Шрами

Житлова кімната на космічній станції виглядає… Ну, звичайно. Приблизно, як номер в гарному готелі трошки дорожче середнього. Велике двоспальне ліжко з темно-сизою постіллю, білі стіни, шафа, полички, сенсорні термінали… Готель готелем, аби не відсутність вікон, аби не сплячі людьські тіла на ліжку, аби не хаотично розкидані особисті речі. Кімната в такому стані виглядає… занадто обжитою. І майже затишною. Аби не сни. Аби не сни, що чаяться по куткам в сутінках. Шепочуть із темноти. Інколи, якщо Рон лишається на ніч один, то й волають. Манять за собою. Гукають. Все туди, в чорноту, натякаючи недомовками, що тоді, в полоні, з якого він начебто й повернувся роки зо три тому, та майже чотири, життя й було справжнє, він і був справжній: нікчемний, безсилий, знищений. А зараз, все після — марення. Можливо, він, й справді, зійшов з розуму і це все життя — марення. Марення, де йому лиш ввижаються космічні станції, кораблі… і гарні стабільні стосунки. Сильні чоловічі руки, що його обіймають, довгі пасма каштанового волосся, що він любить крутити пальцями. Чорні пасма його власного між власними ж пальцями, коли його чоловіка поруч немає. Ну, або безкінечно торкатись не дуже умісно. 

Безкінечно часто, безкінечно сильно, хочеться просто взяти лезо. Або, хоча б, власний кинджал, і різати руки, поки не полегшає. Він знає, що не полегшає, тому й не бере. Але від цього хочеться не менше. Від цього голоси не стихають, не йдуть, не дають спокою. Не дає спокою вже й звичне, за ці три роки, питання, що постійно в голові. Питання чому ще живий. Навіщо. Інколи відступає, інколи лунає прямо у вухах, але ніколи не йде геть.

Хіба, на якісь короткі миті, коли виходить зімітувати нормальне життя, коли виходить розслабитися в його руках. Переважно, під час обіймів, сексу, поцілунків… Тоді він сам видається собі живим. Тоді він розуміє, що це життя, насправді, і є його власним. Що це не сон, не імітація, не мрії, як в підліткові роки, коли він жив лиш надією, що зможе дотягнутись до зірок, коли після загибелі батьків і дорослішання в сиротинці таки збирався вступати в університет. Зірки виявились ближче і нижче, і не лиш зірки виявились вартими уваги. 

Руками по власній руці. Чіпляється так, наче від цього залежить його життя. До болю. І розуміє, що щось не  так. Звичних шрамів, від зап’ястка до ліктя, по внутрішній стороні руки, не відчувається. Губиться. Де він, що відбувається. Усвідомлення приходить поступово. А з ним і відчуття плину часу. Розуміння, що шрами лишились в минулому. Принаймні фізичні, принаймні частково. Щоб відчути це сповна — проводить пальцями правої руки по внутрішній стороні лівої. Від зап’ястка до ліктя. Повільно, відчути гладкість шкіри. Так звично і незвично водночас.

— Ти знов не спиш. — Тихий голос, і Рон відчуває, як Річард посувається ближче. Рон відчуває його погляд, хоча в кімнаті панує повна темрява.

І Рон посміхається у відповідь, наче він побачить. Не знаходиться що відповідати. Горнеться ближче. Так голоси тихіші, так його не так тягне в чорноту власних спогадів. Спогадів, про які він волів би забути. І Річардові руки у волоссі приємно відволікають. Рон закриває очі, наче це має хоч якесь значення у темряві. Рон намагається спокійно, рівно дихати, не питаючи в котрий раз, як Річард почув що він не спить, чому прокинувся.

— Що ж ти неспокійний такий, чудовисько. — Річардів голос тихо вібрує, і Рон підлаштовується під його дотики, лащиться.

— Відлуння спогадів. Як завжди. — Власний голос хрипкий та непевний, що й спонукає Річарда на дотик знайти його щоку і пробігтись по ній пальцями. І Рон завмирає. Річардові пальці теплі та шершаві. Спогади. Одні замінюються іншими. Важливо лиш те, що Рон завжди впізнає такий легкий, такий рідний дотик. Річардова долоня на його щоці змушує його втягнути носом повітря і не встигнути видихнути, бо Річард його цілує.

Його губи такі ж сухі і шершаві. Такий же звичний короткий поцілунок, і Рон обіймає його. Обіймає, аби відчувати фізичну близькість, відчувати тепло, відчувати, що він не сам. Зазвичай, допомагає. Допомагає хоч якось розслабитися і забутися. Допомагає слухати його дихання. І Рон видихає йому на вухо:

— Хочу розчинятись в тобі, а не спогадах з полону. Хочу спати, хоч би вийшло заснути знов.

Річард не відповідає. Він, взагалі, не сама говірка людина. Рон би з роду не подумав би, що зійдеться з кимось таким, зійдеться так, щоб бути разом ледь не двадцять років, але ось він тут. Плавиться від кожного дотику, навіть випадкового. Плавиться від кожного його слова чи погляду протягом дня. Навіть, якщо вони говорять по роботі. Від кожної інтонації. Він би хотів проводити разом взагалі весь час. Ще більше, ніж весь. Хоча ще більше, просто, немає куди. Немає куди ближче, коли вони лежать обійнявшись, і Рон намагається підлаштовувати своє дихання під розміренне його, аби заснути знов.

