Семпер Ювеніс

Таксі зупинилося на перехресті і це вирвало Лізу із роздумів. Вона визирнула у вікно. Там, очікуючи на зелений стояла красива молода дівчина з рожевим волоссям. Вона знімала себе на телефон і щось жваво розповідала на камеру. За спиною в неї висів стильний шкіряний рюкзак, з якого тягнулося звивисте, поросле гострим, схожим на луску, листям стебло Семпер Ювеніс. Воно, мов готова до нападу змія, підіймалося трошки вище голови дівчини, а потім опускалося вниз і закінчувалося великою, яскраво червоною квіткою, яка присмокталася до шиї дівчини, наче гротескно витягнуті вперед губи. Квітка пульсувала в такт серцебиття дівчини. Сильна, доглянута рослина. Зовсім не схожа на ту, що була приєднана до запаленої шиї Віри. Від цих спогадів Ліза здригнулася.

Виглядала рожевоволоса на двадцять один, як і більшість Вічно Молодих, але по товщині стебла Ліза могла сказати, що їй не менше сорока, і від цієї думки вона відчула, як її нутрощі знову стискаються від тривоги.

Пішоходам ввімкнувся зелений і дівчина рушила через дорогу. Йшла вона повільно, обережно ступаючи, аби не розхитувати стебло, та воно все одно загрозливо нахилялося з боку в бік з кожним її кроком. При цьому дівчина продовжувала щось говорити на камеру. Водій таксі нервово постукав по керму. Нещодавно час зеленого світла для пішохідних світлофорів збільшили ще на п’ять секунд, адже після минулого збільшення випадки збиття Вічно Молодих так суттєво і не зменшилися. Старіючі, група «радикалів», як їх називала преса, багато протестували проти цього рішення, але як і завжди, їх протести ні до чого не привели. Світом давно вже правили вічно молоді.

Коли до кінця зеленого світла залишалося десять секунд, до переходу на електричному візочку підкотив молодий чоловік. До його шиї теж була приєднана рослина, а рюкзак з горщиком лежав у маленькому багажнику візочка. Чоловік швидко перетнув дорогу, обігнавши рожевоволосу дівчину.

В решті решт машина рушила з місця і Ліза, закривши очі, притулилася лобом до вікна. Вона відчула, як вібрація автомобіля збовтує думки, не даючи їм оформитися в страх, та скоро ритм вібрацій став звичним і в голову знову яскравими картинками полізли катастрофічні сценарії.

Все має пройти добре, нагадала вона собі. Вони обіцяли.

Ліза відкрила очі і подивилася на екран, що висів на спинці переднього сидіння. Там показували рекламу чергової моделі фіксуючого ліжка для Вічно Молодих. Втомлений молодик з рослиною за спиною підходив до високого ліжка, награно потягувався, потім знімав рюкзак з горщиком, ставив його на тумбу поруч з ліжком і сам лягав на матрац обличчям вниз. Далі показували ліжко збоку. Виявляється, в матраці була дірка для обличчя, а збоку був примонтований пульт. Молодик натискав на одну кнопку, і частина ізголівʼя опускалася на його потилицю і притискала його голову, аби він випадково не нашкодив рослині уві сні. Далі він натискав на ще одну кнопку, і знизу, на підставці під матрацом вмикався телевізор. Вбудований телевізор як раз і був нововведенням в цій моделі. Далі камера перемикалася на Семпер Ювеніс, який стояв на тумбі. Він раптом відкрив мультяшні очі, і від йог стебла відділилася така ж мультяшна рука і показала великий палець.

Все це виглядало так дивно, і навіть моторошно, що Ліза не змогла стримати тихий стогін.

Таксист повернув голову і скосив на неї очі. Він побачив. Що вона дивиться в екран і посміхнувся.

– Що там? – спитав він.

– Реклама ліжка, – сумно відповіла Ліза.

– Розумію, я б теж на такому не зміг спати, але я думаю ви звикнете… – на цих словах він запнувся, посерйознішав і вже без іронії додав: – Ви ж їдете встановлювати оце… оцю рослину?

Ліза кивнула і потерла шию одразу під потилицею. Таксист знову заусміхався.

– Добре, а то я вже подумав що ляпнув зайвого. Але більшість людей, хто викликає таксі до Ферми пані Липської і ще не має рослини, їде туди саме для того щоб встановити її. Бідолашні… – сказав він, знову затнувся і додав: – Вибачте.

Ліза подивилася на таксиста і похитала головую, мовляв все добре. Йому було вже за п’ятдесят. Обличчя вже почало зморщуватися, наче забуте на підвіконні яблуко. Вічно Молоді, особливо ті, що мали б виглядати так само як і цей таксист, якби не рослини за їх спинами, зазвичай дивилися на старіючих людей з жалістю. Ті що були молодше – зі зневагою. Ліза ж дивилася на нього із розумінням. Він старів, він висихав, він ставав привидом себе колишнього, та він намагався не сумувати через це, жартувати і просто робити те, що мав. Їй вже було майже двадцять сім і навіть тут, в цьому таксі, вона щосекунди відчувала, як старіє її тіло, як зношується її шкіра, як вона стає все менш цікавою для цього суспільства. А ще вона відчувала, як погляди Вічно Молодих стають все більш короткими, але при цьому все більш промовистими. З кожним днем її біль ставав сильнішим, а поруч із ним зростала ненависть. Та сьогодні Ліза сподівалася покласти край хоча б одному з цих відчуттів.

