Хроніка Бйора

— Визнай, Бйоре, ми приречені, — сказав меч приємним тембром професійного актора озвучки.

— Ні, — ледь поворухнувши пошерхлими губами, відповів кремезний чоловік, що ніс меч. Широчезне підборіддя та монструозні спітнілі м’язи голого торсу й рук виблискували безліччю сонячних зайчиків. Штани з кольчужними вставками обтягували мускули ніг, а «стильні» шкіряні чоботи прогрузали в пісок з кожним кроком.

Легкий порив вітру сколихнув чорний ірокез, з коренів якого ринули кілька краплин поту й скотились до загострених вух.

— Як — ні, коли — так. Поглянь довкола. Ліворуч — пустеля, праворуч — пустеля, позаду була пустеля останні два місяці. А попереду, здогадаєшся що?

— Еее… — взявшись за підборіддя, промичав Бйор. Здавалось, що мозок від натуги зараз задимить, випустивши струмені пару з вух, наче чайник. — Північ?

— Клята пустеля! — викрикнув меч.

— Ха!

— Я казав тобі, секстильйон разів казав — не вбивай Баронів Темряви, але ж ти не послухав. Бачте — «вони погані».

— Були погані, — уточнив Бйор. — Тепер мертві. Мертве поганим не буває.

— Але попри те, їх чари тримали світ на плаву. Ну, так, «селяни» мерли штабелями, як мухи, від їх чаклунства, але ж світ, світ був таким прекрасним, зеленим і синім. А тепер, що? Жовтий пісок, сірий пісок, а там що?

Бйор примружився, аби роздивитись.

— Це було риторичне питання, довбню, — закричав меч так, що Бйор аж скривився від надмірних децибелів. — Відповідь — триклятий пісок кольору недостиглого персика!

Здоровань продовжував йти, важко дихаючи. Кожен крок давався все тяжче, ноги ставали важчими, ніби чавунними.

— Ти помираєш, Бйоре. Пора глянути правді у вічі, не зважаючи на неймовірну міць, навіть ти потребуєш їжі й води. А ні того, ні іншого не було вже… давненько, занадто давненько.

— Треба було все ж з’їсти того дохлого… щура?

— Не знаю, що то було, але по пам’яті воно вже не таке й гидке, як здавалось одразу, навіть апетитне. Мабуть вже зарум’янилось під променями незмінно палючих сонць.

Бйор підняв очі в сіре небо й одразу ж закрив, через дві сліпучі червоні плями, що палили високо над горизонтом. Він відвів погляд, але ще довго спостерігав бірюзово-фіолетові цятки, що спалахували під час моргання. Здоровань спробував не моргати, але очі засльозились, через що заморгав ще частіше. Це дратувало Бйора, тому він намагався вибити цятки з очей, кулаком. Безрезультатно. Тільки повіки заболіли.

— Скоро ти вріжеш дуба й впадеш пикою в один з різновидів піску, — роздумував вголос меч. — Твоя плоть розкладеться, і вже інший дурник шкодуватиме, що не з’їв тухле м’ясо, розмірковуючи — хто саме то був. Ой, я й забув, у цьому сухому, як козячі каштани, світі окрім нас не залишилось нікого. Мене засипле секстильйонами тон, сюрприз-сюрприз, піску. Так скінчиться історія божественної реліквії, легендарного меча, вимушеного залишок нескінченних літ валятись в тиші. Може хоч якийсь пустельний скорпіончик приповзе. Ех… — схлипнув він.

— Що воно? — здійнявшись на вершину дюни, сказав під ніс Бйор. Слини в роті не було, тому сухий язик ледве кутуляв, прилипаючи до піднебіння.

— Пісок, мабуть.

Здоровило склав пальці вільної долоні в «підзорну трубу» й кілька секунд наводив фокус. Внизу, у підніжжя щось блиснуло яскравим сонячним зайчиком. Він спустився, глибоко прогрузаючи в гарячий пісок і впав на коліна.

Присипана бронзова пляшечка визирала на половину, зливаючись з оточенням. Вона блищала, як відполірований витвір мистецтва, що легенько пульсував, здіймаючи брижі на піску.

Бйор витягнув і обтрусив її, а тоді прийнявся уважно роздивлятись з усіх боків, почухуючи потилицю навершям меча. Горловина була заліплена згустком твердої смоли.

— Нічого не бачу, досить шкрябати лису черепушку, піднеси мене. Секстильйон птеродактилів, це магічна лампа… Бйоре, ти розумієш, що це означає?

— Еее…

— Джин всередині.

Здоровань відкупорив пляшку.

З горловини вишуканого виробу вирвався вихор чорної плазми, що здійняв куряву довкола. Чорнота сформувалась в темну синяву нічного неба людиноподібної форми, на тлі якої переливались міріади зірок і блищали туманності. Очима слугували два горизонтальні півмісяці. Вони не мали зіниць, але Бйор відчув, що істота дивиться на нього запитальним поглядом.

— Він виконає наші бажання, — радісно проспівав меч. — Не знаю скільки, але навіть одного вистачить, аби врятуватись з плачевного становища, тож дуже обережно зага…

— Хочу води, — з останніх сил пробурчав Бйор.

Меч втомлено зітхнув. Він залюбки ляснув би себе долонею в обличчя, якби міг, але не мав ні того, ні іншого.

Сутність беззвучно клацнула пальцями і курява знову здійнялась довкола, окутавши Бйора з мечем у непроглядну сферу. Вона оберталась і різала очі піщинками, забиваючи вуха й ніс.

