НІНЕЛЬ

Сонце повільно занурювалось у море, розливаючи по воді широку мінливу доріжку – від темно-мідної біля горизонту до майже білої там, де хвилі лизали каміння під нами. Праворуч темною масою нависав скелястий берег гирла бухти – суворий, мовчазний, байдужий і до заходу сонця, і до нас. Я відвів погляд від горизонту і подивився на Нінель. Вона ж дивилась кудись вдалину – задумана, трохи втомлена, з легкою тінню якоїсь своєї думки на обличчі. Маленький поривчастий вітерець куйовдив її чорне хвилясте волосся, і в цьому вечірньому світлі вона виглядала так, ніби сама була частиною цього пейзажу – така ж казково красива.
Ми сиділи на терасі прибережної кафешки, де море починалося одразу за кованими перилами.
– Втомилася? – тихо спитав я, більше для того, щоб почути її голос.
– Трохи, – відповіла вона, не відводячи погляду від горизонту. – Але завтра знову пірнаємо.
Пірнаємо. В моїй уяві вона була саме така, якою я її вперше побачив – Русалка Чорного моря, така ж загадкова і невловима, як сонячні промені, що розсипаються на глибині.
Ми з Нінель познайомилися випадково, на зустрічі випускників КПІ, яку заварив Віктор, наш бувший староста, а по сумісництву і хедлайнер усіх культмасових подій. На цю вечірку дружина Віктора запросила свою давню подругу, яка у війну виїхала з бабусею до Канади, а зараз завітала до Києва. Знайомлячи нас, Ірина, дружина Віктора, змовницьки підморгуючи мені, сказала, що Ніна теж дайвер і нам буде про що поговорити.
Звичайно ми поговорили, але це відбулося набагато пізніше, коли закінчився отой бедлам, що, як завжди, творчо та майстерно зумів зорганізувати Віктор. Вже майже зразу, після перших тостів за щасливу сімейну пару одногрупників, що не розвалилася після закінчення вишу, та за наших дівчат, що вже встигли стати мамами, почалися «Музичні стільці», де я весело танцюючи дійшов майже до фіналу. Я дуже старався, я дуже хотів справити враження на Нінель, так для себе я її назвав. Вона була дуже красива, надзвичайно життєрадісна, коли вона сміялася – я не чув більше нічого, настільки це було граційно. Весь світ для мене змінився, кольорів у ньому стало набагато більше, ніж насправді, бо на танцмайданчику весело запалювала Нінель, її шикарне чорне волосся пульсувало в такт несамовитому техно-ритму. У конкурсі, на якому ми носили діряві стаканчики з водою на швидкість, вона добряче мене облила, почала вибачатися, та я ніжно взяв її за лікоть і сказав:
– Не треба вибачатися, дайвери іноді бувають і більш мокрими.
Більше ми не відходили один від одного і після занудного тосту Шалфєя, ботана номер один у нашій групі, щось там про логарифмічні лінійки, ми пішли разом, тихо, і по-англійськи, тобто ні з ким не попрощавшись.
Взявши мене під руку і йдучи по ледь освітленій алеї парку КПІ, Нінель розповідала, як у війну вона з бабусею потрапила до Канади, де продовжила навчання, про свій дайвінг‑клуб на озері Суперіор.
– Ого, у порівнянні з Суперіором ми тут, на Київському морі, неначе жабенята у тазику, – трохи заздрісно промовив я.
Нінель ласкаво посміхнулася:
– Та не прибідняйся ти, на велосипеді головне поїхати вперше. У мене взагалі є цікава історія, мені подруга по дайвер‑клубу по секрету повідала. Нібито десь біля узбережжя Криму на туристичний лайнер підняли пловця разом із рятівним буєм, а той пловець виявився моряком з підводного човна. Це настільки дивно, я ж, звичайно, не повірила – маячня якась. Та подруга не вгамовувалась: показувала карту з координатами, де лайнер зупинявся для підняття того нещасного, статтю в газеті з його фоткою. І ти знаєш, та історія мене настільки зачепила, що я би витратила усю свою відпустку на пошуки затонулої субмарини, чесне слово.
Звичайно, таких історій у п’ять разів більше, ніж самих дайверів, і, як Нінель сказала спочатку, це абсолютна маячня. Але! Я отримав непряме запрошення з’їздити з Нінель до Криму – і це фантастика! У мене всередині все почало кипіти, булькати і пінитися. Щоби не видати свого вулканічного сплеску емоцій, я з кам’яним обличчям спитав:
– Коли відчалюємо?
Нінель допитливо запитала, не зводячи з мене своїх красивих карих очей:
– А давай сьогодні вранці?
У мене склалося враження, що мені на голову впала пральна машина – повний ступор. Буквально через мить думки стартонули: таксі, далі чемодан, скидати речі, по дорозі на вокзал написати заяву на відпустку і не забути мій щасливий регулятор і ніж. Головне – не забути ніж із факсиміле Кусто.
***

Закінчувався тиждень наших наполегливих, виснажливих пошуків, і на сьогодні це був останній спуск. Відмітивши на планшетці трикутнички, які нам ще потрібно оглянути, ми з Нінель пірнули. Сектор Нінель був на захід від човна, мій – від корми і в сторону берега.
Занурившись на невелику глибину, я майже одразу ввімкнув ліхтар: його потужний промінь вирвав із морських напівсутінків зграйку маленьких кефалей. Занурившись трохи більше, де вода була вже темною і конус світла чітко окреслював усе попереду, раптом щось дуже яскраво блиснуло, буквально на мить. Ні, це не було «щось» – це була просто вода.