Після реклами на екрані з’явилася заставка серіалу «Вищій світ». Це була доволі низькосортна халтура, в якій майже не було конфлікту, а кожна серія складалася зі сцен богемного життя молоді. Як і в більшості сучасних фільмів, стебла Семпер Ювеніс були видалені на комп’ютері, і те, як це було зроблено, було другим головним мінусом цього серіалу. Більшість людей, напевне, цього не помічали, та Ліза професійним оком бачила кожен прокол: десь стебло не до кінця видалили, десь тло миготіло через недбалий монтаж. За таку роботу Лізині клієнти просто відмовилися б з нею працювати, але здається останнім часом навіть вони почали звертати на це все менше уваги. Кількість контенту перемагала якість.

Задивившись на недосконалість «Вищого світу», Ліза не помітила, як за вікном таксі багатоповерхівки змінилися на шеренги невеликих, охайних будинків з двориками, а потім на ліс, і тільки коли машина знизила швидкість, Ліза повернулася до реальності, а реальність знову увірвалася в її стривожений мозок.

Виявилося, що вони вже звернули з головної дороги і тепер проїжджали крізь відчинені ворота, над якими кованою аркою нависав напис «Ферма Липських: Колиска Вічної Молодості». Машин неквапом котилася дубовою алеєю і Ліза розривалася між бажанням накричати на таксиста, аби той натиснув вже на газ, і спокусою почати благати його розвернутися і відвезти її геть звідси, але вона мовчала і з жахом дивилася, як попереду наближаться зеленуватий триповерховий маєток. Він виглядав дуже дорогим і охайним. Він вселяв довіру. А які почуття викликала у Віри діра, де їй встановлювали рослину? Ліза могла лише здогадуватися.

В решті решт, машина оминула велику круглу клумбу і зупинилося перед широкими сходами.

Ліза подивилася на шкіряний рюкзак, що стояв поруч із нею. В такі рюкзаки зазвичай ставлять горщик із Семпер Ювеніс. І хоч з нього ще не стирчало стебло рослини, рюкзак виглядав пузатим, наче в ньому вже був горщик, що очікував бути наповненим. Ліза притиснула рюкзак до стегна.

– Все як домовлялися? – спитала Ліза і почула, як тріскотить від напруги її голос.

– Так, я почекаю.

– Сподіваюся все пройде швидко.

– Зазвичай це займає пару годин, – відповів таксист. – Та ви заплатили достатньо.

Сідаючи в таксі, Ліза сподівалася, що водій не в курсі процедури, і тепер злякалася, що він щось запідозрить, якщо вона повернеться занадто швидко, та у відповідь лише усміхнулася, схопила з сидіння рюкзак і вийшла з машини.

Вона подивилася вниз. Літня блідо-блакитна сукня трохи задерлася і дівчина незграбним рухом осмикнула його вниз. Це було найдорожча сукня в її гардеробі. Мама тоді ще була жива і Ліза думала, що може його собі дозволити. Воно було майже не ношене. Їй було некомфортно, та якби вона приїхала в своїх потертих джинсах і шкіряній куртці, це б могло викликати зайві підозри. Бідні люди на цю ферми зверталися вкрай нечасто.

Нагорі щось скрипнуло, і Ліза побачила, що вхідні двері маєтку відчинилися. З них з’явилася жінка в костюмі, схожому на ті, що носять стюардеси. Вона, повільно підійшла до крайньої сходинки і зупинилася в очікуванні. Вона рухалася так плавно, що Семпер Ювеніс в акуратному рюкзачку за її спиною навіть не колихнувся.

– Доброго дня, – сказала жінка. – Вітаємо вас на фермі Липських.

На якусь мить Ліза завмерла, наче вагаючись, а тоді подумки повторила слова, які прошепотіла колись Вірі на вухо, усміхнулася і рушила нагору. Їй знадобилося декілька сходинок, перш ніж вона вирішила, що йде не занадто швидко, а лей не занадто повільно.

– Я так розумію ви на інсталяцію? – спитала жінка, коли Ліза піднялася сходами і зніяковіло стала перед нею.

– Так, я записана на…

– Ми знаємо, – стримано усміхнулася жінка.

Виглядала вона навіть молодше, ніж більшість Вічно Молодих, але скільки їй насправді, сказати було важко, адже Ліза знала, що офіційні розвідники Семпер Ювеніс зазвичай доглядають за рослинами робітників так, що по ним неможливо сказати їх вік. Все заради ідеальної картинки. Казали навіть, що вчені працювали над можливістю заміни рослини. Волосся жінки теж було густе і пишне, воно повність прикривало квітку на її шиї, аби не створювати для клієнта незатишну атмосферу.

