Текст із достатньою кількістю води

Отже, мені потрібна книга з достатньою кількістю води…

Першим, звісно, спадає на думку “Соляріс”, але ні, він не підходить – розумний океан це все ж таки занадто для першого занурення… Що ще? В “Інтерстеларі” теж була ціла планета з безкраїм океаном, але він, здається, не був дружнім до людей; та й взагалі я не впевнений, чи існує до цього кіношедевру якесь літературне першоджерело. Ні, треба точно починати з чогось безпечного – басейн з “Великого Гетсбі” чи якийсь пляж зі “Старий і море”. Хіба ж мало книг з детальними описами морів та океанів?

Взагалі, якщо потрібна лише достатня кількість води – я б міг дістати копію власного диплому, але я ж там здохну від нудьги…

– Артуре, ну ти довго ще там копирсатися будеш? Чи ти теж там втопився вже? – Голос напарника висмикнув мене із роздумів про велику воду і таємничі перспективи, що раптово відкрив переді мною блокнот у шкіряній обкладинці. Той самий блокнот, який я прямо зараз збирався викрасти з місця злочину.

– Вже лечу. Як і очікувалося – тут глухо. Жодних зачіпок. – Моя відповідь луною віддзеркалилася від стін просторого кабінету і повернулася до мене уривком власних слів.

І правда, досить стовбичити тут, час діяти. Я востаннє подивився на мертве тіло бібліотекаря, що лежало прямо біля моїх ніг, – і, нахилившись, застібнув блискавку на чорному мішку.

Візуальний огляд – це, звісно, добре, але все ж треба дочекатися офіційного висновку експерта, який зможе підтвердити чи спростувати мою гіпотезу про цю дивну смерть. Бо все, що я знаю зараз, це те, що посеред одного з кабінетів головного архіву міської бібліотеки, в приміщенні, де заборонена будь-яка волога, лежить свіженький потопельник.

Жодних слідів навколо, жодних натяків на те, що тіло переміщували, жодного басейну, чи хоча б великого тазику в видимому просторі навколо. Гарантований висяк.

Особливо, якщо врахувати той факт, що я щойно сховав у внутрішню кишеню пальто одну з можливих зачіпок – особистий щоденник бібліотекаря. Ще десять хвилин тому він спокійно лежав у старому шкіряному портфелі, але варто було мені знайти його і прочитати кілька випадкових сторінок, як я зрозумів – мені потрібен час на детальне вивчення написаного. І що дізнатися про можливості, які він мені може відкрити – значно важливіше за доброчесне виконання обов’язків слідчого.

– Закругляйся вже, а? – Ден зазирнув в кабінет архіваріуса крізь невеликі бокові двері. – Хлопці вже внизу, зараз жмура заберуть – і можна додомку. Чи, може, по пивку?

– Ти щось знайшов? – Я зробив кілька кроків назустріч напарнику.

– Та ніфіга. Всі інші виходи і вікна зачинені зсередини. Жодного сліду води на підлозі, крім того, що з тіла натекло. Філігранна робота – знімаю капелюха. А в тебе що?

– Та кажу ж, глухо. Місцевий бібліотекар-архіваріус, прийшов зранку як завжди. На обід не вийшов, на дзвінки не відповідав. Охоронець зайшов перевірити, відкрив кабінет власними ключами – і знайшов мокре тіло в трусах. Одяг акуратно складений на стільці. Кілька книг на підлозі: всяке художнє – “Одіссея”, “Мартін Іден”, “Життя Пі”. На столі ще “Дюна” і “Мобі Дік”. Всі не архівні, з читацького залу, тож, схоже, просто читав на роботі – і зачепив, як падав.

Ден нетерпляче тупцював на місці, втім все ж уважно слухав кожне моє слово – професійна звичка.
На мить я замовк, згадуючи, як охоронець з теплом розповідав мені про доброго старого бібліотекаря, що мав звичку записувати всі свої відкриття з архівних книг в особистий щоденник, щоб потім поділитися ними з колегами.

