Спецагент Котисько

Сонячне світло проникало крізь жалюзі у кімнату та тонким смугами стелилось по підлозі. З ванни долинало дзюрчання води. Котисько, який спав калачиком на килимі, розплющив праве око, потім ліве. Прислухався. Солодко позіхнув і відчув бажання смачно потягнутись, яке негайно втілив у життя.

«Боже, як приємно!», подумав він. Заряд енергії на весь день! Та з висновками він поквапився, і за секунду знову звалився з ніг, щоб повернутись до глибокого сну.

Та двері ванної кімнати відчинились. Почулись кроки господині. Котисько зметикував, що вона пішла на кухню. А як він може не скористатись моментом?

Як тільки відчинився холодильник, кіт метнувся під стрункі ноги дівчини та сказав:

— Няв-няв-няв.

Нуль реакції, що його неймовірно засмутило.

— Няв-няв-няв! — голосніше повторив він, і знову пропетляв між ногами. — Няяяв!!! — сівши, заволав він.

Господиня нарешті поглянула на свого улюбленця:

— Котику, ти вже третій раз за ранок просиш їсти.

«І що?», запитав себе подумки Котисько. Він не на дієті, як вона?

Господиня погладила його й дістала корм.

«Знову ці камінці, — розчаровано поглянув у миску кіт. — А де ж тунець, який ти вчора купила, курочка, котлетки? Все смачненьке тільки собі!».

Котисько розвернувся і пішов далі дрімати уже на своїй лежанці.

Як тільки він зручно вмостився, його секретний комунікатор видав звук сповіщення типу фейсбучного. Котисько не хвилювався, адже господиня нічого не запідозрить, думаючи, що то їй надійшло повідомлення.

Він неохоче прочитав повідомлення, де було тільки одне слово: «SOS».

Коли щось трапляється, світ потребує допомоги Котиська! Так завжди було і буде.

Вже за сорок хвилин Котисько прибув до Секретаріату котів, одягнений у пристойний діловий костюм. У правій кишені знаходилась картка-пропуск у будівлю організації, якою він скористався на вході. А у лівій — кілька горошин корму на випадок, якщо зголодніє.

Котисько піднявся ліфтом на третій поверх, де розташований відділ швидкого реагування. І попрямував прямо до скляних дверей нарадчої кімнати. Він сподівався, що його спізнення ніхто не помітить, але як тільки переступив поріг, пан Бісквіт, біленька кішка Ася та смугастий Кексик відразу обернулись. Застигши на місці, Котисько чекав на догану.

— Чому ти завжди спізнюєшся? — сердито запитала Ася. Котисько зволікав з відповіддю. — Ай, не важливо…

Зберігаючи мовчання, Котисько сів за стіл.

Пан Бісквіт, який очолював їхню групу, натиснув на пульт. Всі зосередилися на екрані, де заграло чорно-біле відео з камер спостереження. Двоє чоловіків у чорному несли переноску по вулиці, а потім сіли у білий фургон без номерів та поїхали геть.

— Цієї ночі, — почав пояснювати пан Бісквіт, — було викрадено Ізюмчика. Кота президента. Двоє невідомих проникли у готельний номер, в якому зупинилась сім’я політика, та нахабно викрали малюка. Злочинці поки що не виходять на зв’язок, але думаю, скоро вони вимагатимуть викуп.

— Ми будемо чекати, поки вони зателефонують? — запитала Ася.

— Ні в якому разі! — заперечив пан Бісквіт. — Наше завдання врятувати нещасного котика, поки його не скривдили.

— А як ми вийдемо на злочинців? — запитав Кексик.

— Це чи не найскладніше, але хіба такі труднощі нас хоч раз зупиняли? — сказав пан Бісквіт. — Ти, Кексику, маєш переглянути всі відео, що є в наявності, та відстежити, в якому напрямку рухались бандити. Асю, ти відправишся в готель, щоб дізнатись, чи хтось із працівників не вступив у змову зі злочинцями, адже важкувато вкрасти котика з-під носа охоронців президента, які залишились в готелі, поки сім’я перебувала на важливій політичній зустрічі. Котисько, ти вступаєш у гру, лише тоді, коли ми точно знатимемо місце знаходження Ізюмчика.

Котисько кивнув, погоджуючись на умови задачі. Він тримав голову високо піднятою, пишаючись, що йому доручено виконати найскладнішу та найнебезпечнішу роботу.

Ася відразу відправилась у “Прем’єр”. Просковзнула між дверима, та пробралась під стійку адміністратора, де сховалась у куточок, за системний блок комп’ютера. Наскільки вона знала, будь-який персонал полюбляє обговорювати те, що трапляється з ними чи їхніми колегами. А тут, за стійкою, двійко молодих дівчат, які можуть мати хист до пліток. Ася вирішила, що поки що залишатиметься тут, якщо нічого цікавого не почує, то піде далі.

Кексик та Котисько разом переглядали відео, занотовували важливі моменти. За хвилин тридцять у них вимальовувалася чітка картина: злочинці покинули місто. Тож могли поїхати будь-куди, де точно немає стільки камер, як у мегаполісі.

— Це фіаско, — промовив спантеличений Кексик. — Потрібен доступ до заміських дорожніх камер. А це займе трохи часу.

— Надіємось, що Ася щось дізнається, — втішив його Котисько.

Кексик кивнув:

— Думаєш, хтось причетний? Потрібно перевірити тих, хто влаштувався туди нещодавно.

— Це марно витрачений час, — не погодився Котисько.

— Чому? — Кексик вже під’єднався до бази готелю. У Котиська рябіло в очах від кількості символів на екрані.

