Сміттяр

Нескінченною стрічкою дорога бігла вперед, скільки сягало око. Сміттяр штовхав свій візок порожнім шляхом без перепочинку ось вже три доби, а так і не побачив жодних змін. Коліщатка жалібно поскрипували, натрапляючи на особливо великий камінець, з-під брезенту, що вкривав візок, долинало стишене хлюпання, а краї Сміттяревого балахону здіймали хмаринки куряви. Монотонно та невідворотно. Наче у всесвіту більше не було до нього жодних справ. І так три доби.

На сході четвертого дня нарешті щось невловимо змінилося. Далеко попереду з’явилася людська фігура. Щуплява та розмита, вона рухалася повільно та уривчасто, наче кожен крок завдавав їй болю.

Деякий час Сміттяр байдуже вдивлявся в силует попереду, тоді перевів погляд на червоний диск, що приклеївся до неба ще вічність тому. «Наче тавро на цьому клятому світі», – подумав Сміттяр. Він запустив руку під брезент і дістав масивний пісочний годинник. Почекав, поки останні піщинки впадуть до нижньої колби, і перевернув. У цьому застиглому мертвому місці починався новий день.

Сміттяр сховав годинник назад і знову взявся за візок. Тепер коліщатка порипували удвічі частіше, щось голосно хлюпало і плескалось, а курява під ногами Сміттяра перетворилася на щільну хмару. Фігура попереду стрімко збільшувалася, і невдовзі Сміттяр зрозумів, що вона належить молодому дівчиську. Коли між ними лишалося не більше ста метрів, дівчина озирнулася і теж втупилась у незнайомця. Її очі перелякано округлилися, проте вона не збиралася тікати.

– Хто ви? – спитала дівчина, щойно візок порівнявся з нею. – І що це за місце? Я вже цілу вічність іду вперед, і досі нікого не зустріла. А довкола сама пустка. І ще це мертве сонце. Чому воно не рухається? Чому немає ночі? І… Ви ж вмієте розмовляти?

Дівчина завмерла під уважним поглядом маленького жовтого ока. Сміттяр повернув голову боком, щоби краще її роздивитися. Він оцінювально ковзав поглядом по обличчю дівчини – худому і вкритому пилом – її сутулим плечам, худющим, майже висохлим рукам, ногам, одна з яких була непропорційно тонкою і коротшою за іншу. Тоді Сміттяр розтулив дзьоб і проклекотів:

– Сідай у візок.

Він трохи відсунув брезент і запрошувально кивнув.

– Що? – оторопіла дівчина.

– Тобі важко йти, сідай, – повторив Сміттяр.

– Н-ні, дякую, – дівчина ступила крок назад. На мить вона похитнулася і втратила баланс, незграбно змахнула руками і ось вже знову стояла твердо. Лише її постава трохи перекосилася.

– Тут нікого більше немає, – проклекотів Сміттяр. – Можеш і далі шкутильгати, а можеш сісти й трохи відпочити, – він штовхнув візок і покрокував уперед. – Нам усе одно в один бік.

– Де це тут? – дівчина поквапилася слідом. – І я туди все одно не влізу, – кивнула на візок.

– Тут місця на всіх вистачить, – відгукнувся Сміттяр.

– Якщо сяду до візка, поясните, куди я потрапила?

Сміттяр знизав плечима. Недовірливо поглядаючи на масивний дзьоб, дівчина перекинула ногу через край візка і залізла всередину. Трохи пововтузившись, вона і справді змогла розміститися з відносним комфортом. Почекавши, поки його нова пасажирка всядеться, Сміттяр продовжив рух.

– Мене звати Аврора, – почала дівчина. Вона повернулася боком і невідривно стежила за масивним дзьобом. – А вас?

– Сміттяр.

Аврора зиркнула на брезент, під яким громадилася невідома купа, і з розумінням кивнула.

– То… де ми знаходимося?

– Десь.

Аврора зціпила зуби, тамуючи роздратування. Її новий знайомець – єдиний за останні… (як тут взагалі рахується час?) – виявився не надто балакучим. Вона скосила очі, роздивляючись пазуристі пальці, що стискали ручку візка, та довгі чаплині ноги, які проглядали з-під запилюженого балахона. Вона ще ніколи не бачила таких істот.

– А куди ми прямуємо? – зробила Аврора нову спробу.

Сміттяр знову повернув голову і втупився в дівчину одним оком.

– Ти маєш сама знати. Ти ж пам’ятаєш, звідки прийшла?

На мить очі Аврори оскляніли. Вона пам’ятала. А зараз спогади виринали з особливою чіткістю, наче хтось в її голові їх старанно впорядкував.

– Жахливе місце, – пробурмотіла дівчина і додала різкіше. – Мене звідти вигнали.

– Хіба?

– Я б і сама пішла, але не знала як.

– Нехай, – зітхнув Сміттяр.

– Я дійсно збиралася, – обурилась Аврора. Байдужість Сміттяра скидалася на недовіру. – Але воно… Я наче жила в клітці. Жодного зайвого кроку не могла зробити. Весь час тільки прямо і прямо… Усе давно було вирішене за мене.