Я кліпнув – і спогад розвіявся. Не треба Денові поки знати про зниклий речовий доказ. Тож я просто продовжив:

– Та навіть якби ці книги притягнув таємничий вбивця – шукати відбитки на бібліотечних екземплярах марна справа.

– Ага, є така фігня. Щось ще?

Я знизав плечима:

– Та, загалом, на цьому і все. Охоронець спробував привести дідуся до тями, а як не вдалося – подзвонив у поліцію і заявив про жмура. Каже, старого тут всі любили.

– Угу. Але ж не сам він себе втопив, а потім притягнув власне мертве тіло до столу? – Ден гмикнув собі під ніс і взяв зі столу книгу в пошарпаній супер-обкладинці. – О, “Дюну” я читав. І кіно класне. Але досить на сьогодні – погнали, пиво саме себе не вип’є, та й футбол сам себе не подивиться.

– Нє, вибачай, та я сьогодні пас. Вже маю плани на вечір. Хотів дещо почитати.

– Атмосферою навіяло? Отак, береш і кидаєш напарника на поталу долі. Ну добре, сподіваюся, що твоя сьогоднішня “почитати” хоч гарненька…

***

Вер. 18. Мені вдалося! Інструкція виявилася на диво детальною і зрозумілою. Тож попри мої сумніви у власних знаннях фарсі і деталях перекладу деяких слів, я все ж зміг пірнути!
Отже, для першого занурення я вибрав “Старий і море”. Завжди любив Гемінґвея, а тут такий шанс! Одразу запишу зручну цитату, щоб наступного разу не довелося шукати. “Старий ще звечора надумав вийти ген у відкрите море, і тепер, залишивши позаду запахи берега, кермував просто на свіжий вранішній дух океану. Вигрібши на те місце, що його рибалки називали великим колодязем, він побачив, як світяться у воді тропічні водорості, – там була несподівана западина завглибшки в сімсот морських сажнів, де у вирі, що утворювався від зіткнення течії із стрімкими урвищами дна, завжди кишіла сила-силенна всілякої риби.”
Іншим я б, звісно, рекомендував починати з опису якоїсь мілини чи взагалі басейну, але особисто я все ж не міг упустити шансу поспілкуватися з Сантьяго…

Я відсьорбнув гарячий чай з улюбленої домашньої кружки і перегорнув кілька сторінок назад, до вже знайомої мені інструкції. Схоже, бібліотекар перекладав текст прямо в щоденнику – деякі слова були закреслені, інші уточнені, біля кількох стояв знак питання. Але він не збрехав – інструкція була абсолютно зрозумілою.

1. Щоб пірнути у будь-який текст (примітка: схоже, мається на увазі тільки художній твір), потрібен завершений рукопис (примітка: друкована книга?) із достатньою кількістю детально описаної води: океан, море, річка.
2. Води має бути стільки, скільки дозволить зануритися вам у неї з головою (sic!) (примітка: ванни, схоже, буде замало, можливо, басейн чи фонтан теж підійде, треба дослідити).
3. Потрібно уважно прочитати опис води, відчути запах, смак, уявити все, що ще може бути навколо (примітка: підходить не всякий опис, тільки якісний, якщо написано просто “море”, то хоч десять разів прочитай – нічого не вийде). За потреби – можна проспівати вголос (уточнити слово?) (примітка: можливо, тут мається на увазі “перечитати”).
4. Закрити очі, глибоко вдихнути і уявити, наче головою вперед пірнаєш у глибину описаної води. Відчути її доторк до шкіри. Повірити (примітка: найважливіше!!!)
5. Для повернення – потрібно в деталях уявити собі місце, з якого пірнав, але заповнене достатньою кількістю води (примітка: краще описати завчасно і взяти з собою чи вивчити).
6. Повернення можливе тільки в місце, з якого занурювалися.