Раптом сфера розвіялась під сильним подувом вітру. Бйор розплющив очі й побачив блакитне небо, в якому зараз знаходився. Далеко внизу розливались безкрайні простори водяної гладі, що тяглись в усі боки й зникали за горизонтом, розчиняючись вдалині.

Здоровань пролетів кілька секунд вільного падіння і шубовснувся у воду. Виринувши, тримав меч над головою, незграбно борсаючись.

Збагнувши обстановку, прийнявся пити воду, але одразу ж виплюнув і закашлявся.

— Солона, — скрививши губи в перевернутий смайлик, констатував Бйор. Тоді смикнув плечима і знову почав пити. З кожним новим ковтком невдоволена гримаса ставала більш спокійною, доки не перетворилась на вираз, який буває у сомельє за роботою. «Відчуваються нотки планктону з післясмаком риб’ячої урини».

— Годі жлоктати, — сказав меч, — подивись.

Напившись досхочу, Бйор поглянув вперед, де над водою здіймалась гора, що повільно дрейфувала.

Рука — «підзорна труба». Придивившись, стало видно нерівні обриси циліндричних скель.

Щойно здоровань відкрив рота аби сказати, як вода довкола вкрилась брижами, а по ногах ударили вібрації. Бйор роззирнувся, але нічого поряд не побачив.

Раптово з глибини виринула роззявлена щелепа з трьома рядами зубів, в яку повністю провалився здоровило й гулькнув точно в горло.

Впершись ногами в зябра, придатки яких стирчали виступами, Бйор блискавично встромив меча в плоть. Широке лезо пройшло наскрізь, визирнувши вістрям ззовні. Величезний монстр видав пронизливий писк, настільки потужний, що з вух Бйора пішла кров. Але це не спинило його. Він почав вести лезо довкола, наче циркуль, що малює рівну червону лінію.

Через кілька секунд голова гігантської акули відділилась від тіла й зависла, легко похитуючись на хвилях. Чорні очі блищали під яскравим, але не таким палючим сонцем, до яких звик Бйор.

Здоровило виліз із нутра рибини й знову плюхнувся у воду, відмиваючи слиз і кров. Не встиг він протерти очі, як тушу акули проткнуло гарпуном, а за нею й голову. На кінцях гарпунів були троси, що вели вдаль.

Загуділи лебідки і мертва риба швидко відчалила від Бйора, звільнивши огляд. З кожною секундою фігура все меншала, а з-за неї виринала скеля, що вже була значно ближче.

Тепер Бйор побачив, що то зовсім не скеля, а плавуче містечко. Фігури, які здались йому кам’яними вершинами, виявились дерев’яними будівлями в кілька поверхів. По бокам, на самому краєчку міста здіймались вежі з металевими ніжками, на верхівках яких стояли величезні арбалети з лебідками.

Від причалу на воду зійшла шлюпка з кількома людьми на боту, що швидко підпливли на веслах.

— Допомогти, друже? — протягнувши татуйовану руку Бйору, спитав худорлявий чоловік з довгою бородою. — Я не кусаюсь, на відміну від акул, що припливуть на запах крові, — посміхнувся він.

— Вони говорять тією ж мовою, що й ти, — роздумував вголос меч. — Який зручний збіг, що вирішує проблему міжвидових комунікацій.

— Мабуть, — дивлячись в очі татуйованому чоловіку, сказав Бйор, досі борсаючись у воді.

— Я їм не довіряю, — прошепотів меч.

— Наче нормальні.

— Ну поглянь на бороданя. Нехай татуювання, але очі точно щось приховують, я таких збоченців за милю чую. А ті двоє, що з ним, один іншого красивіше. В лівого ока нема, матінко, який шрам. А правий взагалі на м’ясника схожий.

— Не схожий.

— Ти багато м’ясників бачив?

— Нууу…

— Перепрошую, друже, — безтурботно посміхнувся чоловік, що досі простягав руку, — з ким ти говориш? Як би там не було, варто поквапитись. Бачу, що ти справжній воїн, що не боїться монстрів, але в цих краях водяться істоти значно страшніші за слонових акул.

Бйор поглянув на меч, а тоді вхопив руку чоловіка, яка для нього була наче дитяча. Бородань допоміг йому вибратись на борт. Здоровань перевалився через борт і шлюпка ледь не перекинулась від струсу. Бйор виявився у півтора рази вищим за будь-кого з людей, які затамували подих при спогляданні здоровила в повний зріст.

— Мене звуть Ксодор, — представився чоловік, не приховуючи подиву.

— Чому ваші вуха такі… круглі? — нахилившись до Ксодора, спитав Бйор.

Трійко людей мовчки переглянулись між собою.

— Важливіше дізнатись, чому твої гострі, друже? — посміхнувшись, спитав Ксодор. — І чому ти такий великий?

— Еее… — промичав Бйор, почухавши підборіддя, а тоді повернувся до меча і тихо спитав: — Чому?

— Бо ти вультарієць.

— Бо я вуль…

— …та-рі-єць, — зітхнувши, повторив меч.

— …та-рі-єць, — сказав Бйор. — Бо я вультарієць.

— Що ж вультарійцю… — почав Ксодор.

— Бйор, — перебив здоровань, вчасно представившись.

Ксодор постояв кілька секунд, бігаючи очима туди-сюди, а тоді сказав:

— Вітаю на Землі, вультарійцю Бйор.

— Землі? — дивувався меч. Спитай — чому «на Землі»?

— Мій… Я питаю — чому на Землі? — пробубонів Бйор.

— Так зветься наша планета.