– Як і твоє вигнання?

Дівчина завмерла з привідкритим ротом, наче її щойно навідала несподівана думка.

– Може так воно і було? – нарешті пробурмотіла вона. – Але нащо? Я ж була ефективним членом суспільства…

 

                                                                                    ***

«КОЖЕН ГРОМАДЯНИН – ВАЖЛИВИЙ!» – напис на білборді сяяв неоном.

Пробираючись о четвертій ранку крізь задимлену вулицю, Аврора мружила очі. У цій напівтемряві, цій імлі, що не давала побачити нічого далі, ніж на витягнуту руку, світло білбордів здавалась особливо різким. До болю в очах. Літери замиготіли та змінилися.

«ВАША РОБОТА СЬОГОДНІ – ВНЕСОК У ЗАВТРА!» – засяяв новий напис.

Аврора трохи зсунула респіратор і швидко пірнула в підземку. Тут стінами теж бігли сяйливі лозунги, але хоча б не було ядучої імли. У клоаці, яку вона називала рідним містом, підземка була єдиним місцем, де можна було спробувати вдихнути на повні груди.

Дівчина в очікуванні завмерла на краю платформи. Кожні п’ять хвилин з’являвся наступний потяг, який з шаленою швидкістю тягнув вервечку вагонів, ущент забитих людськими тілами, що досі дихали. Аврора зиркнула на наручний годинник – 3:58. Ще дві хвилини очікування.

Тоді вона прокрутила ремінець, що він утримував годинник на зап’ястку. З протилежного боку тримався ще один дисплей. На ньому сяяла лише одна цифра – 42. Аврора нервово постукала нігтем по екрану. Так завжди було: після шести годин сну коефіцієнт її ефективності суттєво знижувався. До прибуття лишалося менш ніж тридцять секунд. Аврора кинула швидкий погляд у бік темного провалля, звідки от-от мав виринути ніс головного вагона. Коли вона повернулася до дисплея, двійка вже змінилася на одиницю. Коефіцієнт її ефективності встиг знову зменшитися, і Аврора подумки вилаялася. «Я ж не можу потрапити на роботу, поки не прийде цей клятий потяг».

Коли до четвертої лишалося п’ять секунд, підлогою та стінами метро пройшла ледве відчутна вібрація, а з тунелю вилетіли вагони. Вони завмерли й розчахнув десятки дверей, готові поглинути ще більше людських тіл. Цієї миті годинник показав рівно 4:00.

Потяг ніколи не запізнювався.

 

Коли Аврора дісталася Стіни, коефіцієнт її ефективності встиг впасти ще на кілька пунктів. Дівчина подумки лаялася, а по шкірі їй почав гуляти неприємний морозець. Усі знали, що трапляється з тими, чиї показники не відповідали очікуванням суспільства. Їх виганяли, кидали напризволяще, на поталу стихії, що вирувала за Стіною.

«УСІ ГРОМАДЯНИ РІВНІ!» – виголошував черговий білборд на стіні одного зі складів.

«РІВНІ ОБОВ’ЯЗКИ – РІВНІ МОЖЛИВОСТІ!» – вторив йому інший.

Аврора швидко пройшла крізь пропускну, закинула свої речі до шафки, побіжно кивнула кільком знайомим обличчям, взяла каску й інструменти та попрямувала до підіймача. Ще п’ять хвилин і вона разом із сотнями інших робітників опинилася на самому вершечку Стіни. Мов мурашки, що безперестанку розбудовують власну домівку, люди продовжили зводити Стіну.

Усе довкола гриміло, гурчало, рипіло і стукало. Але жоден звук не міг перекрити той, що долинав з того боку. Шум і гул, що монотонно накочував і відступав, а тоді знову накочував. Зовсім близько вирував океан, безкраїй та хижий. Ті, хто працювали на найвищих поверхах, часто розповідали про нескінченні простори води, що їх можна було звідти бачити. А ще про солоний смак крапель, що раз у раз залітали з того боку.

«ВАША РОБОТА РЯТУЄ ЖИТТЯ!» – попереджали ще кілька екранів.

«Якби не наша робота, ті льодовики не розтанули б», – подумки відгукнулася Аврора. – «І дев’яносто відсотків планети не опинилися б під водою».

Викладаючи нові ряди цегли, що мали б укріпити вже наявну Стіну, дівчина повсякчас зиркала на свій годинник. Коефіцієнт її ефективності кілька разів блимнув і знехотя почав рости.

 

                                                                                          ***

– Он як, – байдуже відгукнувся Сміттяр.

– Так, до вечора я зазвичай мала 70 чи 80 балів. Один раз навіть 85 змогла набрати, – в голосі Аврори прозвучала нотка гордості.

– А наступного ранку цей… як його?… коефіцієнт падав, і все починалося з початку?

– Ну, так. Це добре мотивувало працювати, адже моя робота рятувала життя.

– Ти щойно повторила слова тих ваших лозунгів, – зауважив Сміттяр.

– Коли ми вже зупинимося на відпочинок? – Аврора швидко змінила тему.