Я спинився, ледве ворушачи ластами. Подих трохи сповільнився, всередині мене з’явилось почуття небезпеки: вода не може виблискувати просто так. Та я не чкурнув, молотячи ластами, а трохи заспокоївшись, вирівнявши дихання, почав повільно досліджувати цей феномен. Чим ближче я підпливав до якоїсь межі, тим сильніше був відблиск ліхтаря від неї. Складалося враження, що вода перегороджена тонкою абсолютно прозорою стрейч‑плівкою від дна, і не було видно, де вона закінчувалась угорі.
Що мене насторожило ще більше – медузи‑аурелії, бо вони гарненько складали мені компанію при моєму ширянні по маршруту, однак за прозорий кордон не запливали. Складалася чудернацька картина: досить багато медуз із мого боку і жодної за прозорою межею. Маленькі ставридки зробили пірует, розвернувшись зовсім недалеко над моєю головою, і попливли геть. Спустившись ще нижче, у світлі ліхтаря я побачив, що з рослинами наче все добре: дно піді мною і дно відгороджене невидимою плівкою нічим не відрізнялося. Подивившись на свій дайв‑комп’ютер – час ще є, я дуже повільно став підпливати до межі і піднявши ліхтар догори, побачив, як промінь світла, пронизуючи прозору межу, розсипався по ній сліпучим сяйвом – наче зсередини підсвічене скло, яке одночасно і пропускає світло, і відбиває його в мою сторону. Було якесь дивне відчуття ніби я крихітний пішохід біля підніжжя гігантського скляного хмарочоса.
Ну що ж, для початку спробую пожертвувати ліхтарем. Я наполовину занурив його у блискучу плівку – нічого не відбулося. Зробивши так кілька разів, у мене пройшов острах, і цікавість до феномену мене таки здолала. Спочатку я доторкнувся до межі долонею і відразу відсахнув руку, неначе від гарячої праски. Опір був мінімальним, його майже не було. Осмілівши, я просунув за межу руку по плече – нічого. Тоді, набравшись сміливості, я перетнув блискучий кордон. Не відбулося нічого, тільки цікаво було дивитися, як бульбашки повітря, які я видихав, розсікалися дивною плівкою.

Так, дослідів на сьогодні досить, треба повертатися – Нінель, мабуть, уже на катері.
Тільки‑но я звільнився від аквалангу, як побачив, що Нінель змовницьки радісно на мене дивиться. Її очі виблискували, і вона задоволено посміхалася:
– Бачиш, Сергійку, якщо добре і планомірно щось шукати, то обов’язково знайдеш.
Так, вона теж щось знайшла. Отже, розповідь про свою знахідку я відкладу на потім – нехай вона зараз похизується трішки. Нінель показала мені доволі важкий, схожий на цеглину шматок металу, уже відмитий від мулу.
– Це не просто залізяка. Дивись на ці вушка – їх вирвало з силою. Хтось дуже невдало «припаркувався» тут кілька місяців тому. Цинк ще не встиг окислитися в труху, бачиш? Світлі плями на зрізі, він свіжий.
Покрутивши в руках доволі важку залізяку і побачивши на ній літери латиницею, я сказав Нінель:
– Я знаю, що це. Це анодний захист міні‑підводного човна. Тобто твоя фантастична теорія набуває реальних рис. По цьому маркуванню ми можемо більше дізнатися про нашого підводного гостя, одначе я теж повернувся не з пустими руками і почав розповідати їй про свої експерименти з дивною підводною плівкою. На початку розповіді Нінель була дуже напружена, її пальці вп’ялися в вінілову оббивку крісла, та потім стала спокійнішою і коли я вмовк – теж мовчала, глибоко задумавшись.
– Сергію, – сказала вона нарешті, – затонулий човен нікуди не дінеться. Лежав собі на дні – ще полежить трохи. Давай зосередимося на твоїй знахідці. Це може бути знахідка століття. Треба дістати деяке обладнання, і зранечку почнемо штурмувати незвідане. Я до кінця викрутив ручку газу нашого прудкого «Зодіака», і ми помчали до берега.
***

Ранок вийшов кепським – Нінель прихворіла: температура, червоні очі, класичний набір неприємностей при ГРЗ. Збігавши до аптеки, я почав вмовляти Нінель залишитись у номері, а я сам проведу дослідження – поверхневі, адже небезпеки немає. Нінель категорично наполягла на тому, що вийде зі мною в море хоча б для підстраховки.
Ми кинули якір‑кішку недалеко від берега у тому районі, де я займався переходом між станом моря з рибками до стану без рибок – так я для себе означив водорозділ, зроблений отою плівкою.
Вже пливучи на невеликій глибині й тягнучи у підводній сумці герметичний контейнер для проб води, на руці у мене був закріплений гідрофон. Я подумав, що було б непогано його увімкнути і почати молотити ластами, які б розсікали плівку. Діставшись до водорозділу, я був спокійний як північнокорейський танк: плівка вже не викликала у мене того остраху, щось такого незрозумілого і дивного. Моє ставлення до цього дослідження було як до препарування молюска, або ні – швидше як до розбірки складної дитячої іграшки. Хотілося швидше з цим закінчити та зайнятися знахідкою Нінель, отим бруском.
Водорозділ віддзеркалював промені мого ліхтаря. Я не спиняючись перетнув плівку та завис, повільно ворушачи ластами. Раптово мою увагу привернула розмита туманна плямка світла на фоні прямовисної чорної скелі берега – зовсім невеличка. Так, пригоди продовжуються: однією плівкою тут не обійшлося. От блін, як можна було так протупити? Та коняці ж зрозуміло, що ця плівка – то захисний периметр чогось, хоча й досить дивний.