Здоровань роззирнувся, споглядаючи безкраї простори води довкола.

— Але ж, скрізь лиш вода.

— Розумію твоє спантеличення, — почухавши потилицю, засміявся Ксодор. — Доволі іронічно звучить. Але наша планета не завжди була суцільним океаном.

— Сказав, що тут небезпечно і треба квапитись, а сам базікає без упину, — пирхаючи, сердився меч.

— Пропоную продовжити розмову в більш безпечному місці. — Ксодор зробив крок вбік, розвернувся й урочисто вказав долонею на плавуче місто. — На борту одного з останніх твердинь людства, Осірісі.

 

***

 

Вони йшли від пристані вузькою вулицею, що тяглась поміж ремісничими будівлями й жилими комплексами аж до центру, де здіймалась висока башта. Люди припиняли кувати, дубити й різьбити, роззявивши роти, спостерігаючи, як здоровань крокує містом. Вони перешіптувались і тикали пальцями.

— Ти забезпечив поселення їжею на кілька тижнів, — радісно сказав Ксодор, показавши на вантажників, що витягували величезну тушу акули з води. — Зекономив нам кілька снарядів, які зараз на вагу золота.

— Чому люди воюють з водяними потворами?

— Весь світ затоплений водою, люди майже вимерли, а ті, хто вижив захопили останні острівки, збудувавши неприступні аванпости, або живуть на плавучих містечках, сконструйованих з брухту й дерева. Повернулись в середньовіччя, ледь виживаємо, їжі немає, а ще монстри постійно атакують, тому…

— Селяни потребують захисту від поганців!? — з ентузіазмом проголосив Бйор і поглянув вдаль.

— Пооочалося, — зітхнув меч.

— Ем… — розгублено озирнувся Ксодор. — Ми не селяни…

— Селяни! — голосно озвався Бйор. — Я вб’ю усіх поганців, що загрожують вашому життю. Ніхто не спалить ваше поселення.

— Доки ти не розійшовся на повну, — вклинився меч, — давай спочатку отоваримось.

— Хіба нам щось треба? — щиро не розуміючи, поцікавився Бйор.

— Секстильйон разів казав — хочу піхви… Не ті, що ти подумав, а залізні. Для меча. Ти постійно носиш мене в руці, як дитина дорогоцінну цяцьку. Долоні, знаєш, пітніють, наче хтивий священик в борделі. Руків’я вивітрюватиметься від смороду віками. Фе! Через надмірну вологість весь ефес іржею вкрився. Ну що це таке? Нікуди не годиться.

— Добре.

— Віднеси мене до он тієї кузні.

— Тобі щось необхідно? — спитав Ксодор, побачивши, як Бйор коситься на кузню.

— Чохол для меча, — відповів той.

— Не соромся казати слово «піхви», — втрутився меч.

— На знак вдячності наші майстри викують найкращі піхви, — запевнив чоловік.

— Ну все, залиш мене тут, пороздивлятись, а сам іди погуляй, — скомандував меч. — Але не далеко, щоб я не втрачав тебе з виду.

— Я так розумію, ви близькі з мечем, — спитав чоловік, коли вони відійшовши на деяку відстань.

— Він не просто меч.

— Ти говориш до нього!?

Бйор не відповів.

— Розумію, — зітхнув Ксодор, — була в мене рушниця… Якось іншим разом розповім. Ходімо в центральну башту. Там є пункт спостереження. Ми користуємось ним аби помічати монстрів за допомогою потужних підзорних труб. Саме звідти побачили, як ти вигулькнув нізвідки в небі й упав у воду. До речі, як ти це зробив?

Очі Бйора округлились і засяяли.

— Люблю підзорні труби. Постійно користуюсь.

Переборюючи сором’язливість, чоловік сказав:

— Знаєш, Бйоре, ти міг би лишитись тут, стати нашим захисником, а ми зробили б тебе королем. Так. З таким воїном ми матимемо шанс на виживання. Подумай! Як офіційний представник Осіріса, я впевнений, що всі громади погодились би.

— Я зможу щодня дивитись в підзорні труби? — натхненно спитав Бйор.

Ксодор поблажливо посміхнувся і хотів відповісти, але слова його задавив голосний гул горну.

— Що то був за звук?

— Тривога! — пояснив Ксодор, обличчя якого різко стало серйозним. — Нас атакують.

Пролунав ще один сигнал.

— Тільки не три, хоч би не…

Третій сигнал.

— Трясця.

— Це погано? — хруснувши кісточками пальців, спитав Бйор.

— Дуже погано. Кракен.

— Добре, — натхненно вимовив здоровань. — Час бити…

Осіріс здригнувся, будівлі зарипіли, почулись крики жителів, що линули з причалу.

З води виринула істота, розміром з пів міста. Велетенська паща з безліччю зубів відкрилась, затуляючи сонячне світло. Равликоподібні очі виблискували янтарними зіницями, а численні щупальця звивались над будівлями, заливаючи їх слизом з присосок.

З охоронних веж почали свистіти снаряди арбалетів, що влучали в ціль і вибухали, розриваючи плоть кракена. Потвора завищала так, що шибки в будинках розсипались на друзки.

Бйор одразу ж кинувся в бік чудовиська, але те зімкнуло пащу. Земля під ногами затрусилась, ледь не поваливши Бйора. Кракен відкусив шматок Осіріса, але зазнав чергової хвилі розривних пострілів, що лишали криваві кратери в тілі.

Не витримавши шквального вогню, монстр відступив і ринув під воду. Та частину поселення все ж забрав з собою.