– Хіба ти втомилася?

Дівчина кілька секунд прислухалася до власних відчуттів, а тоді хитнула головою.

Сміттяр продовжував невпинно штовхати візок. Коліщатка монотонно поскрипували, а поруч щось хлюпало. Майже заколисана цими звуками та власною оповіддю, Аврора перестала звертати увагу на страхітливий вигляд свого супутника. Вона вільніше всілася у візку і вдивлялася в горизонт, який, здається, не наблизився ні на йоту.

– То за що тебе вигнали?

Погляд Аврори ковзнув униз.

– За це.

Дівчина трохи пововтузилася, щоби випростати коротшу ногу, і засукала штанину. До колінного суглоба кількома ремінцями було примотано простий саморобний протез.

Сміттяр здійняв брову, наче тільки зараз здогадався про травму. Аврора опустила штанину і знову відхилилася, щоби підкласти під себе ногу. Зачепила плечем брезент, з-під якого долинуло скляне дзенькання.

– Що це тут у тебе таке? – спитала вона, щоби перервати ніякове мовчання.

– Всяке різне, – відмахнувся Сміттяр. – Мотлох.

Аврора відгорнула край брезенту, намацала скляну місткість і витягла назовні. У банці, повній води, звивався ліловий восьминіг.

– І нащо ти його з собою возиш? – спитала дівчина. Вона піднесла банку до самих очей і уважно вивчала рухливі мацаки.

– Мабуть, щоби з’їсти, – знизав плечима Сміттяр.

Аврора перевела на нього збентежений погляд, не розуміючи, жартує то він так чи говорить серйозно. Сміттяр усміхнувся.

– То як тебе вигнали? – знову спитав він.

Аврора притисла банку до грудей і привалилася до бортика візка. Тоді прикрила очі, знову воскрешаючи в пам’яті ту подію, і сказала:

– На будівництві…

 

                                                                                        ***

…панував хаос. Трос, на якому підіймали бетонну плиту, обірвався, а сама плита полетіла вниз. Майже глухі від гамору, що тут панував, робітники не тікали. Вони навіть не чули, що згори до них, розпростерши бетонні крила, вже несеться їхня смерть. Ось вони стояли, працювали задля завтрашнього дня, а наступної миті їх вже немає. Лише курява здіймається довкола, потворними струмками розтікається кров, щойно викладена цегла розлітається в усі боки. Аврора не одразу відчуває, що якоїсь її частини вже немає.

– Тобі пощастило, – повторюють люди. – Якби ти стояла на пів метра ближче… Тобі так пощастило…

Вони підіймають її та кудись несуть, а вона лише може кричати від болю і плакати. Поки вона відновлюється в лікарні, коефіцієнт ефективності на її руці невблаганно знижується. Повільно, як ніколи, адже їй дали відстрочку, проте кожного дня цифра на ручному дисплеї стає все меншою, все нікчемнішою…

У лікарні їй не дають протез. Немов уже списали з рахунку. Його їй робить один сусід. Трохи закороткий, дерев’яний, проте Аврора знову може ходити.

Коли на дисплеї лишається цифра 2, дівчина вертається на будівництво. Їй страшно. Вона весь час позирає вгору, готова до нового обвалу. Цегла в тремтливих руках більше не хоче вкладатися, як треба. А ще протез нещадно натирає ледве загоєну куксу. Аврора до крові закусує губу і продовжує робити свою справу. До вечора коефіцієнт її ефективності ледве дістався відмітки в 33 бали. Наступного дня він ще нижчий.

А ще за день по неї приходять.

 

Аврора в якійсь кімнаті. Одну зі стін займає велетенський екран. На ньому безперестанку один напис змінює інший.

«УСІ ГРОМАДЯНИ РІВНІ!»

«РІВНІ ОБОВ’ЯЗКИ – РІВНІ МОЖЛИВОСТІ!»

«А де хоч слово про мої права?» – шепоче дівчина. Вона притискається до стінки прозорої капсули, в якій її зачинили. Відгородилися від неї. Немов бояться підхопити заразу.

Довкола збираються незнайомі люди. Знуджені чи обурені. На дівчину майже не дивляться. Лише кидають часті погляди на годинники. Час не чекатиме. Справ по горло. Попереду ще десяток таких самих, кого треба позбутися, – написано на їхніх обличчях.

– Давайте швидше з цим покінчимо, – зітхає один.

Інший дістає планшет і монотонно зачитує обвинувачення в неробстві та неефективності. Крізь щільну стінку капсули Аврора майже не чує слів. Але з виразів чужих облич чудово розуміє, що та сама мить настала. Дівчина ковзає поглядом по руках незнайомців, де мають бути браслети. На всіх значиться коефіцієнт ефективності у 100 балів.

Тим часом підлога під її ногами нагрівається до пекельної температури. За секунду звідти виривається полум’я, і все перед очима перетворюється на суцільний вогонь.

Перш ніж остаточно зникнути, Аврора ловить себе на останній думці: «Ці громадяни чудово попрацювали».