Отже, телепортнутися на Мальдіви не вийде. Шкода, на зарплату слідака не розгуляєшся морями…

Наступні пункти, починаючи з сьомого, були значно коротші і дописані ручкою іншого відтінку. Схоже, це вже не переклад, а особисті правила від бібліотекаря.

7. Вода буде справжня! Пірнув на глибину, трохи не втопився і змокнув до нитки.
8. Ніколи не пірнати в “Соляріс”. Ледь встиг назад повернутися.
9. Змін у книгах не лишається. Можна спілкуватися з ким завгодно і повертатися стільки разів, скільки треба (примітка: сюжет все одно не переписати, я намагався).
10. Час нелінійний, у нас завжди проходить лише 10 хвилин. За час обідньої перерви провів три тижні в “Одіссеї”.
11. Все справжнє. Сліди взаємодії лишаються. Поріз від ракушки заживає вже другий тиждень. Треба бути обачнішим!

Я ще раз перечитав останній запис. Потім закрив щоденник і гірко усміхнувся.

Старий дідусь-бібліотекар щодня приходив до свого кабінету – в кімнату, де заборонена будь-яка волога – і пірнав у вигадані моря й океани. Проводив обідні перерви, розмовляючи з персонажами чи просто гуляючи довгими неіснуючими пляжами. Повертався, вдягав сухий одяг, пив чай з термосу.
А потім щось пішло не так.

– Обачніше треба було, старий, – сказав я в порожнечу кімнати, зітхнувши. Порожнеча не відгукнулася.

Я прогорнув щоденник і ще раз перечитав запис кількамісячної давнини – той самий, що зачепив моє око ще в бібліотеці. Запис, завдяки якому я одразу ж повірив кожнісінькому реченню з інструкції і вмить почав думати про доречні для пірнання книги замість доброчесного виконання обовʼязків слідчого.

Січ. 2. Ремарка для себе на майбутнє: краще надалі пірнати з бібліотеки. Якщо щось піде не так, не хочу, щоб моє тіло пролежало кілька днів у порожній квартирі. Краще щоб знайшли одразу, навіть якщо я буду в одних трусах – бібліотекар, що втопився посеред бібліотеки. Безглузда картина краща за забуття.
P.S. Заздалегідь вибачаюся перед тим, хто мене знайде, це все моя клята цікавість.

Таких збігів не буває. Він точно знав, де і як помре, задовго до того як це сталося.

Тепер, прочитавши вже майже третину його щоденника, я розумів, звідки в нього така здатність до передбачень. Дивно, але читаючи його записи, я ні на хвилину не відчув сумнівів. Я вірив. Так, наче завжди знав, що це можливо. Ще в дитинстві, коли читав і відчував, що ще секунда – і я там. Не “ніби там”, а справді там. Виявляється, я просто не знав як правильно.

Нині ж нове знання палало в мені колючою іскрою. Щось абсолютно нове і незвідане виявилося можливим. І кожною клітинкою тіла я волів спробувати цей досвід на собі.

Треба буде дописати і собі кілька приміток: “Пункт 5. Доповнення: також для повернення – можна просто вмерти. Пункт 12. За можливості – не вмирати”. Я посміхнувся власному жарту і відклав щоденник убік. Для виконання останнього, щойно придуманого, правила треба було ретельно підготуватися.

***

Ніч пройшла спокійно. Мені снилося море. Океан. Ріки і озера. Безкінечна вода, яка чекає на мене. Вигадана вода, що відкриє мені безліч нових можливостей.

Для першого пірнання я вирішив обрати щось хоча й цікаве, але безпечне.

Давня наївна мрія – побачити русалок Небувалії. Дитяча книжка, в якій, попри безліч небезпек, ніхто не може загинути. Сподіваюся, що і я так само.