***

Ранок починається незадовго до будильника. Рон не пам’ятає, що снилося. Чи, принаймні, хоче так вважати. Тільки от, від тяжкої голови зранку це не рятує. Від бажання розчинитися, перестати існувати, аби не думати, аби не згадувати, це не рятує. Та й ні від чого, насправді, не рятує. Хіба що, можливо, від занадто прискіпливого Річардового мовчання, але якби Рон згадав і відкрив рота, то були б прискіпливо-турботливі допитування. Так — Річард лиш дивиться, але мовчить. Рон знає, Рон впевнений, що Річард помітив його стан, але не вважає за необхідне починати розмову першим, коли Рон не дуже хоче йти на контакт. Рон хоче розчинитися у цій чорноті, яка поглинає його зсередини. Йому вже виходить не бачити конкретні образи, конкретних людей чи місця, що волають з минулого, з часів полону, тягнуть руки-пазурі. Хоч якийсь прогрес, хоч якийсь толк від того всього лікування. 

Він все ще ні на кого не гаркнув за ранок. Наче як, нормально пережив коротке регулярне включення на телеефір з планетою. Ніхто й не помітить що з ним щось не так. Він звично натягнуто-ввічливо усміхається, може, жартує, хіба що, менше і стриманіше. Може, трішки тихіше, ніж зазвичай себе поводить. 

Нарешті, трансляція завершується, термінал зв’язку гасне, і Рон коситься на тонкі пальці Петра, коли той все відключає. Рон неспішно підводиться і хоче йти, але Петр ловить його за лікоть, вдивляється цим кришталево-чистим поглядом сіро-синіх очей. І Ронові це нагадує щось з минулого, проти волі виринають спогади сильніше, ніж він волів би їх пам’ятати, особливо зараз. І сірі очі, і цей простий елегантний рух відводження волосся за вухо. Занадто яскраво. Накладається, змішується з минулим. Добре, що Петрів голос повертає до реальності швидше, ніж Рон встигає справді злякатись. Голос дзвінкий, молодий і гучний, а не глухий і хрипло-прокурений.

— Кхм, стій. Ти щось сам не свій сьогодні. Що сталось? – А зараз голос Петра, навіть, турботливий.

— Все в порядку. — Рон би міг йому виговоритись, Петр був з тих, хто вміє вислухати чи підтримати, але бажання починати не було. Було бажання зникнути, тому він пробує вивільнити лікоть.

— Так я тобі й повірив. — Петрів скептичний голос та хватка на лікті дуже контрастує з чесним поглядом. Він вдивляється за Ронове плече і помітно оживає: — О, Річе, тут з твоїм щось не те… І він не дуже хоче говорити.

— В якому сенсі, не те? — Річард підходить до них, і вираз обличчя у нього такий самий скептичний, як голос у Петра: — Щось не те патякав на ефірі, чи що?

— Та ні, на ефірі він просто підозріло пристойний та тихий. І, взагалі, якийсь тихий. Ви встигли зранку посваритись? — Петр переводить цей найчесніший погляд на чоловіка, що підійшов до них. Рон було хоче скористатись нагодою, коли Петрова хватка на лікті слабшає, але опиняється в руках Річарда.

— Пішли на пару слів. — Річард ловить Рона і веде за собою до ліфтів. Річард не міняється в обличчі, не підвищує голос. Міцно стиснуті губи, серйозний погляд, тихий голос, якого неможливо не послухатись. Рон покірно йде слідом і думає про те, що вони, мабуть, тому і зійшлися з Річардом початково, бо йому подобалась ця щирість та прямолінійність. Річард не боявся зачепити, не пом’якшував тон, навіть з найближчими людьми. Особливо з найближчими. Говорив мало, на відміну від нього самого, часто — грубо, але по суті і без довгих прелюдій. Прелюдії — це для сексу, а не розмов. І Рон був безкінечно вдячний йому за це. Ніякої, чортової, невизначеності та плутанини, ніяких умовностей ввічливості, як було в усіх його попередніх стосунках. І тим цінніше — кожна посмішка, ласкаве слово чи дотик. Дотик, навіть, коли його доволі грубо тягнуть. Куди, доречі, в цей раз? Він не ризикує подавати голос. Але від відчуття міцної чоловічої руки трошки вище ліктя, темнота розповзається непевно по куткам, відступає.

***

Зорі сяють прямо над ними, наче їх не відділяє товсте скло видової кімнати космічної станції. Зорі накривають куполом. Яскраві, миготливі, не закриті найменшою із хмаринок. Рон хоча й дивиться на них, але шкірою відчуває погляд Річарда. Відчуває, що довго мовчати не дадуть. Не дозволять. І Річард прибирає від нього руки, складає їх на грудях, вичікувально завмирає. Рон й хоче щось сказати, розуміє, що відкрутитися йому тепер точно не вийде, але губиться. В словах, відчуттях, собі. Дивлячись на зірки, закидає голову, але голос подати так і не виходить.

