Хтось, кого ти любиш ?

Серце застукотіло. Шарам промовчав.

– За ким серденько болить?

Сяйнистий образ підплив ближче.

– Мовчиш. Та відчуваю що є. Бачу біль в серці твоєму. Отже, зрозумієш і мій біль — біль матері. Захисти моїх дітей!

– Я дав Слово, що буду оберігати їх до прибуття в Сатор.

– А що потім, маг? Ти дозволиш їх віддати в руки Некромантам?

Шарам мовчав. Дихання його пришвидшилося.

– Прошу тебе! Дозволь моїм синам забрати моїх дітей!

 – Я дав Слово, що збережу їх життя і доставлю в Сатор. Ти просиш порушити Присягу. Я не можу зламати її.

– Ви, чоловіки, — немилосердні!  Ставите Закон вище Серця!  Присягання та Обіцянки вище Любові! Чого вони варті, якщо заради них ми приносимо жертву, тих, кого любимо!?

Тілом мага пройшов дрож.

 –  Я оберігатиму ваших дітей скільки зможу, але не просіть мене порушити Слово. – Глухо відповів Шарам.

–  О немилосердний  чужинець!  Відчуваю, що марні далі слова. Не поступишся ти. То відчуй  же мій біль! Біль матері, яку розлучили зі своїми дітьми! Біль розлуки з тим, кого ми любимо! Хай на тебе паде моє прокляття!  Щоб ти відчув той біль, який відчуваю я! Щоб ніколи більше не побачив ту, яку любиш!  Це моє Слово, маг!

Образ потьмянів і розсіявся, світло згасло і кімната занурилася в передранкові сутінки.

 

  Шарам довго ще стояв вдивляючись в передранкові сутінки:

 – Приймаю твоє прокляття, королево …

Світало. Сон таки й не йшов. Як і тоді…

***

   Коли вона заснула, він обережно вийняв руку з-під її голови. Вкрив накидкою, вийшов на подвір’я.

 Вартовий сидів біля будинку, час від часу підкидаючи дрова у багаття. Шарам присів поруч

  – От не думав, що зустріну тебе  в такому місці, Богарію.

 – Ми завжди там, де добре платять – Усміхнувся вусань, пригладжуючи оселедець.  – А в цьому гадючому кублі ціни на охорону чи не найвищі в Меровії.  Як могла  Сторожова Гільдія втратити такий ласий шмат? І не мати тут своїх людей?  Тому тут нашого  брата багато. Бо хоч і небезпечно, зате зарібок вдвічі вищий.

 – Добре, що ти за головного. Я буду спокійний. Рада під надійним захистом.

– Та вона сама, дівка, – вогонь! Не дасть себе зобидити. Сьогодні стояла зі мною на мечах. І ножі вправно кидає. І з лука може стрілити. Видко породу.

 – Є в мене до тебе особиста справа. – перебив його Шарам. – Що не стосується Гільдії.

  Богарій слухав, хмурився, стурбовано вибиваючи попіл з люльки. Взяв неохоче невеличку, скляну, прозору фіалу з темною рідиною, що її йому передав маг. Покрутив, розглядаючи, і відклав в сторону.

 – Не розділяю, те що ти задумав Шарам. Недобре се діло.

 – Іншого виходу немає. Якщо не повернуся до місячної повні – то, мабуть не повернуся вже ніколи.

За цим контрактом — тінь Некромантів Віпарії. Дуже могутні та злі сили.

 Богарій неохоче кивнув:

– Зроблю як скажеш. Хоч неохота се мені й не вважаю то правильним. Не заради золота. І не через присягання Варти, що дав. В боргу довічному я перед тобою Шарам. Врятував ти тоді мене та мою родину.

Шарам поплескав його по плечах:

 – Може й неправильно, Богарію. Та я вже вирішив. І запам’ятай. Три краплини  у воду чи напій  – ні більше, ні менше.

*****

    Перші вітрила їх кораблів вони побачили пообіді. Білі, зі смарагдовими стягами та рунами на парусах.  І з того часу йшла шалена гонитва, в якій вони  хоч і потихеньку, але програвали.  Не допомагали ні додатково виставлені вітрила, ні магічні вітри.

 Харед підійшов до Шарама, який мовчки спостерігав за переслідувачами.

 – Що знов вичаруєш, якесь страшидло?

Шарам хитнув головою.