Зробивши ранкову рутину, я знайшов старі плавки і не менш стару, давно зачитану книгу Джеймса Баррі. По пам’яті відкрив майже одразу на потрібній сторінці:

“Затока Русалок. Якщо ви заплющите очі і вам пощастить, то зможете побачити розпливчасті ставки у прекрасних пастельних барвах, що виділяються на темному тлі. І якщо потім заплющити очі ще сильніше, ці ставки набирають обрисів і барви стають такі яскраві, що наступної миті спалахують. І якраз перед тим, як вони спалахнуть, можна побачити Затоку. Це найпростіший спосіб дістатися до неї з материка, лише на одну неповторну мить; а якби цю мить розтягнути ще на мить, то можна було б побачити піну прибою і почути спів русалок. Щойно вітер заявляє свої права на Затоку, як по воді біжить легкий дріж…”

Затока Русалок була найчарівнішим місцем, яке я тільки міг собі уявити. Особливо вдень. Справжня мрія.

Але перед тим як пірнути, я маю підготувати шлях відступу. Отже, потрібно просто описати місце, в якому я зараз, і уявно заповнити його водою. Старий бібліотекар пропонував ще й записати. Що ж, не буду нехтувати його порадою.

За кілька хвилин я окинув оком своє “творіння” на звороті протермінованого контракту про оренду.
Квартира Артура: маленька студія з двома великими вікнами і броньованими “за документами” дверима. Нове двоспальне ліжко, що займає ледь не півкімнати. Поруч із велюровим кріслом – кавовий столик, що нині слугує радше міні-баром. Велика і потріпана боксерська груша підвішена біля входу до ванної. Безглуздий пухнастий килимок прямо під нею. Велика книжкова шафа, яку трохи перекосило, тому одну з ніжок підпирає закордонний паспорт і тонка збірка якихось віршів. Шафа для одягу. Робочий стіл, завалений паперами. Старенький ноутбук і купа брудних чашок поруч.

Уявити, як все це перетворюється на величезний акваріум, виявилося зовсім не складно і навіть трохи смішно. Що ж, думаю, зі зворотним шляхом проблем не буде.

Я сів у крісло і знову взяв до рук “Пітера Пена”. Цього разу я вчитувався в кожну літеру і уявляв собі описане, як не уявляв ніколи до того – кожну деталь, кожний сплеск чарівної води. І ось коли Затока, осяяна сонцем і оточена екзотичними рослинами, нарешті постала перед очима, наче на фото, – я пірнув.

Аааааа! От лайно! Вода виявилася крижаною! Ще й гепнувся я в неї з висоти десь метри в два, якщо не більше. Тож кілька хвилин пішло на те, щоб зорієнтуватися, де низ, де верх, випливти на поверхню, вдихнути на повні груди і якнайшвидше дістатися берега.

Офіційно заявляю: перший досвід пірнання мені не сподобався – ледь відплювався від хоч і вигаданої, але абсолютно справжнісінької морської води.

Але те, що сталося після, – точно снитиметься мені ночами.
Сонце визирнуло з-за хмари – віддзеркалилося від поверхні води і осяяло кількох русалок з блискучими хвостами, що нині відпочивали на великих каменях на іншому боці затоки. Здається, моє падіння анітрохи їх не стривожило. Або ж я просто був їм не надто цікавий. Одна з русалок ліниво розчісувала довге блискуче волосся, інша співала щось мелодійне невідомою мені мовою. Яка ж неймовірна картина…

З-за кущів почулися веселі дитячі голоси. Невже я зараз познайомлюся з Венді і Загубленими Хлопцями? Подих перехопило від захвату – одна з моїх дитячих мрій от-от справдиться!

Я нахилився над водою, щоб оцінити, який вигляд я маю перед такою історичною зустріччю, – і застиг. Чорт, вони ж діти, а я – дорослий чоловік в самих плавках. Треба було продумати цей момент краще. Ну ні, давайте якось іншим разом познайомимося?