— Ну? — Річард говорить тихо, але наполегливо. Не відчепиться ж. Не відчепиться, і стоїть майже впритул до нього, але й не торкається. Рон майже впевнений, що ледь стримується.

Рон відкриває-закриває рота, але не знаходиться що сказати. В роті сухо, слова розбігаються. Закриває обличчя руками і таки наважується почати розмову. Голос виходить непевний, тремтячий:

— Ну, і до чого твої претензії?

Річард зітхає:

— У мене немає претензій. Я пробую зрозуміти, що з тобою відбувається. — Він стискає губи. Рон, чомусь, впевнений, що це аби не кривитись і не закочувати очі.

— Я втомився. Не знаю, більше від себе, чи від ПТСР.  — Рон притискає руку до горла, продовжуючи, пояснюючи: — Мені сниться, як не полон, так армія, і вдень, теж, спогади з голови практично не йдуть.

— Не криє?

Рон заминається, гублячись, складаючи слова у речення:

— Ні, просто фонові думки та спогади, від цього трошки гидко, але нічого такого. Майже чотири роки після закінчення війни пройшло, але я все ще не можу не думати, що це викинутий час. Вирваний шматок життя.

— Ну, не вирваний, а здобули досвід. Який не який. І ми втримались разом всі ці роки. — Річард проходиться приміщенням, не знаходячись що відповісти. Губиться в словах, формулюваннях, і це, теж, як завжди. Безтолково жестикулює.

Рон мимовільно сіпає плечима, сутулиться. Заплющує очі, відчуваючи, як печуть повіки. Як хочеться просто розчинитись. Перестати існувати. В якийсь момент думає, що, зараз треба вчепитись в Річардову руку, але лиш впивається нігтями у власний зап’ясток:

— Я… я майже постійно думаю… А що було б, якби тоді в полоні, коли я пробував вбити себе, якби у мене вийшло. Типу… можливо, так би було краще? Можливо, я б тоді не просипався від жахів вночі, можливо, не чув би постійно тих голосів, що звертаються до мене, гукають, туди, назад, в ті роки. — Він закриває обличчя руками: — Інколи вони стихають, спогади віддаляються, але ніколи не зникають. Завжди фоном. Взагалі завжди. Не знаю, може пара митей були без тих спогадів.

І Річард мовчки його обіймає. Тепло й близькість тіла заспокоює. Хочеться розчинитися в цих міцних обіймах, випаруватися від дотиків.

— Роне, — Річардів голос до нього долинає наче здалеку: — ти мені потрібен. — Він замовкає ще на хвилину, перш ніж продовжити говорити: — Ти ніколи не зможеш забути, і ми про це багато говорили. Якщо тебе знову криє сильно і постійно, то, може, поговориш з лікарем?

— Я не знаю. Я просто втомився. Сам від себе. Я хочу забути, я хочу перестати постійно думати. Постійно відчувати спогади так, наче це сталось три дні тому. — Рон обіймає його у відповідь, мостить кістляве підборіддя на його плече: — Знаєш, от що суттєво допомогло — звести шрами на руці. Я згадував кожен раз, як дивився. Зараз же ці спогади лізуть, лиш коли зовсім погано. Але, якщо лізуть, я наче зараз знову відчуваю і той біль від тупого леза, яке вдалось прихопити, і загалом… все… Наче це сталось вчора. Знову відчуваю всі ті погляди, дотики. Мені так погано від цього. І наче й радію, що, принаймні, більшість з них загинули, і з моєю поміччю, але… Але як би хотілось забути про сам факт їхнього існування. Що вони коли-небудь були.

— Шшш. — Річард пропускає його волосся крізь пальці, перебирає довгі чорно-лескаві пасма, що зараз хаотично розсипались по плечам: — Схоже, ти забув, що я багато разів просив, аби ти не боявся говорити. Говорив зі мною. Особливо, в подібних випадках. А, не навпаки, ховався.

— Побудь поруч. Я не знаю що мені потрібно, чи що мені допоможе. — Рон зітхає, тулячись щокою до його плеча: — Сподіваюсь, відпустка допоможе, хоча я так і не вигадав нічого на твоє питання, чим би я хотів зайнятися. Я хочу, хіба що, побути разом.

— Ну, це ти завжди. — Річард не втримується від посмішки: — І мені це подобається.

А над ними, а навколо них, сяють зірки. Відблискують всіми можливими кольорами, переливаються. 

***

Рон раніше і не подумав би, що буде радіти поверненню на рідну планету. Польоту на кораблі — так. Мати на собі більшість управління як перший пілот — двійчі так. Тепер же лишалась надія, що від зміни обстановки стане краще. А  якщо ні — доведеться дослухатись до порад Річарда і йти здаватись до лікарів. Знову. Знову відкладати черговий напад бажання вмерти, на період від пари місяців до пари років. А потім все по колу. І невідомо, чи, хоч колись, вийде те коло розірвати. Вирватись з тих цупких пазурів, звільнитись від тих небажаних дотиків чужих рук. Від тих голосів, що гукають з минулого. Тіні розповзаються, затихають по куткам, блякнуть. Рон обсіпує форменну куртку, окидує швидким поглядом місток корабля. Команда завмерла на своїх місцях, очікуючи відмашки Річарда про початок польоту. Петр, он, навіть не витримує. Нервово озирається, відриваючись від проглядання дірки в своїй консолі, кидає швидкий погляд на Річарда:

— Гей, начальнику, ти не заснув там?

