Дерев’яний Шлях

— В сенсі — не приїхав?!

Король аж підскочив на троні, коли непримітний курдупель прослизнув до нього й палко зашепотів у вухо. Придворні перезирнулися та старанно вдали, ніби нічого не чули. Курдупель зашепотів ще палкіше.

В тронній залі запала тиша, наче всі присутні хотіли почути, що таке таємне розповідає королеві слуга. Насправді підслуховувати ніхто не хотів. І так було зрозуміло, про яку біду йдеться. А що подробиці призначаються лише для одних вух — так це правильно. Хто багато знає, має більше шансів потрапити під гарячу руку монархові. Чи й бути обвинуваченим у зриві надважливої угоди.

Те ж, що угоду зірвано, було вже зрозуміло кожному. Сьогодні до столиці мав приїхати посол муридійців з подарунками — з особливими подарунками. І після коротких перемовин угода мала бути підписана. Вперше за більш ніж двісті років.

Натомість посол взяв і не приїхав. Як, чому — цікаво, звісно, але в таких справах краще вгамувати свою цікавість.

Курдупель зрештою відійшов від короля. Той обвів тронну залу важким поглядом.

— Забирайтеся всі геть, — промовив він тихо, проте почули навіть у найвіддаленіших кутках. — Нехай залишиться Тронко і… ті, хто знає, що їм треба залишитися.

Приміщення спорожніло миттю, наче придворні перемістилися магічним способом. Радше за все, ті, хто міг, так і зробили. Але, на жаль, мало кому посада дозволяла використовувати магію в присутности короля. Та не всі й уміли.

Тронко, голова таємної служби, важко піднявся сходами, що вели до трону. Всівся на верхній сходинці. Поглянув на курдупля, хотів щось запитати, але лише змахнув рукою, дістав з кишені величезну носову хустинку та гучно висякався.

Це його праця, довга, кропітка, зійшла на пси. Його люди намарно бігали трьома королівствами, рили землю, просили, погрожували, пропонували.

Також у залі залишилися Крей, другий син короля, та Мієнна, молодша сестра його нареченої. Якби придворні, гарно знаючи свого монарха, не поквапилися вшитися, вони могли б здивуватися, чому саме ці двоє не пішли разом з усіма. Але якщо хтось і зробив це, літописи не зберегли його подиву, адже літописці вшилися першими.

Мієнна підбігла до Тронко, рвучко обійняла його, як зовсім не пасує молодій незаміжній дівчині. Тим більше що голова таємної служби був ще доволі молодим, статечним чоловіком без жодної сивої волосини.

— Ох, пане, як я вам співчуваю! — дзвінкий голос Мієнни бринів в тиші тронної зали, луною віддавався від стін.

Чоловіки навіть оком не повели на таке неподобство. Вони знали Мієнну надто добре; вона була гарно вихована та вміла поводитися бездоганно, але в її душі завжди вирували почуття. І їх треба було час від часу випускати назовні, щоб не наробили біди. Товариство, яке зібралося в тронній залі, якраз підходило для такого.

— Дякую, пані Мієнно, — втомлено відгукнувся Тронко, поплескавши її долонею по руці, що обіймала його. — Ця звістка… зробила мені боляче.

Король відкрив рота, щоб сказати, що його вона страшенно розлютила, та закрив, так і не промовивши ані слова. Боляче… Тронко надто рідко говорив такі речі. Досьогодні король був певен, що його голова таємної служби не здатен на людські почуття.

— Що тепер, тату? — тихо спитав Крей, підходячи до батька. Невисокий, тендітний юнак здавався молодшим за свої дев’ятнадцять. Мав миршаве волосся й непримітне обличчя — ідеальне, щоб підглядати та підслуховувати. Тронко ростив із нього праву руку і собі, і спадкоємцеві престолу.

Мієнна, ефектна чорнявка з великими очима й яскраво-червоними губами, про які пліткували, що їх власниця навіть спить з помадою, при всій своїй примітній красі не могла перевершити старшу сестру, Бріанку. Крей поруч із нареченою виглядав, наче слуга біля господині. Та й ім’я мав простецьке; втім, щодо імен своїх дітей король був невблаганний. Він добре знав, як ведеться людині, коли її звуть Мвендзаррентільде, й милостиво дозволив усім придворним та іншим підданим говорити на нього просто «король». А також урочисто заприсягнувся, що його дітей зватимуть найпростішими іменами в державі.

Мієнна, все ще обіймаючи Тронко, скоса поглянула на короля, теж зацікавлена в його відповіді.

