– Тобі потрібен мужик, – сказала я своїй відьмі, яка вже кілька годин поспіль настроювала новий левітаційний амулет, щоб полетіти на черговий шабаш.
Вона подивилася на мене спочатку здивовано, а потім як розреготалася. Та так, що стіни задрижали.
– Обережніше, – обурилася я, – Я лише вчора повиганяла з хати всіх злих душків з кутків.
Моя відьма поступово заспокоїлася і відповіла:
– Мене вже батьки сватали, родичі, друзі, але щоб моя власна кішка… Такого ще не було.
– Я не твоя кішка, – заперечила я, – Я твоя компаньйонка, фамільяр, чи то, як модно зараз казати, фамільяриня, фамільярка, фамільяресса. Моя задача – дбати про спокій і безпеку в твоє му домі. І як спеціалістка-професіоналка, я тобі раджу завести чоловіка.
– Нащо?
Справжня відповідь мала б бути такою:
“Поки ти, відьмо, шляєшся по Лисих горах і насилаєш з подругами прокляття на москалів, я тут сиджу на сухому кормі і воді. А ще й обстріли не припиняються. Що буде, як в наш дім шахед влучить? Хто мене, бідну, нагодує і в укриття занесе? Чоловік – це хороший компромісний варіант і для мене і для тебе”.
Але їй я приготувала більш переконливу відповідь:
– Тобі вже майже тридцятка. А твій Дар потребує спадкоємця. Пора продовжити відьомський рід. І чим швидше, тим краще, бо війна – це не жарти.
Відьма задумалася. Ну я ж не перший день з нею живу, знаю на що давити треба. В неї вже давно очі горять при погляді на дітей у дворі.
– Але в мене є вимоги до чоловіка, – сказала я.
– Он як. І як ж у тебе, Асю, вимоги?
– Він має любити котів.
– Безперечно, на інших навіть не дивитимусь.
– Мати ніжні руки і вміти готувати рибу та м’ясо.
– Нащо вміння готувати? Ти їси спеціальний збалансований корм.
– Отож-бо! – крикнула і знітилася – я зараз була дуже близька до провалу і викриття моєї справжньої мети, – А я хочу їсти смачні страви, а не сухарики.
– Є ще вологий корм.
– Хочу рибу!
Я вдарила її лапкою. Це мав бути ніжний хлопок та кігті якось самі зачепилися за її шкіру і залишили на ній червонясті лінії.
– Гаразд, я про це подумаю, – відповіла відьма, а тоді завела свій амулет і відлетіла.
– Кляті москалі, – сказала я сама собі. Якби не вони, то моя відьма зараз не літала б бозна-де, не акумулювала б силу в старовинних артефактах, не проводила б ритуали на повалення влади у сусідній країні. Жили б ми собі вдвох, горя не знали. А так… Ледь не щовечора я сама.
А душки в кутки все лізуть і лізуть. Розвелось їх… Та що поробиш – не ми такі, життя таке. Коли над головою бахкає, якось забуваєш про енергетичну чистоту і карму. От і нагенерували думками цю гидоту. А вона все до нас злітається. Чує зараза силу. Ледь встигаю виганяти, поки ні за що не зачепилися. Бо як зачепляться – май потім клопоту – то простуду лікуй, то глистів. Хоч бери та ще одного кота заводь, щоб допомагав.
Я сплюнула. Ні. Інший кіт – це фу фу фу. Я сильна і незалежна кицька. Справлюся з усім сама.
Для надійності треба трохи додати магії. Знайшла під ліжком її книгу і трохи погортала. Ось воно. “Закляття для зустрічі призначених долею”. Треба її кров. Без проблем – нашкребу під кігтями. А ще особиста річ. Візьму її зубну щітку. Отож зв’язати червоною ниткою. Кляті кігті. І промовити закляття три рази:
Тададідан віравам кутіроотолі!
Тададідан віравам кутіроотолі!
Тададідан віравам кутіроотолі!
Це все. Я тепер кицька-відьма! Ні. Краще котАСЯ-чаклунка. Ну як тобі таке, Гаррі Поттере?
***
Відьма повернулася через два дні весела і замріяна. Я намагалася бути спокійною і не поводити себе дивно. Але нерплячка брала своє, так кортіло дізнатися чи подіяло.
– Ну що, з кимось новим познайомилася?
Відьма усміхнулася на всі 32 і кивнула.
– Спускалася вчора з Лисої гори. Була така гарна літня погода тож вирішила трохи пройтися пішки. А тут він в парк на ранішню пробіжку вийшов…
– І він любить котів?
– Так.
– І ніжний?
Щоки відьми залилися рум’янцем.
– Так.
– І готувати вміє?
– Принаймні млинці до ранішньої кави в ліжко вміє.