Бйор дістався місця, куди нещодавно зійшов на берег, але тепер там була прірва. Кракен поглинув кузню, де лишився меч.

— Цього разу ми врятовані, — наздогнавши Бйора, сказав Ксодор. — Але витратили останні снаряди. Ще одну атаку не переживемо…

Бйор, дивився в киплячу воду, що пінилась і бурлила. На скроні вискочили вени, ніздрі сопіли, як у бика на кориді, обличчя розчервонілось. Він скинув черевики, скривився і почав вдихати повітря. Здавалось, що легені здорованя зараз засмокчуть всю земну атмосферу. Грудна клітина Бйора збільшилась втричі.

Затримавши подих, він схопив розломлену брилу, що валялась під ногами й стрибнув у воду.

Каменюка стрімко тягла Бйора на дно, де зникала темна фігура титанічного чудовиська. Здоровило заглиблювався в чорно-зелені води, де світло тьмяніло, поволі зникаючи.

Раптом Бйор побачив попереду чотири маленькі вогники, що дрейфували, зависнувши на певній глибині. По мірі того, як він заглиблювався, вогники ставали більшими, виразнішими — розмиті плями почали набувати людських форм. Не просто людських, а жіночих.

Бйор вже міг розрізнити чіткі риси тонких талій і пишних грудей, що пружно колихались в боки. Вродливі, але беземоційні личка те й діло ховались за пасмами довгого блідого волосся. Великі очі з цікавістю роздивлялись чужинця, а довгі тендітні пальчики манили до себе.

Здоровань зашарівся і ледь не випустив каменюку з рук.

Побачивши, що Бйор не йде на поклик, сліпучі жіночі фігури самі почали наближатись, але просувались по прямій, як по рейкам, наче не потребували рухати тілом, аби плисти. Все, що було нижче поясу, Бйор не бачив, як би не намагався. Він обійняв каменюку й почав противитись зануренню, веслуючи ногами.

Фігури оточили здорованя, з кожною секундою наближаючись, аж доки Бйор не побачив те, що змусило примружитись. На жаль, обома руками він тримав брилу, тому не міг зробити «підзорну трубу». Але й без неї стало видно, що фігури ведуть себе, як ляльки-маріонетки — рухи були штучними, наче замість суглобів стояли шарніри, скляні очі не мали зіниць. Виникало враження, що обличчя були вилитими в суцільну форму, не маючи ніздрів і рота, лиш штучні придатки, схожі на органи. Довге волосся на голові складалось з безлічі гострих гачків.

Неонове сяйво явило очам Бйора нижні частини тіл «жінок», що починались нижче пупка й тяглись назад довгими трубками, зникаючи в темряві води.

Бйор перестав противитись зануренню й хотів продовжити шлях вниз, але з-за сяючих фігур вигулькнули мутні очі без зіниць, розміром з корову. Між очима кріпились ті самі трубки, що вели до фігур.

Велетенські потворні пащі вудильників, більш відомих, як морські чорти, з безліччю шабель-зубів порозкривались і кинулись на Бйора.

Той гепнув одного ногою в око, що вибухнуло помаранчевим слизом. Іншого ударив каменюкою, так, що зуби повилітали, а другим ударом розкроїв череп. Закинувши брилу в пащу третьому, Бйор схопив вибиті зуби, по одному в кожну руку.

Четвертий вудильник, тим часом, встиг вкусити Бйора за спину, з силою стиснувши щелепу. Шаблюки прорвали шкіру здорованя й заглибились в плоть, роблячи з тулубу решето.

Бйор скрикнув, з рота вирвалась черга великих бульбашок, що стрімко ринулись до поверхні. Кров заструменіла темно-багряними цівками з проколотих ран. Він стиснув зуби й почав штрикати нападника наосліп. Кілька ударів досягли цілі і цього було достатньо.

Розгледівши сяючу жіночу приманку третього чорта, що потроху тонув з брилою у роті, Бйор наздогнав його. Пробив кулаком черево, дістав з нутрощів каменюку.

Розправившись з чудовиськами, продовжив занурення.

Кілька хвилин потому він знову побачив світло, але вже інакше.

Дно моря, вкрите люмінесцентними коралами, сяяло всіма кольорами перламутрового спектру, створюючи на диво казкову і затишну атмосферу.

Серед коралів тьмянів кратер накритий куполом величезної повітряної бульбашки. Всередині перебував кракен.

Бйор проткнув оболонку бульбашки каменем і гупнувся на дно. Отвір одразу ж залатали багатоклешневі краби, що випускали монтажний слиз.

Кров у Бйора вже не йшла, бо рани майже затяглись. Він вороже скривився, але одразу ж зрадів.

Прямо під носом кракена, стояв невеликий плаский камінь на якому лежали диковинні фігурки й карти. Меч був обпертий об камінь руків’ям вверх, в стоячому положенні.

— Євгене, ти живий! — радісно озвався Бйор.

— Скільки разів повторювати — не клич мене на ім’я при сторонніх, — приглушуючи роздратований голос, прогарчав меч. — Кракен звісно друзяка, але є речі, що ніхто не має знати. До речі, кракене, це той, про кого я розповідав, мій помічник.

— Друзяка? — насупився Бйор. — Він поганець. Селяни страждають через нього.

— Знов за рибу гроші, — зітхнув меч. — «Селяни» полюють на мешканців морів, вбиваючи і пожираючи, як худобу, а підводні жителі відповідають взаємністю. Всі вони поганці одне для одного.

Бйор схрестив руки на грудях, спантеличено задумавшись.