Річард відповідає після павзи в пару бринячих секунд, буравлячи Петра важким поглядом:

— Що, додомцю дуже хочеться? Потерпи трошки.

Петр зітхає та відвертається. Рон стримується, аби не хмикнути. Кидає на Річарда швидкий погляд, і Річард у відповідь уважно дивиться на нього. Річард хмикає, повертаючись назад до планшета в руках. І Рон губиться. Як завжди. Звична до абсурду ситуація. Він настільки задумується про щось своє, розчиняється в мішанині спогадів та емоцій, що встигає зловити себе на відчутті ностальгії за студентськими роками, коли вони тільки-но починали зустрічатись. Встигає ледь не проґавити, коли Річард таки оживає і дає команду:

— Ну, погнали.

Рон торкається рукою біометричного сенсора. Чорна консоль перед ним оживає з деякою затримкою, але нейроінтерфейс спрацьовує одразу. Перед очима з’являються звичні таблички, параметри, графіки. Мішанина настільки звичної інформації, що серед ночі розбуди — зорієнтується в ній ідеально. І ця звична мішанина заспокоює. Як і механічний голос корабля, який вітається з людьми та бажає їм вдалої подорожі. Рон посміхається сам до себе, коли корабель рушає. Рушає від однієї думки про це, і цей факт неймовірно гріє його самолюбство. Бо думка була його. Гладко, плавно, так що люди й не відчувають початку руху, лиш ледь помітну вібрацію кістяка корабля. Рідна планета, рідний Нетеш, висить прямо перед ними, гігантська жовтувато-блякла куля. Прямо за ними і станцією, такою самою жовтуватою кулею, тільки в кормі корабля, майорить Ітеш, ще одна придатна до життя планета рідної зоряної системи, але така ж виснажена. Та й зараз нежила, хоча й вкрита спогадами про людську цивілізацію. Руїни як грубі рубці. І Ронові затишно, ось тут у космосі, на кораблі, між цими планетами. На диво затишне тепло огортає від швидкого погляду на гігантський полірований космосом бік станції, яку вони покидають. Від сяюче-чорниї крил сонячних панелей, що огортають станцію. І тепер, дивлячись на станцію ось так, зі сторони, як і на рідну планету, Рон чітко розуміє: його дім, його місце не десь на Нетеші, не в пафосно-величній, столичній Елан’ї на півдні, на березі мертвого моря, зі сніжними вершинами на горизонті, не в його рідному Кейренсі на півночі, в горах, від якого лишилась радіоактивна пустка руїн та спогади про сварки з батьками. А тут, всередині цієї сяючої кулі станції, з якої тілько-но й вилетів корабель. Рон губиться від цього розуміння, від усвідомлення того, що планети — це, краще, як відпочинок і зміна обстановки під час відпустки, а не про життя та відчуття дому. Подумки занотовує необхідність пізніше обговорити з Річардом. 

***

Космодром зустрічає звичним галасним хаосом. Дратує. Дратує до того, що хочеться забитись в куток та заховатись, а в якісь моменти здається, що починає підтошнювати. Забитись виходить, хіба що, у власний автомобіль, відмежуватись від людей хоча б так. Нарешті. Рон, навіть, не пробує претендувати на місце за кермом, зразу валиться на пасажирське, і закриває обличчя руками. Трясе головою. 

— Ну, що ти? — Річард кидає на нього швидкий втомлений погляд, ввводячи маршрут в автопілот: — Ти в порядку?

Рон прибирає руки від обличчя, небачачим поглядом втуплюється в нічну дорогу перед ними:

— Ну, таке… Втомився й хочу додому.

Річард, схоже, вловлює щось в його голосі, бо, закінчивши з автопілотом, доволі грубо шарпає його за підборіддя. Нічого такого, просто вдивляється в обличчя, одночасно рукою перевіряючи пульс на шиї.

Рон губиться від цього простого, і, на жаль, звичного руху, але навіть не думає сіпатись чи протестувати.

— Ну? — Рон вдивляється в зеленючі очі навпроти, відмічаючи, що Річард теж дуже змучений. І не втримується, аби не торкнутись рукою його щоки.

— Як ти себе почуваєш? — Річард безвідривно вдивляється в його обличчя, а інтонації ці, як на допиті.

Рон відсторонено вважає це милим. Як і турботу. Як і увагу. Як і те, з якою наполегливістю Річард турбується про нього, хоча це, інколи, і бісить. Бісить, але разом з тим хочеться розчинитись в цій турботі та увазі.