– Чудово. – Зраділа я. Млинці, звісно, не риба, але кухонний потенціал однозначно є, – То коли познайомиш?
– Завтра, -мовила відьма, – Тому вчися м’явкати, щоб він нічого не запідозрив. Не хочу його отак одразу відлякати.
– М’яв, – задоволено відповіла я.
***
Чоловік дійсно прийшов наступного дня.
– Знайомся – це Ася, – вказала йому на мене моя відьма.
Чоловік одразу ж схопив мене на руки і заходився ласкати і чесати за вушком. Я для годиться пручалася, бо я ж незалежна киця, але було надзвичайно приємно.
– Яка гарна пухнаста киця. А хто в нас хороша киця.
– М’яв, -відповіла я. Відьма мені підморгнула, – М’яв, – відповіла їй я і це означало “поки що задовільно”.
– В мене під час війни трохи завантаженість збільшилася, тож вона страждає від одноманітності їжі, – сказала відьма, – Абсолютно не маю часу готувати.
– Якось треба буде спекти рибу за рецептом моє бабусі. Заразом і Асю побалуємо.
Він ще щось говорив, але я вже його не слухала.
– М’яв! М’яв! М’яв! – кричала, що означало Так! Так! Так!
Чоловік приходив ще кілька разів. Він готував смачнючу рибку, чесав мене за вушком, завдавав моїй відьмі дуже приємних клопотів, коли вони закривалися в спальні на самоті і взагалі він був досить гарним і приємним чоловіком! Тож через місяць моя відьма запросила його жити з нами. І наступного ж дня він приїхав з сумками. Але в першу чергу він поклав на підлогу переноску, відкрив її і сказав:
– Ася. Знайомся – Це твій новий друг Щасливчик.
З переноски виліз здоровенний, вдвічі більший за мене, сіамський кіт.
– М’яв, – сказав кіт по-нашому, тож людиська не зрозуміли. Це означало: “Привіт. Яка ти красуня, кицю. Будемо дружити?”
– М’яв, – заричала йому у відповідь я, що перекладалося як “Я тобі очі видряпаю і яйця відгризу, якщо ступиш ще кілька кроків.”
– Вони подружаться, – запевнив чоловік, – за два-три тижні, максимум місяць.
Моя відьма закохано усміхнулася.
Чоловік розклав свої речі по шафах і сказав, що йому треба терміново відійти по справах.
– Ми так не домовлялися, – сказала я відьмі, коли він пішов. – Іншого кота я в домі не потерплю!
– Вибач, але в ніжних чоловіків, які люблять котів і вміють готувати, є такий недолік – наявність котів. Тому тобі прийдеться звикнути. До речі, мене теж на загальноміський позачерговий шабаш викликають. Тому приймай гостя і будьте слухняними.
Відьма насипала нам корму і пішла, а Щасливчик радісно почав пусту балаканину.
– То ти розмовляєш зі своєю людиною, це так круто! Я…
Я йому повторила своє перше привітання. А він пофігістично відповів:
– Ой, але я вже кастрований. Яйок немає, тож і відгризти не зможеш.
– Ти серйозно?
А він на мене кліпав своїми добрими бездонними блакитними очима і ніби не помічав моєї агресії.
– Ти можеш бути у ванній. Окрім тих моментів, коли я іду на лоток, – сказала я, – В інші кімнати тобі зась.
– Я бачив твій лоток. Він такий класний. Я навіть сам не втримався…
– Що?
Я заскочила у ванну і відчула, що в моєму туалеті жовтіла калюжка чужого запаху. Я заричала і накинулася на гостя.
– Яйок в тебе немає, але очі таки є, – шипіла я.
Я вкусила його спочатку за передню лапу, потім за задню.
– Будь ласка не треба, – просився він, але я не могла зупинитися. Лоток – це вже занадто.
– Я тут хазяйка. Це моя хата, мій лоток і моя відьма!
– Вони можуть бути нашими спільними…
Але він не договорив, почувся знайомий сміх і в кутках кімнати заворушилися темні тіні…
– Чорт! Душки повернулися. Через тебе я їх в дім пропустила.
– Правильно, бо фамільяри повинні бути спокійними і врівноваженими, щоб допомагати відьмам, а не ображати гостей і генерувати…
Та я не дослухала – душки вже пробралися до кожного кутка квартири, зволікати не можна було, інакше через кілька хвилин вони за щось позачіплюються і тоді вже без відьми я їх вигнати не зможу. Я намагалася прорахувати звідки почати, щоб встигнути, та при будь-яких варіантах їх було забагато.
– Ти бери кухню, передпокій та ванну, а візьму вітальню та спальню. – сказав Щасливчик і кинувся у кімнату.