З цією думкою я відступив у тінь. Вони, звісно, не запам’ятають мого візиту, але якось незручно показуватися в такому вигляді. Це, звісно, мінус пірнання – одяг завжди буде мокрим, або, як у моєму випадку, майже відсутнім.

– Пірати! – Раптовий крик вихопив мене з полону роздумів.

От дідько. Зустріч з піратами не входила в мій план першої безпечної спроби пірнання. Треба повертатися якнайшвидше. Отже, маленька студія, заповнена водою до самої стелі. Ноутбук на столі, безглуздий килимок…

Пірнути додому виявилося значно легше, ніж у вигаданий світ. Мить – і ось я вже в кріслі, з волосся стікає вода, мокра дупа теж явно лишить відбиток на велюрі крісла…

Глибоко вдихнувши, я з усіх сил ущипнув себе за руку. Нічого не змінилося. Отже, це все було насправді.
Це. Все. Було. Насправді!

Я посміхнувся – напевно, вперше за останні роки по-справжньому безглуздо і широко. “Я побував у Небувалії” – ідеальне речення для резюме. Або для візиту до психіатра, що значно вірогідніше, почни я про таке розповідати.

Отже, що я дізнався важливого? Повертатися швидко – значить, я можу не боятися за своє життя і шукати пригод на голову, головне, щоб була буквально хвилинка в запасі для зворотного шляху.

Найнебезпечніший момент – саме пірнання, але я буду обачним, шукатиму найспокійнішу воду: басейн з “Великого Гетсбі”, тільки не перед фіналом, звісно, чи бухта Єднання з “Таємничого острова” в якийсь зі спокійних літніх днів, може, пляж з “Робінзону”… А ще ж є книги про пригоди на інших планетах!

Висушивши волосся і перевдягнувшись у сухе, я, сповнений захвату, повернувся за робочий стіл. Попри нове неймовірне хобі, робота є робота.

На пошті вже лежав висновок експертів. “Причина смерті Леона Анріса: потоплення, у легенях знайдена морська вода. Слідів переміщення чи іншого зовнішнього впливу не виявлено”.

Не розумію… Тепер я знаю, що навіть тонучи, все ж можна встигнути уявити собі шлях додому – це відносно швидка дія, максимум пара хвилин. Він пірнав безліч разів, тож втрату свідомості у воді хоч і не відкидаю, але вважатиму малоймовірною. З щоденника очевидно, що бібліотекар Леон обирав безпечну воду, виписував найкращі цитати, щоб не загубити шлях. Але що ж пішло не так в останнє пірнання старого? Що він не врахував?

Я вчергове відкрив щоденник на останніх двох записах – так, наче їхнє перечитування по колу зможе відкрити мені загадку смерті бібліотекаря.

Бер. 19. Хороша цитата для пірнання в “Мартіна Ідена”, там мілководдя і майже одразу підберуть на човні: “Раптом перед його затуманеними очима заясніла довга біла смуга. Це було дуже дивно. Смуга поволі ставала виразніша, і, придивившись до неї, Мартін зрозумів, що це білі хвилі Тихого океану омивають кораловий риф. Потім на смужці прибою він побачив маленького човника.”

Бер. 26. Чому Мартін такий егоїст?! Він міг би написати ще стільки хорошого, чи хоча б довірити мені свої ідеї. Це вже восьма спроба його розговорити…

На цьому записи обривалися. Як же ж так? Він багато разів пірнав в одну й ту саму книгу – і безпечно повертався, хоч і не досягнувши цілі. Що ж ти змінив, друже?

Замислившись, я почав перегортати одна за одною сторінки, спочатку заповнені акуратним бісерним почерком, далі порожні… Записи обривалися різко – наче бібліотекар ось-ось мав ще щось написати, але раптом передумав. Або не встиг. Я прогорнув порожні сторінки ще раз, уважніше. Одна з них виявилася грубшою за інші. Злиплося, чи що? Обережно підчепивши кутик нігтем, я потягнув – і сторінка піддалася, відкривши новий запис.