— Тепер треба з’ясувати, що трапилося, — рішуче промовив король. — Бейле, розкажи-но їм.

Курдупель нерішуче ступив вперед, переводячи розгублений погляд з одного обличчя на інше. Він не звик доповідати голосно, зазвичай йому доводилося шепотіти господареві на вухо, й промовляти такі секретні речі на загал він трохи страхався.

— Сюди підійди, — змахнув рукою Тронко, показуючи на підлогу поруч із собою. — Сядь-но й розкажи по-людському, що сталося.

— Так… ніхто не знає, вельмиповажний пане, — нерішуче почав курдупель. Куди й подівся впевнений вираз його кирпатого обличчя, який він тримав, доповідаючи королеві! — Відомо тільки, що позавчора посланець муридійців мав проїхати пости на Іржавому Пагорбі, але його не було ані позавчора, ані вчора, ані сьогодні. Нам звідти ще вчора відправили гінця, сповістити. Сьогодні приїхав ще один. Посланець не прибув. Судячи з усього, іншими заставами він теж не проїздив. Бо якби проїздив…

— Та ясно, — урвав його Тронко, — до нас би прибіг переляканий гінець з повідомленням, що три тисячі муридійців вторглися на територію та йдуть маршем, руйнуючи все на своєму шляху.

Король насупився.

— От марно ти так. Вони не настільки боязкі.

Тронко роздратовано знизав плечима. Його нелюбов до армійських була відома всім. Натомість мав власну службу, яку вважав набагато вправнішою.

— Так чи інак, — промовив він, — посла немає. Союз з муридійцями не просто під загрозою — його, вважай, зірвано. Звісно, я негайно розішлю людей навсібіч, може, вони знайдуть його десь… Але…

Розіслати людей в пошуках зниклого посланця було найочевиднішим рішенням, про яке подумали всі. Але що робити, якщо його не знайдуть? Новина про його зникнення заскочила всіх зненацька, тепер треба було заздалегідь все продумати.

— Союз слід вберегти за будь-яку ціну, — різко відрубав король. — Нам потрібне це дерево. Союзники, безперечно, також, але деревина — навіть більше, ніж союзники.

— І як ти плануєш його вберегти? — втомлено спитав Тронко.

Насправді він був сміливим, ба навіть відчайдушним, і нерідко сам пропонував настільки неочікувані рішення, що король захоплено аплодував йому. Але — й усі присутні знали цю його хибу — варто було йому зажуритися, й його охоплювала зневіра. Ненадовго.

Король перезирнувся з сином.

— Питання в тому, — непевно розпочав Крей, — чи знають муридійці, що посол не приїхав.

— Авжеж, це надважливе питання! — гаряче підтримав король. — Якщо вони відправили посланця й тепер очікують, що ми його лагідно приймемо, отримаємо від нього дарунки — ті самі дарунки! — та підпишемо угоду, а натомість від нас не буде жодної звістки, то вирішать, що це ми зірвали союз.

— Але якщо це насправді вони скасували посольство, — обережно повела далі Мієнна, — а ми скажемо, начебто він приїхав і ми його ласкаво прийняли, вийде… не надто. Бо нас звинуватять у брехні щодо того, щодо чого брехати не можна.

Ці четверо чудово розуміли одне одного. Не просто ж так саме вони залишились у тронній залі. Горопашна Бріанка і не здогадувалася, що завдячує сестрі своїм статусом нареченої. Сестрі та її палкій закоханості в молодшого сина скарбничого, бо, якби не ця закоханість, Крей пошлюбився б із Мієнною. Не через любов — через надзвичайне розуміння та неймовірну повагу.

Як відомо, любов додається до цих почуттів так само стрімко, як до перших листочків нової рослинки, що вилазять із землі, доєднується високе й міцне стебло. Якщо сторони того бажають, звісно. Мієнна не бажала, Крей не наполягав.

Тепер всі вони замислились над тим, чи не зімітувати приїзд такого важливого посла. Чи не принести будь-яку пересічну скриньку, видавши за Той Самий Дарунок. Як відреагують на це муридійці. Чи у найвідповідальніший момент не вирине розбійник із головою справжнього посла на палі та справжньою скринькою, зганьбивши брехливого короля. Чи не приїде замість того гінця інший — із закривавленою короговкою, яку кине на підлогу перед троном на знак оголошення війни. Хтозна, чи не переконали муридійців у тому, що цей союз укладати не треба…

— Нам потрібна ця деревина, — твердо сказав Крей. — За будь-яку ціну.