— Не дуже. — Він, нарешті, відповідає після павзи, яка затяглася: — Мабуть, від втоми, аж серце в горлі і тривога полізла. Ну, і на космодромі якось занадто галасно і людяно… — Рон запинається, тягнеться за пляшкою води на торпеді, робить пару ковтків, перш ніж продовжити: — Ось, уже наприкінець, коли ми йшли до автомобіля, мені в якусь мить здалось що от-от напад схватить, якось так куски спогадів полізли, ледь не галюцинаціями. Давно такого не було. — Рон кривиться і зсуває капюшон кофти з голови, розминає шию і потилицю пальцями, відклавши пляшку: — Я оце ще згадав. В ранньому підлітковому віці у мене були такі ж фізичні прояви від нервів, так само підтошнювало, так само тремтіли руки. Правда, переважно від того, що батьки знов кричали на мене через погане навчання і тому подібне. А не від спогадів і втоми.

Місто пролітає за вікном автівки. Сяюче нічними вогнями, яких з кожним роком стає все більше. Все більше стає і хмарочосів, та просто нових сучасних будівель. Місто відновлюється, оживає, повертає собі давно втрачену велич. Це більше не кавардак сірих безликих будинків та роздовбаних доріг, як він пам’ятав із часів дорослішання в сиротинці чи з університету. Місто тепер живе навіть вночі. Підблимує вивісками та неоном реклам. І разом з тим — це місто чуже. Стає все більш чужим з кожними відвідинами. 

Ці вивіски та реклами дратують, відволікають. Забагато світла та миготіння. Легке підтошнювання від цього посилюється, і Рон знов тягнеться за водою, але більше одного ковтка не ризикує зробити. Поглядає на Річарда — той все так само спостерігає за ним, але не розпускає рук. Мовчки. І Рон розпускає руки сам — торкається його коліна, та так і завмирає. Особливо, коли Річард накриває його руку своєю і міцно стискає. Так якось краще виходить просто дихати. Закрити очі. Старатись нічого не відчувати крім цього дотику. Відчувати тепло його долоні. Заспокоює.

***

В квартирі контрастно тихо. Контрастно спокійно. Рон на ходу з себе скидає взуття, кофту, і валиться на диван у вітальні. Втуплюється небачачим поглядом в стелю, і не чує, як до нього підходить Річард. Сіпається та сідає, відчувши дотик до ноги:

— Ммм?

— Я замовив доставку їжі. — Річард сідає поруч і опускає голову Ронові на плече.

Рон заривається пальцями в його волосся, мовчить якусь хвилину. Обережно обіймає його, пригортає ближче до себе:

— Мені соромно, що останні дні від мене нема допомоги й одні проблеми. — Він скрушно зітхає, притискається вустами до його скроні: — Пробач, правда. Бо я знов думаю, що не хочу бути обузою найближчому оточенню і втомився жити від загострення до загострення. Втомився від себе самого і власної психіки. — Рон невесело посміхається: — Якби я хотів забути і полон і більшу частину війни…

— Ти ж, сподіваюсь, розумієш, що ти ніколи не зможеш забути? — Річард піднімає голову, уважно дивиться йому в обличчя, на губи: — Тобі треба навчитись з цим жити.

Рон кусає губи, відчуваючи одночасно і бажання розкричатися, і втекти, забитись в дальній куток, і безкінечно довго плакати:

— Я… Не можу… Я не хочу постійно згадувати, я не хочу, так лиш гірше стає. Я кожного разу ще більше думаю, краще б я вмер від тої спроби самогубства в полоні.

Річард підводиться, кусаючи губи, і зависає прямо над ним. Ловить його обличчя долонями:

— Ні! Ти мені потрібний. Тут, зараз, в будь-якому стані.

Рон хрипко-нервово сміється, лякаючись його емоційності, пробує його перебити, відштовхнути від себе, але Річард утримує його за плечі, перехоплює за тонкі зап’ястя та продовжує:

— Для мене не є проблемою піклуватись про свого партнера. І, тим більш, я точно не з тих, щоб вимагати, аби ти завжди був в гарному настрої. А, тим більш, звинувачувати тебе в тому, що у тебе поганий настрій чи щось не виходить. Чорт, Роне, я на щось же розраховував теж, коли влазив у стосунки. — Він остаточно плутається в словах та повторах, голос починає дрижати, тому замовкає, стискаючи губи.

Рон шмигає носом. Мовчить, намагаючись не розридатися від цього відчуття безпомічності з домішком втоми. Втоми від самого себе, від думок у власній голові. Шмигає носом голосніше, тупить погляд:

— Я… Я, просто, хочу нормальне життя. І завжди хотів. Без цих нав’язливих спогадів, навіть, через майже чотири роки після кінця війни.

