Автобус зупинився недалеко від величезної кам’яної стіни, що затуляла собою небо вздовж кордону. По той бік, який рік поспіль, панувала безпросвітна чорнота, що вже не ширилася континентом, як раніше, проте все ще змушувала завмирати в нервовому очікуванні.
Була третя ранку чи близько того. Усе довкола щільним покривало огортала темрява й тиша, в якій, якщо дуже захотіти, можна було почути дзвін зірок. На прикордонній станиці ні душі — усі піднялися на оглядові майданчики, дожидаючись нового світанку.
Ліна зробила крок із нижньої сходини на твердий ґрунт. Вона вдихнула п’янке нічне повітря й, тремтячи від браку сну, накинула на плечі кардигана. Цікаво, що вони побачать цього разу. Знову безликі сірі болота, що з’являться й зникнуть до наступного року?
З автобуса вийшло ще кілька людей. Вервечкою вони потяглися до ліфтів, які можна було розгледіти лише завдяки кислотно-зеленим цяткам, що самотньо сяяли над їхніми дверима, немов котячі очі.
Дівчина оступилася, але її підтримали за лікоть. На ноги впало тьмяне коло від ліхтарика, висвітлюючи ямку, в яку зісковзнула стопа. Схожими вирвами колись було поцятковано все її рідне місто. Навіть зараз то тут, то там діти знаходили рештки снарядів, які безжалісно згубили десятки невинних людей.
— Обережніше, — ледь чутно прошепотів незнайомець, не бажаючи порушувати урочисту безмовність.
Ліна усміхнулася в темряву. На лазурових, мов погоже небо над Лаврою, очах виступили сльози. Так само робив її брат, доки ворожа куля не забрала його десь посеред степів.
Потиск став міцнішим, ніби ці спогади були не лише її надбанням.
Приїжджі зайшли до ліфта, і той повільно поповз догори. У супроводі звукового сигналу змінювалися поверхи. Дівчина роззирнулася, намагаючись у бляклому світлі єдиної лампи визначити, хто ж їй допоміг. Чоловіки, а їх було четверо, мовчали. Помітивши її цікавість, хтось кивнув, хтось усміхнувся, але ніхто й жестом не обмовився, що на автобусній станції допоміг саме він.
Ще кілька хвилин і перед ними відкрився оглядовий майданчик із сотнями маленьких жовтих цяток. Люди тримали в руках свічки й лампадки. Повітрям витав запах чорнобривців, що росли в кадобах. У вухах на різні лади лунало : «Боже великий, єдиний…».
Ліна пошкодувала, що затрималася й приїхала так пізно. Тепер вона зможе кинути насіння за мур хіба що після світання, а так хотілося зробити це з першими променями.
— Починається.
Натовп сколихнувся, немов ставок, на плесо якого впав листочок верби, і побожно завмер. Дівчина стала навшпиньки, проте її зросту було замало, щоб побачити червону смугу, що проступила на небосхилі.
— Тільки не кричи.
Не встигла Ліна зрозуміти, що й до чого, як міцні руки підкинули її вгору. Вона заплющила очі, несвідомо хапаючись за чуже волосся. Наступної миті дівчина вже сиділа на плечах хлопця, того самого, який не дав їй скрутити в’язи на нерівній нічній дорозі. Його тіло вібрувало від стримуваного сміху. Ліна насварила саму себе, прошепотіла «дякую» й виструнчилася, спостерігаючи за тим, як горизонт розгоряється все яскравіше.
До червоної смуги додалася оранжева. Згодом над землею показався краєчок сонця. Він несміливо пустив свої зайчики болотами, проте баговиння раптово перетворилося на дзеркала, затоплюючи все навкруги золотим сяйвом. На високих стеблах пишалися соняхи. Сотні тисяч соняхів. Здавалося, усе насіння, яким традиційно вистрілювали, наче феєрверками, раз на рік у бік почорнілих боліт, проросло, зароджуючи життя там, де до цього панувала лише смерть.
Ліна зірвала з волосся жовто-блакитну стрічку, насолоджуючись цілунком серпневого вітру.
— Братику, ти це зробив.
— Ми це зробили, — сказав незнайомець.
