Про що співають кити

          Сліпий сонарник кинув у вогнище щедру жменю морської солі й криво посміхнувся:
          — То що, малеча, хочете байку?
          Дітлашня біля ватри загуділа й заплескала, втомлені дорослі схвально закивали головами. Байку, звісно, хотіли всі, най і стару, як безкраїй Тетис.
          Сонарник кинув ще одну жменю солі у вогнище. Вогонь у ньому тихенько затріщав, сторожко пустив іскри у синє-чорне небо й одразу ж сором’язливо схилився від солоного вітру.
          — Спочатку, — почав старий, — спочатку не було нічого.
          Він замовк й обвів натовп своїми білявими, порожніми очима, які вже давним-давно нічого не бачили. Сліпий сонарник… Він був одним із тих, хто віддав свій зір глибині, і натомість не отримав нічого.
          Ідаш сидів біля вогнища набагато ближче, ніж дозволяв собі зазвичай й ловив кожне його слово. Не тому, що не знав її, ні. Просто цього разу ця історія відгукувалася по особливому.
          — Нічого, отже, не було, так, — продовжив сонарник, — ні води, ні островів. Порожнеча тільки сама. Темна й холодна. Слизька, як протухла рибина, й густа, як риб’ячий жир.
          Хтось у натовпі тихенько, по доброму реготнув. Голос старого рокотливо шелестів собі хвилею далі:
          — Було лишень мовчання й тиша.
          Навколо ватри збиралося все більше і більше людей. Рибалки, збирачі коралів, механіки з навігаційного острова, що сусідив з сонарним. Всі вони слухали сліпого, що сидів навпроти Ідаша і ніби сканував хлопчика своїми білими очима.
          — А потім з’явився звук, — сонарник підняв з піску конх й дмухнув у нього.
          Глухий, тягучий гул рознісся островом, вдарив вібрацією по натовпу. Ідаш відчув, як щось у нього всередині стислося. Він не знав чому, але саме цей момент у всій розповіді був найважливішим.
          Сліпий посміхнувся:
          — Не такий звук. То було як…, — на секунду він замовк, а потім вдарив себе кулаком у груди, — було як імпульс. Як перше бажання існувати. Так зародилося серце Океану. Воно билося, і разом з тим стукотом у порожнечу прибувала і прибувала вода, аж поки Океан не заповнив її всю, і він не залишився сам на сам з чорнотою.
          Він притулив конх до вуха і прислухався. Чоло його вкрилося зморшками. Старий нахмурив сиві кудлаті брови, ніби почув те, чого інші почути ніяк не могли, і частково це було правдою.
          — Але, — продовжив сонарник, — Океану було сумно самому. У тій суцільній порожнечі, розбавленій лише стукотом його гарячого серця, він, Океан, співав. Співав чорноті, аж поки та не відізвалася і не заспівала у відповідь. І тоді Океан відчув, як десь на глибині, у ньому зароджується щось могутнє. То була не течія і не хвиля, то зароджувалося життя.
          Старий провів рукою по мушлі.
          — Істота всередині Океану росла довго. Довше, ніж існує кохання. Навіть довше, ніж існує страх. І коли вона вперше розплющила очі – з’явилося світло…Так народився Аллансі, — тихо промовив сонарник, — перший і останній з великих китів. Він був білий, як морська піна, як вимита солоною водою кістка. Він світився золотим сяйвом у темряві глибини, і там, де він пропливав, народжувався день.
          Сліпий підняв голову, ніби хотів подивитися кудись далеко за межі вогнища.
          — Океан полюбив його, — продовжив він, — бо вперше у своєму довгому житті почув не глухе відлуння безодні, а спів, адже Аллансі співав так, як вміють співати тільки кити. Було у тому співі те, чого не знав навіть сам старий та мудрий Океан – прагнення бути не тільки безмежним, а й… близьким.
          Аллансі розсікав собою воду, і там, де він плив, з’являлися теплі течії. Аллансі дихав – і з його дихання народжувалися вітри. Аллансі пірнав – і у світлі, що йшло від нього, навіть у найтемніших глибинах, зароджувалося життя.
          Він розсікав собою океанські хвилі багато століть поспіль, і були тільки він та океан. Аж поки великому Аллансі не стало самотньо…
          Сліпий сонарник перевів погляд своїй білих очей на Ідаша, і хлопчику чомусь здалося, що той його бачить. Бачить наскрізь своїм внутрішнім зором.
          — Самотність, — повів далі старий, — це дар океану і його прокляття. Кожне серце рано чи пізно вчиться приймати його, або… гине, не впоравшись з болем.
          Ідаш стиснув кулаки.
          — Великий Білий Кит вірив, що десь на твердій землі його чекає споріднена душа. Аллансі шукав межу. Шукав край океану. Шукав, де закінчується вода, але, — сонарник тяжко зітхнув, — правда була у тому, що океан краю не має. У момент, коли Аллансі зрозумів, що ніколи не знайде берега, він припинив плисти й… застиг на місці, і більше ніколи не співав.
          Навколо ватри стало зовсім тихо. Сонарник стиснув конх у руках.
          — Великий Аллансі вмирав, і з його останнього подиху народилися перші люди – Айла і Тік-ван-Ту. Великий Аллансі помер, і там, куди течії Океану прибили його зотлілі кістки, виникли острови. Ми ходимо по ньому. По його могутньому скелету. Ми носимо у собі частинку світла Аллансі… А Океан, — старий знову притис мушлю конху до вуха, — досі співає його кісткам, бо любить і вірить, що його кохана дитина колись відповість…