–  То лише ілюзія. А будь-яке марево буде легко буде розпізнане їхніми магами, що, безумовно, теж  пливуть на тих кораблях. А що пізнане – то розвіяне буде, без зусиль особливих.

– І що ж нам залишається маг? Схилити голову? –  Гнівно запитав Харед.

Шарам глянув на нього.

–  Нам потрібно дотягнути до заходу сонця.

Харед скривився.

–  Добре маг. До сутінків дам тобі час.

   Вони майже їх наздогнали, коли сонце сховалося за горизонт. Вони вже  бачили обличчя лицарів, що перевіряли обладунки та зброю. Чули  бойовий клич та погрози.  Навіть кілька стріл плеснули у воду біля їх бортів. Мабуть, не втерпів хтось з юних воїнів показати своє молодецтво.

     Чарівник відчув у ефірі вібрацію чужої магії. І  випереджаючи ворога, заговорив-заспівав, вимальовуючи, своє магічне плетиво.

 Сутінки впали швидко. Неприродно швидко. Вкривши море непроглядною темрявою.   Небо спалахнуло різнобарвними  кольоровими вогнями. Це маги морського народу вичаровували світні кулі  — розганяючи мряку. З-під рваних чорних хмар боязко виглянув брудно жовтуватий плямистий місяць, освічуючи водну гладінь. І вітрильники на ній. І це були кораблі не Морського народу.

 

  Вони випливали ніби з нізвідки, чи то з глибини моря, чи то з нічної темряви, куди не досягало магічне світло.  Вітрильники – привиди, які не відкидали тіні. З пошматованими гнилими вітрилами, зі струхлявілими обламками  щогл, з проламаними в бортах дірками, що порожніми очницями черепів зиркали в ніч, ніби вишукуючи живу плоть.

   Пливли не безцільно – в сторону Морського народу. Хоч на палубі не було ні душі, ні живої, ні магічної істоти, що могла б правувати. Пливли, як безтілесні духи  — без плюскоту,  без брязкоту такелажу, без лопотіння вітрил.

   Десятки  вогняних куль піднялися над білою флотилією і полетіли в сторону примарного флоту.

  Та флотилія не зникла, не розвіялася маревом, не пропала, як привиддя. То один, то другий спалахував  смолоскипом. Падали щогли, жадібно лизав вогонь стару, зогнилу парусину, тріщав та ломився зіржавілий такелаж, розліталися на струхлявіле шмаття дерев’яні надбудови.  Але більшість примарних кораблів  досягли мети.

  І коли перші кораблі Привиддь кинули абордажні дошки та гаки — ніби  з нізвідки – з  чорних ямищ-трюмів та палуб, темною рікою на Морський народ  хлинули десятки та сотні різних потвориськ, мертв’яків та напіврозкладених скелетів.

     Вітрильник Шарама під усіма парусами тікав від морської січі, як кипіла на морі. Від криків жаху та бойових кличів, від рику та нелюдського виття. Від брязкоту зброї та скрипіння кісток. Від вогненних спалахів  та сліплячих куль.

  Оминаючи все нові та нові вітрильники флотилії  Примар, що випливали з ночі. Які, ніби не помічаючи їх, пливли на звуки морського бою.

Битва лютувала..

***

Митний огляд добігав до кінця. Але це Шарама турбувало найменше.

  Чого варте золото на бойовищі?  Там де летить в тебе спис чи стріла? Опускається на шолом бойова сокира чи дворучний меч? Де от-от відділять твою плоть від кісток чари некроманта чи спопелить вогняна куля мага?

  А те що пристань незабаром стане місцем кривавої різанини він сумнівів не мав.

  Онде в західній частині видніється кілька фігур в чорних халамидах некромантів Віпарії.  А ті бузувіри  навколо них, підозрілого вигляду…  То, мабуть, перевдягнуті легіонери.

   А від східної частини – де причалив один з обшарпаних в битві кораблів Морського народу – вже пробирається крізь натовп невелика група високих, білявих  в зелених накидках та білих обладунках воїнів та магів Народу Моря.

  Це добре розумів і Магістрат міста. Саме тому, мабуть, міської варти було в кілька разів більше ніж зазвичай. І точно всі члени Гільдії бойових магів, які були в місті.

– Пахне війною маг. – Шарам  обернувся. Харед з кривою усмішкою теж спостерігав за цим дійством.

  – А що то за сили ти прикликав в цю ніч? Це була не ілюзія.  Але, щоб хтось зі смертних зміг прикликати армії Пекельного Вивороту – і залишитися живим? Не чув ніколи про таке.