 

                                                                                   ***

– То як я тут опинилася? – після тривалої паузи знову спитала Аврора.

– Ти померла, – зітхнув Сміттяр. Він так втомився знову й знову повторювати цю фразу.

– Не може такого бути, – Аврора хитнула головою, а її губи викривилися у кривій посмішці. – Я ж тут – де б це не було. Я – ось вона я – дихаю, відчуваю.

– І навіть втому?

Аврора знову завмерла, дослухаючись до власних відчуттів. Тоді похитала головою.

– А голод? – продовжив допитуватися Сміттяр. – Коли ти востаннє їла? Коли востаннє спала?

Вона цього пригадати вже не могла. Їжа, сон, відпочинок залишилися десь там далеко. Наче у минулому житті.

– То ось так виглядає посмертя? – пробурмотіла нарешті. – Порожня дорога і мертве сонце в небі?

– Це не загробний світ. Це узбіччя.

– Яке ще узбіччя? – прошепотіла Аврора. Вона розвернулася всім тілом і тепер вдивлялася в нерухоме обличчя Сміттяра. Очі засвербіли від непроханих сліз.

– Узбіччя світів. Те, куди люди та інші істоти викидають все, що їм не подобається. Наче…

– Сміття? То я – просто придорожнє сміття? І він теж? – Аврора скинула руки з банкою. Всередині захвилювався ліловий восьминіг. – А хто ж ти тоді такий? Бог смерті?

– Якби я був богом, думаєш, справді блукав би порожньою дорогою з візком?

– Звідки мені знати, які збочення можуть подобатися богам? І що, ти справді його з’їси? – Аврора знову змахнула банкою, а після секундного роздуму стишено додала: – І мене теж?

Сміттяр непевно знизав плечима. А тоді, наче відчувши думки дівчини, поклав пазуристу долоню їй на плече і натиснув.

– Сиди, – проклекотів він.

 

Дорога попереду продовжувала звиватися, мов змія. Час від часу Сміттяр діставав свій пісочний годинник і перевертав. Та червоний диск на небі залишався незворушним. У повітрі теж не відчувалося руху. «Бодай один подих вітру», – благала подумки Аврора. – «Хоча б щось живе в цьому місці».

Дівчина продовжувала притискати до себе банку з восьминогом, наче боялася, що Сміттяр і справді захоче його з’їсти. Але той на них не зважав. Трохи згорбившись, він невблаганно штовхав візок зі своїми в’язнями. Інколи кидав на них мовчазні погляди, наче перевіряв, чи досі вони тут. Та Аврора була переконана, що Сміттяр помічав кожен її порух і був готовий схопити будь-якої миті. Вона завмерла в очікуванні своєї долі. Тим часом немов хробаки, її мозок роз’їдали десятки питань. І зрештою дівчина не витримала:

– Якщо я померла, то чому не потрапила до… Куди там потрапляють після смерті?… На небо? Чи до царства тіней?

Сміттяр ледве ворухнув плечима, наче вийшов із тривалого заціпеніння.

– Бо тебе не просто стратили, а стерли з історії, зоре, – сказав він і повільно додав: – Стерли на порох, який потім розвіяли за вітром. Цей вітер тебе сюди й приніс. Зрозуміла?

– Але за що?

– Бо ти не відповідала своєму світу. Хіба ти раніше бачила на своїх вулицях таких, як ти, – він кивнув на протез. – Людей без кінцівок, з вадами зору чи слуху. Когось, хто виділявся б. Авжеж, ні. Хоч ніколи про це й не замислювалася. У твоєму світі всі рівні, всі ОДНАКОВІ. Всі мають відповідати очікуванням суспільства. А щойно ти виходиш за межі, ним встановлені, як опиняєшся на цій дорозі. Ти не уявляєш, зоре, скількох я тут підібрав саме з твого світу.

– То це з моїм світом щось не так?

– Вже дуже й дуже давно. Задовго до Благовіста Ярича, якщо ти про це.

– А це ще хто такий?

– Той, хто створив алгоритм, що вираховує… Як ви це називаєте? Коефіцієнт ефективності, точно. Його я теж тут підібрав, між іншим.

– Неправда, алгоритм завжди існував.

– Звісно, – усміхнувся Сміттяр. – А щоб тобі та іншим було легше в це повірити, пана Ярича стерли. Видалили з історії. Про нього не лишилося жодної згадки. Зате як розквітнув ваш світ, – саркастично продовжив Сміттяр. – Яких висот досягнув. Треба було лише поставити на чолі людства машину.

– То винуваті машини?

– Завжди вам людям, зоре, хочеться знайти винуватого. Когось, на кого можна буде перекласти відповідальність. Мовляв, це він, а не я, діє погано. Це його треба покарати, а я продовжу мовчки вести своє благочестивеньке життя. Ти цього не знаєш – а звідки тобі знати? – але тисячу років тому ніяких машин ще не було. Одначе люди все одно опинялися на моєму узбіччі. Ті, хто мали інакший вигляд. Ті, хто діяли наперекір суспільній думці. Ті, хто наважилися кохати кого не можна. Ти не уявляєш, скільки людей пройшло цією дорогою за часів двадцятого століття чи десятого, чи навіть тоді, коли люди ще не винайшли часомір. Але ненависть вже була з ними. Ненависть і страх. А ти? Ти теж мене боїшся?