Тронко похитав головою.

— Ми не завоюємо її, принце. Все вже прораховано. Війну з муридійцями ми не стягнемо. Тільки союз.

— Я розумію тебе, сину, — підтримав радника король, — я сам погодився б на будь-що, аби отримати це дивовижне дерево. Жодна честь не була б для мене дорожчою, жодні обіцянки мене б не зупинили. Але муридійці також розуміють ціну багатства, яке мають. Розуміють, що їхня деревина — наш єдиний шанс у прийдешній війні. Вони бідні, й навіть вельможі в них заледве мають три різні каптани та зайву пару чобіт, але на зброю та військо там витрачається стільки, що ми ніколи їх не завоюємо. Тільки миром. Тільки переконувати. Благати, якщо знадобиться.

— Скільки в нас часу, дні два-три? — втрутилася Мієнна. — Посланець міг заплутати, захворіти, кінь скульгавів, віз зламався… Принаймні, так ми можемо це пояснити. Дні два-три, протягом яких він ще може з’явитися. За цей час мусимо з’ясувати, що сталося, та прийняти якесь рішення. І взагалі, почнімо з самого початку. Посланець взагалі виїздив з Муридії? Перетинав кордон? Бейле?

— Кордон перетинав, — озвався курдупель. Мав винуватий вигляд, бо не збагнув сам заздалегідь розпитати всіх, кого треба, та зібратися з думками. — І я мав звістку з першої застави, яку він проїздив, з Рогатих Мурів.

— Отже, ми, принаймні, знаємо, що муридійці його вислали, — вела далі Мієнна. Її голос лунав розважливо, і лише давня звичка накручувати чорне пасмо на палець видавала, що вона страшенно знервована. — Це вже майже відповідь на питання «що робити».

— Залишається одна дрібничка, — сказав король. — Угода, яку ми мали підписати. Бо я можу видати когось зі своїх людей за муридійського посланця, можу зробити вигляд, наче мені піднесли в дарунок скриньку з дорогоцінної деревини шабту. Але угода, яку я мав скріпити власним підписом, вже підписана муридійською королевою. Як вона сприйме такий нахабний обман? Муридійці серйозно ставляться до церемоніалу та вкрай педантичні в усьому, що стосується честі…

— І ніяк не вдати, ніби текст угоди потрапив під дощ чи вимастився в бруді й його довелося переписати? — спитав Крей, вже розуміючи, що батько це, мабуть, обміркував.

— Справа в тому, — зітхнув король, — що угода знаходиться в тій самій скрині. Тож навіть якщо під час шторму вона впаде у бурхливий океан, мусить залишитися сухою та неушкодженою. І якщо мені подарували скриню — угода теж має бути тією самою. Інакше вся репутація дерева шабту виявиться брехливою, а такого нам муридійці не подарують.

— І є ще одне, — втрутився Тронко. — Перепрошую, пані Мієнно, але не можу з вами погодитися з того приводу, що муридійці посланця відправили, отже, очікують, що він прибуде до нас. Я цілком уявляю, як він проїздить частину шляху, тоді таємно повертає назад, а нам висувають звинувачення в зриві угоди.

— Королева надто переймається честю, — похитав головою Крей.

— Королева — не єдина людина при муридійському дворі, хто може прийняти рішення.

Король застогнав. Останні місяці політичні ігри здавалися йому особливо виснажливими. Доводилося маневрувати між муридійцями — вчорашніми ворогами, які досі не були готові довіряти сусідам, — і тайраками — ворогами завтрашніми. Муридійці хотіли гарантій, що царство Джеті більше ніколи не нападе на них, але самі не могли вигадати, які саме гарантії могли б їх задовольнити. Тайраки нічого не хотіли, лише вперто набирали військо та скуповували зброю в усіх, хто був готовий її продати. На щастя, з муридійцями їх пов’язувала лише давня ненависть, тож укласти союз вони не могли. А от погрожувати, щоб завадити союзу з Джеті, могли й саме це і робили.

Спадкоємець престолу, принц Лотар, психонув і поїхав на кордон із тайраками, брязкотіти зброєю на чолі військового загону. Загону, а не армії, бо сухопутний кордон із цим підступним народиськом був крихітний та пропльовувався вправним майстром дальнього плювання, тобто пересічним чотирнадцятирічкою. В основному війна, якої всі очікували, мала йти на морі.