— Наскільки нам відомо, сім’я президента мала заселитися в інший готель, але в останній момент надали перевагу “Прем’єру”. Викрадення було експромтом, а злочинці потрапили у фокус камер відеоспостереження. Ще мене цікавить два питання. Чому котик, а, скажімо, не дитина. За дитину можна вимагати більше грошей. І чому ще не зателефонували?

— Хм, — видав Кексик. — Наскільки нам відомо, Ізюмчика дуже люблять у сім’ї. А дитину не сховаєш за пазуху чи у переноску.

— Можливо ти правий.

Не встиг Котисько замовкнути, як засигналив його комунікатор. На зв’язок вийшла Ася. Вона важко дихала у слухавку.

— О боже, о боже! — торохтіла вона. — За мною женуться з мітлою. Я ледь відірвалась, щоб передати інформацію.

Напарники уважно слухали.

— Це все вона, — перейшла на шепіт Ася, — вона!

— Хто? — запитав Котисько, який тремтів від цікавості.

— Керівниця готелю Лариса Степанівна. — Кексик роззявив рота. — Я пробралась в її кабінет. І тут саме вона зателефонувала до Максима. Мабуть, то її син, бо вона назвала його спочатку Максимком, а потім синочком. І запитала чи все гаразд з Ізюмом. А потім закликала його нічого не робити, вона повернеться додому та зателефонує з вимогою викупу.

Кексик уже гуглив інформацію про Мельничук Ларису. Виявляється, нещодавно заарештували її чоловіка-депутата за хабар у два мільйони гривень. І тепер йому світить термін у в’язниці, плюс конфіскація майна, а активісти вимагають її звільнення.

— Я спробую вибратись з цього пекельного місця якомога швидше, — сказала підбадьорливо Ася. — А ви, хлопці, рятуйте Ізюмчика. Він у неї вдома.

Вони попрощались.

Котисько побіг одягатись у спецодяг, Кексик відправив запит на службовий вертоліт. Вже за тридцять хвилин Котисько спускався з гелікоптера на подвір’я розкішного заміського маєтку Мельників. Трос виявився трішки коротким, тож, перехрестившись, кіт стрибнув. Звісно він не бутерброд, який падає маслом униз, тому приземлився на лапки. Але все одно було трохи боляче.

Озирнувшись навкруги, він побіг у декоративні кущі й вже звідти спостерігав за вікнами будинку, в якому, судячи по звукам, перебували люди. Котисько міркував, як відвернути їхню увагу, щоб самому непомітно пробратися всередину.

Спочатку він кинув один камінець у вікно. Не дуже великий, і не малий. Та ніхто з людей ніби цього не помітив. За мить кинув ще декілька. «Тупі людиська!», подумав пухнастий.

Він оббіг будинок й побачив у дверях хід для тварин. Ну він же не дурний іти напролом, щоб його побачили та спіймали. Котисько забрався на тую, що росла біля південної стіни. І скочив у прочинене вікно спальні, оформленої у стилі а-ля Пшонка.

— Який несмак! — промовив він, роздивившись навкруги. — Цікаво, чи золоті у них унітази?

Котисько зайшов у ванну. Унітази були звичайні, з Епіцентру. Він заскочив у ванну, заткнув дірку та відгвинтив кран. Може, це не дуже розумно, але прикольно. Він завжди мріяв таке учворити. В інших двох ванних кімнатах зроби те ж саме. Слухаючи, як дзюрчить вода, він присів в коридорі біля поручнів та довгенько дивився вниз.

На першому поверсі лежали два добермани. Чорні, великі, страшні. У Котиська затремтіли лапи, і він мимоволі наїжився.

— Горе, мені горе… Няв-няв-няв! — покликав він їх.

Собаки підняли голови. Котисько знову занявчав. Добермани погнались наввипередки по сходах. Коли вони наблизились на критичну відстань, Котисько вискочив на бильця, а потім — на величезну люстру, яка негайно задзвеніла сотнями дзвоників. Добермани гавкали, немов скажені.

— Що там таке? — почувся з кухні чоловічий голос. — Берсерк, Рен! Чого це ви розгавкались?

Молодий чоловік зупинився прямо під люстрою та занепокоєно дивився на тварин. Котисько, заметлявши хвостом, скочив прямо йому на голову, завбачливо оголивши кігті. За секунду лисину чоловіка прикрасили царапини, з яких потекла кров. Молодий чоловік закричав. Виконавши сальто, Котисько опинився на підлозі. Інший хлопець вибіг з кухні, з якої смачно пахло смаженим. Зрозумівши, що відбувається, злодії почали ловити кота, який кинувся навтьоки. Вони бігали за ним, як за іграшкою. Котисько вискочив на тюлі, пробігся по карнизах і нарешті побачив ту саму переноску, де сиділо мале кошеня.

Котисько побіг на кухню, двоє бандитів поперли за ним. Він лише чув, як скавучали собаки та стрімголов бігли вниз — схоже, вода витекла за межі ванної та спальні.

Котисько скочив на плиту, перевернув пательню зі шкварками — жир розлився по її поверхні й спалахнув вогнем. Один зловмисник кинувся гасити його рушником, від чого тканина теж загорілась. Котисько розумів, що ситуація виходить з-під контролю, тому що полум’я ширилося, а хлопці гасали в паніці.

Кіт метнувся знову в коридор, куди вже натекло добряче води. Відкрив вхідні двері, щоб мокрі добермани вибігли на подвір’я. І лиш тоді побіг до переноски.

Заспаний Ізюмчик заліз на спину Котиська, який ради безпеки пристебнув малого ремінями. І через прочинене вікно вони вибрались на волю.

Ізюмчик зовсім скоро повернувся у родину.

На жаль, двоє молодиків втекли з місця пригоди ще до приїзду поліції та ДСНС. Будинок сім’ї Мельників було конфісковано, а Ларису Степанівну звільнили.