Сміттяр загрозливо схилився над візком. Його величезний дзьоб опинився в кількох сантиметрах від дівочого обличчя, а маленькі жовті очі випалювали в ньому дірки. Але Аврора не відсторонилася. Стиснувши губи в тонку нитку, вона відповіла Сміттяру не менш лютим поглядом.

– Якби ж то у ваших серцях було трохи більше добра, – процідив той зрештою і відсахнувся.

 

Пісочний годинник перевертався знову й знову. І крихітні піщинки відміряли час, що давно полишив ці землі. А дорога все ще міцно трималася за виднокрай, ховаючи там останній вирок, що чекав на Аврору та лілового восьминога в банці.

– Куди вона веде? – знову й знову питала дівчина.

Сміттяр інколи ворушив плечима й сердито трусив головою. Іноді розщедрювався на відповідь.

– Чому ти думаєш, що у кожної дороги є кінець, зоре? – питав він її.

– Бо дороги були створені, щоби вказувати шлях. Від пункту А до пункту Б. А який в них іще сенс?

– Отже, ти вже бачила свій пункт А? – шкірився Сміттяр.

Аврора хитала головою і знову поринала в мовчанку. З часом сидіти у візку ставало дедалі зручніше. Мотлох під брезентом наче відсунувся вбік, а сам візок розширився. Аврора вже могла вільно простягти ноги.

Звісившись через край, вона вдивлялася у червонясте марево, що оповивало дорогу з обох боків. Що ховається по той бік завіси? Невже світи, з яких час від часу когось викидають? Тисячі, мільйони чи мільярди світів. Як тих зір на небі.

Якось Аврора наважилася спитати Сміттяра і про це.

– Світи? – він здивовано звів брови. – Там є життя, це правда. Але тобі туди зась, зоре, бо ти вже як вічність померла.

– Як ти знаєш, що минула вічність? – дівчина хитро посміхнулася. – Адже тут часу не існує. По той бік завіси може минути лише день…

– Або десять тисяч років, – різко урвав її Сміттяр. – Ви самі визначаєте собі час.

– І ти теж?

Аврора сягнула рукою під брезент і витягла безліч разів бачений годинник. Значна частина піску досі була у верхній колбі.

– Це час визначає мене, – проклекотів Сміттяр. Його пальці міцніше стиснули ручку візка.

Наче не помічаючи такої зміни, дівчина струснула годинник так, що на мить пісок почав сипатися швидше.

– Припини, – прошипів Сміттяр і спробував його вихопити.

– Чому? Яке тобі діло до часу? – Аврора продовжила трусити годинник.

– Припини негайно! – загорлав Сміттяр. Однією рукою він все ще марно намагався відібрати годинник, яким, увійшовши в азарт, дівчина трусила, наче маракасом. Вона ухилилася від чергового випаду Сміттяревої руки, а тоді крикнула що було сили:

– Часу більше не існує!

І жбурнула годинник на землю.

Друзки скла полетіли в різні боки, і Сміттяр зойкнув. Хмаринка піску здійнялася в повітря, немов останній подих. Відпустивши візок, Сміттяр кинувся на землю, наче все ще сподівався врятувати час, залишки якого повільно витікали крізь плетиво тріщин.

Тим часом Аврора перемахнула через край візка та пірнула в завісу з червонястого марева. Вона нічого не бачила. Лише червоне, червоне, як ті струмки крові, що розтікалися з-під бетонної плити. Воно виглядало як біль і смакувало так само… На язику з’явився присмак крові…

«Чому тут так боляче?» – майнула дівчині думка.

Вона продовжувала бігти вперед, хоча вже й не розуміла, де саме знаходиться. Кукса, що її натирав закороткий протез, палала болем. «Я ж померла!» – волала дівчина. – «Чому мені досі болить?»

А тоді протез зламався. Наче дерево, по якому вдарили сокирою, ноги дівчини підігнулися, і вона впала на землю. До крові обідрала лікті, спробувала повзти, але руки швидко перетворилися на суцільну рану.

«Як же боляче», – калатала думка в її голові.

– Боляче, – шепотіла Аврора, коли Сміттяр схилився над нею.

А тоді лагідно, мов дитину, взяв на руки. Дівчина обхопила його за шию та уткнулася в складки балахона. Сміттяр пахнув попелом та самотністю. Його страхітливий дзьоб тепер був лише в кількох сантиметрах від її шиї. І Аврора раптом зрозуміла, що геть його не боїться.

Сміттяр виніс її з червонястого марева. Назад до дороги. Назад до візка. Назад до годинника, що знову відміряв уявний час. Посадив у візок й обережно зняв зламаний протез. Тоді покопався серед мотлоху під брезентом і витягнув якусь смердючу мазь. Змастив нею поранену куксу та обдерті руки.

– Скоро загоїться, – сказав він.

