Світлячок

Самотність на Різдво відчувається гостріше. Світлана піднімалась сходами на свій восьмий поверх і з кожним кроком провалювалась в спогади. Бабусина кутя із пшениці, що мліла в печі від ранку аж до вечора. Аромат пирогів із яблуками. Дідові історії, які лилися річкою. Тріскотіння дров і вогник каганця, що розливався в хаті теплим світлом – ніякі відключення світла не страшні були там у селі. 8 місяців тому не стало баби.  Пів року, як дідо розказує свої історії ангелам…

Світло мали вимкнути тільки через 2 години. Позапланово? Знову десь приліт? Але з іншого боку, вона могла бути саме в ліфті… Саме так два роки тому вони познайомилися з Мишком. Він був у відпустці, гостював у брата, і разом з нею втрапив  до пастки застряглого ліфта. Дві з половиною години у тьмяному світлі ліхтарика: вони, сміх і мандарини. 

– Якби одного грудневого вечора не вимкнули світло, ми б просто розїхались по  своїх  квартирах, – гасив її роздратування  Мишко, обіймаючи ніжно за плечі.
Він уже тиждень не виходив на зв’язок. Брат зв’язувався з командиром, отримав суху відповідь:

– Пішли на завдання, живі. Чекаємо. 

Світлана занесла важкі думки до квартири. Вона б і хотіла поплакати – не могла. Де вона та чарівна кнопка, яка відкриває доступ до сліз? Навіть прощаючись із єдиними рідними людьми у світі вона не зронила ні сльозинки. “Сльозами горю не поможеш”, – повторила вголос  бабусині слова. Присвічуючи телефоном, знайшла свічку і сірники. І раптом в двері подзвонили. Дивно, кого це принесло у Святвечір?

– Кур’єрська доставка, Світлана Ігорівна? –  молодий хлопець із дивно знайомими очима похапцем вручив їй коробку і щез в коридорі.
– Світлячку, –  здивовано прочитала на коробці єдине слово. Так називав її дід… Відчуття ностальгії накрило з головою. На дні картонної коробки лежав каганець, замотана у папір пляшечка з керосином, торбинка із пшеницею для куті, і ароматні червонощокі яблука, що пахли бабиним садом. Хіба  це не каганець її діда? Скільки казок переслухала вона у дитинстві в його тьмяному світлі. Впевненими рухами залила керосин… “Світлячку, завжди треба вірити в диво, а в Різдво – тим паче,” – ожив у пам’яті голос діда. Запалила гнотика, і тільки-но тепле світло розлилось по кімнаті,  задзвонив телефон. Мишко! Живий-здоровий! На новий  рік приїде у відпустку. Щаслива Світланка заходилась варити кутю, а по щоках самі собою котилися гарячі сльози.