– Мене звати Марія, – сказала жінка. – Я буду вашим супроводжуючим по маєтку і консультантом по процедурі. Проходьте, будь-ласка за мною.

Сказавши це, жінка розвернулася і зробила це так плавно, наче вона стояла на якійсь обертовій платформі. Вона рушила вперед, так само плавно, але дуже повільно. Ліза пішла за нею, та для того, щоб підтримувати темп, після кожного свого незграбно кроку їй доводилося на секунду зупинятися, від чого вона відчувала себе собакою на балу.

Марія ж, користуючись можливістю почала завчену промову:

– Будинок, що перед нами, це саме те місце, де народилося те, що ми зараз називаємо Вічною Молодістю. Саме в цій будівлі сорок років тому, донька академіка Липського, Іседора Липська, перевершила досягнення свого батька і завдяки генній інженерії вивела рослину, яка відома всьому світу як Семпер Ювеніс. Ця рослина є нащадком Ювеніс Вулгаріс, чий сік давно вважався таким, що має омолоджувальні властивості. Та головною проблемою було те, що цей сік дуже швидко виводився людським організмом і омолоджуючий ефект одразу ж зупинявся. То ж винахід пані Липської був революційним, адже дозволив безперервно постачати чудесний сік в організм людини.

За всю цю промову вони встигли здолати лише саму площадку до високих, різних дверей. Біля них стояв чоловік в охайній формі охоронця. Коли жінки наблизилися, він прочинив одну стулку і терпляче чекав, поки Марія запливала всередину, а Ліза, наче кульга, шкандибала за нею.

За першими дверима був невеликий простір, який закінчувався ще одними дверима, які були прочинені. Марія, не зупиняючись пройшла далі.

– Почекайте секундочку, – раптом сказав чоловік і Ліза озирнулася. Її серце прискорило темп. Чоловік дивився кудись на підлогу, а тоді він підніс руку до вуха і вона зрозуміла, що він слухає когось в навушнику. Невже тут встановлені рамки, подумала Ліза. І чи побачать вони те, що вона несла в рюкзаку. Про це їй нічого не повідомляли, та не встигла вона по-справжньому злякатися, як чоловік усміхнувся, вибачився, і запропонував їй пройти за Марією.

Не дуже впевнена в тому, що сталося, Ліза увійшли в просторий вестибюль. З двох боків його обрамляли вигнуті сходи на другий поверх, стеля була дерев’яна і різна, а підлогу вкривав мармуровий орнамент. Прямо напроти головного входу були великі скляні двері, з кольоровими вітражами. На стінах висіли портрети чоловіків і жінок різного ступеню суворості і вченості. Лізі здалося, що вони дивляться прямо на неї і все-все знають.

– Сьогодні, як вам, напевно, відомо, – продовжувала Марія, коли Ліза наздогнала її ближче до центру вестибюлю, де лежав дорогий круглий килим. – В світі багато розвідників Семпер Ювеніс. Деякі з них ліцензовані, деякі є нелегальними і вирощують непротестовані види рослини, та саме у нас, в колисці Вічної Юності, люди можуть купити і інсталювати рослини найвищої якості. І я, від імені всіх наших працівників, вітаю вас з тим, що ви зробили вірний вибір, звернувшись саме до нас.

В мене особливо і не було вибору, подумала Ліза, та лише кивнула у відповідь.

– Зараз ми з вами пройдемо до лабораторії, де у вас візьмуть кров для аналізу на алергію до речовин, що містяться в соку Семпер Ювеніс.

Ось воно, починається, подумала Ліза і відкрила очі так широко, як тільки могла, майже до болю. Повіки почали зволожуватися. Вона вчилася цьому на акторських курсах, коли ще не втратила надію. Ось і знадобилося, гірко всміхнулася Ліза подумки.

– Що? – вигукнула вона. – Яка алергія? Я не знала, що може бути алергія. А що як…

– Не хвилюйтеся, – промовила Марія. – Хоч сік Семпер Ювеніс і є алергеном, та наші рослини в цьому плані найбезпечніші.

– В мене не може бути алергії, – запричитала Ліза. – Просто не може! Це буде так нечесно. Я так довго йшла до цього і…

– Все буде добре, – усміхнулася Марія і погладила Лізу по плечу. – Ходімо зі мною. Я проведу вас до лабораторії.

Лабораторія виявилася яскраво освітленою кімнатою, вхід у яку був під сходами, що вели на другий поверх. Тут було велике вікно, через яке було видно затишний садочок. Коли Марія завела її всередину, Ліза одразу підійшла ближче до вікна і зробила вигляд, що намагається заспокоїтися. Насправді ж вона шукала ознаки, де ж можуть бути теплиці з рослинами. Та видно було лише багаторівневу клумбу з квітами всіх можливих кольорів, оточену високими, і щільними, мов стіна, кущами троянд, над якими височіли красиво вигнуті дерева, з яких хоч малюй полотна в японському стилі.