Дівчина нахилилася вперед, щоб побачити його обличчя, та чоловік не дав їй цього зробити. Натомість він опустив її на землю, обіймаючи, ніби востаннє, й видихнув у довге волосся, таке ж яскраве, як і колір соняшника:
— Я завжди буду поруч, моя Джавеліно.
Здавалося, вони стояли так цілу вічність. Коли Ліна прийшла до тями, більшість людей уже залишили оглядовий майданчик. Вона була сама. Тільки стрічка, жовто-блакитна стрічка, яку, за словами мами, пов’язав їй у день її народження брат, норовила вислизнути з рук.
Дівчина підійшла до парапету. Рука ковзнула в кишеню кардигана, дістаючи блискучу трикутну насінину. Швидкими рухами Ліна вклала її в стрічку, зав’язала вузлика, а кінці закріпила бантиком. Вона несміливо простягнула долоню вперед, пропонуючи вітру підхопити дарунок за цілунок. Та замість вітру за бантик обома лапками вчепилася сліпучо-біла голубка. Птаха вдячно курликнула й подалася на схід, розправивши дужі крила.
Змахнувши сльози, Ліна широко усміхнулася за двох. Незнайомець позаду неї також усміхнувся. Непомітно вклавши до кишені її кардигана нову стрічку, він пішов уздовж стіни, карбуючи кожен крок.
Нарешті мир. Але східна варта вже ніколи не спатиме спокійно.
Мені забракло сюжету і конфлікту.
Незрозуміло також, навіщо засівати соняшником багнюку.
Удачі на конкурсі!
Вітаю, Птице Сірін)
Шкода, що не вдалося вас потішити, але в будь-якому разі дякую за ваш відгук!
На початку оповідання подумала, що люди приїхали подивитися які соняхи виросли на трупах русні))) А виявляється, їх ще й спеціально засівали.
Якщо коротко – читати було приємно.
Вітаю, Iva)
Дякую за ваш відгук! До речі, ніхто ж не заперечує, що трупи стали міндобривом для українських соняхів
Історія оптимістична, ще й про садівництво і кохання, а це гарні риси!
Мені, правда, в оповіданні забракло подій, конфліктів і трошки навіть сюжету _збентежений смайлік_ Ну тобто тут є опис приємного епізоду з життя Ліни – але ну й все, на жаль. А сюжету немає.
Й мені теж незрозуміло, навіщо сіяти на отруйні болота. Так, я прочитала ваші пояснення, але я би й насіння пошкодувала на це 🙂
Мартина я теж сильно не лю, тому (так, ви цього не планували, я знаю!) ви й мені в цей патерн вступили 🙂
Бажаю вам успіху на конкурсі!
Вітаю, Катерино!
Дякую за ваш відгук ❤️
Ви правильно зазначили – це якраз один епізод із життя, така собі мініатюра про ключовий момент Перемоги світла над темрявою) Якщо копнути в образи та бекграунд, то на такий розмір подій тут навіть забагато.
А щодо насіння – шлях не гуляє)) тому краще наші соняшникові поля, ніж чужі хащі.
І ох уже мені цей Мартін
Вітаю, авторе!
Те, що від кацапів лишилися самі болота – то чудово. Не знаю, навмисне ви написали так, чи випадково, але весь час переслідувала мартінівська алюзія. А оскільки мартіна я не люблю хронічно, то і післясмак лишився.
Але маю цілком об’єктивне питання – а сіють навіщо? Який практичний сенс соняшників за стіною?
Успіхів та наснаги!
Вітаю, Фантоме!
Щиро дякую за ваш коментар ❤️
Шкода, що вклинився Мартін. Коли писала, я про нього навіть не згадувала, думала скоріше про щастя нового сонячного світанку.
А щодо соняхів – це алюзія на те, що в будь-яких умовах українці будуть сіяти й вирощувати щось нове, навіть там, де в цьому немає сенсу, тому що це в нашій крові – творити. До того ж “сонях” мовою квітів – це стійкість, життєлюбність, оптимізм та віра в майбутнє, тобто герої з оповідання щороку повторювали сівбу, не втрачаючи надії на те, що навіть непридатні землі можуть перетворитися на квітучий край.
Сподіваюся, що відповіла на ваше запитання.
Бажаю вам гарного дня=)
Гарно, дуже гарно. Дякую, авторе!
Дякую, Віро ❤️
Рада, що вам сподобалося!