З усієї сили працюючи ластами, я поплив у напрямі світлої плямки, яка збільшувалась по мірі того, як я наближався, і перетворилась на вхід у освітлену зсередини підводну печеру. Та найбільше здивування у мене було, коли я побачив, що відбувається всередині печери, бо підводною її назвати було не можна.
Печера підсвічувалась знизу, вода всередині була відсутня. Дві молоді жінки сиділи до мене у профіль у зручних офісних кріслах і дивилися на стіну печери неначе на екран. Руками вони періодично тицяли у повітря, і якщо умовно провести площину, то можна було уявити, що це їхній робочий стіл. При тому, що коли вони торкалися уявного столу, під їхніми пальцями блимали вогники різних кольорів, здебільшого фіолетового. Іноді на тих уявних робочих столах із повітря з’являлися значки, тоді пальці тих співробітниць починали працювати інтенсивніше.
За їхніми спинами стояв чоловік – звичайний такий, з борідкою, у джинсах, кросівках, з акуратною зачіскою. Він теж уважно дивився на стіну перед ними, засунувши руки до кишень.
Коли вчора я наткнувся на плівку, то був близький до стану шоку, що вже межував із заціпенінням. Одначе зараз цього не було – мабуть, якась захисна реакція мозку. Пригадались відчуття після перегляду фільму про Коперфільда: для мене він тоді став найвеличнішою людиною планети. І зараз, пригадуючи той фільм, я розумів, що це якась маніпуляція, фокус. Але навіщо я тут? У цирку це називається «доброволець із залу», та на таку роль я не підписувався.
Ну добре. Розігнавшись, витягнувши руки попереду та тримаючи ліхтар як таран, я готувався пробити скляну гладь цього клятого 3D‑екрана. Удар!
Замість дзвону розбитого скла – сухий, жорсткий гуркіт об ідеально рівну матову поверхню. Світ навколо здригнувся і миттєво висох. Ще мить тому я був невагомим у товщі води, а тепер земне тяжіння з розмаху вгатило мене в підлогу. Лікоть і коліно прошили блискавки болю. Одначе найстрашнішим був звук: замість глухого булькання власного дихання – ідеальна, стерильна тиша величезної печери. Розпластавшись, я ледь‑ледь доторкнувся до гідрокостюма – він був абсолютно сухим, ніби я й не пірнав. Маска з’їхала набік, втискаючись у щоку.
– Привіт. Мабуть, боляче?
Голос не пролунав у повітрі – він прозвучав прямо в моїй черепній коробці, вібруючи на тій самій частоті, що й мої думки. Чоловік у джинсах із акуратною борідкою дивився на мене з м’якою цікавістю. Позаду нього ті тітоньки, відкинувшись у кріслах, трохи здивовано й ніби зверхньо подивились на мене. Їхні посмішки були настільки ідеальними, що здавалися відрендереними на потужному графічному процесорі.
Сцена була абсолютно абсурдною: я – у ластах, з балонами за спиною, посеред просторої зали, де пахло дорогою кавою та спокоєм. Я повільно виплюнув загубник регулятора. Мама вчила: якщо не знаєш, що сказати – подивись на сцену неначе збоку, уяви, що ти глядач у цирку, але в цьому цирку головним клоуном був я.
– Пробачте… що не постукав, – хрипко видавив я, намагаючись не знепритомніти від сюрреалізму того, що відбувалося.
– Почуття гумору у вас розвинене якнайкраще, – сказав у моїй голові чолов’яга з борідкою, та побачивши, що я уважно розглядаю його обличчя, додав:
– Добре, я буду відкривати рот, аби у вас було враження, що ми спілкуємося за допомогою звуків.
Жіночки, неначе нічого не сталося, повернулись працювати до свого уявного робочого столу. Чоловік у джинсах продовжив:
– Якщо вже так трапилося, то давайте знайомитися. Зараз я підберу собі ім’я, щоби для вашої вимови було зручно. А вас як звуть?
Спочатку я почав ніяково бубніти, та потім, до кінця фрази, мій голос набув своїх звичних інтонацій:
– Мене звуть Сергій. Ми з подругою шукаємо скарби там різні, підводного човна. Може, підкажете? Чи ви тут теж за скарбами, і ми конкуренти?
Я це сказав, щоби щось сказати, розуміючи, що це якась фікція, несправжня реальність, де я просто актор. Ось‑ось буде команда «стоп, знято».
Одначе, стиснувши руками сухий ремінь маски, я почав розуміти, що потрібно розібратися з цією реальністю – тут і зараз.
– А мене звуть Сіфар. А щоби ви не думали, що ми відберемо ваші скарби, тим більше підводного човна, ось вам його координати.

Він доторкнувся до повітря в кутку печери позад себе, і над його долонею засвітився маленький фіолетовий вогник із якимись перетинками і кільцями. Побачивши здивований вираз мого обличчя, Сіфар широко посміхнувся:
– О, так, звичайно, – і жестом запропонував пройти вглиб просторої печери.
Швидко знявши балони з повітрям та ласти, поклавши поряд герметичний контейнер, я пішов по ідеально рівній, підсвіченій підлозі за Сіфаром і ми підійшли до довгого офісного столу. Сіфар дістав із верхнього ящичка щось схоже на візитку і простягнув мені, на ній шрифтом Arial були надруковані цифри‑координати.
Автоматично взявши візитку, мій погляд зупинився на мікрохвильовці в кінці столу і великому холодильнику, який стояв за ним. Цікаво, а як вони провели сюди розетки?
– Ось тут лежить ваш човен. Він зазнав аварії, – його голос прозвучав у мене в голові рівно і майже без інтонацій.
– Добре, дякую.