Шарам глянув на нього.  І повернувся до пристані.

– Так. То була не ілюзія, а магія «Чорного зерцала».  Але в кожного свої секрети Харед. У вас свої, в мене свої.

Харед криво посміхнувся і, нічого не сказавши, рушив  до митника, який вийшов з паперами.

 Міська варта оточила щільним напівколом частину причалу, куди почали виводити полонених.

   Харед, про щось тихо розмовляв з одним з некромантів, вказуючи на доньку морського царя, яку вже вивели разом з іншими на пірс.

–  Віддайте нам наших дітей! Це останній шанс зупинити кровопролиття!

  Вони обернулися. Перед шеренгою міської варти стояв вже знайомий Шараму старий в зеленому плащі з чорною перлиною в золотій діадемі.

 – Старий, ти вже запізнився. Товар продано. – Зареготав Харед. Його співрозмовник теж вишкірився в подобі усмішки.

Бранці захвилювалися. Дехто з  менших дітей  почав хлипати.

  Воїни морського народу оголили мечі. Теж саме зробила міська варта. Наперед виступили кілька бойових магів Магістрату з очевидними намірами.

 –  Ніякого продажу не може бути, доки зі мною не розрахувалися!  – Голос Шарама підсилений магією гучно рознісся пірсом.

 Харед глянув на нього презирливо. І кивнув митнику:

– Яка там митна вартість вантажу?

–  Загальна вартість  — сорок тисяч двісті золотих. – Запопадливо відповів той.

Харед  кинув своєму помічнику :

– Відрахуйте йому його чотири тисячі.

Розвернувся і хотів продовжити розмову з незнайомцем в чорному.

 – Ти хочеш порушити угоду, Харед?

Той розвернувся, не розуміючи :

– Про що ти Маг?

– Згідно з умовами контракту, я визначаю ціну на власний розсуд.

Харед мовчав, не допетравши про що веде мову маг. Шарад кивнув митнику:

– Яка митна вартість невольників?

 Митник глянув в декларацію.

 – Оцінені всі кагалом у дві тисячі чотириста золотих, згідно з розцінками вільного міста.

Шарам повернувся до Хареда :

– Згідно з умовами контракту, Охоронець може запросити в оплату не більше десяти відсотків вартості товару. В контракті не вказано, яким способом має бути внесена оплата  — грошима чи товаром.  Тому я вибираю  як оплату — невольників.

Харед засичав  і вихопив ніж.

– Ти отримаєш золото або смерть, маг!

Але він не встиг зробити навіть кілька кроків. Над ним яскраво спалахнула золотиста руна, і воїн  без свідомості повалився на бруківку.

Чорний некромант підняв руку –  але зупинився, побачивши, як  назустріч йому ступило кілька магів Магістрату. Трохи постоявши мовчки, він розвернувся і зник у юрбі.

Головний Маг Торгової Гільдії  голосно проголосив:

– Ніхто не може порушувати закони вільного міста!  Охоронитель доставив вантаж і має отримати оплату згідно з контрактом!

Юрба  схвально загула.

  Головний Маг Гільдії  та старий з діадемою підійшли до Шарама.

 – Ми б хотіли б владнати питання стосовно викупу бранців. Самі розумієте, що це питання дуже турбує Магістрат. Ніхто не хоче війни.

Шарам посміхнувся.

– На жаль нічим не можу допомогти.

Вони настрахані та з пересторогою глянули на нього. Шарам усміхнувся.

 – Не можу торгувати людьми. Я дав присягу перед Навчителем і нашим Братством, ніколи не обмежувати свободу будь-якого живого створіння.

  Шарам ступив повз здивованих магів, створив синьо-жовту мерехтливу руну, яка піднялася високо над причалом  і голосно прокричав:

– Оголошую всіх бранців  — вільними!!!

Руна розлетілася різнобарвними вогнями гучного феєрверка.

   Здійнявся неймовірний крик і галас. Стрій варти розпався. Здійнявся неймовірний гармидер та лемент – крики захоплення та  радості,  сміху та сліз полегшення. Всі змішалися в одній гомінкій, щасливій юрбі. 

  Дуже зручний  гармидер для того, щоб накинути  на себе ілюзію непомітності та тихо розчинитися у натовпі.