І єдина надія джетійців була на деревину шабту. Точніше, на те, що тайраки почали поводитися зухвало раніше, ніж могли це собі дозволити. Найкраща операція Тронко на сьогоднішній день — зухвалий наліт паліїв-найманців на верфі — дозволила відтягнути неминуче. Тайраки тепер не квапилися з клятою війною, бо армада, яку вони були готові випустити в бій, частково згоріла, а частково була значно пошкоджена. Тайраки були надто самовпевненими, тамтешній молодий король — чи, як вони його називали, кхунг, — на щастя, не слухав розумних радників. І допустив погіршення стосунків між державами ще до того, як бойові кораблі зійшли з верфей.

Тепер їх доводилося будувати наново. Але у Джеті також не було настільки потужного флоту, щоб гідно зустріти ворога. У Джеті взагалі було кепсько з усім, що стосувалося деревини. Бо в цій країні панували камінь і залізо. Того добра вистачало, й саме через це муридійці, хай і не раділи з цього приводу, були готові шукати миру: адже з ними Джеті мала якраз сухопутний кордон. І на суходолі армія під провідництвом Лотара змела б кого завгодно. Ну, майже кого завгодно. Бо гарне залізо — це гарна зброя.

Але основна торгівля Джеті йшла через порти. Тому в тайраків були неабиякі шанси поставити країну на коліна.

Кожного дня джетійці втрачали надважливий час. Кожного дня ще трохи відставали від тайраків у будівництві флоту, бо закупівля деревини через ворожі інтриги стала вкрай важкою справою.

Аж тут муридійці запропонували союз. І згодилися скріпити його величезними поставками деревини шабту — найміцнішої в світі, майже вологонепроникної, твердої та максимально придатної для будівництва кораблів.

Власного флоту Муридія не мала, як не мала й виходу до моря. Деревину будуть сплавляти річками та везти суходолом. Якщо вдасться укласти союз. Формальність — всьому голова. Клендері, королева муридійців, не довіряла нікому — цілком слушно після того, як вона втратила майже всю рідню від отруєнь, поранень і «випадкових» падінь з коней чи сходів. Ніде правди діти, деякі з цих убивств були й на совісті джетійців.

Тайраки набирали й навчали не лише моряків. Тому королева Клендері була переконана: Джеті вони не обмежаться, підуть далі, на її країну. Отже, на щастя для Джеті, спільний ворог об’єднав тих, хто інакше не об’єднався б ніколи.

І от тепер зник цей клятий посол. Так страшенно невчасно!

Тронко важко підвівся, немов йому було шістдесят років, а не заледве сорок.

— Я розпоряджуся, щоб відправити туди найкращих…

— Пане раднику, відправте мене! — рішуче обірвав його Крей.

Тронко пильно подивився на принца, немовби побачив у ньому щось незнайоме. Король посміхнувся: він-то розумів, у чому справа. Тут, у присутности короля, його син звертався не до нього, хоча він міг віддати Тронко наказ. Але Крей вважав доречнішим попросити Тронко.

Спочатку.

Висловлює повагу та вдає, ніби готовий прийняти відмову. Але люблячий батько — от він, стоїть поруч, і Тронко, напевно ж, розуміє: якщо відмовити, він вступиться.

А може, це все бздура й ні про що таке Тронко не думає? Може, його цікавить лише одне питання: чи доречним буде принц там, де зараз шукають посла?

— А знаєте що, принце, — раптом промовив старший королівський радник, голова таємної служби, — поїхали разом. Справа серйозна, подивимося, що там таке трапилося. Звісно, перемістимося магічним способом, бо часу не маємо. І ми, й наші люди. Ох, такі витрати через цього посла…

***

Солдати заполонили все навкруги — село, де жив Нуй, і два сусідніх, і навіть між річками, просто посеред луку, розбили якийсь наметовий табір. Селян тягали на допити, ті заледве розуміли, про що їх питають, який такий посол, що це таке, квашення чи що? Так його ще зарано робити…

Поки розібралися, що йдеться про того поважного пана, що проїздив їхнім селом, галасу наробили чималенько. До того ж, чомусь солдатів страшенно схвилювало, що тут живуть висельці з Муридії. Що там вони собі напідозрювали, звісно, нікому тутешньому не розповідали. Але люди лякалися.

Нуй лякався теж. Йому ще шістнадцяти не було, куди йому лізти в столичні справи! Але вибору не мав. Той дядько був нухрі. Дядько сказав, що на Нуя та всю його родину ляже страшне прокляття, якщо він не виконає наказ. Дядько не брехав.

