МУР — Муркотлива Українська Розвідка

Нарада в головкома обіцяла скінчитися рекордно швидко. Тим паче, що майже всю Донецьку область і окраєць Запорізької на великій карті зайняв здоровенний рудий кіт, такий пухнастий, що був схожим на хмарину.

– А ситуацію на донецькому та маріупольському напрямках, як бачите, чудово можна зчитати за котом, – усміхнувся головком.

Хвостатий наче втямив, що то про нього, бо звів на військових погляд примружених очей. На приплюснутій морді перса цей погляд видався надзвичайно суворим.

– Якщо читати за котом, то на маріупольському напрямку пушкіністам буде повна срака, – усміхнений щокатий генерал у тільнику під кітель вказав на пухнасту дупу, яка зручно вмостилася аж до самого Азовського моря.

– Але звідки це хвостате потороча знає, що ми беремо їх у кліщі у Донецьку-Шахтарську-Макіївці? – гмикнув статечний сивий військовий.

– Хто його зна, Вікторе Миколайовичу, – усміхнувся головком. – Може, і в них своя розвідка. У нас же жоден підрозділ без котів не обходиться.

– Що характерно, – докинув щокатий. – Те, що орки з Херсонщини посиплються, він теж передбачив, бо валявся на карті, як король! – велика рука скуйовдила довгу шерсть. – Прапоре, ти коли на Крим ляжеш? Га?

Кіт ліниво розплющив одне око і з погордою глянув на генерала. Головкомівський кіт міг так дивитися на кого завгодно. Ба більше, будь-який кіт міг!

***

Двір стояв пусткою. Але то лише на позір. Бо на даху гаражів, під козирками, а також у затінку, куди не діставало світло ліхтарів, чаїлося життя. Мостилося, ділило подекуди тісний простір, давало й отримувало лапою по пиці. І це все мовчки.

Але щойно із кватирки на дах гаража майнула руда блискавка, ті, що сиділи скраю, шанобливо розступилися. Коти мовчки стежили за ним поглядом, але жоден не залишив облюбованого і насидженого місця. Лише повсюди загорілися очі — нарешті котяче чекання скінчилося.

А Рудий роззирнувся по даху, кинув поглядом униз, а потім і вгору — спецпризначенці не шукали легких шляхів, видерлися ледве не на вершечки найближчих дерев. У такі хвилини кіт пишався собою. Бо цю агентуру збирав ціною десятків кілограмів м’яса, які за роки поцупив на кухні, кількох невдалих і болючих стрибків із вантажем у зубах, а ще — ненависної клички. Котисько, який змалку жив при війську, добре знав, хто такий “прапор”.

– Мурррр! – упівголоса мовив рудань.

– Мурррррр-мурррррр-мурррр! – відповіло все кототовариство, аж, здалося, все навколо задвигтіло.

– Не тягтиму кота за хвоста, – задоволено кивнув. – Почнемо із диверсійної групи. Як ідуть справи зі знешкодженням російської ядерки?

Із верхівки дерева у світло ліхтаря плигнув чорний кіт. Його очі магнетично й гіпнотично сяяли, а шерсть на худому й жилавому тілі переливалася шовком.

– Шістдесят відсотків уже нікуди й ніколи не полетить, – доповів, діловито проходжаючись перед товариством. – Просування менталістів нашого племені на схід сповільнює лише величезна географічна відстань. Збирачі земель, щоб їх…

– Мурфею, як? – Рудий уперше дозволив собі здатися цікавим підлітком. Бо вплив на людей — одне, а на техніку — геть інше.

– Миші та щури під нашим гіпнозом жеруть ракетне паливо, – чорний окинув усіх швидким поглядом, аби напевно знати, що слухачі вражені. – Ми вже давно побачили в них таку схильність, лише от посилили її. Жеруть і дохнуть прямо в ракетах, а потім із кубел неподалік виходять нові покоління і, залишивши частину для охорони і на розмножок, ідуть жерти ракетне паливо. І так по колу. До Чукотки дійдемо за чотири місяці, командире.