Вибору не було. Щоб вигнати цих маленьких надокучливих духів, потрібно було пройти цілий ритуал: Стати біля кутка, втупитися на кілька секунд в нього, щоб встановити зоровий контакт з об’єктом, а тоді миттєво схопити його лапами чи зубами і викинути за вікно.
Щасливчик був хитрий, він взяв собі одразу кімнати з вікнами, тоді як мені прийшлося тягти душків з ванни і передпокою аж на кухню, щоб викинути. Тож він вже справився, а мені залишалося витягнути до вікна ще двох.
– Ти дуже вміла фамільярка. Я захоплююся такими кішками як ти. Чесно!
Я кинула на нього на стільки зневажливий погляд на скільки могла і пішла до останнього душка. Поки я його викидала, Щасливчик мовчки спостерігав, а коли завершила сказав:
– Ми зробили це разом! Ти і я.
– І не думай, що я буду вибачатися чи дякувати, – фиркнула я. Хоча в глибині душі вже знала – подружимося. Він трошки дурачок, але ж милий, і має гарні сині очі, і фамільяр. Тож…
– Стоп! Виходить, ти теж фамільяр?
– Ага. В мого відуна.
– В того, що з моєю відьмою? В ніжного чоловіка, який любить котів і добре готує?
– Так. Він ще й дуже переживав, як їй розповісти, а вона, виявляється, теж… Він спеціалізується на зіллєварінні, до речі. А твоя?
– На прокляттях і енергетичних ритуалах. То виходить він теж на шабаш полетів?
– Так. І вони там можуть зустрітися! – радісно вигукнув Щасливчик, – Я завжди нудьгував, поки він там. А тепер вони разом, і ми теж!
Весь залишок вечора ми проговорили про наших людей. Пожалілися на умови праці, на клятих москалів, сухий корм та інше.
Наші люди прийшли додому одночасно.
– Коти, хочете дізнатися, де ми зустрілися, – радісно вигукнув чоловік.
– На шабаші? – так само весело відповів Щасливчик. І кинувся до відуна, щоб отримати свою порцію ласки.
Ми з моєю відьмою мимоволі закотили очі. Ох уже ці чоловіки і коти. Зовсім не мають самовладання, а тоді відун нахилився до мене і почесав за вушком. Я мимоволі заплющила очі і замуркотіла.
А шкода, що в Щасливчика вже немає яйок. У нас могли б бути гарні блакитноокі кошенята.
– М’яв, – сказала я Щасливчику, що означало “Підеш ще раз на мій лоток, я тобі душків у сраку напхаю.”
Оооо, тепер я знаю, що це вони кричать, коли тигидичать. Це вони кастують закліття! От же хитрі пухнасті)
А твір дуже гарний. Удачі у конкурсі!
Дякую! І вам удачі!
Няв! Клас! Дякую! Успіху!
Дякую! І вам успіху!
Дуже тепло)
Дякую
Цікаво і легко. Головне – не читати вголос в присутності моєї кішки)
Дякую. Чому ж не читати? Боїтеся, що вона собі судженого кота начаклує?))
так отож)
Няв!
М’яв
Що ви м’яли, авторе? )
Подяку за коментар)
Дякую за віршик! )
Автор тупить. До автора дійшло тільки зараз, що ви мали на увазі))) Але виправляти вже пізно…
Весело та легко) Дякую за позитивні емоції) Успіху!)
Дякую. І вам успіху!
Саме по собі оповідання гарне. Але теж не сподобалося оте про чоловіка. Як добре, що в Асі гарна хазяйка, здатна таке проковтнути, бо летіла б в мене ця кішка далі, ніж бачила з такими маніпуляціями.
Хз хз. Ми часто котам пробачаємо те, що не можемо пробачити людям))
Хз хз. Ми часто котам пробачаємо те, що не можемо пробачити людям))
“– Тобі потрібен мужик, ” – ну ні, не вірю, щоб файна кицька казала таку шаблонну булінгову по відношеню до жінок фразу.
” – Тобі вже майже тридцятка. А твій Дар потребує спадкоємця.” – Ну ось знову. Засмучуєте, мене, авторе. Вже ж стільки про це проговорено…
Упевнений, що милий класичний сюжет не постраждає, якщо з нього прибрати такі некоректні моменти. Закляття ж гарне.
Її відьма теж була дуже здивована, коли кицька почала таке казати) Але так вже сталося, що киця є маленьким маніпулятором. Про що, власне, і оповідання.
Чудове оповіданнячко! Успіху!
Дякую. І вам успіху!
Як мило! Мурррняв! Успіхів на конкурсі!
Дякую. І вам успіхів!
Гарно!
Бажаю удачі на конкурсі!
Дякую. І вам удачі!