Ну що ж, подумав я, пограємо у цю гру вдвох, у цій реальності. Крутячи в руках білу візитку, я промовив:
– До речі, це, мабуть, уперше інопланетяни допомагають землянам у пошуках скарбів.
– Так, пошуки скарбів не входять до цілей нашої місії, – Сіфар посміхнувся. – Та й інопланетянами, у класичному розумінні, нас назвати не можна. Ми – дослідники.
– Судячи з того, що ви тут добряче замаскувалися, контактувати з нашою цивілізацією теж не входить до ваших планів.
Сіфар продовжив уже серйозно, без посмішки:
– Рішення про контакт із вами за межами моєї компетенції. Наразі, як ти бачиш, ми просто збираємо та вантажимо петабайти інформації про ваше суспільство, провівши попередню чорнову обробку.
– Петабайти? Ого, ви ж тут не один день, та за цей час уже можна було дізнатися, де захована Бурштинова кімната та що я їв учора на вечерю. Бо петабайт я приблизно уявляю, скільки це, це ж просто гігантські об’єми. Навіщо вам стільки? Прийшли би там в ООН чи ще кудись, спитали – вам би все надали, пояснили, може навіть запропонували щось вартісне для вас.
Сіфар мовчав, тільки уважно дивився на мене. Господи, який я дурень, як дико шаблонно і по‑ідіотському прозвучав мій монолог: «О, друзі інопланетяни, як гарненько, що ви прилетіли, давайте попрацюємо разом, бо у нас тут просто катастрофа: війни не кінчаються, льодовики тануть, Гольфстрім вирішив чкурнути іншим маршрутом, а магнітне поле Землі взагалі сказилося». І Сіфар разом із тими двома тітоньками починають смикати за якісь космічні важелі й виправляти усю ту хрєнь. Треба якось виправляти ситуацію.
– Сіфаре, це я так, у загальному плані. Я розумію, що ви тут тільки досліджуєте, ну типу розвідка. Але ж дійсно, невже так важливо качати інформацію про абсолютно все, не контактуючи з нашим реальним світом?
– Ми вимушені контактувати, адже фізіологічно, як ти бачиш, ми мало чим від вас відрізняємось. Тож у нас і їжа є, і одяг, і душ, і туалет.
– Так, замаскувались ви просто чудово, хоча й доволі екстравагантно. А зняти віллу у Сурреї чи просто номер у готелі не пробували? Внизу ресторан, можна ж працювати, відпочивати. Чи у вас жорсткий ліміт по коштах на відрядження?
– З коштами все добре, а от із місцем для роботи є проблеми. Були спроби, але треба контактувати з владою, а це додатковий ризик.
– Маючи супертехнології, ви не можете зробити ID‑паспорт? То вам треба з’їздити до Одеси на Молдованку – там у підвалі надрукують краще, ніж у колишньому «ЄДАПСі».
– Ти забуваєш, що головне не прошити чіп, а що кожен паспорт повинен мати свою історію. І найкраще для нас – це не мати документів для перевірки. Ти коли‑небудь бачив, щоби поліція перевіряла документи у людини, яка в плавках виходить із моря на пляжі?
– Бомбезна ідея, – я вже не відчував страху чи дискомфорту, неначе тільки‑но познайомившись, розмовляв із приємною людиною. І вже по‑дружньому спитав, перейшовши на «ти»:
– Сіфаре, отже, добре замаскувавшись, ви просто збираєте інформацію про наше життя – і це все, що вам потрібно у нас на планеті?
Тут мені пригадалися бойовики на цю тему, і посміхнувшись я продовжив питання:
– А як же захоплення нашої цивілізації страшними машинами та агресивними створіннями типу «Марс атакує»?
Вперше від нашої зустрічі Сіфар щиро розсміявся:
– Я навіть уявити не можу, навіщо це нам. Але сенс твого питання зрозумілий – боротьба за ресурси, яка була і залишається наріжним каменем існування життя у Всесвіті. Інформація про ваше суспільство – це дуже цінний ресурс, і саме нею ми й займаємося. Зверни увагу: без жодної шкоди для вас.
– Так, звичайно, у нас цієї інформації хоч греблю гати, – та подумавши додав: – але ти ж сказав, що ви качаєте петабайтами, а це немало. Якщо флешками викласти в рядок один петабайт, то це буде десь із кілометр. І, мабуть, у нас немає якихось проривних технологій, які би були вам невідомі.
– Ні, Сергію, мова йде не про технології, а про ваше суспільство. Проривною якістю вашого суспільства стало статеве розділення біологічного життя. Починаючи з одноклітинних водоростей та грибів, які змішують свої гени, і закінчуючи людською расою – це розділення забезпечило створення потужного суспільства та його сталий розвиток. Якщо брати окремо одного індивіда, то це вже дуже складна система, де кожна складова є підсистемою – як, наприклад, склад крові чи нейронна побудова мозку. Але у загальній системі суспільства це просто один елемент. І моделювання його взаємодії з навколишнім середовищем – один із найважливіших аспектів наших досліджень. Ми вивчаємо, що може змінитися у суспільстві при взаємодії його елементів станом на зараз і який зріз суспільства людей ми отримаємо при іншій системі випадковостей.
– Тобто, ти хочеш сказати, що вам цікаво, щоби було, аби, наприклад, Джонні Деп одружився з Дейнеріс Таргарієн і ким би стали їхні діти?
– Не тільки. Що буде, якщо у них народяться син і дочка, або два сини. Чи коли вони заведуть вівчарку – як це відобразиться на характері старшого сина у майбутньому. Особливе місце у процесах вашого суспільства відіграє гуманітарна сфера, мистецтво. Як, наприклад, реагує кора головного мозку старшого сина тієї пари, про яку ти казав, при його відвідинах рок‑концерту.