Річард зітхає і починає, якось тихо і дещо невпевнено, що Рон аж піднімає на нього погляд:

— Дарма я потягнув тебе за собою записуватись в добровольці.  — Річард дивиться повз нього, небачачим поглядом у простір: —Дуже шкодую про це, не треба тобі було на війну, ще й полон той же… Ти ж завжди був чутливішим, сприйнятливішим, ніж я…

— Я б набагато більше жалкував би, якби тоді не пішов з тобою. І вмирав би від переживань за тебе. — Рон перериває його тремтячим голосом і ховає обличчя за завісою власного волосся, що падає йому на очі: — І я не вірю, що я б міг би вмовити тебе не йти. І собі не пробачив би, якби не пішов. І, тут навіть без прив’язки до тебе, чи до стосунків. А, скоріше, бо це було правильно? — Він піднімає голову, дивиться на нього, кусаючи губи. І фоном спогади, спогади того, як вони сиділи в квартирі в найдальшому кутку, прислухаючись до вибухів. Забита людьми найближча станція метро, лихоманкові спроби зрозуміти, що ж робити далі. Чи кому й куди потрібні тепер астрофізики. Сковтує, змушуючи себе повернутись до реальності.

— Ти не зміг би мене відмовити, бо йти було правильно. — Річард посміхається, відповідає після заминки, веде з натиском пальцями по його щоці, ловить його погляд: — Я дуже горджуся тобою. Що ти мій партнер. І, — Він перериває фразу, коли Рон підводиться і міцно обіймає його, висне на шиї: — ти мені потрібний. Завжди і будь-який.

Рон губиться, не знаючи, що на таке відповідати, Рон губиться у власних відчуттях, лиш відчуває що сльози таки котяться по щокам. Міцніше чіпляється за нього, притискається ближче:

— Просто будь зі мною, будь ласка.

— Був і буду, я нікуди від тебе не подінуся. — Річард обіймає його у відповідь. В цей же момент дзвінок у двері. Мабуть, доставка їжі.

***

Рон не розуміє, де він знаходиться і що відбувається. Різко схоплюється на ліжку, ловить ротом повітря. Дихати якось важко. Якось незрозуміло як. Наче, розівчився та забув. Швидкий, напівналяканий погляд навколо — і він розуміє що у власній спальні, Річард спить поруч, а за вікном сіріє світанок. 

Вночі, коли лягали, він навіть не подумав закрити штори, і у панорамне вікно до підлоги видно, як починає світліти небо. Рон тихо підводиться. Намагається не розбудити Річарда. Дивиться на його спину, на розсипане, хаотично-хвилясте волосся. Хочеться підійти ближче, торкнутися, пропустити крізь пальці. Але не хочеться будити. І він знає, що Річард спить чутливо. Зараз не прокинувся, мабуть, лиш бо дуже втомлений. 

Навшпиньки виходить на кухню. Тут, наодинці з собою, знов лізе сон. Сон, який він навіть не може згадати. Лиш відчуття жаху, жаху такого сильного, що йому фізично важко дихати. Як загнане звірятко, розглядається по кухні і розуміє, що взагалі не пам’ятає, де кинув чи всю аптечку, чи свої ліки. Дивиться на власні руки, наче зі сторони, дивиться як дрижать пальці. Притискає долоні до скронь, намагаючись сконцентруватися. Згадати. Плутається. 

Шарудіти під ранок по всій квартирі не надто хочеться. І заснути навряд вийде. Виходить поставити чайник і піти шукати чай на поличці. Тихо не дуже виходить, бо у нього тремтять руки, липке мерзотне відчуття після сну все ніяк не зникне, і Рон грюкає всім, чим можна, а ще, на додачу, вдаряється рукою об кришку столу, хоча і намагається бути акуратним. 

І Рон сіпається від несподіванки, коли в дверному проємі з’являється Річард. Сонний, зі скуйовдженим волоссям і незадоволеним виразом обличчя:

— Ти чого?

— Не знаю. Нічого. — Рон знизує плечима: — Йди спи. — Демонстративно відвертається до нього в півбока, хоча йому і не хочеться, аби Річард йшов. Не хочеться лишатись наодинці з цим дивним противним почуттям, яке останні дні стало звичним. Витіснило спогади, що буває інакше. Що нормальність є інакшою.

Річард же підходить ближче і не дає взяти чашку зі столу. Грубо шарпає за плече, розвертаючи до себе:

— Та кажи вже, чудовисько моє.

— Йди спи. — Рон відштовхує його руку від свого плеча, і, як не дивно, Річард піддається. Рон же сердито, з-під лоба, дивиться на нього: — Ти занадто втомлений, тобі треба відпочити.

— Роне! — Річард в кроці від того, щоб не розпсихуватися: — Не починай, будь ласка. Ти ж знаєш, що я не піду без відповіді. І точно не вкладуся спати, чекаючи поки ти тут вирішиш стрибати з вікна чи різати вени.

— Та не вирішу я стрибати з вікна, не починай. — Він сміється, нервово-роздратовано, взагалі не весело.

Річард тяжко зітхає:

— Йди сюди і припиняй харахоритися. Розказуй, чому ти вскочив. — Його голос не ласкавий, та й погляд теж.

Рон губиться від таких швидких змін його настрою, як завжди. Як завжди, погано вгадує його реакцію, особливо, коли сам в занадто збудженому стані. Рон вмить потухає, опускає голову, стискає-розтискає долоні:

— Я не пам’ятаю, що снилося, але прокинувся і дуже гидко себе відчуваю. Я втомився від такого. Дуже сильно. Мені погано. — Його голос зривається, і він замовкає, утикаючись носом Річардові в ключиці: — Обійми мене? — Ледь чутно через секунду, нещасним тоном.