Нуй пішов до солдатів сам, не чекаючи, поки його покличуть. Про всяк випадок надягнув святкову сорочку та нові штани — а раптом доведеться поставати перед предками? Хто їх знає, тих солдатів, що удумають? І пішов.

Солдати не чинилися. Просто, не вимахуючись, запитали, хто він і чого хоче, й чекали на відповідь — двоє однаково кремезних чоловіків, немов брати, але не брати, бо один рудий і кирпатий, а другий чорнявий, з палкими темними очима. А Нуй не знав, що сказати.

— Я… — сказав він і зглитнув. — Мені до старшого вашого треба. Так дядько сказав.

— Який дядько? — запитали його ввічливо, але він розумів, що розмову повів по-дурному, й довго до нього прихильно не ставитимуться.

— Ну, той, якого ви шукаєте. Квашений чи який. Я ж бачив його. Спочатку він ночував у нас, а тоді я… бачив його. Але він звелів про те розповісти лише вашому старшому. І ще звелів спитати, як його звати, вашого старшого, бо мушу звернутися до нього на ім’я.

Солдати перезирнулися.

— Тронко, — нарешті сказав один із них. — Його звати Тронко. Заходь. Він той, що постарший і вищий на зріст.

Другий тим часом прослизнув у намет, біля якого вони стояли, і Нуй почув його голос, котрий гучно й чітко промовляв:

— Вельмиповажні панове, до вас прийшов селянин, який стверджує, що має потрібні вам відомості. Зброї при собі не має, дозволите завести?

— Авжеж, заводь хутчіш, — долинув голос іншого чоловіка, нижчий і м’якіший. — Це ти маєш відомості, хлопче?

Нуй побачив його. Високий, з довгими чорними кучерями, що падали на плечі, у багатому одязі, чоловік скидався на хижого птаха, готового увіп’ясти кігті у здобич. Поруч із ним стояв хтось іще, менший і непримітніший, на нього Нуй не зважав. Йому був потрібен старший.

— Тронко від нухрі Джебара маю передати повідомлення та прохання, — видушив він із себе. — Нухрі Джебар їхав з Муридії, віз коштовні дари до столиці, а дорогоцінну угоду — до короля. Звелів мені слово в слово промовити це, пане, даруйте за неґречність, він нухрі, він як заповідає, так і маю робити, інакше…

— Я знаю, — кивнув Тронко. — Він сплів у ці слова свої чари, які не можна порушувати. Ти знаєш, як вони діють, хлопче?

— Знаю. Якщо я промовлю ці слова, як наказано, то не зможу вам брехати в тому, чого вони стосуються. Він називав це га-ран-ті-є-ю.

— Добре. Розповідай.

— Ти присядь-но, хлопче, — втрутився другий, непримітний. — У ногах немає правди. Присядь, випий з нами молока, хліб будеш? Свіжий, м’який.

Очі Тронко потеплішали, він скупо кивнув. Непримітний чоловік — зовсім юнак, якщо придивитися — знав муридійський звичай. Всадовити гостя за стіл, розділити з ним їжу та питво означало показати свої добрі наміри та змусити його відмовитися від злих, якщо мав їх. Не можна пити й їсти з тими, кого хочеш ошукати чи вбити.

— Вибач, хлопче, — коли Тронко промовив це, Нуй здивовано на нього поглянув: чого це раптом вельможа перед селянином вибачається? — Я надто радий, що ти прийшов, і хотів якнайскоріше дізнатися, що там сталося. Але Крей правий: тобі теж потрібні… гарантії. Я чув, тутешні люди все ще не надто довіряють нашим.

Нуй знизав плечима. В цій місцині жили нащадки полонених з останньої війни; вбивати їх тодішній король не схотів, повертати додому — теж, тому присилував заселити ці місця та працювати на нього. Вони дотепер пам’ятали, що іншої крові, іншої мови, хоча по-джетійськи й говорили як-не-як.

Втім, тут із ним всі розмовляли муридійською. Немовби підкреслювали: ти чужий. Ми тебе не любимо.

Нуй не сперечався. Якщо можна не напружуватися й говорити, як зручніше, то нахіба б йому робити інакше?

Га-ран-ті-ї справді не завадили б. Адже він не знав, що на нього чекає, коли йшов сюди.