В лабораторії біля стійки з медичним приладдям сиділа жінка, вдягнена в білий халат. Вона була схожа на манекен, який сидів отак вже дуже довго. Звісно ж вона мала рослину за спиною, а її обличчя було молодим і прекрасним. Тут всі були такі красиві, що складалося враження, ніби Семпер Ювеніс не тільки зупиняє старіння, але й робить людей гарнішими.

Лізу всадовили в зручне шкіряне крісло, а рюкзак запропонували поставити на стілець поруч. Розлучившись з ним, Ліза відчула, як пітніють її долоні. Ще й Марія стала занадто близько до нього.

– Нервуєте? – спитала лікарка.

– Звісно, – сказала Ліза і її голос дійсно тремтів.

Лікарка звідкись дістала планшет з паперами і уважно продивилася його.

– Через місяць вам виповнюється двадцять сім, – задумливо сказала вона. – Вчасно прийняли рішення, еге ж?

– Так, і тому дуже хочу, щоб в мене все вийшло з першого разу. Іншого шансу вже не буде.

Офіційні розвідники Семпер Ювеніс дійсно не інсталювали рослини людям старше двадцяти семи, та Ліза переймалася не зовсім про це.

– Все буде добре, – сказала лікарка ті ж самі слова і тим самим тоном, що декілька хвилин тому сказала Марія. Навіть посміхнулася так само.

Кров взяли швидко і акуратно. Легкий укол трохи відволік Лізу від тривожних думок, та вони швидко повернулися. Дівчина встала і, намагаючись занадто сильно не тремтіти, натягнула рюкзак на плечі. Проходячи повз вікно, вона знову подивилася в садочок. Теплиць вона так і не побачила, але те, що там нікого не було видно її трохи заспокоїло. Принаймні це співпадало з тим, що їй розповідали про це місце на брифінгу. Теплиці мали бути десь там, за цими кущами і деревами.

Вони з Марією вийшли з лабораторії. Ліза глибоко дихала, всім своїм виглядом показуючи, як сильно вона хвилюється. Втім це було доволі просто, адже їй не треба було нічого симулювати.

– Через годинку ви вже матимете результат, – сказала Марія, а потім додала: – З вами все в порядку?

– Так, мені просто… Я дуже хвилююся. Мені треба подихати свіжим повітрям. Розумієте?

– Так, звісно, ви можете вийти в наш чарівний сад. Він просто створений для спокою. Я вас проведу.

– Я б хотіла, ви розумієте, побути трохи наодинці. Я мріяла про цей момент багато років, і ця алергія, я просто хочу…

Марія розуміючи нахилила голову.

– Садочок прямо за цими дверима, – сказала вона, і указала на двері з вітражами, які Ліза побачила, коли вони увійшли. – Я чекатиму вас тут.

– Дякую, – сказала Ліза і рушила до дверей, відчуваючи дивну суміш полегшення і ще більшого хвилювання. Адже вона переходила до останнього пункту плану.

Ступивши з невисокого поріжка, Ліза опинилася біля тієї самої клумби, яку вона бачила з вікна лабораторії. Дівчина повільно пішла вздовж неї, шурхочучи рінню. Вона йшла опустивши голову і періодично витираючи очі рукою – на випадок, якщо Марія спостерігає за нею скрізь вітражі.

В кущах троянд, що оточували клумбу було три проходи. Ліза знала, що їй треба піти в центральний. Так їй сказали на брифінгу, і адже вона поки що не бачила теплиць, їй залишалося лише довіритися цій інформації. Вона обхопило тіло руками і йшла так, наче не мала ніякого плану, біля центрального проходу зупинилася, озирнулася і, з виглядом «а чом би й не сюди» пройшла між двома ароматними кущами з великими червоними трояндами.

Декілька кроків доріжка йшла рівно, а потім різко завернула вбік і вниз. Тепер, коли стіна з кущів опинилася позаду, Ліза побачила, що сад насправді був розташований на пагорбі, засадженому різноманітними квітами та травами, що височіли над ідеально вистриженим газоном. Доріжка, якою вона йшла, вихляла збоку вбік наче гірський серпантин, спускаючись аж до самого низу пагорба. По всьому саду були висаджені ті самі криві дерева, що Ліза бачила з вікна лабораторії. Їх широкі пласкі крони наче утворювали над садом дірявий дах, через який в нього чіткими промінням пробивалося сонце, нагріваючи просочене ароматом квітів повітря.

А внизу, за ще одним рядом трояндових кущів Ліза побачила ряди скляних трикутних дахів теплиць. Дівчина зупинилася. Ось вона, кінцева ціль всього плану. Великий лисий чоловік на ім’я Марк, який проводив брифінг, сказав, що головне дійти до теплиць, і що інформатор Старіючих запевнив, ніби в цей час там не має бути ніяких перепон. Охорона обідає, а працівникам теплиць немає до неї ніякої справи. Марк був головою місцевої групи Старіючих і в його очах Ліза бачила такий сум і таку ненависть, які не ставили під сумнів ні його віру у справу, ні його бажання довести все до кінця.