Запис без дати, через кілька сторінок після останнього. Рядки трохи навскіс, наче їх автор писав поспіхом чи в непевному емоційному стані – як людина, що повністю розчинилася у власній ідеї.

Я зможу його врятувати! Він пообіцяв розповісти мені про ідеї нових романів, коли “Маріпоза” пристане до берега. Брехун, він же знав, що його там вже не буде! Але мені все вдасться. Я стану єдиною людиною, яка знатиме, що ще міг би сказати світові Мартін Іден! Чому в романі про моряка так мало описів моря?

Цей запис втрачав структуру на кожному слові. Літери танцювали дивний танок, слова перетворювалися на потік свідомості… Але я читав далі. Останній рядок:

Я пірну в море перед фіналом. Я встигну доплисти до нього, перш ніж йому не стане дихання. Я не дам йому поставити крапку в настільки неймовірному житті.

Я прочитав ще раз кожне слово в передсмертному записі бібліотекаря. Ці його двічі підкреслені слова “перед фіналом” і тремтячі літери у “поставити крапку…” Невже, він мав на увазі…?

Щойно сенс цих рядків дійшов до мене, як я миттю захлопнув щоденник і кинувся до книжкової шафи. “Мартін Іден” знайшовся у другому ряду нижньої полиці, не перечитував його зі школи. Тремтячими руками я відкрив останню сторінку.

“Мартін був уже занадто глибоко. Він уже ніколи не випливе на поверхню.”

Очі ковзнули на останній рядок, внутрішній голос розмірено прочитав заключні слова роману.

“Він опинився в безмежній пітьмі. І тої миті, як він це збагнув, свідомість його назавжди згасла.”

От воно. От де бібліотекар помилився. Він сам писав, що змін у книгах не лишається і події неможливо змінити надовго. Тож навіть якби йому вдалося витягнути Мартіна на поверхню живим, він би не встиг повернутися до завершення роману: все ж, на те, щоб уявити собі зворотний шлях, потрібен був хоч і короткий, але час. Час, якого остання крапка не давала.

Я застиг, тримаючи розкриту книгу. Леон провів роки в морях і океанах, розмовляв з людьми, яких і не існувало на світі, – і загинув наодинці в своєму кабінеті. Загинув тому, що несамовито бажав продовжити улюблений сюжет, фінал до якого давно написано.

Кинувши книгу на стілець, я взяв зі столу червону ручку і, відчуваючи себе вандалом, вписав у чужий щоденник ще одне правило – те, яке бібліотекар на ім’я Леон так і не встиг усвідомити.
Найважливіше.

12. Ніколи не залишатися в книжці після фіналу! З останньою крапкою зникає сама можливість життя, хоча тіло й повернеться. Остання крапка – це гарантована смерть для пірнальника.

Подивившись на список правил ще раз, я взяв іншу ручку, зі звичайним синім чорнилом і дописав останній пункт. Маленьке побажання наступникам.

13. Спробуйте не вмирати. Це дуже погана ідея у світі, де можна прожити тисячі життів.

Справу було завершено, відповіді знайдено, тож я просто підійшов до крісла і знесилено впав у нього. Що ж, вбивство у зачиненій кімнаті розкрито, але правда про смерть нещасного бібліотекаря має лишитися у таємниці. Хоча, певно, все ж розкажу Дену про те, що істина – у воді.

Ох, як би я волів розповісти всьому світу про відкриті Леоном можливості пірнання. Скільки б мрій здійснилося водночас. І скільки б сталося смертей після… Смішно: cхоже, я не надто сильно вірю в людей та їх здатність ставити обережність вище за цікавість.

І все ж, колись я обовʼязково передам це дивовижне знання далі – але лише тим, хто зможе виконати пункт номер 13.