— Кракен напав на Осіріс, бо думав, що його мешканці вбили його дружбана.

— Кого? — примружився Бйор.

— Акулу. Він патрулював територію, захищав, бо в цих водах зараз період нересту форелі, яка, як я зрозумів, вимираючий вид.

Бйор почухав лоба.

— Ну ти поглянь на кракена, — сюсюкаючи, сказав меч. — Хіба може бути поганою істота, в якої така колекція настільних ігор? Ми як раз граємо. Бйоре, будь зайчиком, кинь кубики. Кубики! Дякую. Так, шість і три. Гм-гм-гм… Купляти чи ні? А, один раз живемо. Підприємство по виробництву сардин тепер моє. У тебе проблеми, мій рибний друже, я монополізував цю ділянку.

Кракен потер голову щупальцем, насупившись.

— Воно розмовляє? — здивувався Бйор.

— Невербально… Не так, як ти звик, не словами, а жестами, і я його розумію. А ще тут десь була книжка з картинками, де стисло і змістовно переповідається історія їх світу. Нічого цікавого.

— І що далі?

— Треба поговорити з королевою.

Бйор почухав потилицю.

— Королева всього підводного світу на ім’я Діва, — пояснив меч. — Кракен запевняє, що вона вислухає тебе.

— Вислухає?

— Неподалік є мережа гіпер течій. Одна з них доправить нас куди треба. Відправимось одразу, як дограємо. І ще одне, тобі треба почепити це на пику.

З-за каменю вийшла прозора медуза на ніжках і направилась до Бйора, що зробив крок назад.

— Боюся, що без неї для наступного занурення тобі не вистачить повітря, — мимохідь пояснив меч. — Вона дозволить дихати і краще бачити під водою, а ще розмовляти. Тож не сіпайся.

Здоровань завмер, доки драглиста істота крокувала вгору. Вибравшись на обличчя, вона обхопила голову ніжками й прилипла, чавкнувши. Тоді почала поволі всотуватись, зменшуючись і стаючи зі шкірою одним цілим, доки повністю не зникла, лишивши ледь помітну еластичну плівку.

Бйор відкрив рота й поворушив щелепою, потім потикав пальцем у ніздрю, у вухо, потер очі.

— Ха! — видав він. — Лоскотно.

 

***

 

Бйор тримав меч в руці, доки самого Бйора тримав щупальцем кракен.

Вони стрімко мчали підводним шосе, що тяглось майже невидимою течією. Розминались з двоголовими косатками, зграями токсично-зелених морських огірків і вогняних кальмарів.

Ірокез Бйора розвівався, вібруючи від зустрічного потоку. Очі не встигали фокусуватись на вогниках і коралових спорудах, що на такій швидкості перетворювались в довгі різнокольорові смужки.

Оминувши косяк банькатих блідих палтусів, кракен звернув з багатосмугового шляху й вийшов крізь потік, уповільнившись.

Перед ними постав велетенський кратер, борти якого майоріли чимось на кшталт сторожових веж з каменю. З бійниць визирали здоровенні омари у важелезній броні, наче лицарі в латах.

Над поверхнею кратеру мелькали патрулі акул молотів, від носа до кінчика хвоста всіяних шипами, а також тигрових нарвалів, що пронизували воду довжелезними рогами-списами.

Кракен проплив між двома вежами й почав спуск, минаючи диковині нарости у вигляді грибів. Ті спалахували блідо-пурпурним, відчувши наближення живої істоти.

Нарешті вони досягли епіцентру, де на розлогому п’єдесталі здіймався трон, під охороною двох мамонтових моржів. Трон не був вишуканим чи рукотворним, принаймні не зовсім. Він являв собою рештки металевої циліндричної конструкції, що мала малюнки жовто-чорного знаку радіації з боків.

На ньому сиділа жінка, шкіра якої переливалась бірюзовою лускою. Здіймаючи підборіддя, вона уважно спостерігала за креветкою, що витанцьовувала перед нею, розмахуючи клешнями. Жінка змахнула вбік пасмо білого волосся, що заважало огляду й кивнула. Креветка кивнула у відповідь і швидко кудись попливла.

Кракен наблизився до підніжжя, поставив Бйора й вклонився.

— Це королева, — тихо пояснив меч. — Будь ввічливим. І постав мене.

Здоровань встромив меч в ребристий корал біля ніг.

Діва зі стриманим, але зухвалим виразом обличчя вклонилась кракену у відповідь, а тоді не втримала занепокоєння, що проколись легким тремором на пухких блакитних губах. Ігноруючи гостей, вона кинулась до ран кракена, припала перетинчастими пальцями, плавники на зап’ястках і гомілках затріпотіли.

Бйор не міг пропустити мимо факт, що королева мала атлетичну фігуру і не уступала йому в зрості. Він витріщався на сильні довгі ноги, що гнучко звивались, наче вловлювали ритм самого моря.

— Досить, — бурчав меч. — Ти поїдаєш її поглядом, це безтактно. Краще поглянь на… он того… а, байдуже.

Виринувши з отворів у коралах, з’явились багатоногі молюски з великими міхурами. Вони припали до ран кракена і почали випускати з хоботків зеленувату субстанцію.

Той одразу ж став розслабленим, а королева посміхнулась і припала щокою до його тіла, на мить обійнявши. Затим вона наблизилась до трону.

— Вітаю в моєму домі, — пролунав панівний, але ввічливий жіночий голос прямо в голові Бйора, що почав озиратись. — Я Діва, хвиленароджена, рятівниця ссавців і риб, руйнівниця мізогінії, володарка морів та океанів, перша свого виду, проголошена королевою підводного світу.