І Річард обіймає його. Мовчки притискає до себе, легко цілує в скроню. 

— Мені хочеться кричати, але немає сил. І з собою я навряд щось зроблю. — Рон хмикає: — Бо немає сил. — Він не ризикує піднімати на Річарда погляд і торкається губами його шиї. Хочеться ластитись, хочеться розчинитись в цих обіймах. І, нарешті, нормально себе почувати, бо він уже став забувати, як це буває.

— Мені треба розуміти, що з тобою відбувається. І щоб ти зі мною розмовляв нормально, а не огризався та сичав, ледь що. Бо я в таких твоїх станах дуже боюсь невірно себе повести і зробити ще гірше. — Річард, все ж, заглядає йому в обличчя. Ловить за підборіддя пальцями, ловить очима його погляд. Вдивляється: — Чудовисько ти моє ласкаве. — Він веде пальцями по його вустам: — Ти не маєш відчувати себе винним перед мною, чи ховатись. Я прошу тебе…

— Я знаю, я розумію, але не можу не… — Рон тараторить, відчуваючи як палають щоки. Губиться в словах, запинається, і полегшено зітхає, коли Річард обережно його цілує. Відповідає, чіпляючись за його плечі і закриваючи очі.

***

Море безкінечне. Безкрає. Котить свої хвилі неспішно, набігаючи на берег. І берег здавався б безкінечним, якби на межі видимості гострі скелі не збігали у воду. Тепло. Незвично відчувати на шкірі і сонце, і свіжий морський вітер. Запахи. Багато запахів. Звідусіль. Контрастно після майже стерильної космічної станції. Тиною, морською напівгнилою травою, сіллю, розігрітим на сонці солончаковим степом. Долинають звідусіль, майже оглушають. Шокують з незвички. Навіть не віриться, що море майже мертве. Рон підходить ближче, але торкнутися води не ризикує. Закриває очі. Дихає. І, нарешті, через якусь безкінечну кількість часу, що можна було подумати, він став статуєю, якби вітер не грався з його волоссям.

— Ну от, ми знову тут. — Річард ловить його долоню своєю. І Рон посміхається, але мовчить. Лиш коситься на нього в пів ока. Річард стискає його долоню: — Гей, що ти такий тихий?

— Та все осмислюю вранішній візит до лікаря. — Рон зітхає, перестаючи посміхатися: — Мені погано від самої ідеї, що це замкнуте коло, погіршення — покращення — ще більше погіршення, навряд вийде колись розірвати. Дуже образливо, навіть по людськи. — Рон зітхає, тулячись плечем до його плеча, коли Річард приобіймає його: — Чому так, чому я… Типу, ми літаємо на інші планети, живемо практично постійно на станціях, в космічних кораблях та шатлах, але шансів вилікуватись у мене немає. — Він шмигає носом, замовкаючи.

— Ну, і на відновлення екосистеми цієї планети шансів, теж, практично немає. І ще багато на що. — Річард говорить рівнодушно-спокійним тоном, вдивляючись в пожухлі кипи водорстів під ногами та стерту гальку: — Але ми, все так само, продовжуємо літати в космос, продовжуємо щось досліджувати і жити. Шукаємо обхідні шляхи з продовольством чи корисними копалинами. Треба вчитись жити з тим, що ми не можемо виправити. І ні, не починай знов про забути, ти вже багато разів це казав і я, і лікарі тобі кажуть що це не можливо. Треба не намагатись забувати, а саме жити далі, і насолоджуватись тим, що є, не оглядаючись на минуле.

— От з оцим і проблеми. — Рон не втримується щоб не  перебити його: — Я не можу, мені погано від кожного спогаду, наче ножем ріжуть, та краще б фізичний біль, ніж ці спогади. — Він замовкає. Кусає губи, дивлячись небачачим поглядом перед собою на море.

— В тому й проблема, що ні ти, ні лікарі, нічого тобі зробити і не зможуть, поки ти не станеш спокійніше відноситись до спогадів.

— В тому й проблема, що я не можу відноситись спокійніше! — Рон гаркає на нього, бісячись на його спокійний тон та погляд то вдалечінь, то кудись під ноги, але зразу ж знічується, ковтаючи сльози і відвертаючись. Але і не противиться, коли Річард обіймає його. Схлипує і подає голос: — Пробач. Я, правда, не можу. Вже чотири роки пройшло, а стає лиш гірше.

Річард міцно обіймає його, видихає в його волосся:

— Варто хоч спробувати, хоч захотіти… Роне, ти мені потрібний.

— Знаєш, у мене інколи бажання попросити тебе, щоб ти мене своєю рукою добив, аби не оце все. Я дуже втомився. — Він сопе Річардові в плече: — Пробач. — Піднімає голову, ловить його погляд першим, заглядає в очі, змазано цілує в щоку: — Я, й правда, хочу хоч намагатись не лише повзти в сторону кладовища, а й щось змінити. Хочу вірити, що щось з цього колись вийде.