            Сліпий сонарник повільно опустив мушлю. Тихенько тріскотів вогонь. Люди довкола ватри дивилися, як жовтогарячі язики полум’я, неквапом лижуть хмиз, і кожен думав про своє.
          Один тільки Ідаш дивився у темряву на межі світла. Туди, де біля самої кромки води сиділа загорнута у ковдру Іллая.
***
          — Ти… чого тут сама? — заледве вичавив з себе Ідаш.
          Вогонь лишився за спиною, голоси дорослих розчинилися у шурхоті хвиль, світ звузився до вузької смуги світла на обрії й темного силуету Іллаї.
          Питання було дурним, і за звичайних обставин вона не втратила б нагоди дорікнути цим молодшому братику. Мовляв, не дитятко вже, мав би скумекати: сонарнику тиша потрібна й зосередження, як хоче розпізнати, яку історію сьогодні розповідатиме океан. От тільки обставини вже давно були незвичайними, і у свої одинадцять Ідаш ніяк не міг того прийняти.
          Іллая мовчала. Вона сиділа майже нерухомо, опустивши резонатор у воду, і лише тонкі, ледве помітні кола розходилися від нього водяною поверхнею. Ідаш сів поруч на вологий пісок й почав мовчки, не без заздрощів, розглядати резонатор.
          Пристрій у руках дівчини був дивним поєднанням грубого ремесла механіків і витонченої техніки океанічних біоінженерів. Витягнутий, еліптичний корпус з відполірованого темного каменю чимось нагадував старі човни. Його оперізували тонкі металеві жили, що сходилися до вузького кільця на кінці. Всередині корпусу, під напівпрозорою вставкою, ледь помітно тремтів слабкий пульс світла, ніби прилад не просто вловлював звуки, а відповідав на них, жив у такт невидимим хвилям, що проходили крізь нього, підіймався вгору металевими вусами й переходили вібрацією аж на срібний обруч, що прикрашав собою голову юної сонарниці.
          Ідаш дивився на нього й поволі ковтав слину. Навіть коли він опанує свій простенький та дешевий навчальний резонатор, цей не отримає однаково. Цей колись належав їхній матері, й Іллаї він дістався у спадок.
          — Іллає, — тихенько покликав сестру ще раз.
          Та тяжко зітхнула, витягнула резонатор й сердито струсила з нього воду.
          — Ну, чого тобі? — буркнула.
          Ідаш знітився:
          — Там Різо байку говорить.
          — Знов про великого Аллансі?
          — Ага.
          Іллая скривилася:
          — Отже далі говоритиме про те, як Океан покарав Айлу та Тік-ван-Ту. До чогось нового ще не скоро дойде. Набридло. Краще вже тут посиджу і послухаю океан.
          — І про що він сьогодні говорить? — запитав боязко Ідаш. — Розмовляти з «такою» сестрою він не навчився і досі.
          — Ні-про-що, — якось по складах відповіла Іллая, — просто слухаю. Китів хочу почути.
          Ідаш вирячився на цифри, що фосфоресціювали на резонаторі.
          — Китів на цій частоті не чути, — набурмосився він.
          Останнім часом сестра згадувала про океанічних велетів настільки часто, що його це починало лякати. 
          — А цього чути, — вперлася Іллая, — ось, послухай.
          Вона зняла обруч з голови, обережно переклала його на голову  Ідаша, і повільно занурила резонатор у воду. Малий нахмурив брови й приготувався слухати.
          Спочатку Ідаш почув лише знайоме шурхотіння хвиль, що перекочувалися десь біля берега, але дуже швидко цей поверхневий шум відступив, розчинився, і відкрив під собою цілий пласт більш глибоких, прихованих шарів звуку, які тепер відчувалися несподівано чітко.
          — А…, — хотів запитати сестру, але та випередила.
          — Цей не такий, як у тебе. Навчальні можуть проводити соніфікацію лише у вузькому діапазоні. Приблизно від десяти до двадцяти кілогерц. Це те, що мозок може більш-менш стабільно сприймати без підготовки.
          Ідаш кивнув. Це він вже знав.
          — А оцей – професійний, — продовжила Іллая, — діапазон у нього просто широченний. Охоплює приблизно від часток герца та аж до сотень кілогерц, соніфікує й дозволяє нам чути без шкоди для себе. Ти ще замалий, звісно, але якщо трошки спробуєш попрацювати з повним спектром, нічого з тобою не трапиться. Тільки, — вона на хвилину зам’ялася, — татові не кажи.
          — Ага, — кивнув з захватом Ідаш і прийнявся досліджувати досі незнайомі для себе діапазони. 
          З цим резонатором навіть на глибині кількох метрів вода вже звучала інакше: там рухалися дрібні риби, і він чув це як легке, нерівномірне потріскування, майже як дріботіння дощу по тонкому листю, тільки цей звук був об’ємніший, густіший, ніби кожен рух маленького тіла залишав у воді короткий, швидкий слід.
          Трохи нижче  (десь на десяти, може, п’ятнадцяти метрах) було чутно, як плавають великі риби: тунці, баракуди, молоді акули. Їхні рухи були важчими. Ідаш мимоволі затамував подих, відчуваючи, як масивне тіло розсікає могутнім хвостом воду.
          Ще глибше було чутно, як скат заривається у пісок. Впізнати його було досить просто. Ще нижче з’являлося щось на кшталт повільного скреготу, ледь помітного, але дуже впертого. Ідаш прислухався і раптом зрозумів: це рак, який повзе по камінню, обмацує дно, знаходить чужий панцир і намагається приміряти на себе новий дім. А ще глибше, на межі сприйняття, десь дуже-дуже далеко, на глибинах, куди не доходить світло, де на особливих, глибоководних станціях працюють остров’яни,  він відчув повільний, майже непомітний гул.