Такий самий сум Ліза бачила і в своїх власних очах. І їй завжди було цікаво, чи вони постійно такі, чи тільки коли вона дивиться у дзеркало. Адже кожного разу, дивлячись на себе, вона пригадувала Віру. У них з сестрою були дуже схожі очі: прозоро блакитні, з трохи опущеними кутиками, дуже уважні. А останнім часом Лізині очі ще й постійно були червоні, запалені, від чого ще більше нагадували очі Віри, якими вона бачила їх перед її смертю. І тепер, зупинившись в нерішучості неподалік від теплиць, в яких росли десятки клятих рослин, Ліза пригадала ці очі, пригадала, як вони востаннє подивилися на неї, і як вона пообіцяла сестрі, що помститься, чого б їй це не коштувало. Ліза не була впевнена, чи Віра почула її тоді, але вона давала цю обіцянку не тільки їй, але й собі. Батькам. Світові. І вона не мала права відступати.

Ліза впевнено рушила вниз звивистою доріжкою. Їй було все одно, що її можуть побачити з вікон верхніх поверхів маєтку. Вона просто йшла вниз, аби зробити те, що мала зробити.

Вона добігла до нижнього ряду трояндових кущів і сповільнила крок. Намагаючись сильно не хрустіти рінню під ногами, вона пройшла скрізь короткий квітковий коридор. За ним, поперек доріжки, на якій вона стояла, йшла алея, а по інший бік від неї – порослі плющем теплиці, що тулилися одна до одної. Ліза нарахувала десять штук – у кожної свій вхід, та Ліза знала, що всі вони поєднані. Скрізь мутне скло були видні зелені і червоні плями Семпер Ювеніс. Ліза озирнулася. На алеї нікого не було: ні охорони, ні працівників. Останні, неповно, могли бути всередині теплиць, але Ліза не помітили ніякого руху.

Не виходячи з укриття, яким слугували троянди, вона скинула рюкзак, і тремтячими пальцями розстібнула змійку. В середині була велика скляна банка. Її кришка була щільно затягнута, але Ліза все одно здригнулася, побачивши, як вміст банки повільно і нерозбірливо ворушиться.

Найближчий вхід до теплиці був справа від неї. Ще раз визирнувши з-за кущів на алею, аби пересвідчитися, що нікого нема, Ліза крадькома рушила до дверей. Вона не знала як поводитися, адже ніколи не робила нічого подібного, і хоч навкруги не було видно ні душі, вона рухалася, низько схилившись і на зігнутих ногах, наче герой якогось мультфільму.

Вона підкралася до дверей, і, перш ніж увійти, ще раз зазирнула в рюкзак. Вона сунула туди руку і з силою крутнула кришку, аби пересвідчитися, що з цим не буде проблем, коли вона буде вже всередині.

Кришка не піддавалася. Ліза напружилася ще сильніше, проте нічого не вийшло. До того ж пальці ослабли від хвилювання, наче вони вирішили здатися першими. Марк, напевно, перетягнув кришку своїми лапищами і тепер вона не зможе її відкрутити. Ліза зробила декілька глибоких вдихів, аби не заплакати від відчаю.

– Я можу тобі чимось допомогти? – прозвучало позаду неї і Ліза завмерла. Голос був дивний: слабкий, ніжний, добрий. Ліза навіть подумала, що він їй здався, що він звучить лише в її голові. Напевно так звучав би голос Чеширського Кота, якби той кіт добряча втомився.

Ліза інстинктивно закрила рюкзак, і повільно, наче уві сні, озирнулася. Прямо напроти дверей в трояндових кущах була ніша (Як Ліза її не помітила?!). А в тій ніші стояла лавка, а на ній, акуратною кулькою сиділа зовсім стара жінка. На ній був простий довгий сарафан, поверх якого був накинутий грубий брудний фартух. На ногах в неї були старі запилюжені черевики. Руки її були складені на колінах поверх фартуха, а спина так сильно зігнута, що здавалося, ніби вона може легко покласти на ті руки своє підборіддя. Обличчя в неї було кругленьке, совине, а зморщені щоки звисали вниз вздовж доброї усмішки. Очі теж дивилися на Лізу з добротою. Напевне бабуся дійсно не зрозуміла, що Ліза тут робила і хотіла їй допомогти.

– Дівчинко, ти виглядаєш геть наляканою, – сказала вона і Ліза усвідомила, що вже деякий час сидить навпочіпки і дивиться на стару наче загнаний у кут звір. Її мозок закляк і вона геть не знала що робити. Вона все ще могла виконати план і просто втекти, адже бабуся навряд чи поженеться за нею. Та кришка банки все ще була закрита і зробити все швидко вона все одно не зможе.

Вона застібнула рюкзак і, закинувши його за спину, встала.

– Все… – промовила Ліза і прочистила горло, перш ніж продовжити. – Я просто… Просто гуляла тут і дещо… Дещо хотіла перевірити в рюкзаку.

«Гуляла?» – подумала вона і пригадала, як кралася до дверей теплиці. Залишилося сподіватися, що бабуся дрімала і не бачила цього.

– Ясно, – сказала бабуся і її голос дійсно був якимось сонним. – Ти напевно прийшла за рослиною?