– Чому я досі відчуваю біль? – прошепотіла Аврора. Вона безсило лежала на дні візка, втупившись в червоний диск на небі. Очі пекло. Але від сліз. – Чому моя нога не повернулася після смерті? Чому я не…

– Чому в тебе так багато питань? – трохи сварливо урвав її Сміттяр. Він видобув з-під брезенту щось, схоже на протез, і приладнав його до загоєної кукси. – Має бути впору.

Тоді знову взявся за ручку візка. Коліщатка жалібно зарипіли, а з банки лілового восьминога долинуло розмірене хлюпання…

 

За кілька днів до цих звуків додався новий. Плач. Аврора висунулася з візка, щоби побачити джерело звуку, і помітила попереду на дорозі скулену дитячу постать. Це була дівчинка років трьох, не більше. З чорними кісками, одна з яких майже розплелась. У чорній сукенці з ґудзиками до самого горла. Притиснувши колінця до підборіддя, дівчинка ритмічно похитувалась і пхинькала.

Коли Сміттяр підкотив до неї візок, дівчинка звела на нього вологі блакитні очі, кілька разів кліпнула та заревіла з новою силою. Сміттяр зробив до неї крок, але дівчинка схопилася, щоби тікати.

– Вона тебе боїться!

Аврора замахала на Сміттяра руками. Тоді вчепилася за бортик візка, що встиг невловимо вирости за останні кілька днів, підтягнулася і перевалилася назовні. Наблизилася до дитини й підхопила на руки.

– Ну-ну, не плач, усе добре, – зашепотіла на вушко. – Усе буде добре.

– Хочу додому, – пробелькотіла дівчинка.

– А де твій дім?

Дівчинка озирнулася на червонясте марево, наче очікувала там побачити рідну домівку. Її заплакане обличчя набуло розгубленого виразу.

– Сідайте. Час рушати, – втрутився Сміттяр.

– Але ми можемо відшукати її дім.

– Не можете. Шляху назад немає. Лише вперед.

– То що тепер? Будемо кататися цією дорогою цілу вічність? – обурено вигукнула Аврора.

– А ти маєш інші справи, зоре?

– Так! Наприклад, повернути цю дитину додому!

– Але її звідти викинули.

– Але ж вона лише дитина! Як можна було викинути дитину? Чим вона завинила перед цілим світом?

– Хочу до Літи, – прожебоніла дівчинка. – До своєї сестрички.

– Ось тобі й відповідь, – розвів руками Сміттяр. – Сідайте вже. Досить гаяти мій час.

– Час-час… Наче ти кудись квапишся! – рявкнула Аврора.

Сміттяр насупився, але промовчав. Лише його пазуристі пальці вистукували загрозливий ритм на ручці візка. Налякана дівчинка знову почала схлипувати, тож Аврора її колисала, мугикаючи якийсь мотивчик, що його сама колись чула від матері. Потім посунула банку з восьминогом і разом із дівчинкою вмостилася у візку. Коліщатка знову закрутилися.

– Як тебе звати? – спитала Аврора.

– Мама казала не розмовляти з незнайомцями, – відгукнулася дівчинка. – Бо вони мене заберуть.

– Я – Аврора, а це – Сміттяр. Бачиш? Ми вже не незнайомці. То як тебе звати?

Дівчинка трохи подумала та зрештою відповіла:

– Дарка. Темна.

– Темний близнюк, – пояснив Сміттяр. – У її світі близнюків вважають розколотими. Щось на кшталт злого духа, який переслідує дитину. Її батьки певно дуже її любили, раз вона дожила до трьох років. Зазвичай коло її світу я знаходжу немовлят.

– Я – злий дух, – серйозно повторила дівчинка.

– Неправда, – Аврорі на очі раптом навернулися сльози. – У моєму світі Дарка означає подарована Богом. Ти – благословення.

 

Подорожувати разом із Даркою стало веселіше. Кожного ранку, що його знаменувало перевертання годинника, Аврора розплітала та заплітала дівчинці нові кіски, а та розповідала про свій світ. Аврора співала Дарці пісні, а дівчинка радісно сміялася та обіймала банку з ліловим восьминогом. Навіть Сміттяр більше не виглядав таким похмурим. Раз чи два Аврора бачила, як його дзьоб вигинається в якійсь подобі усмішки.

Невдовзі й дівчинка перестала його боятися. Коли Сміттяр цього найменше очікував, Дарка видряпувалася на верх купи з мотлохом та хапала Сміттяра за дзьоб. Спочатку той перелякано здригався і крутив головою на всі боки, шукаючи негідника, що насмілився його торкнутися. Але згодом вже навмисно розігрував пантоміму, а Дарка, задоволена своєю сміливістю, заливалася радісним сміхом. Здавалося, навіть ліловий восьминіг відчував хвилю радості, що раптом виникла посеред цих мертвих земель. Він каламутив воду мацаками та пускав бульбашки.

