“Стара церква”

Стрибнув з воза і під хрипке “Тобі туди, за бузиною направо завернеш. Стежина там, так коротше буде…” почовгикав у невідомість.

Церкву побачив найпершою, бо на горбку ж вибудувана. Але не золоченими баняками радувала вона око подорожнього і не кольоровими скельцями вікон, а лякала чорнотою похилого хреста на маківці. Еге. Чи не блискавка дах попсувала? А ще люди кажуть, що в дім Божий громовиці не б’ють. Чи це просто забобон?

Стежина вивела на шлях, а шлях потягся повз перші плоти.

Вже минаючи третій двір, Іван зрозумів, що таки недарма люди кажуть “Де Дух Святий не витає, там і життя немає”. Яка церква, таке й село тут — сумне, тихе, неначе сонне якесь. Половина дворів закинуті, хоча по деревині видно, що все нове — і хати, і стодоли, а деревцята у садках не те, що з райдуги воду пити — ще навіть навшпиньки не зіп’ялися, верхівками до коминів не дістають.

А люди! Соваються по городах, ніби обкурені жадібним пасічником бджоли — навіть виглянути, хто то такий ошатний вулицею йде, не поспішають. Хоча Івановий жупан, не новий, зате червоний, мусив би виділятися між місцевих свиток з чорного, сірого, добре, якщо білого сукна. Жарко в ньому в серпні, та що поробиш — перше враження в селі важливе!

Навіть діти кудись поховалися — а це вже взагалі дивно. Тільки що й життя, що собаки брешуть… Але глухо, непевно якось — невже ці диваки ташлицькі їх у хліви позамикали?

Нарешті надибав якусь тітку з відрами, розпитався про священника. Жіночка промовчала, зітхнула і швидким жестом уздовж по вулиці до шинку направила, та й бігом подріботіла собі. Озирнулася, глянула так співчутливо, немов вибачалася.

Іван гмикнув. Корчми, які він бачив до цього, теж стояли в центрі сіл, на торговому майдані — а навпроти золотилися церкви. Люди жартували: “Ось тобі Боже, а ось несхоже”. А в Плетеному Ташлику Дім Господній винесли на гору, за село. Подалі від гріха? Але якщо піп дійсно за шинквасом засідає, то це йому не допомогло вберегтися…

А хоча — чого це він одразу про погане? А раптом там просто війт судилище проводить, або хрестини святкують? Чи просто піп по тютюн зайшов, та й розговорився? Не все ж чесна людина до корчми за гріхами бігає…

Утім, зайшовши в приземкуватий, немов надутий на власну долю будиночок, і розгледівшись, він зрозумів, що таки правий був його степовий візник. Плакала майбутня робота… Тому що он він, отець Василь. Молодий, а з виду — наче чорний фанатик. Але якщо фанатики, з якими Йванко кілька разів перетнувся у Лаврських переходах, аж палахкотіли від надлюдської набожності, то цей чоловік напевно служив не Господові, а Зеленому Змієві. І тілом, і душею.

— Охріме! — хрипко вигукнув священник, немов підтверджуючи Іванові побоювання. — Ще давай!

— Поспати тобі треба, пане-брате… — запобігливо просокотів нестарий іще чолов’яга, що порався за шинквасом.

— Не переч! — суворо відповів той і закашлявся.

Пляшка слухняно цокнула об чарку… Та так і залишилася стояти перед чорнобородим завсідником, немов вірна товаришка.

А вигляд! Якщо інші попи пикаті і вкриті щедрим рум’янцем, то цей — змарнілий, аж темний на виду: довгі тіні безсоння під очима, запалі щоки, вилиці випнулися, як жорна. А ще ж його чорна ряса, такого ж кольору борода, густі “сердиті” брови і незвичні, глибоко-карі, майже нічні очі… Навіть при світлі дня здалося, що перед Іваном ніякий не благодушний піп, якому покликання велить наставляти на добру путь щасливих молодят і весело гудіти до немовлят перед тим, як занурювати їх у святу купіль… Та й узагалі не людина, а щось лиховісне, тогосвітнє, окаянне. Може, навіть сам демон Астарот. У Писанні сказано, що в цього нечистого гнівний погляд і огидне дихання… Все вірно, біля священника не встояти — ще й не смеркало, а перегар, хоч голку вішай. А може, й сокиру — не впаде.