          Він різко зняв обруч. Іллая уважно дивилася на нього.
          — Ну? — тихо запитала вона.
          Ідаш скуйовдив рукою волосся і ще раз ковтнув повітря, ніби щойно різко винирнув з глибини на поверхню.
          — Риби, — сказав він після паузи. — На різній глибині… Скат… Рак… І щось дуже глибоко… Тектонічні плити, мабуть, — він знизав плечима, намагаючись звучати буденно. — Ніяких китів.
          Іллая довго дивилася на нього, ніби шукала в його словах брехню, а потім раптом хитро посміхнулася й примружила очі:
          — А я кажу, що є кит. Он, диви! — й вказала рукою на водну блакить.
          Ідаш подивився туди та відчув, що йому сперло подих.
          Від берега, прямісінько з-під острова, відділилася тінь. Вона стрімко пливла далі, в океан, віддалялася від них, і тепер вже можна було розрізнити її контури. Довге, вигнуте тіло з розкішними віялами плавників розтинало воду плавними, вишуканими рухами, й пливло далі до обрію. Туди, де срібляста місячна доріжка єднала океан і небо. І вже там, вода раптом здійнялася, спінилася, ніби щось зсередини підштовхнуло її вгору, розірвало звичну гладь, і з цієї зламаної, киплячої блакиті повільно, майже урочисто піднявся хвіст, гучно вдарив по воді й зник у бурхливих хвилях.
          — Аллансі! — не зміг стримати захвату Ідаш. — Ти бачила, Іллає? Кит! Він був білий! Це був Аллансі!
          Та сховала резонатор у сумку й кинула на брата сумний погляд:
          — Не думаю. Це самиця скоріш за все. Самці зазвичай менші.
          Ідаш закліпав на сестру очима:
          — Аллансі теж чималий!
          Іллая хотіла щось відповісти, аж рота відкрила. На цілу довгу хвилину на її обличчі промайнув майже забутий вираз безтурботної легкості, Ідашу навіть здалося, що ось воно: от-от вона схопиться на ноги, розкуйовдить йому волосся й вигукне: «Ну і впертюх же ти, малечо!», але того не сталося. Іллая лише тяжко зітхнула й буркнула:
          — Схоже, мені час. Допоможи підвестися. Маю тепер що обговорити з батьком.
***
          Батько стояв біля панорамного вікна і дивився на океан. Він не обернувся, коли вони увійшли, не проронив ані слова. Лишень стояв і дивився, і для Ідаша це було ще гірше, ніж якби він кинувся до них і почав кричати, розпитувати чи вимагати пояснень.
          Тому хлопчик налякано тримався за спиною сестри, і навіть боявся переступити поріг. Чомусь йому здавалося, що старий світ, світ, де все просто і зрозуміло, неодмінно зникне, якщо він це зробить. Точніше, навпаки, сам він, Ідаш, вийде з кімнати атріуму геть іншою людиною.
          Це дурне передчуття винирнуло на поверхню разом з китовим хвостом і тепер оселилося у душі хлопчика, й нікуди не збиралося йти.
          — Я знаю, — нарешті порушив тишу батько, так і не поглянувши на них, — вже весь острів гудить.
          Іллая відповіла одразу. Вона чекала цього моменту дуже давно і встигла прожити його сотні разів у своїй уяві:
           — Я йду з нею.
          Ідаш відчув, як у нього всередині щось різко обірвалося, і від цього раптом стало важко дихати.
          — З нею? — тихо спитав батько. — Чому ти так впевнена, що це самиця?
          Іллая не відвела погляду:
          — Бо я кликала її й вона прийшла.
          Ідаш не витримав.
          — Ви чого це? Це ж просто кит! — різко випалив він, роблячи крок уперед, хоча й сам не помітив, як зрушив з місця. — Просто великий кит, який заплив сюди, як і всі інші!
          Його голос прозвучав занадто голосно у напівпорожній кімнаті атріуму. Так, ніби він намагався когось перекричати.
          Іллая навіть не здригнулася.
          — Ти ж сам знаєш, — тихо сказала вона, – кити до нас просто так не запливають.
          — І що? — перебив він. — Це нічого не означає! Не потрібно тобі йти за тим дурним китом!
          Вийшло зіжмакано. Він говорив швидше, ніж встигав думати, слова сипалися, ламалися, наштовхувалися одне на одне, але зупинитися Ідаш вже не міг. Він не до кінця усвідомлював, що стояло за цією фразою: «Колись я піду за китом», але інтуїтивно розумів, що нічого доброго.
          — Це не… — він запнувся, ковтнув повітря. — Це не причина йти… за ним.
          Останнє слово він майже прошепотів. Батько нарешті повернувся до них обличчям, і обидва побачили, що він білий, як пісок на березі.
          — Він має рацію, Іллає, — сказав він, і в цих словах було чути м’яке батьківське прохання.
          Іллая не відвела погляд:
          — Закон Рідо Лансі. Ти обіцяв.
          Ідаш різко повернувся до батька:
          — Та який ще закон?! — у його голосі вже не було злості, тільки відчай, страшний та некерований. — Це ж…
          Він не зміг договорити, бо раптом усвідомив. І тоді він подивився на Іллаю. Дивився довго, прискіпливо, ніби вперше побачив.
          — Ні, — тихо сказав він. — Ні.
          Іллая мовчала.
          — Скажи, що це не про тебе, — він підійшов до сестри й обережно, ніби боячись, що вона зникне, взяв її за руку. — Скажи, що ти… 
          Вона подивилася на нього, і в її погляді не було ані жалю, ані вагання.