  ****

  Шарам вийшов з храму, мружачись. Після притлумленого мерехтіння свічок собору – денне здавалася особливо сліпучим.  Він закинув голову, задивляючись на блакитне небо, що де-не-де було поцятковане маленькими білими хмаринками. Як добре було вдихнути свіже морське повітря, після задушливої, сповненої важкого запаху людських тіл та  різких ароматів ладану тісної церковки.

 – Подайте пане, заради Спасителя!

  Десятки рук потяглися до нього, просячи милостині. Жебраки та жебрачки в брудному лахмітті,  яких завжди було безліч біля таких місць, обступили мага. Чіпляючись за одяг, за руки, за ноги.  Випрошуючи милостиню.

– Дайте копійчину на хліб!

  Шарам засунув руку в кошіль, вишкрібаючи звідти пригорщу мідяків, коли раптом з лісу  рук   вистромилася  одна з кинджалом. І вправним вивіреним порухом завдала кілька швидких ударів в живіт.

  – Оплата від Імперії! – Зашипів вбивця і кинувся навтьоки.

 Шарам відчув гострий біль. Відчув, як пішов світ обертом. Похитнувся і повільно осів на дорожній камінь.

  Стенали жінки, плакали діти, голосно горлали чоловіки. Тривожно вдарив дзвін. Та  Шарам цього вже не чув.

  Міг лише бачити. І останнє, що зобачив, перед тим як провалитися в чорноту безпам’яття, — це  блакитне небо, в якому вітер гнав ліниві маленькі білі  хмаринки.

  Хмаринки, яким було байдуже на всі людські турботи та страхи. Байдуже на крики, сльози. На тіло в чорному плащі, що лежало розпластавшись на землі, плямуючи камінь червоним.

***

– Потрібно пливти, панно.

Рада, що сиділа на підвіконні, повернулася до Богарія.

– Так, чекати більше не можемо. Повня вже минула. І ми попливемо. Тільки не в Бескад. Ми попливемо в Сатор шукати Шарама.

Богарій спохмурнів.

– Шарам наказував нам відвезти вас в Бексад, якщо він не прибуде до повні, для вашої ж безпеки.

– Тобто, я маю ховатися і чекати, доки мій наречений в небезпеці? – Дівчина підвелася й очі її гнівно зблиснули. – Я Рада Арденська! З роду великих хаганів Зелених Рівнин! Ніхто з мого роду не заплямував себе боягузтвом! Збирай всіх, хто підписав з нами контракт.  Випливаємо післязавтра.

  Вона холодно відвернулася до вікна, даючи знати що розмова закінчена.  Богарій кивнув та вийшов.

 Через годину він повернувся з чашею  в руках.

– Ваш наказ виконав. Чи може панна зволить випити хоча б трав’яного чаю? Ви з самого ранку навіть крихти в роті не мали.

  Рада кивнула. Взяла чашку, ледь тремтячими руками та стала задумливо пити, дивлячись вдалину.

  За деякий час Богарій зайшов до неї в кімнату, підняв перекинуту чашу, поставив на стіл.  Обережно взяв на руки непритомну дівчину і поклав на ложе.  Дбайливо прикрив накидкою.

Підійшов до дверей та гукнув:

– Гей, Миколо. Клич носіїв паланкіна. Потрібно панну доставити на корабель.

Закрив двері, присів біля дівчини та гірко зітхнув:

– Ех панно, панно. Молоді ви ще. Не бачите де  хоробрість, а де божевілля,  де битва, а де самогубство…

****

 – Радість то яка!  Панна нарешті прокинулася! – Стара літня жіночка сплеснула руками. – А то спите, спите… Я вже перейматися стала!

–  Де я ? Що сталося? – Рада сонно мружилася від денного світла.

– Не хвилюйтеся. Серед добрих людей. Брат мій, Богарій, сказав, що підібрав вас  на березі океану.  Тільки ви, каже, і вижили після корабельної трощі.

   – Не пам’ятаю  -—Рада силкувалася згадати. – Останнє що пам’ятаю – як гинуло наше місто… А я…  Шукала корабель, щоб порятуватися. Нічого більше не пам’ятаю… Що сталося зі мною опісля… Нічого…

   Рада заплакала… Жіночка пригорнула її до грудей, цілувала і гладила по голові.

– Нічого доню, тепер все минулося. Ти серед добрих людей. Тобі не має чого боятися…

  Богарій ще постояв трохи у дверях, відвернувся, змахнув скупу сльозу, щоб ніхто не бачив і зайшов у господу….