Хоча по правді, надихав у корчмі не тільки отець Василь — кого тут тільки не сиділо! Іван навіть декого з жіноцтва запримітив. Та не тої легковажної сестри, що ласа на частування і любощі — пиячили звичайні тітки в вимурзаних землею і борошном запасках, а коло них — гречкосії різного віку, котрих багацько тулилося в козацьких поселеннях, та ще старі вусаті запорожці, що, дивом уцілілі в численних походах, тепер більше скидались не на поважних господарів нових обійсть, а на скалічених, стомлених від життя домовиків. А он під стіною чиєсь мале дитя “куклою” забавляється… Еге, ранувато місцеве населення з шинками знайомиться, ранувато…

Але що робити, якщо вже в такий світ припхався?

Підійшов. Привітався.

Чорний священник навіть бровою не повів.

Іван відступив на крок, спалахнув — але встояв на місці і навіть змовчав. Видерся на лаву поряд. Хто тут, Охрім? А в Києві це був би Лейба чи Нубар. А втім — неважливо.

Попросив собі квасу. Корчмар аж здивувався — схоже, у нього такий напій хіба на похмілля замовляли. Втім, квас виявився добрим — шипучим, у міру солодким, насиченим. Хоч щось хорошого в цьому селі.

— Звати мене Іван Одарчук, — сказав голосно, так, щоб почули всі. І якщо цей “змієборець” знову видасть із себе глухого, кожен присутній зможе підтвердити — був тут маляр, отримав грубого відкоша. Але був. — Прибув з Києва, за проханням благочинного старости місцевого округу, про що й грамоту маю. Маю провести огляд іконостаса і за потребою доповнити його новими образами, все — коштом парафії…

Розмови стихли, люди почали зглядатися. Ну, що за темні душі? Він їм про іконостас, а вони ні пари з вуст, ще й зиркають вовками. От, для кого він у такий далекий світ віз пляшечку рідкісної золоченої фарби? Ще й парився в цьому дурному жупані?

Молодий маляр скрушно зітхнув, стягнув з плеча товсту одежину і попросив корчмаря про якусь поживу.

Понад розкиданими по шинку столами потроху відновилися стишені розмови, більш схожі на бджолине гудіння — тільки не літнє радісне, а тривожне березневе, коли прикладаєш вухо до поснулого вулика і розумієш, що перезимували бджілки погано і небагато медоносів вилетить на цьогорічні луки. Лише над шинквасом, який сторожував одинокий піп, немов хто напнув похмуру тишу — тільки цокотів митими кухлями Охрім, та ще Йванко черкав ложкою об денце миски з доволі пристойним борщем. От їй-Бо, для себе господар його варив! Місцеві он, хіба кислі огірочки, та ще копчене сало до “сивої” беруть…

Миска спорожніла — і аж серце обірвалося. А що тут не зрозуміло? Потрібно розвертати голоблі, та негайно — не з його статками ще й за ночівлю тут платити. Але з чим він повернеться до міста? Осінь на носі… Де шукати нову муку на руки?

Та біс із тим! Він вже ладен зазимувати тут хоча б за півціни від домовленого… І ночувати хоч у людському хліві, в товаристві вола і корови — все ж краще, ніж споглядати постійно невдоволене тітчине обличчя і наслухати її одвічні кпини… Якби ж цей чорний чурбан хоч щось відповів…

Матінко Божа, не допусти ганьби, допоможи!

— Прийшов малювати. То будеш малювати…

Ці слова прозвучали так несподівано, що Іван не одразу й уторопав, що зверталися до нього. Тим більше — таким старечим, надламленим голосом. Грізно, але при тому якось глухо, мов з колодязя. От, не міг молодий з виду священник так говорити!

Але ні — чорні очиська дивилися прямісінько на Йванове обличчя. От же ж, додумав таки свою важку думку фанатик Зеленого Змія. Або просто негідникові набридло прикидатися глухим…

Йванко подумки перевів дух і возніс дяку Богородиці. Але зовні спробував одягти на обличчя вираз холодного достоїнства.

— Ось моя грамота, і в ній — опис робіт і їх вартість! — поліз до несессера і зашурхотів сувоєм, не боячись вимурзати цінний папір на шинквасі (вже встиг примітити, що молодчина Охрім тримав свій заклад у зразковій чистоті). — Чи влаштовує вас остаточна сума?

Навіть не глянувши на написане, скріплене підписом благочинного та його печаткою з добре витісненими куполами і хрестами (рука в протопопа була важка, тож на печатці можна прочитати кожну літеру навіть у цій напівтемряві), отець Василь проказав отим своїм трохи потойбічним голосом:

— Отримаєш усе. Як закінчиш роботу.