         — Вибач, малечо. Мали б сказати раніше, але хотіли, щоб у тебе лишилася бодай дрібка дитинства, — Іллая кинула швидкий погляд на батька. — Тейхо спробували все, братику. Нічого не допомагає.
          Ідаш відчув, як усе всередині нього почало розпадатися на дрібні, несумісні шматки.
          — Брешеш, — сказав він раптом. — Це… Це якась маячня. Прилади їхні ж… Ліки… Ти ж сама казала…Вони… — Він намагався підібрати слова, хоча навіть у свої одинадцять Ідаш розумів, що звучить це все безглуздо, слабко, але зупинитися вже не міг, бо це була остання надія, за яку він тримався з усіх сил.
          — Вони помиляються, — сказав він уже голосніше. — Вони завжди помиляються! Ти ж не віриш їм більше, ніж…
          Ідаш замовк. Нарешті зазирнув сестрі у вічі та зрозумів: вона вірить. І не приладам чи знанням тейхо, а власному тілу.
           — Я не піду, — раптом сказав він, але одразу ж виправився, збившись. — Тобто… ти не підеш. Я тебе не пущу.
          Це прозвучало майже по-дитячому, якось трагікомічно, зважаючи на ситуацію, що склалася. Іллая ледь помітно усміхнулася.
           — Ну, дріб’язку, мене ти точно не втримаєш, — тихо сказала вона. — Це мій вибір.
          Батько, який до того лише сумно спостерігав за їхньою суперечкою, і дивився на доньку так, ніби не міг надивитися, нарешті подав голос:
          — Іллає… Не обов’язково ж так.
          Та лише зітхнула:
          — Просто мені здається, що там це матиме більший сенс.
          Ідаш різко хитнув головою і раптом видав дуже дорослу для свого віку думку:
          — Який сенс прискорювати те, що станеться невідворотно? — голос його зірвався. — Який сенс квапитися, якщо ти однаково…
          Він різко зупинився. Вимовити це слово Ідаш не міг. Воно було занадто великим. Занадто значним. Остаточним. Він різко вдихнув, стис кулаки так, що короткі нігті вп’ялися у шкіру й вперто намагався не розплакатися.
          — Ти ж… — він глянув на неї, і голос його раптом став тихим, а на обличчя навернулися сльози. — Ти ж моя сестра і я кохаю тебе.
          І це було єдине, що він насправді хотів сказати від самого початку.