– Чудово! – Рудий намагався не ніяковіти перед менталістом, волів, аби його авторитету вистачило для належного дотримання субординації. – А з провізією у вас там як? Усього досить?

– Трохи місцеві підсобляють, трохи наші приманюють, – відказав чорний.

– Ну, ви просто пантери! Що ж, працюйте!

– Муррр!

Чорний пішов у тінь і вже не так ефектно подерся назад на дерево. А Рудий, аби заглушити ті звуки, продовжив за порядком нічним:

– Найбільше питань у мене до розвідки. Дві попередні спроби ввести нашого агента в середовище бункерного провалилися. Басю, поясниш?

Із тіні біля гаража висунулося світленьке кошеня, таке миле, що поглядом могло душу вийняти. Але Рудий знав, що цій барханці не можна дивитися в очі більше, як дві секунди. У неї господиня психологинею була.

– Пане Рудий, ми спробували обидві стратегії, на які добре ведуться двоногі, – промуркотіла. – Але, певно, не вгадали з породою чи кольором агента. Та у нас іще є варіанти в запасі, ми знову спробуємо…

– Ой, не сміши мої дзвіночки! – на світло вийшло миршаве кошеня. Сіре, худе, аж ребра світяться. Вуха як локатори, а на морді — несиметрична чорна пляма, наче фарбою хтось хляпнув. – Стратегії в неї! Ви з хазяйкою звикли безборонних лохів обкручувати, думаєш, що і з цим таке спрацює? Дзуськи!

Рудий уже думав винести догану малому за таку несподівану з’яву без пошани до товариства та командування, але раптом той поглянув командирові в очі — і в нього всередині все похололо. Цей бував за межею, де люди — не вищі й навіть не рівні. Де в боротьбі за виживання вони програють.

– Хто ти і звідки? – командир дуже сподівався, що голос його не видасть.

– А, вибачай, що не по формі, – схилив набік голову малий. – Я Плямочка з Маріуполя.

– Як ти добрався аж сюди?

– Солдати підвезли. Двоє навіть собі взяти хотіли. Але я щоразу тікав. В одного дівчина дуже манірна, в іншого дитина мала — злякається ще. Та й добирався я до тебе, командире. Бо якщо не я, твого завдання ніхто не виконає.

– От ні на пазур не переконав, – гмикнув Рудий.

– Ці дурні психологічні трюки розраховані на лохів. Кепський психолог або дзеркалить клієнта, тобто поводиться так, щоб викликати симпатію і довіру, або маніпулює з розрахунком на конкретну реакцію. От ви бункерному спочатку піднесли красивенну породисту і добру кішечку, але він її викинув. Бо кішечка добра, а от він — ні на пазур! Потім підсунули калічку в надії, що той його пожаліє, і знов пролетіли, як сосиска повз сміттєвий бак! А я знаю, якого компаньйона він би хотів, і зможу таким для нього стати!

– Може, покажеш, в якій Сорррбоні тобі диплом видали, що ти такий рррозумний? – Бася вишкірила дрібні зубки.

– Цить! – нахмурився Рудий. І вже до Плямочки. – Продовжуй.

– Цей тхір боїться власної тіні. Він нікому не довіряє. Тому й оточує себе дурнями, бо дурня зможе спрогнозувати. От хотів би розумного в товаристві, але боїться, що той його порішить першим. Розумного з-поміж людей він не може собі дозволити. І тут йому нагоджуся я…

– Твоя мотивація, Плямочко? – запитав Рудий, і лише тепер зрозумів, як це ім’я не пасує малому. Наче втрачене котяче життя, до якого вже не повернутися.