– Добре, більш екстремальний випадок: а якщо король Великої Британії застрелить їжачка у Сахарі?
Сіфар був абсолютно спокійний і нітрохи не здивований такому абсурдному питанню:
– Такі випадки ми вважаємо малоймовірними. Вони прораховуються з деяким невеликим наближенням, але відповідь і на такі питання є.
– Тоді я хочу зрозуміти: ви розглядаєте, як складеться доля того ж Джонні Депа, якщо він одружиться на кожній із чотирьох мільярдів жінок планети? Які в нього будуть емоції, у яких фільмах він ще може знятися, чи взагалі його дружина буде віолончелісткою з театру «Ла Скала»? Але ж чоловіків теж чотири мільярди, і на планеті бувають торнадо, епідемії та інша хрєнь, яку ніяк врахувати не можна. На такі обчислення ніяких ресурсів Всесвіту не вистачить.
– А які твої уявлення про Всесвіт? Який він за межами вашого горизонту подій? Не напружуйся, Сергію, відповідь під різними ракурсами та у різних інтерпретаціях є у ваших філософів і мислителів, які жили ще задовго до нинішнього часу. Ти навіть не здогадуєшся, що грек Геракліт казав: основа всього – це вогонь, символ вічної енергії і змін. Макс Планк, Нікола Тесла – це люди, які вже наблизились до розуміння того, що основою Всесвіту є саме енергія, а відтак і інформація, оскільки це дві сторони однієї медалі. Я сказав тобі «петабайти», щоби ти міг хоч якось уявити її кількість, бо вимірювати інформацію бітами вкрай неефективно. Взагалі, ви, люди, абсолютно неефективні істоти – і саме це ми досліджуємо. Саме розвиток: як із створення вуглецевих молекул шляхом розвитку з’являється біологічне життя, як шляхом природного відбору і конкуренції з’являється особистість, наділена свідомістю.
– Але ж ти, Сіфаре, наразі мало чим відрізняєшся від мене. Я маю на увазі фізіологічно. Хоча, звичайно, те, що я побачив, вражає: технологічно ваша цивілізація набагато попереду, це видно відразу. Але вона й існує набагато довше – це теж зрозуміло.
– Давай, Сергію, я тобі трішки поясню. Всесвіт, що навколо тебе, який ти знаєш, зовсім інший, ніж справжній Всесвіт. Справжній Всесвіт у ваших людських поняттях холодний і жорстокий. Він складається з безкінечної кількості…
Тут Сіфар вмовк, опустивши погляд вниз. Через кілька секунд продовжив:
– Я підшукував найбільш схоже поняття, яке би було тобі зрозумілим, і нічого, крім поняття «поле», не знайшов. Тож Всесвіт – це набір полів, які взаємодіють між собою, а також всередині таких собі конгломератів, утворених усередині цих полів. Це приблизна, дуже ескізна схема побудови реального Всесвіту. Головною рушійною силою розвитку є боротьба за енергію, а відтак і за інформацію, оскільки це нерозривні поняття. Взаємодія надзвичайно складна – між так званими полями, конгломератами, всередині конгломератів, які теж не є неподільними, а надскладними структурами. Ця взаємодія на порядки складніша за те суспільство біологічного світу, яке є на вашій планеті.
– Якщо так, то як ти, уже як дослідник, опинився тут?
– А що ти знаєш про поле Хіггса?
– Дуже і дуже поверхнево, просто чув, що таке є.
– Добре, не заглиблюючись у науку і детальний опис процесів: ваш Всесвіт створився завдяки надзвичайно великій кількості енергії, сконцентрованій у одній точці. А завдяки полю Хіггса з’явилися частинки з масою, з яких, власне, і був побудований ваш Всесвіт – неначе акваріум для вуглецевих істот.
– Ну‑у, – протягнув я, – акваріум такий собі неслабенький. Адже чотирнадцять мільярдів світлових років у діаметрі – це досить значна величина. Навіть не знаю, коли ми зможемо доплисти до його стінок, щоби трохи подряпати скло.
Сіфар засміявся:
– Це у тебе класичне сприйняття. Насправді відстань до, як ти кажеш, скла, набагато менша. Бо спочатку були обрані неправильні стартові дані і константи – швидкість фотонів, наприклад. Тому у ваших науковців і є суттєві розбіжності у розрахунках при обчисленні різних явищ у космосі. Ваш Всесвіт налаштовували вже в процесі.
У відповідь я посміхнувся:
– Ого, то ви, виявляється, іще й бракороби. Гупнули надзвичайно потужним вибухом для створення нашого Всесвіту, а ручки й тумблери налаштувань правильно не поставили. Хіба так можна створювати Всесвіти? І хто у вас після цього залишився без квартальної премії?
– Спростувати твоє твердження про бракоробів дуже легко. Подивись на мене – я сильно схожий на бракований виріб?
– Щось я не дуже розумію.
– Дивись, Сергію: якщо можна влаштувати вибух, щоби створити Всесвіт, хоча й трохи іграшковий, то, як ти розумієш, таким же методом можна з енергії створити й елемент цього Всесвіту.
– Боже, Сіфаре! То ти не людина! Оце так… ти частинка якогось поля, – тут я спинився, – чи був частинкою. Дивно. Ти навіть не інопланетянин, у тебе навіть власної планети немає. Сіфаре, ти ж бомж!
Сіфар зрозумів жарт і засміявся:
– Висловлюючись термінологією землян – так.
Мій погляд впав на дайв‑комп’ютер: пройшло вже трохи більше ніж пів години нашої захопливої бесіди, Нінель, мабуть, хвилюється.