Після чого відвернувся і знову втупився в дошку перед собою, так, немов єдиного погляду на маляра йому було досить для розмови.

Іванова душа, яка до того була готова торгуватися до останнього, скидаючи ціну на свої послуги, щасливо потерла руки… Навіть проскочила шалена думка: “Зі мною тут не церемоняться, то може, і собі… того… Спробувати зістригти дві вовни з однієї ягнички?”

— А ще отець благочинний сказав, що харчування і житло також за рахунок парафії…

Сказав — і тут же сторожко примовк, бо не звик кривити душею, а сказане вже було відвертою брехнею, і піп мусив би про те знати. Чи ж давно людей наймав на побудову, на перший розпис церкви? Та й в грамоті про таке ні слова…

Однак чорний фанатик навіть оком не повів. Стомлено-віджилий голос прозвучав немов і не з вуст, а з самих його думок, міцно зачинених за вічно похмурим чолом:

— Буде тобі й те…

Небувала вдача!

Ні, звісно, малярів годували — скажімо, в трапезних монастирів. А ще в останньому селі, де він наймався білити храм, попадя постійно кликала на обід. Але тут, він це чітко бачив — ні трапезної, ні попихи навіть близько не було.

Звісно, їжа буває різною… Згадати хоча б оту попову господиню! Для родини вона готувала не набагато краще, ніж для поросяти чи курчат — от, не наділив її чомусь Господь хистом до господарювання, хоч як би палко про це не молився її чоловік. Та Йванко не нарікав, кожного разу приходив на обід і тихо жував, що дають — завдяки цій економії зміг накопичити на свій дорогоцінний несессер, та ще фарб підкупив. А тут ще й за поселення не доведеться платити! Та так і коня до весни придбає, от, їй-Богу!

Тим часом у приміщенні поночіло, корчмар засвітив кілька каганців.

Муркотячи своїми вдоволеними думками, Іван повів очима по стінах і нарешті завважив, що весь цей час сидів не в темному льоху, як було видалося на перший погляд, а таки в пристойній господі. Ні сліду пилу чи павутиння. Вздовж стін — мисники з розставленими тарелями, прикрашеними кольоровими квітами і півниками. Хм, то тут, мабуть, буває мало бійок, а то цей Охрім не ризикував би виставляти такий посуд? А он у кутку — іконостас прикрашений рушниками, над віконцями — теж рушники, ще й так вибагливо, багато вишивані. І це корчма! Ще й портрет гетьмана на центральній стіні примостився. І трава на підлозі свіженька… Ох і Охрім, справжній ґазда, а не корчмар. От що значить, коли такий заклад утримує не єврей-арендар чи вірменин-перекотиполе, а наш, та ще й з козацьких.

Утім, сонце остаточно покотилося до свого нічного затишку, і люди почали хутенько розходитися. Дехто так приречено прощався, немов завтра у військо забирають… Хоча — кому здасться оцей одноногий черевань?

Піднявся і священник:

— От що, хлопче… — чорні очі блиснули недобре. До нього єдиного люди не забалакували, тільки шинкар — дрібненький чоловічок з помітним пузцем — прощально махнув рукою… Чи то перехрестив на дорогу? — На постоялому дворі такому паничу, як ти, не сподобається. Тим більше — після того, як їх кухарка дочасно преставилася… Проведу тебе до старої Аврики. Вона вдова, молдаванка. Тож ти в її хаті не смій тих західних людей ганити… Займеш у неї світлицю, вона з тебе багато не візьме. А парафія потім відшкодує.

— А може, спочатку теє… Церкву глянемо? — несміливо запитав Іван, чий внутрішній богомаз був готовий ставати до праці хоч зараз, при світлі свічок або каганців. — Ще ж не зовсім темно?

В попових очах немов грозова хмара прокотилася — хоча ще мить тому Іван міг би присягнутися, що вони й так тьмаряться темніше за глупу ніч.

— Пізно, — відповів, як відрізав, аж криця в голосі дзенькнула. — Зарубай собі на носі, якщо хочеш затриматися тут надовго: в Ташлику по сутінках не бігають! Навіть до дівок, навіть у шинок. Зрозумів?

Іван хотів було задихнутися від образи — та щоб він, та по шинках ночував, та ще й у перший робочий день? Та він, між іншим, майже вперше в такій інституції. І не заходив би, якби не потреба розшукати панотця… Але твердий погляд отця Василя, втуплений кудись униз, відбивав бажання сперечатися, та й просто розмовляти по-людському. Ні — то ні. Не дуже й треба…

Синопсис