Якогось дня – Аврора вже давно збилася з ліку – вона спіймала себе на думці, що посмертя видається їй вже не таким і поганим. Думки про кінець дороги її більше не лякали. Дівчина майже переконала себе, що вони їхатимуть так вічно. Разом із Даркою вона скрутилася калачиком на дні візка і пестила волосся дівчинки. Її погляд ковзнув до Сміттяра, який, здається, зосереджено вдивлявся в обрій. Звідси, знизу, його постать здавалася особливо великою.

– Сміттяре, – гукнула Аврора. – А чому твій візок весь час росте? Ти очікуєш на нових пасажирів?

Сміттяр опустив погляд на дівчину і мовчав так довго, що Аврора вже вирішила, що він не стане відповідати. Але зрештою він розтулив дзьоба:

– Він не росте.

– Але ж ми з Даркою зараз легко тут вміщаємося, а коли я тільки тебе зустріла, то ледве було, де покласти ноги.

– Він не росте, – знову повторив Сміттяр. – Він такий самий, як і того дня, коли ми зустрілися.

Аврора розгублено подивилася на свої руки. Тоді на візок. Тоді знову на Сміттяра.

– Я зменшуюся, – нарешті видихнула вона. – Чому я зменшуюся?

Сміттяр знизав плечима.

– А що буде, коли я остаточно зменшуся? Я зовсім зникну? І Дарка теж? І цей восьминіг?

Сміттяр знову знизав плечима. Десь у кутику його жовтого ока дівчина помітила тінь смутку.

– Такий хід речей, зоре, – вичавив він нарешті.

 

Коліщатка візка невблаганно рипіли. Коліщатка посмертя крутилися ще швидше і нагадували про себе у найнеприємніший спосіб. Аврора майже фізично відчувала, як її тіло зменшується з кожним перевертанням пісочного годинника. І кожної миті боялася, що от-от розчиниться у повітрі. Від неї навіть сліду не лишиться.

Наче відчуваючи настрій дівчини, Дарка теж притихла і лише великими блакитними очима спостерігала за тим, як усе довкола поступово вивищується. Росла купа мотлоху у візку, ріс сам візок, ріс Сміттяр, росло мертве сонце на небі.

– Невже це кінець? – якось спитала Аврора. – У цьому світі… на цьому узбіччі тобто… усе таке нескінченне. І дорога, і ти, Сміттяре. Тут немає часу, лише жменька піску, закрита у твоєму годиннику. То чому лише ми маємо зникнути?

Сміттяр зітхнув так, наче відповідати на запитання було найважчою роботою у світі.

– Бо у всього є призначення, зоре, – видав він повільно. – Ця дорога, як ти й казала, має доставити вас із пункту А в пункт Б. Цей пункт Б – він вже близько, ось побачиш. Я, – вказав на себе, – маю штовхати цей візок. Це моє призначення. Моя сутність. Якщо не штовхатиму візок, то ким я тоді стану? А час… він доводить, що я все ще існую. Це не просто жменька піску, це сила, що відділяє сьогодні від вчора, сила, яка рухає мій світ уперед. Ніколи не забувай про час, зоре. Навіть якщо в тебе його лишилося не так багато.

– А в чому тоді моє призначення?

– А ти як думаєш?

– Я думала, що маю будувати Стіну. Це справді рятувало залишки людства, чи принаймні відтягувало його неминучу загибель. Але, як виявилося, мене можна легко викинути з рівняння, і світ продовжить працювати так само як і раніше. То виходить, у моєму існуванні взагалі не було сенсу? Я народилася, щоби зрештою зникнути?

Сміттяр знову надовго замовкнув. Немов і справді обмірковував відповідь. Чи добирав слова, які завдадуть не такого сильного болю. Він відвертався, уникаючи дивитися дівчині в очі. А коли все ж наважився, прошепотів:

– Пробач, зоре, але на деякі питання дати відповідь можеш тільки ти сама.

 

– Я зможу стрибнути вище, – заявила Аврора кілька вічностей потому.

– Ні, я!

Відкинувши ляльку, що її Сміттяр якогось дня видобув зі сховку під брезентом, Дарка миттєво прийняла виклик і на підтвердження своєї першості підстрибнула так старанно, що обидві її кіски злетіли, описали повну дугу та хльоснули дівчинку по вухах. Дарка засміялася і знову стрибнула.

– Я вище! Я вище! – повторювала вона.

– А от ні! – гукнула Аврора. – Дивись, як я високо стрибаю.

Вона теж підстрибнула. Трохи незграбно, її ноги ледве відірвалися від дна візка. Протез вдарився в куксу, і хвиля болю розлилася по всьому стегну.

Аврора знову стрибнула.

– Я вище! Я вище! – кричала Дарка, продовжуючи вистрибувати, мов м’ячик.

– Благаю, припиніть. Ви мені візок зламаєте, – мовив Сміттяр. Як би він міцно не стискав ручку візка, той все одно трусився та підстрибував разом із дівчатами. Банка з ліловим восьминогом цокотіла всередині.

– Той що? Змайструємо новий, – відгукнулася Аврора, широко усміхаючись. – Нам лишились лічені дні. Я не хочу сидіти в очікуванні кінця!