– Сюди? Ні! Тобто так, на інсталяцію. Я чекаю на результати аналізів. В мене може бути алергія і я вийшла сюди подихати, адже дуже хвилююся.

– Ясно, – знову сказала бабуся.

– А ви тут працюєте?

Стара рохнула, від чого ганчірки її щік струснулися.

– Дівчинко, подивись на мене, я вже давно ніде не працюю, я просто приглядаю за цим садочком. Дуже вже я його люблю.

Аби довести це, вона простягнула ліву руку до куща і ніжно погладила одну з червоних троянд тильним боком пальців.

– Іди сядь зі мною, а то я зовсім тебе не бачу.

Ага, чудово, вона підсліпувата, подумала Ліза. Напевно вона не бачила, як я сюди підійшла. Хіба що розмитий силует. Може в неї ще й маразм. Можна все  ж таки все зробити і стара нічого не зрозуміє. Та Ліза наче втратила момент і тепер, вхопившись за можливість перевести подих, підійшла до лавочки і всілася поряд зі старою. Вона подивилася на двері теплиці. Вони були так близько, вона якби не клята банка вона могла б вже йти геть. Але бабусі б все одно її помітили, і що тоді? Може це був знак?

Ліза глянула на бабусю, а та, в свою чергу, втупила в неї свої мутнуваті очі, на які немов фіранки, напливали повіки.

– Красива дівчина, – сказала стара. – Таку молодість варто зберегти, – а потім вона посумнішала і додала: – Навіть таким способом.

– Навіть таким? – не зрозуміла Ліза.

– Саме так. Як уявлю, що до моєї шиї щось отак от присмоктується, аж здригаюся. Нізащо б не дозволила таке з собою зробити.

– Але ж ви… Ви тут працюєте.

Стара невдоволено похитала головою.

– Дівчинко, ти неуважно мене слухаєш. Я тут не працюю, лише доглядаю за садом, – тоді вона знову усміхнулася і додала: – А ким ти працюєш?

Ліза відвела очі.

– Складно пояснити, сучасні технології.

– Ну ти вже поясни якось старій, щоб вона не була така вже відстала.

Зазвичай Ліза відповідала на це запитання вигаданою версією про програмування, секретні проекти і в такому дусі, але зараз вона відчувала потребу казати правду, наче ця бабуся була нею самою з майбутнього, перед якою вона могла сповідатися, скинути вантаж з душі.

– Я видаляю Семпер Ювеніс з відео та фото, – сказала вона і їй дійсно стало трохи легше.

– Як це видаляєш? – стара аж підстрибнула, а зморшки на її обличчі, наче піщані лінії на склі, перебудувалися в розгублену гримасу.

– Я ж казала, це складно пояснити. Люди з інстальованою рослиною надсилають мені свої відео та фото, а я за допомогою комп’ютера прибираю рослину, щоб її зовсім не було видно. Вважається, що без рослини ці відео і фото виглядають естетичніше і привертають більше глядачів.

– Ясно, – сказала бабуся і задумливо подивилася на свої руки – загрубілі, вкриті сіткою сосудів, трохи брудні від землі, в якій вона, напевно, колупалася до того, як присісти відпочити. – Ти напевно дуже розумна дівчинка, раз вмієш таке робити.

Ліза знизала плечима.

– Справа навички.

– І чи подобається тобі твоя робота?

Це питання трохи здивувало Лізу, а відчуття, що цю стару хтось посадив спеціально тут для того, аби вона виговорилася, тільки підсилилися.

– Зовсім не подобається, – сказала вона швидко, поки не передумала. – Я мріяла працювати в кіно. Спочатку мріяла стати зіркою, та ця мрія так і не здійснилася. Тоді я вирішила стати дотичною до світу кіно хоч якось, та виявилося, що це складний шлях, а на видаленні рослини з відео блогерів і різних рекламних роликів можна легко заробляти, от так я і почала цим займатися.

– Легкі гроші, – сказала стара, наче занотовуючи це для себе. – А чому ж не здійснилася мрія стати акторкою?

Ліза усміхнулася.

– Я хотіла бути не акторкою, а зіркою, а всі зірки нині мають бути Вічно Молодими. До всіх інших ставляться, як до чогось тимчасового. Люди не готові вкладати свою любов в тих, хто через декілька років зможе грати хіба що мати чи батька головного героя. Я звісно могла стати дублеркою, отримувати синці за головну акторку, або ж просто швидко ходити, – Ліза гірко всміхнулася. – Та сталося, як сталося.

– І ти напевно не хотіла інсталювати рослину? Що ж змінилося? Чи ти тут не за тим?

Ліза смикнулася. Невже вона знає? Та бабуся все так само затишно сиділа горобчиком і усміхалася до неї своїм круглим обличчям. Що вона може їй говорити? Хто вона і що тут робить? Чи відверта вона з Лізою? Ліза довго дивилася в добрі блискучі оченята.