          Іллая нахилилася до нього й витерла самотню сльозинку, що вже котилася обличчям:
          — Саме тому я на це зважилася, — відповіла вона.
          Ідаш опустив голову, і раптом відчув, як щось гаряче підступає до горла, як дихання збивається, як слова більше не складаються у речення, і вперше за весь цей час він не намагався це зупинити.
          Батько відвернувся. Іллая стояла нерухомо. І тільки океан десь далеко, за стінами, продовжував шурхотіти. Хвилі набігали на берег повільно і невідворотно, і йому було байдуже до їхніх рішень.
          — Я накажу підготувати батискаф, — ледь чутно промовив батько, і по його тріснутому голосу, Ідаш зрозумів, що він теж плаче.
***
          Ранок народжувався повільно, сонно. Не квапився розплющувати оченята і дивитися на те, що мало статися. Небо лише ледве-ледве посвітлішало над обрієм, і ця тонка смуга світла нагадувала обережне, поки непомітне віяння, народжене на межі. Ще не день, але вже й не ніч. 
          На березі збиралися люди, ставали обличчям до води. У руках кожен тримав мушлю конха. Світло повільно торкалося гладкої поверхні інструментів, і ті відповідали на це тихим, перламутровим блиском, ніби зберігали в собі частинку самого океану.
          Перший звук народився несподівано, рівно у той момент, коли Іллая ступила на пісок. Глухий, глибокий, він вирвався з конха, пройшов над водою і ніби одразу ж пірнув вниз, у глибину. Потім – другий, а за ним ще один, і раптом усе узбережжя заговорило.
          Звуки зливалися, накладалися один на одний перепліталися в єдиний, глибокий резонанс, що не прагнув бути почутим нагорі. Він спускався донизу, пробивався крізь товщу води, крізь холод і темряву, туди, де, працівники станцій готувалися перехопити ініціативу.
          Ідаш стояв поруч із батьком, стискаючи у руках холодну мушлю конха, і не міг змусити себе підняти його до губ. Йому здавалося, що якщо він видихне хоч один звук − це стане згодою, а він не хотів погоджуватись.
          Іллая стояла спокійно. Свій вибір вона вже зробила, змирилася з ним давним-давно і тепер їй тільки лишалося пройти цей шлях до кінця.
          Батискаф чекав біля самої кромки води, його люк був відкритий. Іллая підійшла першою, батько рушив за нею, Ідаш же залишився останнім. Звуки конхів усе ще звучали, але тепер вони здавалися далекими, ніби належали вже не цьому світу, а іншому. Він стояв і дивився на темний отвір люка, на океан, на небо, яке вже світлішало, і раптом відчув, як усе це: світло, звук, вода, люди − повільно віддаляється від нього, ніби він уже зробив крок, просто цього не пам’ятає. Він не хотів йти, але залишитися теж не міг, і тоді, не думаючи більше ні про що, він ступив уперед.
          Пасажири зайняли свої місця, батискаф ледь чутно здригнувся і почав занурення. Ідаш сидів, не відводячи погляду від ілюмінатора, й спостерігав зміни за ним.
          На малій глибині океан був майже звичним: то зникали, то з’являлися у паростях ламінарії строкаті рибки; гойдалися під впливом підводної течії химерні кущі коралів; крихітні іскри планктону спалахували та гасли, стривожені плавним ходом батискафа. Однак чим глибше вони опускалися, тим менше лишалося того знайомого.
          Світло слабшало. Форми ставали менш чіткими. Вода поступово перетворювалася на густу, синьо-чорну масу, що оточувала їх з усіх боків.  Першу станцію Ідаш помітив не одразу. Побачив лишень слабкий контур верхівки якоїсь колосальної будівлі, і лише коли вони наблизилися, вона повстала перед ними у всій своїй величі: масивні конструкції, міцні опори, що спускалися далеко вниз, губилися у чорноті. Зверху виднілися куполи, за якими жевріло приглушене світло. Станція здалася Ідашу чорним чудовиськом, що вирячило на нього свої лупаті куполи-очі. На якусь довгу мить хлопчику навіть здалося, що Іллая хоче принести себе  йому у жертву, і великий шлюз на вході от-от розчахне ікласту пащу і проковтне їх разом із батискафом.
          Аж раптом на станції спалахнули аварійні вогні. Один за одним загорілися додаткові прожектори, і їхні промені розійшлися у воді широкими конусами, прорізали темряву і відкрили простір навколо. Ідаш відчув, як у нього всередині щось здригнулося.
          — Станція «Тан-Ю», — тихо сказав батько, — на твою честь, Іллає.