— Привітайся, — підказав меч.

— Бйор… — витріщаючись на груди, сказав здоровань.

— А твій супутник? — не розтуляючи губ, промовила Діва, кинувши погляд на меч.

— Секстильйон разів казав — досить витріщатись, дурило. І передай, що мене звати Євген.

Щойно Бйор хотів сказати, як королева перебила:

— Приємно познайомитись. Бйор і Євген…

Здоровань роззявив рота і поглянув на меч.

— Жінка-рибка чує тебе?

— Е… Так!? Вона спілкується телепатично, читає думки і говорить без слів, прямо в голові співбесідника. Краще притримай фанта…

— Ви точно не з цього світу, — перебила Діва. — Звідки ж ви?

— Вітаю, ваша… кораловосте, — почав меч. — Ми випадково потрапили на Землю. — Меч пирхнув на останньому слові. — До того були в рідному світі під назвою Вультар, що перетворився на безкрайню пустелю.

— З якою метою корінні мешканці пустельного світу постали перед  володаркою безкрайніх вод?

— Виходячи з правил вашого світу, прописаних у водостійкій розмальовці — той, хто переможе в чесному бою, має право претендувати на трон короля світу… Ставши вашим чоловіком.

Бйор питально поглянув на меч.

— Це так, ваша лускатосте? — боязко спитав меч.

Діва примружилась, повільно наблизившись до непроханих гостей.

Серце Бйора почало калатати сильніше, коли її густі вії заблимали, роздивляючись його з ніг до голови.

— Ти хоче кинути мені виклик, дитя піску? — оцінивши здорованя, спитала королева.

— Битися з жінкою? — здивувався той.

— Якісь проблеми?

— Пробачте моєму компаньйону, ваша довгоногосте. Він не сексист, а звичайнісінький невіглас. У Бйора не було матері, а батька краще б не було. Зростаючи в занедбаному поселенні, на задвірках цивілізації, він змушений був зіштовхнутись з усіма тяготами життя. Бйор не знав ні любові, ні ласки, ні милості, лиш голод і жорстокість. А тоді село спалили поганці, разом з усіма мешканцями. І без того самотній хлопчик лишився в абсолютній відчуженості. Він би теж загинув, якби не знайшов мене… на дні болота. З тих пір ми не розлучались ні на мить. Бйор взяв за мету нищити поганців, аби жоден «селянин» (чи «селянка», бо ми не маємо упереджень) більше не постраждав(ла).

— Воно й видно, — сказала королева, — цей маскулінний архетип знає лиш мову жорстокості. Поняття дипломатії йому невідомо, як я припускаю.

— Йому багато понять невідомі, ваша підводносте. Народ Бйора був не дуже балакучим, а згодом взагалі вимер. Тож спілкуванням не входить до його сильних сторін.

— І такий чоловік хоче стати королем світу? Аби що, спаплюжити останні крихти цивілізованості?

— Бйор не бажає королювати. Він лиш хоче допомогти «селянам» вижити.

— Хм, — багатозначно видала Діва, сівши на трон.

— Аби двобій був чесним, ваша водянистосте, маю попередити… Прошу пробачити нахабство, але Бйор сильніший за будь-кого. Коли боги створювали усіх живих істот, хтось, певно, випадково вимкнув функцію поразки в заводських налаштуваннях Бйора. Він ніколи не програє, повірте. Якось салатарський дракон проковтнув його, поки я дрімав під деревом. Потвора три тижні намагалась перетравити, але Бйор просто прогриз дірку в пузі змія і виліз. Драконячі реберця були смачними…

— Якщо він такий сильний, як ти відаєш, я приймаю виклик. Як виграє, я одружусь з ним, і зроблю королем, ми обʼєднаємо народи суші і води, аби нарешті ворожнеча скінчилась. Настане епоха співпраці і розквіту.

— Неочікувано, — з посмішкою в голосі, сказав меч.

— Для вас. Я ж, в свою чергу, вже дві сотні років очікую на появу гідного супротивника, що став би вартим трону двох світів. Морський світ не завжди був таким, як зараз, але завжди страждав від людей, до яких колись належала і я…

Бйор з мечем переглянулись (так, у меча немає очей, але ви зрозуміли).

— Жінка, що прагнула захистити флору і фауну водойм, — продовжила королева, — загинула в той день, коли світова війна дійшла апогею — в небо здійнялись ракети, та пробули там не довго. Сотні боєголовок чорним дощем прокотились поверхнею планети. В результаті льоди розтанули, затопивши розбомблені залишки колишньої цивілізації, змиваючи бруд. Тоді й народилась я, і вони. — Діва розвела руками, вказавши на чудовиськ. — Ми змінились, не тільки ззовні, але й всередині. Досі відчуваю в собі людяність, яка морським жителям притаманна більше за самих людей. Але я плекаю надію та жалість, тому дам останній шанс. Ти позиціонуєш себе представником людей, а я — усіх інших. Люди звикли спілкуватись мовою насилля та бійок, тож нехай так і буде. Долю сухопутних вирішить поєдинок.

Здоровань насупився і сказав:

— Бйор битиметься з найсильнішим воїном.

— Я і є найсильніший воїн.

Той пирхнув у відповідь.

— Ти стверджуєш, що я брешу? — глибоко дихаючи, спитала Діва.

— Ні. Просто помиляєшся.

— Годі її сердити, Бйоре, — шепотів меч.