– Ми з подругою займемося підводним човном, а ти, як потрібно, виходь на зв’язок. Чи я до вас ще навідаюсь, а зараз не буду заважати – мені пора.
– Добре, Сергію, не затримую, – Сіфар провів мене до входу печери, який закривала прозора плівка. Я вже надів акваланг, та ступати через прозору плівку було лячно. Обернувшись, я побачив дружню посмішку Сіфара і, включивши ліхтар, пірнув у темну воду.
***

Сонце вже не світило у вікно, як вранці, воно високо піднялося. Тіні від жалюзі утворювали чудернацькі узори на ліжку. Я солодко потягнувся – і саме в цей момент неначе електричний струм пронизав мене від маківки до п’ят: інопланетяни! Ні, неправильно, прибульці. І знову мої думки поскакали, як віз по бруківці. Хотілося пити. Я пішов до холодильника і добряче відполовинив пляшку «Моршинської». Нінель у номері не було, я всівся в крісло біля маленького столика з яскравим букетом альбіцій.
Вчорашній день був найабсурднішим у моєму житті: зустріч із прибульцями, мої конвульсивні думки після, емоційні вибухи, які я виливав на Нінель. Коли ми йшли від пірса до готелю, я мовчав, розповівши все на катері. Та тільки‑но ми переступили поріг номеру, мене знову понесло: я знову розповідав Нінель про зустріч, доповнюючи її деталями та своїми домислами. Нінель як могла співчутливо мене заспокоювала:
– Та зрозуміла я, зрозуміла. Заспокойся трохи.
Побачивши, що моє нервове напруження не спадає, Нінель категорично заявила:
– У море сьогодні не виходимо. Ти повинен, ні – ти зобов’язаний відпочити.
Мабуть, так. Мій мозок кипів, ще і ще раз прокручуючи пригоду в печері. Вже під вечір, коли спека трохи спала, ідучи з Нінель алеєю між застиглими стрілами кипарисів, я майже тряс її за руку:
– Послухай, от ти хочеш стати доктором. А уявляєш, якщо ти запропонуєш як свій винахід оту їхню плівку? Витримує будь‑який тиск, абсолютно прозора, заміняє будь‑які двері та люки. Та ти станеш академіком, усе людство буде тобі кланятися у ніжки. Уявляєш?
– Так, уявляю. З нас вийде гарна пара: академік і менеджер магазину спортприладдя. І як я поясню, яким чином її винайшла?
– Та то не рахується. Скажеш, що працювала над винаходом вдень і вночі, наприклад у гаражі. А що до нашого спільного життя – можна спитати у Сіфара, він може це сказати зі стовідсотковою точністю.
– Ага, а заодно скаже назагал, звідки у мене той винахід. І мене з ганьбою виженуть із академіків за наукову недоброчесність.
Я періодично замовкав, потім мене пронизувала нова ідея, і я тут же виливав її на голову Нінель:
– А давай влаштуємо з тими прибульцями якусь гарну вечірку у нашій кафешці чи десь на природі. Що вони там у тій печері загинаються, працюючи неначе раби на плантаціях. А так трохи творчо відпочинемо: гарна музичка, червонясте винце, шашлички.
Нінель засміялась:
– Ні, я проти. Не хочу, аби вони розповідали про своє життя‑буття інопланетян у мене в голові.
– Та чого ти? Подружимося. В кого ще є друзі прибульці?
Ідеї в мене не закінчувалися, до пізнього вечора я ними сипав безперестанку. Нінель уже замучилась вислуховувати мою маячню й сказала що буде спати, адже завтра потрібно серйозно зайнятися підводним човном.
Мені ж не спалося, я сідав у крісло, потім підхоплювався і босоніж ходив по номеру. Ні, так я не відпочину, мабуть треба спуститися до бару. Замовив стопку коньяку, потім ще одну, потроху шторм у мозку почав стихати.
Що обов’язково треба зробити – то це попросити Сіфара змоделювати моє життя з Нінель. Йому ж неважко, а я буду впевнений, що моє життя з цією перлиною Всесвіту буде прекрасним. Про це я подумав вже засинаючи у нашому номері.
***

Клацнув замок – зайшла Нінель, вона несла важку спортивну сумку. Я підхопився, почав допомагати.
– Не став далеко, візьмемо з собою на катер.
– Ого, важка. Що там у сумці? Переносний крематорій для загиблих моряків?
Розстебнувши блискавку, я побачив автономний підводний різак. Взявшись за шлею, хотів відтягнути його трохи далі від дверей, але він ніби приріс до підлоги. Не піднімаючи інструмента, я випростався і засунув руки до кишень джинсів, уважно розглядаючи потертий жовтий балон із кисневим маркуванням. Я точно знав, що Нінель пильно дивиться на мене, в номері запала хвилинна глобальна тиша. Тоді я тихо промовив:
– Сьогодні останнє занурення у моєму житті?
Рівним, без інтонацій, голосом Нінель спитала:
– З чого ти взяв?
– Нінель, балон із технічним киснем не може стільки важити. Що там у балоні – динаміт, тротил? З цим різаком я попливу до Сіфара?
– Ні, Сергію. Там стабілізований термопластичний розплав CL‑20.
– Тоді інше питання, більш злободенне: навіщо це тобі? Я знаю, що таке CL‑20. Наступним за потужністю є ядерний вибух. То навіщо?
– Навіщо!? – скрикнула Нінель, стиснувши кулаки. – Ти питаєш, навіщо!? Бо ці твої прибульці – виродки і шпигуни! Навішали тобі локшини на вуха, підлі тварюки!