          Батискаф проплив повз, і світло ще довго тягнулося за ними, поступово слабшало, поки знову не розчинилося в темряві. Втім, розчинилося воно ненадовго. На другій станції повторилося те саме. Аварійні вогні спалахували повільно, урочисто, і кожен новий промінь ніби проводжав їх поглядом своїх червоних очей. Так було і на третій, і на четвертій, і повторювалося знову і знову, аж поки вони не досягли глибини.
          Ідаш перевів погляд з ілюмінатора на лобовий купол, і більше відчув, ніж побачив, що свій спуск вони здійснюють не самі. Над батискафом повільно проплив кит. Він рухався поруч із ними. Не обганяв, не торкався, не відставав, просто мовчки супроводжував, чи-то, скоріше, сам приймав їхній супровід.
          Ідаш відчув, як у нього перехопило подих від відчуття чогось значного. Кит повільно повернув голову, і на коротку мить хлопчику здалося, що він дивиться прямо на нього, а у тому погляді було стільки майже людського смутку, що мимоволі перехоплювало горло.
          Батискаф проплив вздовж освітленого вогнями станції плато, поступово сповільнився й врешті просто завис на воді. Ідаш визирнув в ілюмінатор та побачив, що вони вже за межами плато, прямісінько над якимось проваллям. Надпис на підсвіченій жовтим табличці, що прикрашала собою його край, вказував: «Станція «Ян-Сі». Глибина: 2000 метрів». Білий кит прилаштувався поряд і застиг ніби чогось чекаючи.
          Ідаш дивився на це і відчував дивне запаморочення, ніби його тіло ще було тут, у батискафі, а душа вже починала повільно нахилятися вперед, у темряву.
          Іллая піднялася. Настільки легко і просто, що спершу Ідаш навіть не зрозумів, що сталося. Вона просто більше не сиділа, не була частиною цієї замкненої, безпечної оболонки. Вона стояла спокійна, з рівною спиною, і тепер дивилася на нього. У руках Іллая тримала резонатор.
          — Іллає… — голос Ідаша зірвався майже одразу.
          — Не рюмсай, — швидко застерегла сестра, — а то я теж почну. Він, звичайно, більше на жіночі акустичні вібрації налаштований, але… Він хороший і думаю тобі згодиться.
          Вона віддала йому резонатор. Ідаш взяв його тремтячими руками, і не міг вимовити ані слова.
          Іллая попрямувала до автономного шлюзу. Вже всередині вона обернулася і подивилася на батька з братом, і в цьому погляді було все: і ніжність, і втома, і нестерпний біль, який вже не могли втамувати ліки тейхо, і світла впевненість, що не залишала місця страху.
          — Все буде добре, — тихо сказала вона і підняла великий палець вгору.
          І натиснула кнопку аварійного блокування дверей. Клацнули блокатори, шлюз заблокувався і почав поступово заповнюватися водою.
          Батько ж не рухався. Він сидів, трохи схилившись уперед, і дивився прямо перед собою, але Ідаш бачив, як трусилися його руки, як пальці вчепилися в край панелі, ніби це був єдиний спосіб не кинутися слідом за нею. Коли шлюз почав свій повільний спуск, він раптом заговорив. Говорив глухо, рвано, ковтав слова, і Ідаш не до кінця розумів, чи він говорить це до нього, чи до самого себе:
          — Ми ніколи тобі цього не розповідали, Ідаше. Вважали замалим… Тепер, гадаю, слід дещо пояснити. Рідо Лансі… Він був одним з перших кого відрядили працювати на глибину вже майже сотню років тому. Такого рівня очищення та захисту тоді ще не було. Наука на островах тоді була експериментальною, відчайдушною, і хай пробачить мені великий Аллансі, жорстокою…
          Станції не є повністю ізольованими й досі, а тоді годі й казати. Протягом двадцяти років, для додаткової підтримки організму працівників, їм вживлювали, так званий, «Підводний ген». Тетис – це ресурси, Ідоше. Робочі станції передбачають постійний контакт обладнання з водою. Навіть повітря, яке вдихають працівники, отримують шляхом електролізу океанічної води, і разом із киснем у систему вентиляції потрапляють частинки Тетису, у тому числі і його ізотопи. Зараз захист забезпечує низка спеціальних фільтрів, тоді ж цю задачу було покладено на «Підводний ген» у тому числі…
          Все порахували. Все вивірили до дрібниць. На станціях встановили графік чергувань: одна зміна – не більше, ніж тридцять діб поспіль. Все йшло добре, аж поки на «Ян-Сі» не сталася аварія, і працівники не застрягли там на довгих три місяці. Постійний тиск, постійний стрес та безперервне опромінення зробили свою справу – за три місяці ген пройшов адаптацію, яка мала б тривати десятиліттями, і почав працювати неконтрольовано.