Здоровило схрестив руки на грудях і видав:

— Бйор не б’є жінок…

Майстерно приховавши гнів, королева поблажливо посміхнулась. Блискавично наблизившись, вона ударила в щелепу так, що той кулею відлетів вдаль і пробив потилицею скелю, наче та зроблена з пап’є маше.

— …доки вони самі не напросяться, — потерши підборіддя, завершив думку Бйор і виліз з-під завалів.

— Еее… — протягнув меч. — Цікаво, як там лицева медузка?

На відлуння бійки звідусіль спливались підводні мешканці. Електричні риби, драконові черепахи, безліч видів молюсків, навіть карликові кити, всім кортіло побачити тріумф королеви. Не маючи голосів, сяючі шістнадцятиноги беззвучно скандували її ім’я, формуючи напис тілами й щупальцями.

Сторожові акули й омари покинули пости, аби поглянути.

Діва ринулась до противника й почала наносити удари, але ефект неочікуваності вже не був на її боці.

Попри сухопутну натуру, Бйор пересувався досить швидко, завдяки надлюдській силі сталевих м’язів. Він доволі майстерно виконував маневри і уникав ударів, звиваючись, як вугор.

Додавши спритності, Діва металась з боку в бік, гамселячи. Тендітні, але вкрай міцні кулаки збивали здоровила й вминали в чергову скелю, та не могли зупинити. Він просто поглинав їх, кожного разу підводився, обтрушував шматки коралів з камінням і продовжував махати кулаками у відповідь.

Королева відчула, що під удари краще не попадати, адже кожен помах кулаків Бйора змушував воду закипіти.

Прийшовши до висновку, що власними руками здорованя не здолати, Діва скористалась положенням. Доки Бйор вибирався з-під чергового завалу, вона підняла над головою гігантську брилу, що відкололась від скелі в результаті бійки. Ноги напружились, вени на міцних м’язах проступили крізь лускату шкіру. Королева закричала від натиску ваги, провалюючись перетинчастими стопами в кораловий покрив. Зібравшись з силами, жбурнула.

Величезна брила, зіткнення з якою могло нашкодити навіть Бйору, швидко направилась в його бік, але в останню мить здоровань відскочив.

Каменюка гепнула в скелю. Ударна хвиля прокотилась на кількасот метрів довкола, діставшись до найвіддаленіших вболівальників. Вони затанцювали, радіючи видовищу.

Шматок брили, тим часом, відскочив від скелі й полетів убік, прямо на чотириоку рибу фугу. Та не встигла жодним оком кліпнути, як накрилась тінню, що стрімко збільшувалась.

Бйор помітив, як Діва втратила пильність. Жінка заклякла на мить, збагнувши, що накоїла. Страх паралізував її тіло. Здоровань нарешті міг з легкістю нанести удар, що, певно, стане переможним.

 Промайнувши біля королеви, Бйор не роздумуючи кинувся до падаючого каменя. Він встиг дістатись риби й відштовхнути вбік, прийнявши удар на себе.

Рука здорованя хруснула, наче суха гілка, хоч більш підходящою метафорою буде сухий корал. Але сухих коралів у цьому світі не буває, тому зупинимось на гілці.

Бйор прогарчав, а тоді його завалило каменюкою, що від удару розсипалась, утворивши гору уламків.

Опанувавши себе, Діва блискавкою наблизилась до риби, яка лиш спантеличено кліпала. Королева оглянула фугу, ретельно вглядаючись чи не забилась та. Переконавшись, що все гаразд, поцілувала її в носа й попливла до завалу.

Вболівальники більше не звивались і не виблискували яскравими спалахами. Повільно наблизившись, оточили королеву й визирали одне з-за одного.

Діва дала сигнал триматись подалі.

Уламки не ворушились. Жінка панічно бігала очима, почавши розбирати завал, але одразу ж зупинилась. Каміння завібрувало.

З-під завалу вирвалась звукова хвиля крику, такої сили, що відкинула уламки, звільнивши шлях нагору.

Королева зазирнула всередину. Її зустрів палаючий погляд, що витріщався з напівтемряви ями. Бйор скривився, стиснув кулак цілої руки й присів, прийнявши бойову стійку.

— Стривай я… — ледь встигла сказати королева, але не закінчила.

Здоровань стрибнув з такою силою, що очі Діви ледь встигли помітити шлейф бульбашок, які тяглись за ним, наче хвіст комети.

Піднявши голову, королева побачила, як згори падають металеві кулі вкриті шипами, схожі на морських їжаків. Вона впізнала в цих формах підводні міни, що сипались як величезне вбивче конфетті.

Бйор схопив найближчу міну за ланцюг, розкрутив і жбурнув до інших. Від контакту одна з одною, шпичаки вдавлювались вглиб конструкції. Снаряди почали вибухати, спровокувавши ланцюгову реакцію.

Вогняний феєрверк заслав морську пучину, засліплюючи спалахами й штовхаючи вибуховими хвилями, відголоски яких прокочувались кораловим дном.

Коли усі міни були «знешкоджені», Бйор виплив на поверхню.

Поряд дрейфувало пливуче містечко, але це був не Осіріс.

— Сухопутні поганці не скривдять підводних селян, — констатував Бйор і заплигнув на пристань містечка. Одна рука, вочевидь, була зламана, згинаючись серед передпліччя.

Він приземлився біля вежі, з якої скидали міни.

Люди, схожі на тих, що він вже зустрічав на Осірісі, завмерли, побачивши здоровила з вкрай розлюченим обличчям.