Такої розгніваної я її не бачив ніколи. Та глибоко вдихнувши і трохи заспокоївшись, Нінель продовжила:
– Дослідники довбані! Війни є скрізь, Сергію, у нас вони теж є – війни за ресурси, за енергію. І ось наш конгломерат почав програвати. Що зробили вороги – ми не знаємо, є здогади, що вони зібрали надвеликий масив чорних дір із гігантською кількістю енергії, чи щось подібне, і вистояти проти грубої сили ми не можемо. Тоді виникла ідея створення вуглецевого світу, спочатку на рівні теорії, та прорахувавши, ми прийшли до висновку, що це гарний варіант.

Ось так і був створений ваш Всесвіт, де головною метою був розвиток біологічного життя на статевій основі. Адже розрахунки показали, що саме такий розвиток є найбільш прогресивним та стійким – притому стійким до всього і надзвичайно потужним.
Я неначе відчув, що зашевелилися звивини мого мозку, крапельки поту вкрили лоба. Тобто, Нінель – емісарка загального Всесвіту?! Облизнувши пересохлі губи, я тихо спитав:
– І яка ж кінцева мета нашої людської еволюції, створеної вами?
Нінель відповіла буденно:
– Штучний інтелект, Сергію. Саме ви, на базі боротьби за життя, виживання, знищення ворогів, створите той інтелект, який допоможе нам у війні. Зараз усе тільки починається. Штучний інтелект ще у зародковому стані. Та декілька відкриттів у квантовій сфері – і якісний стрибок неминучий, саме якісний.
– Так, зажди, що за штучний інтелект, це ти так жартуєш? Чи ти хочеш сказати що вінцем творіння людства буде бойова одиниця яка роздовбає галактичний конгломерат ваших ворогів, а як же ми, тобто люди, що з нами? Ні, я за те аби твій конгломерат переміг, відсвяткуємо, – та тут я осікся, скоріш за все перемогу будуть святкувати мої онуки і то у найкращому випадку. Однак, треба бути раціональним, а якщо ні? Тобто, якщо наш бойовий земний штучний інтелект програє війну Сіфару і ко? Тоді точно від Землі не тільки протонів не залишиться, та вони земні кварки перемелять у труху. Ні, треба гнати від себе капітулянтські настрої, ми переможемо у будь якому випадку.
– Нінель, погодся, вони не преможуть, ми ж з тобою віримо в це, докладемо максимум зусиль, кожен з нас.
Її голос став злим, неначе виблискував металом:
– Одначе вже з’явились загрози, десь інформація про цей експеримент таки просочилась. Ось і прибула шпигунська бригада. Вона качає інфу у надії, що зможе змоделювати те, на що у нас пішли тисячоліття. Тупі козли.
Я підійшов до Нінель, обняв двома руками і міцно‑міцно пригорнув до себе.
– Добре, Нінель, добре. Я підірву ту кляту печеру, нехай ваш конгломерат переможе.
Нінель легенько відсахнулася і вбивче подивилася на мене:
– Ти дурний! Зовсім здурів!? Ти про що!? Тобі просто потрібно буде залишити різак у Сіфара. Ми зараз придумаємо, щоби все було дуже правдоподібно. Заскочиш до нього з різаком, почнеш розмову про щось важливе, а потім скажеш, що, наприклад, радіобуй, який ти встановив, відірвався і його зараз знесе у відкрите море. Ти його тільки закріпиш і повернешся.
– Так, зрозумів. А як же їхня можливість усе прораховувати та моделювати? Невже вони не розглядають такий варіант?
– Ти забагато їм віриш. Вірогідність, що я тут, дорівнює нулю. Та хіба не видно, які вони криворукі? Вони навіть людину, що розмовляє, створити не змогли. Придурки.
Таємнича печера прибульців із їхніми надтехнологіями у моїй свідомості потроху перетворювалась на гаражну майстерню на околиці міста.
– А як же ми, ну, тобто ти і я? Що буде з нами після виконання твого завдання?
– Я створена як людина, але деякі відмінності все ж є. Мої клітини побудовані за принципом віддзеркалення: після процесу окислення вмикаються біологічні механізми відновлення, я не можу постаріти, Сергію. І, як ти розумієш, я ніколи не зможу повернутися до конгломерату. У мене попереду – вічність.
У куточках її карих очей заблищали крихітні сльозинки. Щоби приховати їх, Нінель пригорнулась до мене і міцно обняла обома руками.
***

Це було надзвичайне видовище. Ще не знявши гідрокостюм, ми з Нінель стояли в катері, заціпеніло дивлячись на порожній берег, неначе гіпнотизуючи його. І майже одразу гігантський стовп води злетів над скелями. За мить ця маса з гуркотом, схожим на руйнування хмарочоса, обвалилася вниз, скелястий берег на кілька метрів зсунувся в море, назавжди змінивши лінію обрію. Це було грандіозно.
Не чекаючи на ударну хвилю, я крутнув ручку газу до упору. «Зодіак» задер носа і помчав геть від цього бедламу. Напруга почала спадати, а серце нарешті припинило той скажений бій, що почався ще в печері. Коли я збрехав Сіфару про відірваний буй, я був певен: їхні датчики або ця клята плівка викриють мене щосекунди. Але Сіфар лише спокійно кивнув, і я, ввімкнувши ліхтар, пірнув у чорну безодню, залишаючи у печері прибульців різак, наповнений CL‑20.
Вже швартуючи катер, я спитав Нінель:
– А як же пошуки нашого підводного човна?
Нінель досить байдуже відповіла:
– Забудь. Головну загрозу ліквідовано. А повторна експедиція, навіть якщо її і пошлють, знайде там лише оплавлену породу та радіоактивний пил.