– Не знаю, навіщо я тут, – сказала вона, не знайшовши сил ні на правду, ні на брехню. – Коли мені було вісімнадцять, я мріяла про Семпер Ювеніс. Я була красива, була повна мрій і амбіцій. Я чекала, поки мені стукне двадцять один, хіба що не рахувала дні на стіні своєї кімнати.. Батьки не мали рослин. Батько помер, коли йому було майже сімдесят, і ми залишилися тільки з мамою. Вонабула молодше і дуже багато працювала, і в нас, замріяних дівчат, складалося враження, що у нас багато грошей, що кожна з нас зможе дозволити собі рослину, коли настане час. Та коли мені було двадцять, мати теж померла. Серце не витримало без нормального відпочинку. І виявилося, що ми не такі вже і багаті, що мама витрачала на наше щасливе життя всі гроші і зовсім нічого не відкладала. Мій світ тоді рухнув, я відчувала себе обманутою, я злилася на маму за те, що вона зовсім не підготувала нас до справжнього життя.

Ліза пригадала ті часи і їй перехопило дихання. Стара жінка простягнула руку, щоб підтримати її, та помітила, яка вона брудна і знову поклала її на вкриті фартухом коліна. Та Лізі не була потрібна підтримка. Її вже прорвало.

– Як бачите, рослини в мене досі нема. Я пішла працювати, аби утримувати себе і сестру. Спочатку я спробувала стати акторкою, як і мріяла. Ходила на купу проб, та виявилося, що бути акторкою не так вже й легко і бути красивою для цього недостатньо. Мене покликали знятися в парі рекламних роликів, але платили за це не дуже багато, а ті копійки, що були на маминому рахунку вже почали випаровуватися. Тоді я пішла працювати помічницею на студію у відділ монтажу. Спочатку теж платили небагато, але там були гарні перспективи. Так я і почала займатися, тим чим займаюся досі. Коли мені виповнилося двадцять один, я вже самостійно робила свою роботу на гарному рівні. Та щодня я дивилася на Вічно молодих, що снували студією, дивилася на них на відео, які редагувала, дивилася на них по дорозі додому. Дивилася і з кожним днем ненавиділа їх все більше. Кожного дня я відчувала, як старію, як мої мрії в’януть, мов квіти на палючому сонці. Тоді я пішла зі студії і почала працювати на себе. Я тоді вже майже змирилася з новою долею, з тим що я стану непотребом… – Ліза вибачливо подивилася на стару, та вона, здається, не помітила цих слів. – Я змирилася, що старі мрії залишилися в минулому. А Віра, вона…

– Твоя сестра? – тихо спитала стара.

– Так. Вона не здалася, вона все ще мріяла. І хоч моїх грошей вистачало, аби утримувати нас з нею і потрохи відкладати на майбутнє, на те щоб інсталювати їй рослину нам не вистачало. Вона була на три роки молодша за мене, її двадцять один наближалися, і чим ближче вони були, тим більше ми сварилися, тим більше вона звинувачувала мене, що я руйную її майбутнє. Вона навіть хотіла взяти кредит! Та одного дня, не дочекавшись потрібного віку, вона втікла, вкравши, накопичені мною гроші. Декілька місяців я не знала, де моя сестра, я навіть пішла в поліцію… А потім вона повернулася.

– В неї була рослина?

– Так, напівмертва рослина, яку вона встановила за дешево у якихось бариг. Вона з самого початку була слабка, та рослина, і коли вона почала вмирати, Віриним тілом пішло зараження. Вона повернулася занадто пізно…

Ліза раптом заплакала. Заплакала по-справжньому, заплакала так, як не плакала з тих пір, як Віра померла. Сльози з ревінням виплескувалися з неї і вона не могла їх зупинити.

Тепер вже стара не зважала на бруд на своїх руках і все ж таки пригорнула Лізу до себе. Та піддалася. Вона поклала голову на плече жінці і плакала.

– Мені дуже шкода твою сестру, – шепотіла стара їй на вухо. – Те як світ прийняв ці рослини – це не допустимо.

– Я ненавиджу їх, , – видавила Ліза, коли слова змогли прорватися скрізь сльози. – Ненавиджу ці рослини, це місце і Іседору Липську теж ненавиджу з її проклятим винаходом, який забрав в мене все.

Ліза відчула, як бабусині руки перестали аж так міцно пригортати її до себе.

– То йди і зроби те, що збиралася, – сказала стара і Ліза відсахнулася від неї.

Дівчина підскочила з лавки. Серце в її грудях билося так, що від кожного удару здригалося все тіло. Кінцівки поколювало так, наче її тіло було готове от-от обм’якнути і тихо опасти на рінь.

– Ви – той самий інформатор, про якого казав Марк!

Стара усміхнулася.

– Можна і так сказати, – мовила вона, відтак її губи завмерли в задумливій нерішучості. Здавалося, вона більше нічого не скаже, але все ж її губи знов заворушилися: –  Що ж, напевно я маю право тебе порадувати. Я та, кого ти так сильно ненавидиш. Та, хто, на твою думку, зруйнувала все твоє життя.