— Це ж Бйор, — скрикнув один з людей, тицьнувши пальцем. — Той бодібілдер з іншої планети.

— Так, — погодився інший, — про нього розповідав Ксодор у листі поштової чайки. Агов, Бйоре, ми прийшли на допомогу, аби знищити водососних узурпаторів.

— Я б’юся за мир! — крикнув Бйор. — Ви його руйнуєте!

Люди переглянулись, розводячи руками.

Здоровань поглянув на двійко, що збирались вивантажити чергову міну. Побачивши несамовитий погляд Бйора, вони зупинились і відступили.

— Будьте селянами, а не поганцями… — проголосив наостанок здоровань і плигнув назад у воду.

Він гріб однією рукою, бо друга теліпалась, наче желатинова.

На дні Бйора зустріли тисячі очей, що кліпали й витріщались, завмерши.

Королева попливла назустріч. Вираз її обличчя вже не був сповнений королівської величі, зате блищав материнською вдячністю. Вона дивилась на здорованя зовсім інакше, наче не помічала гори м’язів і тестостеронового підборіддя, зате бачила те, що всередині.

Діва наблизилась майже впритул. Помітивши неприродно викривлену кінцівку стала сумною. Обережно торкнулась пальцями.

— Загоїться, — махнувши, сказав Бйор. — Не вперше. Продовжимо бій?

Королева посміхнулась кутиком рота, очі заблищали.

— Ні, добрий велетню.

— Чому?

Діва провела долонею уздовж його лиця.

Бйор зашарівся.

— Гординя і гнів засліпили мені очі, хоч намагалась бути вищою за це. Власні егоїстичні дії ледь не коштували життя моїм підданим. Але ти врятував їх, і продемонстрував, що серед сухопутних ще існує благородство й самопожертва.

— То ми більше не битимемось?

— В битвах більше немає потреби.

 

***

 

Дні після коронації тяглись повільно, наче той равлик на скелю. Без битв, без поганців, адже ворожнеча між мізерними залишками сухопутних та водною імперією була вирішена. Ніхто більше не полював одне на одного й не гинув у боях.

Рука Бйора загоїлась і відновилась.

Королева мала купу нових справ і обов’язків, через що з Бйором майже не бачилась. Вона дала обіцянку постачати на поверхню білкові водорості, що замінили потребу людей споживати м’ясо. Натомість люди поділились технологіями будування і майстрування, що покращило рівень життя під водою. Такий нереальний, на перший погляд, мир все ж нарешті оперезав Землю приємним теплом, триваючи і процвітаючи.

Бйор кожного дня плавав просторами морів і океанів якомога далі, аби знайти хоч якісь натяки на ворожнечу, чи притисненнями «селян» поганцями. Відвідав вісім острівків, де розташувались останні твердині людей, а також — сорок два плавучі містечка. Скрізь усі були щасливими. Ресурси, що раніше виділялись на воєнні потреби, тепер йшли на відновлення і розвиток культури та мистецтва.

Коли Бйор зустрів Ксодора, попросив, щоб його ковалі зробили піхви, як обіцяли колись, аби меч перестав клянчити кожного дня. Та чоловік лиш розвів руками, відповівши, що зброя і подібні атрибути заборонені. Ковалі тепер виготовляють корисніші речі.

Час йшов, мир тільки кріпнув, сухопутні міста розквітали, підвищуючи кількість населення і рівень життя. Королева все менше сумнівалась у підступності сусідів зверху й більше довіряла. Останні надії Бйора на битви з поганцями зникли, просипались, мов пісок крізь пальці.

Якось він натрапив на глибоку западину, де сонячне світло припиняло своє існування. Тіло здорованя зазнало відчутного тиску, що приємно порадувало, адже вже давно не зіштовхувався з труднощами.

Відчуття небезпеки спонукало його. Попри занепокоєння меча, Бйор плив все глибше, сподіваючись, що знайде на дні здичавілого монстра, левіафана, що не кориться ні королеві, ні законам людяності. Як слід посмакувавши такою фантазією, Бйор з ентузіазмом занурювався в чорноту безодні.

— Бйоре, тут лише вода, зліва, справа, позаду. Давай вертатись.

— Я щось бачу.

— Воду. Ти бачиш один з різновидів води.

— Світло.

— Немає там ніякого… Трясця, і справді.

Попереду виблискував маленький, але яскравий вогник, що з кожною секундою ставав все більш виразним.

Здоровань швидше гріб руками й ногами. Досягнувши дна, він впав на коліна. З тріщини в скелі стирчала кришталева пляшечка хитро видуманої форми. Крізь багатогранні стінки линуло сліпуче сяйво, що звивалось всередині, як в лавовій лампі.

— Бйоре, це ж…

— Угу.

— І ти хочеш…

— Угу.

— Але ти король! «Селяни» не мруть, як мухи, і при цьому світ не зруйновано, завдяки тобі. Саме час вийти на пенсію.

Бйор поглянув на меч, тоді на горловину пляшечки, що була заліплена смолою. Якийсь час подумавши, сказав:

— Євгене, раніше я думав, що Вультар — єдиний світ. Та виявилось — ні. Скільки ще світів наповнені поганцями, які вбивають селян?.. Я не можу інакше.

— А як же Діва? Як твоя королева?

— Вона знає мене, — понуривши погляд, сказав Бйор. — Зрозуміє.

Меч зітхнув і видав батьківським тоном:

— Що ж, друже, може хоч там нам нарешті викують піхви.

Бйор посміхнувся, наче знайшов у черевику подарунок від Святого Миколая, і відкрив пляшку…