Молоко було свіжим, як і хліб. Ретельно прожувавши, Нуй заговорив:

— Нухрі ночував у нас. У хаті. Не знаю, чому обрав саме нас, просто увійшов і попросив дозволити йому переночувати. Його люди залишилися в хаті старшого, там і обоз став. Вранці, перед тим як їхати, нухрі поклав руку мені на голову, ніби хотів волосся розкуйовдити, та сказав: «Якщо я тебе покличу, приходь. Та сподіваюся, що не покличу». І пішов. А увечері… покликав. Я ніколи раніше такого не відчував. Мене наче сила якась тягнула… Я бігом біг. І добіг до лісу. Спочатку побачив його коня. Він ішов і хитався, а за ним той… вузда волочилася. А тоді впав, просто переді мною. В нього стріла була, в боку. Він хропів, а я не міг навіть зупинитися біля нього, бо мене тягнуло далі. І я побачив… ну, того воза його, здорового, а поруч люди й коні посічені. І він. Нухрі. Він мертвий лежав, голова відрубана. А поруч горіло багаття, і в ньому — речі якісь повикидувані…

Тронко застогнав. Нуй перелякано замовк.

— Речі? — запитав той, другий. — Ти не бачив які?

— Та не розібрав, воно ж усе горіло. Дерев’яне щось. Може, ящик. Таке, знаєте, дерево, темне, та не дуже. Як горіх чи трохи темніше.

Тронко застогнав іще раз. Нуй збентежено поглянув на нього.

— Гаразд, а ти зрозумів, навіщо він тебе гукав? Нухрі?

— А він сказав. Постав переді мною і сказав. Я не знаю, пане, не питайте мене, я бачив, що він лежить мертвий, і поруч з собою-мертвим стояв він-живий. Він звелів мені, коли сюди приїдуть солдати, прийти до найголовнішого, назвати його на ім’я та промовити ті слова, що я промовив. А тоді розповісти все, що бачив, віддати той дарунок, який він зберіг, і вельми попросити зробити з ним усе, як годиться за церемоніалом. Щоб усе в точности було зроблене. В точности. Так і повторив. А дарунок сказав мені знайти в купі мотлоху, з воза викинутого. Я знайшов. От.

Він простягнув Тронко невеличкий клумочок з м’якої чорної тканини, зав’язаний простим вузлом. Судячи з краєчка тканини, яка вилізла з-під вузла, там була якась білизна.

— А потім що трапилося? — запитав Тронко, обережно беручи дарунок.

— Потім він зник. Розтанув у повітрі, навіть не попрощався, бо ж уже був мертвий. Певно, ледь встиг мені все потрібне переказати. Пане, то він, виходить, знав, що його вб’ють?

Нуй сам не розумів, чому запитав це. Зрештою, то була не його справа. Але чомусь було страшенно прикро, що людина, яка зупинилася в його хаті на ночівлю, вранці пішла на вірну смерть.

— Гадаю, ні, — поміркувавши трохи, відповів Тронко. — Гадаю, такі як ти, кому було сказано прийти, якщо він покличе, є в кожному селі, де він ночував. Принаймні там, де є муридійці, котрі розуміють сенс слова «нухрі» та послухаються.

Нуй стенув плечима.

— Але ж ми всюди є. Де менше, де більше.

— Саме так. Тому, гадаю, він і підстраховувався таким чином щодня. — Тронко гірко всміхнувся. — Гарантії. Муридійці дуже люблять гарантії, тобі це відомо?

Нуй кліпнув очима.

— Ні, пане.

— Воно і зрозуміло, ти ж уже не муридієць. Так, по крові лише.

Нуй зовсім заплутався.

— А хто ж я тоді?

Тронко гмикнув.

— Ну як хто? Джетієць, звісно. Втім, це все марнота; скажи мені, цей посол… Нухрі Джебар. Який він був на вигляд?

— Молодий, — швидко відповів Нуй. Нухрі Джебара він запам’ятав, мабуть, на все життя. — Зовсім молодий, може, як оцей пан, Крей. На зріст вищий за мене на пів долоні. Смаглявий, ну, як ми всі. Очі мав зелені, от точнісінько як у мене, світле, вигоріле на сонці волосся. Якби не одяг, міг би з-поміж наших селян загубитися. Тільки в наших плечі поширші, бо в полі робимо.

— Тобто в цілому схожий на тебе, правильно?

— Ну… так, мабуть. Тільки я молодший.

— Ясно. Дякую тобі, хлопче. Твоя звістка дуже… сумна, дуже. Але ти надзвичайно допоміг нам усім. Дякую. Чи не образишся, якщо нагорожу тебе за таку важливу допомогу?

— Ой, та що ви, пане, на що ж тут ображатися? Але я, ну, не за нагороду… Ви ж знаєте.