Я задоволено посміхнувся, обіймаючи її за плечі:
– Ну що, тепер, як і домовлялися, – за позитивними емоціями цього світу.
***

– Проходьте, полковнику, проходьте.
На четвертому поверсі сучасного моноліту на Джефферсон‑стріт в Альбукерке, у величезному кабінеті помічника директора було досить душно, незважаючи на працюючий кондиціонер. Ще виходячи з ліфту, полковник Рой Вільямс побачив табличку з нічого не значущою назвою – «Global Invest Inc.». Рой посміхнувся про себе: з фантазією у АНБешників трохи поганенько.
Хазяїн кабінету владно вказав на стілець навпроти:
– Знаючи про ваш досвід роботи у Киртланді, я просив керівництво про ваше переведення до нашої структури. Є необхідність узагальнення даних по справі загибелі підводного човна DCL «Фантом». Там є те, що ви любите найбільше – невідповідності.
Щось підказувало Рою, що цей плюгавий, просякнутий нікотином дідуган знав набагато більше, і це його насторожувало. Свердлячи Роя сталевим поглядом маленьких сірих очей, помічник директора продовжив:
– Я цікавився результатами вашої роботи у Національній лабораторії Сандія. Вони справді вражають. Отже… – далі він говорив тоном, який не терпить заперечень:
– Ось файл. – Він дістав тоненьку папочку документів із свого здоровенного сейфу. – Ознайомтесь. За іншими матеріалами зайдете пізніше. Спочатку відпрацюйте стратегію.
Коли двері за Роєм зачинилися, на оббивці стільця, на якому він сидів, залишилася невелика прямокутна плитка, схожа на темний шоколад. Жоден детектор на вході не зреагував на цей незвичайний сплав.
Рой уже сідав у авто, коли за спиною пролунав короткий, сухий тріск. Скло четвертого поверху вилетіло назовні вогняним дощем. Рой задоволено посміхнувся, вмикаючи запалювання: разом із помічником директора у попіл перетворилося й усе, що зберігалося в його броньованому сейфі.
– Так, – подумав Рой, – стратегію відпрацьовано.
І він спокійно повів авто до виїзду зі стоянки, адже він ніколи не служив у Киртланді.
***

Залізничний вокзал тільки‑но починав своє вранішнє життя. Зійшовши з потяга, ми вирішили вдарити по каві, аби остаточно струснути з себе залишки сну. Продавчиня, вся у сережках та металевих кульках, які стирчали у неї з самих неймовірних місць, сонно налила мені дві філіжанки пахучого напою. Посунувши наші валізи ближче до вікна, я зручно всівся у широке пластмасове крісло. Чорт забирай, Нінель сказала, що відійде на хвильку, а її немає вже хвилин десять. Доведеться їй пити каву холодною.
– Послухай, Сергійку, тут із нашими мріями про абсолютне щастя доведеться трохи почекати. Є новини від мого куратора, – сідаючи навпроти, вона відсунула філіжанку кави від себе. Брови у мене полізли догори, і я повільно поставив свою на стіл.
– Куратора? Тобто куратора… Якого ще куратора?
Нінель здивовано подивилася на мене й раптом дзвінко засміялася:
– Боже, які ви всі мужики прямолінійно мислячі, просто жах якийсь. Дивись, Сергійку: ти не спитав мене, що за інфу він скинув. Тебе більше схвилювало, хто це такий. Ревнощі, милий мій, – це негарне почуття. Ми ж про це тисячу разів розмовляли.
Мені стало трохи соромно.
– Ну добре, добре. Що ще впало нам на голови?
– Пам’ятаєш, я казала, що є деяка інформація про тих шпигунів у АНБ в Альбукерке? Звичайно, нічого суттєвого – загальні факти, гіпотези, висновки аналітиків. Так от, з Альбукерке все гаразд, але залишилось невирішеним питання: звідки, звідки інфа у АНБешників.
– Ага, я зрозумів. Все як завжди: шашка пластиду для інформованого агента – і в АНБ однією проблемою менше. Ну, звичайно, якщо не рахувати ремонт усього поверху. А перед цим спитати того чувака, звідки інфа, твій куратор не пробував, нє?
– Ти знаєш, а гарна думка, – з єхидцею продовжила Нінель. – Де ж ти раніше був? Ану, пане помічник директора, швиденько доповідайте – оте усе звідки? Заодно із сейфу діставайте всі оті кольорові папочки, флешки, SSD‑шки по справі з інопланетянами. До речі, пластид там не проходить – скрізь датчиків натикано.
– Розумію. Очевидно, ядерний вибух у Нью‑Джерсі списали на випадковість, а десь на одну атомну бомбу стало менше. Добре. І що з нашими планами на найближче майбутнє?
– Купляємо квитки Київ‑Мюнхен‑Альбукерке.
– Я маю надію, що ми оперативно все вирішимо. Бо мені іноді й на роботу ходити треба – там періодично гроші дають.
Ніна ніжно цьомнула мене у щічку й так, доволі глузливо:
– І кому ти зібрався літом лижі продавати?
Я ображено пробубнів:
– Не лижі, а гірське спорядження.
Та вже неначе виправдовуючись додав:
– Виконаємо завдання – і до нашого головного плану: заряджаємося позитивними емоціями на цій планеті.
***

Я постукав і відчинив двері до кабінету нового начальника нашої філії.
– Проходь, Сергію, щось хотів?
– Миколо Васильовичу, підпишіть, будь ласка, ще тиждень за власний рахунок. Трохи не встигаю з тим ремонтом квартири.
Він окинув мене пронизливим поглядом. І я пізнав цей погляд. Так дивився на мене Сіфар.