Та, що зникає на Новий рік

   Тендітна фея ледь втрималася на ногах, коли заметіль сколихнула світ скляної кулі. Крізь штучний сніг вона майже нічого не бачила, зате чула розпачливі ридання Олесі:

— Мені світ не милий… з мене вирвали душу!

  Фаї чомусь згадалися слова старої чарівниці, яка вручила кулю сусідській дівчині: «Я від’їжджаю далеко. Ти завжди була добра до мене, тому маю для тебе подарунок. Поглянь, як ця крихітка схожа на тебе. Вона стане твоєю опорою, коли біль затьмарить шлях».

***

  Минув рік відтоді, як їх поміняли місцями. Фея Фая, давня мешканка кулі, звикла до людського світу. Повертаючись із роботи, вона брала скляну сферу й бачила, як серед вогників нічних ліхтарів замість неї безтурботно кружляє Олеся.

  Так було не завжди. З появою нової мешканки ліхтарі погасли, світло відступило, настала темрява. Перші тижні Фая ставила кулю біля нічника, аби дівчина не залишалася наодинці з пітьмою. З часом ліхтарі потроху повертали собі світло — разом із ним світлішало й на душі в Олесі.

***

  Восени з феєю стався нещасний щасливий випадок. Вона підсковзнулася на болоті, добряче підвернула ногу й потрапила до кабінету травматолога. Тарас був спокійним, уважним, турботливим. Поруч із ним Фая світилася від щастя.

  Сьогодні вона вперше зустрічатиме Новий рік у світі людей, та ще й не сама. Останні приготування столу і тривога, чи залишать її в цьому світі ще. Очікуючи на прихід коханого, все ж заспокоювала себе, що все залишиться, як є: Олеся — щаслива там, вона — тут.

  Телефон задзвонив майже опівночі.

— Мене колишня пробачила, уявляєш? Отож ми разом. Не тримай на мене образи, Фаєчко. Бажаю щасливого Нового року!

  Світ похитнувся. Та майже відразу пролунав дзвінок у двері. У вічку Фая побачила Владислава — того, який спочатку розбив Олесі серце, а потім щомісяця приносив квіти, залишав під дверима й мовчки йшов геть. Зазвичай вона шкодувала хлопця, сьогодні ж її біль кричав байдужістю.

  Фею огорнула темрява. Вона зробила кілька кроків і вдарилася хворою ногою об лаву — ту саму, що стояла в рідному парку біля ковзанки, де вона колись безтурботно кружляла.

  Жоден ліхтар не світив. І лише згодом з’явилося слабке світло — ззовні кулі. У ньому Фая побачила щасливі обличчя Олесі й Влада. Вона не заздрила, та свіжа рана не дозволяла радіти.

  Сидячи в темряві, фея знала: любов, що зникає в новорічну ніч, гасить ліхтарі надовго. А іноді — назавжди.