— Знаю. Він прокляв би тебе.

— Так він прокляв мене. На прощання. Сказав, якщо не розповім, ляже прокляття, а далі, про нагороду, як виконаю, не встиг — розвіявся. Сил забракло.

— Отже, нагорожу його замість нього я. Гей, охороно! Проведіть хлопця, дайте йому сто золотих і запам’ятайте, де він живе. Раптом іще знадобиться.

В Нуя несамовито закалатало серце. Сто золотих?! Це ж він буде як пан! Ото щастячко привалило з тим нухрі…

***

— На що ви сподіваєтеся? — спитав втомлений Крей. Вони з Тронко якраз проїздили брамою до столиці, й брамники, прекрасно знаючи, хто перед ними, старанно перевіряли їхні особистості, вчитувались у папери. Всі знали, що голова таємної служби не терпить недбалости.

— На муридійську точність, — озвався Тронко. — Посол чомусь наполягав на тому, щоб із цим мотлохом зробили все, що годиться.

— Але скринька згоріла! Хлопець, який її описав, не міг брехати, й ви це знаєте. Як я зрозумів, саме тому ви зараз тягнете його з собою.

— Що ви знаєте про мистецтво нухрі, принце?

Крей розгубився.

— Щиро кажучи, небагато, пане раднику.

— Я теж. Але я добре знаюся на дипломатії. І якщо з такою важливою місією присилають, даруйте, жовтороте хлопча, можна бути певним: це хлоп’я має надзвичайні здібності. В чому? В дипломатії? Тоді ми з вами чули б про цього Джебара. Отже, в чомусь іншому. Гадаю, саме в чаклунстві. Тому я збираюся зробити достоту те, чого він хотів. І сподіваюся на диво. Якщо чесно, в мене є одна думка…

— Думка? — в Крея загорілися очі. — Яка?

— Церемоніал передбачає, з-поміж іншого, магічну перевірку дарунків на отрути та інші небезпеки. Можливо, ця перевірка нам щось скаже. Чаклун міг чаклунством передати щось, що знайдуть інші чаклуни.

Процесія в’їздила до столиці повільно та урочисто, й у такій таємності, що чутки різного штибу пішли миттєво. Тобто, зрозуміло, майже до міста перемістилися магічним чином, а тоді вже парадово в’їхали. Подейкували (Тронко доклав до цього неабияких зусиль), що насправді до палацу везуть недужого посла, якого придворні маги швиденько приведуть до тями. Ще пліткували, начебто знайшли якихось злочинців, котрі напали на нього, та відчайдухи з таємної служби ледь не власними тілами затулили муридійського посланця. Одним словом, люди реагували на таємницю цілком нормально: вигадкою.

Поки залізну скриньку, до якої поклали брудну темну ганчірку, обізвану дарунком, тягали по всіх усюдах, як того вимагав церемоніал, Тронко швидко перевдягнувся, вислухав доповідь Мієнни, яка на час його відсутности залишалася його неофіційною замісницею, та побіг до короля з невтішними новинами.

— Ти певен, що скринька згоріла? — запитав той. Тронко ледь всміхнувся кутиками губ: монарх швидко вловлював головне.

— Я певен, що хлопець, який приніс мені звістку, бачив у вогні якусь річ із дерева шабту. Чи це була скринька, я не знаю. Також я твердо знаю, що цей хлопець не може мені брехати та не може мене зрадити, принаймні у цій справі. Тому я привіз його сюди.

— Селянина? Навіщо?

— Він зовні схожий на посла. Якщо все вдасться й дарунок буде вручений, а угода підписана, королева Клендрі, найімовірніше, отримає через своїх шпіонів звістку, що до палацу приїхав невисокий смаглявий юнак, світловолосий та зеленоокий, і провів зустріч відповідно до церемоніалу. Вчити потрібні слова напам’ять хлопчик уміє, я перевірив. А потім ми представимо королеві голови його вбивць — і це будуть справді його вбивці, на випадок якщо нухрі здатні це перевірити. Зараз мої люди йдуть по їхньому сліду. Брехня від правди відрізнятиметься лише датою. Сподіваюся, точний момент смерти нухрі не можуть встановити. Втім, відомо, що, коли було вбито старшого брата королеви Клендрі, дату його загибелі так і не змогли назвати, й через це…

— Досить, досить, я тебе зрозумів. Але як ти сподіваєшся…

— Ваша величносте! — дзвінкий голос Мієнни увірвався до потаємного кабінету лише на мить раніше за неї саму. — Ваша величносте, вона тут! Скринька тут! Вона врятована!