Тіло Лізи перестало тремтіти. Та що там тіло, весь світ раптом завмер, птахи замовкли, а трояндові кущі перестало шурхотіти листям. Іседора Липська! Винахідниця Семпер Ювеніс, хазяйка цього маєтку і цих теплиць, чисте зло, чиї портрети використовують Старіючі замість дошок для дартсу, зло, яке Ліза обмотувала нитками все нових і нових демонічних рис. От воно, це зло, старе і зморщене сидить перед нею. Одним ударом руки вона може знищити її, увійти в історію. Помститися за життя своєї сестри, своє власне життя і ще за тисячі зруйнованих доль.

– Навряд чи те, про що ти думаєш, змінить хоч щось, окрім того, що тебе заарештують і засудять на багато років в’язниці. Я стара, і мені вже все одно помру я зараз чи післязавтра. Але мені б було дуже прикро стати причиною, через яку твоя краса зів’яне за гратами.

– Але я все ще можу знищити всі ваші рослини.

– Яким же чином? – спитала стара і Ліза почула в її голосі насмішку.

– У мене в рюкзаку повна банка попелиць! Знаю, що ви скажете, ніби у вас тут давно знають, як боротися з ними, але ж ви не думаєте, що тільки ви вмієте гратися з генами? Ті, що в мене за спиною, за декілька днів знищать все, що росте в цих теплицях. І те саме станеться з усіма рослинами абсолютно всіх офіційних розвідників. А адреси більшості неофіційних вже лежать на столах в поліцейських відділках по всьому світу, а…

– А сфабриковані заключення лікарів про небезпеку Семпер Ювеніс раптом потраплять в пресу вже через декілька днів.

Стара, немов вибачаючись, втиснула голову ще глибше між сутулих плечей.

– Може хтось і вміє, як ти кажеш, гратися з генами окрім мене, та з генами цих попелиць гралася саме я. А тепер зроби мені послугу, закінчи вже почате, а я зроблю вигляд, що нічого не бачила.

І стара дійсно відвернулася, і знову стала погладжувати рукою троянду. Лізині кулаки розжалися. Вона озирнулася, ніби очікувала побачити, що хтось знімає цей жарт. Раптом помста втратила смак, мед перетворився на воду. Що вона мала на увазі? Невже це вона…

– Але чому? – скрикнула Ліза, і в її голосі була злість.

Стара раптом встала. Швидше, ніж можна було очікувати. Повільно, але впевнено вона підійшла до Лізи і подивилася прямо їй в очі. Її до того мʼяке і добре обличчя раптом загострилося і Ліза дійсно побачила в її мішкуватому обличчі риси Іседори Липської, тієї вольової жінки, яку вона бачила на старих фотографіях до того, як винахідниця Семпер Ювеніс перестала з’являтися на людях.

– Чому що? – спитала вона гострим, розсікаючи повітря тоном. – Чому я дозволяю тобі знищити те, що я створила? О ні, дітонько, я цього не створювала. Я хотіла лише вирішите одну єдину проблему. Знаєш яку? Чи чула ти про хворобу під назвою прогерія? Синдром передчасного старіння? Коли у вісім років твоя дитина виглядає на шістдесят? Ти знаєш як це, бачити як твоя дитина в десять років помирає від старості? Напевне ні, а от я знаю! Моя донечка…

На мить здалося, що вона заплаче, але вона різко хитнула головою і продовжила.

– Я лише хотіла допомогти цим дітям. Це рідкісна хвороба, але моїх знань мало вистачити. І в мене вийшло! А далі… Далі світ забрав в мене мій винахід. Світу було начхати на дітей і на прогерію. Світу потрібні тільки гроші. За лічені місяці маркетинг повернув і підсилив культ молодості, і всі хто міг присмокталися до того культу, як ці тварини до ший нещасної молоді. Підсилюючи його, роблячи його зручнішим, вплітаючи в повсякдення. Думаєш це я вбила твою сестру? О ні, це ви самі вбили її.

– Ми? – злетіло з губ Лізи.

– Так, ви. Нагромадження індустрій, що наростали на мій винахід мов паразити. І ти є частиною цієї системи. Ти замальовуєш ці потворні рослини, перепрограмуючи мізки молодих, красивих і таких дурних дітей. Це і твої руки приєднували ту напівдохлу рослину до шиї твоєї сестри. Ви всі винні, всі! Але тепер в тебе є можливість допомогти мені виправити власну помилку. А в мене є можливість виправити свою. Ці твої Старіючі не були спроможні ні на що, окрім протестів і тупих спроб надломити індустрію, які нічим не закінчувалися. Що ж, я це почала – я і закінчу.

Ліза стояла, опустивши руки. Лямки рюкзака сповзли по її плечах, але в неї не було сил поворухнутися, аби поправити їх. Широко відкритими очима вона дивилася на Іседору Липську, яка важко дихала, але не від втоми, а від злості. Та через декілька подихів її обличчя знову обм’якло, і вже знайомим лагідним тоном вона спитала.

– То що, дитинко, ти зробиш те, що планувала чи мені тобі допомогти?

І Ліза рушила до дверей теплиці.

Її щоками знову котилися сльози.