          Аварію, звісно, усунули. Людей евакуювали, підняли на поверхню, але зміни всередині них вже почалися. Проявлялося… по різному, і чомусь не у всіх. Якось вибірково воно було. Це все, звісно, зафіксували, намагалися усунути, застерігали від необдуманих дій, але… Життя тривало, роки йшли, і дехто з них все ж наважився народити дітей… — він замовк, хвилину помовчав, а потім раптом запитав у Ідаша. — Любий мій, сину, єдина опора, що лишилася для мене у цьому житті… Чи знаєш ти, як вмирають кити?

          Ідаш не знав, і конкретно у цю хвилину знати не хотів. Конкретно зараз він думав тільки про Іллаю. З малечку його вчили, втовкмачили у голову, що тиск – це смерть. Від неї може врятувати лише спеціальне спорядження, а сестра пішла туди без нього.

          — Не знаю, — прохрипів він і втупився поглядом на білого кита за склом. Батько теж не відводив погляду від ілюмінатора.

          — Коли кит відчуває наближення смерті, — продовжив він, — він шукає найглибшу западину в океані, завмирає і починає падати… Для всіх підводних мешканців це не просто смерть, це – велика пожертва.

          Він стає джерелом їжі для величезної кількості глибоководних істот. Його кістки створюють складноструктуроване середовище для безлічі складних організмів. Зрештою, він розкладається і сам стає частиною океану.

          Батько помовчав трохи, порухав щелепою збоку у бік, і продовжив:

          — Рідо Лансі, той проклятий ідіот, він був одним з механіків, які застрягли на «Ян-Сі» після аварії. Коли за кілька років він побачив, на кого перетворюється, коли відчув біль у всьому своєму тілі, він вкрав батискаф та… Вийшов в океан слідом за китом, що прийшов сюди вмирати. І, ти не повіриш, Ідаше, він вижив. Він жив довгих п’ять хвилин. Дивовижно, але цього часу, йому вистачило аби підпливти до кита і торкнутися його долонею, перш ніж тиск розплющив його.

          З-під батискафа почувся тихий, приглушений звук. Шлюз відкрився і викинув Іллаю в океан. Ідаш притиснувся до скла та не повірив своїм очам. Іллая повільно пливла до кита, а батько все говорив і говорив:

            — Але це було ще не все. Згодом виявилося, що прокляття глибини перейшло у спадок деяким нащадкам станційних працівників. Когось вдалося вилікувати, он, як Різо. Не без наслідків, звісно, але все ж… Було чимало й тих, кого врятувати не вдалося. Вони вмирали у муках, страждали… Святий Аллансі, та вони буквально танули на островах… От тоді всі й згадали про Рідо… Вони домоглися узаконення права «піти за китом». Останнім, хто скористався ним, стала ваша мати майже дев’ять років тому.

          Ідаш дивився на кита і відчував, що задихається. Фігурка сестри вже стала зовсім маленькою, віддалялася все далі та далі від батискафа, і ставала все ближчою до білого велетня.