— Вийде. — Річард недбало знизує плечима, але дивиться контрастом серйозно, очі в очі: — Я вірю в тебе і твої сили, чудовисько моє. 

— Мені дуже важливо, що ти віриш, і, що я не один. — Рон слабо посміхається, відводячи погляд. Він не знає, як реагувати на Річардові слова, губиться. І від того, що губиться, відчуває себе ніяково, відчуває, як палають щоки. Чіпляється пальцями в його плечі і дивиться на море, бо зустрічатись з ним поглядом незручно. Наче, від від сорому провалиться під землю, якщо гляне. Звідки сором — зрозуміти не виходить. На відміну від відчуття вини і втоми, котрі стали звичними супутниками, не гірше спогадів, які хотілось би забути так само, як страшний сон. Сон, що був реальністю. Але, насправді, якщо так подумати, війна видавалась забавкою порівняно з полоном. Рон сковтує і трясе головою, намагаючись не занурюватись у спогади хоч зараз. Кусає губи.

І Річард ловить його за підборіддя. Розвертає до себе, вдивляється. Рон від цього погляду відчуває, як прилипає язик до піднебіння, а слова чи думки зникають. Але Річард, на цей раз, нічого не питає, не вимагає відповідей. Просто дивиться, слабо посміхаючись, і відпускає його. 

Рон бере його за руку, таки відлипаючи:

— Ну, раз вже приїхали сюди, пішли пройдемося? — Йде вздовж берега, задумливо дивлячись вдалечінь, та не відпускаючи Річардової руки. Хочеться вірити, хочеться думати, що у нього вийде навчитися жити наново.

***

Ранок починається… спокійно. Рон відкриває очі, дивиться як сонце заливає спальню крізь не щільно закриті штори. І розуміє, що, вперше за останній тиждень, йому не снились якісь жахіття або власні ж спогади з полону. Що снилось, він не пам’ятає, але тривоги немає. Відсторонено помічає, що сам у ліжку, Річард, схоже, давно встав. А він і не почув. Рон підводиться, повільно розглядається навколо. Бреде в сторону кухні, маючи намір знайти Річарда. Річард і знаходиться, на стільці за обіднім столом, з телефоном в руках і чашкою запашної кави:

— О, прокинувся? Ти так міцно спав, мені стало шкода тебе будити. — Жестом манить його до себе, і Рон із задоволенням ловить напівпосмішку на його обличчі.

Підходить ближче, куйовдить рукою власне волосся. А потім забирає у нього телефон і відкладає на стіл, подалі:

— Сподіваюсь, ти не проти приділити увагу мені? — Нервово облизує нижню губу і посміхається. Посміхається, всідаючись на край столу: — Що у нас в планах на сьогодні?

— Мммм, вихідний? Замовити щось поснідати, чи кудись підемо? — Річард ліниво відповідає, трошки розгублено дивиться, відгрібаючи волосся з очей, і веде долонею по його нозі.

Рон задивляється на нього, так що аж забуває, як дихати. Фиркає, відганяючи марення:

— Підемо. — Ствердно киває, аж пару разів, наче, аби не передумати та впевнити себе самого. Але перш ніж встати, піддається вперед і торкається вустами Річардового лоба. Ловить на собі його погляд, ще більш здивований, і ловить його обличчя долонями, вдивляється в ці зеленючі очі: — Мене, наче, відпускає. Я виспався і не пам’ятаю що снилось. — Веде пальцями по його вилицям: — То що, пішли перевіримо, що з кафешок нормального у місті лишилось?

Він не чекає Річардової відповіді, йде вмиватись та вдягатись, на ходу стягуючи з себе домашню футболку. Завмирає перед дзеркальними дверями шафи, у які світить сонце. Дивиться на відображення, потім на власні руки. 

— Що ти завис? — Річард ледь не налітає на нього. Зупиняється за спиною і веде рукою по його лопаткам.

— Все ж, почати зводити шрами було, й справді, гарною ідеєю. Лише жалію, що не зразу цим зайнявся, шкодував часу і грошей. Але, я й подумати не міг, що мені настільки легше стане бачити себе у дзеркалі. Що тіло знов стане моїм… — Рон дивиться на власне відображення. Чорні очі, чорне волосся, бліді тонкі губи, контрастом бліда шкіра, яка довгий час не бачила сонця. Він виглядає так само, як завжди. Так само, як і багато років тому, та й все життя.

— Гарний. — Річард обіймає його зі спини, мостить підборіддя на кістляве плече: — І я радий, що тобі таки легше після того, як позводив шрами. Бо я дуже боявся, що це нічого не змінить.

— Я тепер так боюся всього решти, що потенційно впливає на ПТСР. — Рон нервово сміється: — Але, сподіваюсь, щось та подіє. І мені вистачить сил якось навчитися жити з цим, хоча я й не уявляю як.

— Ну от і дізнаєшся, як. — Річард цілує його в шию: — Просто пам’ятай що ти не сам, добре? — Він чекає повільного згодного кивка головою і міняє тему: — А тепер вдягайся і погнали в місто, бо я тебе з’їм.