Вона знову стрибнула. Усмішка викривилася, але не зникла.

– А я вище! А я вище!

Дарка, здається, анітрохи не втомилася. Вона щосили продовжувала гамселити візок п’ятами, з кожним разом злітаючи все вище і вище, наче була готова будь-якої миті розправити руки-крила та полетіти.

– Ну ж бо, Сміттяре! І ти стрибай! – продовжила вмовляти Аврора. – Не можна весь час працювати. Треба хоч інколи розважатися!

Сміттяр покрутив головою.

– А я вище! А я вище!

– Навіть цей восьминіг стрибає вище за тебе, – піддражнила Аврора, кивнувши на банку, що вже перекинулася на бік і тепер каталася по дну візка туди-сюди.

– Неправда, він ледве ворушиться, – нарешті легка усмішка торкнулася і страхітливого дзьоба.

– Це ти ледве ворушишся, черепахо! Стрибай!

І Сміттяр стрибнув. Він відпустив візок, розпростер довгі руки та на мить, що для нього тривала цілу вічність, піднісся в застояне повітря. Він так хотів піднестися ще вище. До самих хмар, до червоного диска на небі. Він прагнув ширяти нескінченними просторами. Так високо, щоби звідти земля здавалася крихітною піщинкою. Його чаплині ноги торкнулися землі.

А тоді Сміттяр знову стрибнув.

Цієї миті вистачило, щоби візок перекинувся. Дівчата полетіли на землю, брезент відкинувся, а з-під нього висипалася купа мотлоху, що розлетівся на всі боки.

– З тобою все гаразд? – крикнула Аврора, хапаючи Дарку за руку. Ігноруючи біль, вона схопилася на ноги й потягла дівчинку до червонястої імли. – Біжи! Швидше, біжи!

Два маленьких тільця розітнули марево. Воно опиралося. Ще дужче, ніж минулого разу. Біль обліпив шкіру, мов павутиння, він намагався просочитися крізь пори, забити очі, ніс і вуха. Він затікав у горло розпеченою лавою.

– Біжи! Біжи! – повторювала Аврора чи то Дарці, чи то самій собі.

– Чекай! – жалібно крикнула дівчинка. – А як же восьминіг?

Аврора завмерла, мов її вдарило струмом. Як вона могла забути про бідолашного восьминога в банці. Дівчина схилилася до дитини та швидко мовила:

– Чекай мене тут і рахуй до десяти. Якщо я доти не повернуся, біжи далі сама. Ти маєш врятуватися. По той бік завіси на тебе чекає нове життя. Зрозуміла мене? Ти маєш врятуватися.

Тоді випустила руку Дарки й побігла назад. Якщо їй здавалося, що до цього вони тікали щонайменше пів години, то повернення зайняло лише кілька секунд. Аврора вискочила на дорогу і завмерла на місці, вишукуючи очима банку з восьминогом. Ось вона! Відкотилася на якихось пів метра від перекинутого візка. На щастя, досі ціла.

А поруч із нею стояв Сміттяр. Аврора не змогла б точно визначити, яка саме емоція зараз відбилася на його пташиному обличчі. Не то лють, не то образа, не то біль від зради.

– Пробач мені, – мовила дівчина тихо і ступила кілька обережних кроків до Сміттяра.

Сміттяр мовчав. Лише його жовті очі незмигно втупилися в обличчя дівчини.

– Я не хотіла, щоб так трапилось… – прошепотіла вона майже нечутно. Ще кілька кроків. До Сміттяра лишилася відстань на витягнуту руку.

– Але в цьому весь сенс. Я маю їх врятувати. Це моє призначення, – сказала Аврора, наблизившись впритул. Вона встала навшпиньки й обережно поцілувала Сміттяра в дзьоб. Тоді підняла банку з восьминогом і побігла назад. На мить зупинилася перед стіною імли й обернулася.

– Пробач мені, – мовила самими губами, а тоді пірнула у червонясте марення.

З кожним кроком Аврора відчувала, як її тіло знову витягується, набирається сили. Як вона знову стає собою. Невдовзі її рука намацала руку Дарки, і вони продовжили бігти разом.

Туди, де був біль. Туди, де було життя.

 

Сміттяр не чекав, що вони повернуться. Знав, що бачив їх востаннє. І не збирався переслідувати. Він неквапно повернувся до свого візка, поставив його на коліщатка і почав збирати мотлох, що розлетівся по дорозі. Коли закінчив із цим – штовхнув, і порипуючи коліщатками, візок покотився дорогою далі.

Сміттяр досі пам’ятав мить невагомості, коли розпростерши руки, він здійнявся у повітря. Він був таким вільним. Лише одну мить він був вільним від усього. Від часу, від свого обов’язку, від цього візка, до якого його руки знову намертво приклеїлися.

Лише на мить над цими мертвими землями знову зійшло сонце.

Здійнялася ранішня зоря.

Він це пам’ятав.

І був вдячний.

Аврора, Дарка і ліловий восьминіг…

До якого б світу не потрапили ці троє, Сміттяр сподівався, що саме там вони нарешті зможуть бути щасливими.