          — Ваша бабуся…, — голос батька раптом захрип, а щокою скотилася перша сльоза, — симптоми у неї проявилися вже у поважному віці, а от її доньці не було й сорока… Я сподівався, що Іллаю омине, але… Я не міг її зупинити, Ідаше. Не мав права. Коли процес розчинення кісткової тканини доходить до межі, двері шлюзу – це єдине, що відокремлює їх від смерті у пекельному болі… Глибина… Ця проклята глибина забрала у мене моїх дівчат… — він відвернувся від ілюмінатора і подивився на Ідаша, — Тепер мені лишається лише сподіватися, що вона не забере у мене тебе.

          Тим часом Іллая вже впритул наблизилася до кита, і коли вона торкнулася його, той обережно підхопив її собі на спину.

          Батько раптом кинувся до Ідаша, міцно обійняв й закрив долонею його очі.

          — Не треба, не дивися, — прохрипів він.

          Але Ідаш бачив. Крізь щілини між пальцями, крізь солоні сльози, він бачив, як вони плавно, повільно, майже непомітно опускалися вниз, і не міг стримати тремтіння від ридань.

          Батько ще міцніше обійняв його й прошепотів на вухо:

          — Колись люди на островах вірили, що душі померлих перетворюються на китів, і коли кит приходив вмирати до острова, всі вірили, що то душа предка прийшла провести когось зі своїх близьких в останню дорогу, та кличе його співом до себе. Іллая вірить… вірила, що цей білий кит – це самиця. Повір у це і ти.

          І після цих слів Ідашу здалося, що він бачить світло та ледь помітні обриси людей у ньому. Вони були нечіткими, майже примарними, але такими… знайомими та близькими. Йому здалося, що він бачить у тому сяйві дві постаті: жінку і дівчину. Вони спускалися вниз, тільки не у темряву провалля, а у саме світло, що розкривалося перед ними замість нього.

          Ідаш затамував подих. Сльози ще стояли в очах, розмивали контури, робили їх невловними, і він не знав, чи бачить це насправді, чи це йому лише примарилося, але відвести погляду не міг, бо вперше побачив у цій темряві не жорстоку байдужість, а теплу близькість прийняття.

***

          Ідаш сидів на теплому піску, підтягнувши коліна до грудей, і дивився на океан. День вже давно прокинувся, сонце піднялося високо над водою, і хвилі ловили його світло, розбивали на тисячі дрібних іскор та верталися назад у спокійну небесну блакить.

          Все тут виглядало звичайним і таким… буденним. Ніби у темних глибинах океану нічого й не сталося, наче він не бачив того, що бачив Ідаш, наче вранішні події просто викреслили з мапи буття, як помилку у розрахунках.

          Ідаш узяв жменю піску і повільно пересипав його з долоні у долоню. Той тихенько шурхотів й приємно прилипав до пальців. Це трохи заспокоювало.    

          Десь позаду були люди. Було чутно голоси, кроки, дзенькіт металу − життя поверталося до своєї звичної форми, і якась часточка душі Ідаша вперто прагнула приєднатися до них, але він не обертався. Йому здавалося, що якщо зараз відведе погляд від океану, то втратить щось важливе. Щось, що він ще не встиг до кінця зрозуміти.

          Хвиля підкотилася ближче, ніж попередня, торкнулася пальців на нозі хлопчика і повільно відступила, залишивши по собі тонку смужку піни. Ідаш провів по ній пальцем. Холодна. Мертва.

          — Ти ж тут, правда?.. — тихо запитав він, сам не знаючи, до кого звертається.

         Вітер підхопив його слова й одразу розвіяв над океаном. Відповіді не було, але це вже не лякало так, як сьогодні зранку. Він заплющив очі, і  на мить − лише на коротку, крихку мить − знову побачив золотаве сяйво.   

         Ідаш повільно видихнув. Вперше за довгий час рівно та спокійно. Хлопчик відкрив очі та знову подивився на океан. Тепер він вже не здавався безмежною темрявою, що щось відбирає, тепер він здавався місцем для всього. Для втрат. Для страху. І для світла також.

          Хвилі накочувалися одна за одною, невтомно пливли до берега, і невідворотно верталися назад в океан. Ідаш дивився на воду і сонце, і раптом ледь помітно посміхнувся, бо неочікувано для самого себе зрозумів: життя в океані триває. І, можливо, найважливіше не в тому, щоб не втратити, а у тому, щоб навчитися жити далі втративши ту частинку себе, що тепер стала світлом великого Аллансі.

          Ідаш ще раз подивився на обрій, туди, де небо зустрічалося з водою, і цього разу не шукав там нічого. Він просто дивився. І дихав. І жив.