– Помста, – ударив поглядом той. – За мою дівчинку, яка три роки тому знайшла мене на смітнику, вигодувала з соски, вигрівала за пазухою. Мріяла бути психологом і допомагати людям… Найбільше — військовим, бо ті цінують справжність, а не оці ваші понти, – змружив очі на барханку, а за мить відвернувся. – Але вона залишилася під завалами дев’ятиповерхівки, які так ніхто й не розбирав…

Рудого пробрало до кісток. І щоб не видати збентеження, він заговорив по суті:

– Гаразд, агенте Плямочко. У тебе є одна спроба. Але зараз тобі буде важко дістатися до цілі.

– Не важко. Там якраз гаряче стає. Їхні виплодки деградації вкотре пруть на москву кулаками помахати. Ці неохочі підвезти котика, але хто сказав, що я питатиму дозволу?

***

– А ти как здєсь оказался? – до нього простягнулася рука. Саме та рука, до якої він так довго діставався і яку так хотілося подерти на ганчір’я. Та що руку — пику! Але поки не можна. Хіба що трошки…

Плямочка вивернувся від дотику, блискавично увіп’явся зубами у вказівного пальця, рвонув з усієї сили, а потім так само швидко відпустив і шурнув довгим коридором. На щастя, в комунікаціях бункера є де сховатися, а котові завбільшки зі щура — й поготів. У піжмурки можна довго грати.

– А-а-а-а, и как сумєл пробраться, шельма? – це кіт уже чув крізь решітку. – Смелий, чєртьонок…

А потім спостерігав, як до кухні надійшов наказ довести до кімнатної температури і порізати на шматочки куряче філе із хазяйського холодильника. Як лакей приніс мисочку в кабінет. Як потім власник того самого кабінета пів ночі “кискав” у лабіринтах коридорів, намагаючись докликатися хвостатого — ледве язик не заплітався.

Під ранок Плямочка вирішив, що досить. По-перше, так можна і переграти. А по-друге, їсти все ж хотілося.

Але м’ясо коту простягнули на тій самій руці з перев’язаним пальцем. Їжа мала коштувати йому покори. Вухатий зітхнув. “Назвався розвідником — жери і не вибендюй!”

Підхопив язиком шматочок так, щоби не торкнутися долоні, але тут же пригнувся, бо інша п’ятірня жмакала його загривок.

***

Перед цим виїздом російським спецслужбам довелося добряче побігати. Бо з укриття мали виїхати не лише півтора десятка ідентичних машин із однаковими номерами, належним супроводом і з відповідно загримованими пасажирами. Із кожним пасажиром тепер мала їхати переноска, а в ній — кіт, якого не відрізниш від Плямочки.

– Вибачте, братчики! – просив він мучеників грумінгу, слугуючи самим грумерам за зразок. – Слава Україні! Муррр!

– Муррррр, муррр, муррр! – синхронно задвигтіли ще чотирнадцять двигунчиків.

Малий і сам дивувався, що зумів так прив’язати до себе того, кого люто ненавидів. Але що ж, якщо потрібно для справи…

Нарешті кіт згорнувся в переносці, а розмірений рух заколисав, здавалось, навіть охоронця. Час навести мости.

– Плямочка викликає менталіста, Плямочка викликає менталіста. Хтось мене чує?

– Муррр, менталіст Мурчик на зв’язку, агенте Плямочко! Забарився ти! Командування там уже ледве весняних пісень не заводить із нетерплячки!

– Перекажи Мурфею, що мені потрібен стабільний зв’язок із Рудим. Ти добре мене почув?

– Мур!

– Післязавтра в бункерного верховна ставка, зроблю вам пряме включення.

– Плямочко, ти просто звір!

– Служу Муркотливій Українській Розвідці.

Урвавши зв’язок, кіт накрив носа миршавеньким хвостом і заснув у щасливому передчутті. Того, що він тепер передаватиме, буде достатньо для Перемоги. А далі — це вже справа Рудого, як вилежуватися на карті, аби люди правильно його зрозуміли.