— Що? Де вона? — король і Тронко підскочили обоє.

— Де їй і належить бути, в залі для магічної перевірки. Відповідно до церемоніалу, ніхто окрім посла не має права торкатися її до момента дарування, ми робимо все відповідно до…

— Як?! — загорлав король.

— Цей клумок… — хрипко спитав Тронко. — Це були… не ганчірки?

— Авжеж! Мені пояснили, що посол перетворив справжню скриньку на мотлох, а якийсь мотлох, певно, — на скриньку. Не в змозі її відкрити, вбивці просто кинули її у вогонь і пішли. А тепер, коли маги провели ритуал, що мав зняти всі накладені на дарунок закляття, ганчірка перетворилася на скриньку з деревини шабту! Бо спали перетворюючі її чари!

— А ключ? Де ключ від скриньки? — король побуряковів і задихався, Мієнна дивилася на нього з острахом.

— Там же, поруч. Заплатка на клумочку, це був він. Ваша величносте, заспокойтеся, налити вам води? Все буде добре, ваша величносте. Все буде добре. Ми укладемо союз.

— Отже, — замислено промовив Тронко, — вони вміють перетворювати одні речі на інші… Ми укладемо союз з людьми, які вміють перетворювати одні речі на інші… Гм, а це перспективно! Тобто, я хотів сказати, це ще перспективніше, ніж я думав!

***

— …королева передає вам свої щирі вітання та сподівається, що ви приязно приймете ті скромні дари, які вона надсилає своєму другові та союзникові.

Дзвінкий голос юнака розносився тронною залою. Тут було повно народу, але кожен боявся видати бодай звук, поки Нуй урочисто промовляв вивчені напам’ять слова.

Звісно, йому було лячно. Він заступав місце сильного нухрі, робив те, чого не мав права робити, говорив слова, які не смів говорити. Але чи не на це прирік його нухрі Джебар, покликавши на місце власної смерти?

Так чи так, не в його, Нуя, силі було щось змінити. Він мав виконати все, що йому наказали, а потім зникнути — тобто повернутися до рідного села. Пан Тронко казав, що нікому навіть на думку не спаде шукати буцімто посла з-поміж простих сільських хлопчаків.

І Нуй дуже сподівався, що ці вельможі не насміляться випробовувати долю та вбивати його. Бо ж цілком можливо, що це розгніває нухрі. Хто їх знає, цих нухрі, ще й мертвих?

Скринька, яку він простягнув королеві, була теплою. Дерево взагалі тепле, а це ще й наче гріло руки. Таке гладеньке, таке красиве — очей не відведеш. Ще й це майстерне різьблення, яке можна роздивлятися годинами… Вишуканим рухом, ретельно відпрацьованим, Нуй відкрив скриньку, і слуга вийняв із неї сувій.

— Королева уклінно просить вас розглянути цю угоду, в якій викладене її бачення союзу між нашими державами, — завчено відтарабанив Нуй, намагаючись говорити точно так, як вчив його Тронко.

Король заглибився в читання, бо ж тільки зараз вперше бачив той папірець, такий важливий для нього, а Нуй все тримав у руках скриньку.

Потроху вона начебто вистигала. Виконавши своє призначення, дарунок муридійської королеви втрачав… щось. І залишався просто дуже красивою, вкритою різьбленням дерев’яною річчю.

Коли король, виголосивши урочисту промову з довгими, незрозумілими Ную словами, підписав угоду, зала вибухнула радісними криками. Ще кілька завчених речень — і Нуй відступив убік. Тепер він поїде додому, ще збагатівши. А король нехай вже робить собі, що хоче.

Він віддав скриньку комусь із слуг і зустрівся поглядом з Тронко. Той прикрив очі: молодець, мовляв.

Короля Нуй більше ніколи не бачив. Зате довелося йому побачити вбивць того чоловіка, що ночував у нього в хаті. Їх везли в бік муридійського кордону у величезній клітці, й вони чимало потерпали від спеки. Охоронці залюбки теревенили з усіма, розповідаючи, що це — справжнісінькі тракайські шпигуни, яких віддадуть муридійській королеві за вбивство її посла.

Нуй не надто витріщався на вбивць — був зайнятий: мав тепер багато грошей, а отже, багато справ. Однак вважав, що це правильно — покарати їх. Йому було шкода молодого нухрі. Зрештою, вони ділили хліб і воду. Не чужа людина.

А потім почалася війна. Проте це вже зовсім інша історія.