11 Березня, 2023

Садівник

Нарешті зійшла вода, земля висохла й почалася весна. Можна виносити рослини з теплиці й пересаджувати у відкритий ґрунт. У нього поки що не було власної рослини. Він ще не вирішив, швидко померти чи вибрати посмертне дерево, або кущ, будь-що, що стане його продовженням після смерті. На що б люди дивились та дізнавались, якою він був людиною, що мав за характер. Він мучився тим, що не знав який він. Страждав, що потрібно йти до Садівника за консультацією.

Той що звався Садівником, виявися кволим чоловічком невеликого зросту з блідою, тьмяною шкірою та великими синцями навколо очей. «Він більше хворий ніж я» — він подумав та голосно захлинувся привітанням.

— Чхе, кхе! Пане Садівни-чхе?

— Посмертний консультант, якщо точніше, але це звучить страшно, відлякує людей, — чоловічок просканував його поглядом і тицьнув у свій бейдж. — Ви щось обрали?

— Зогоден, Садівник — ближче до життя, хоча далі від людей. Ні, не обрав.

— Хочете екскурсію розсадником?

— Та ще асоціація – рослина дорівнює смерть, — він погладив розляписту агаву. Обережно, двома пальцями, провів між колючок. Подумав: «Шкода, тепер не дістати текілу. Напитися б до нестями. Це майже як померти», — і проковтнув слину.

— Я не можу обрати.

«Зрештою, це за вуха притягнута ідея – посмертна рослина має точно відповідати характеру померлого. А якщо не збігатиметься, якщо я так і не зрозумію свій характер та посаджу в урну просто гарне дерево чи кущ, що тоді станеться? Нічого не станеться!» — казав він собі кожного разу, коли проходив повз «Розплідник ритуальних рослин».

— Червоний клен перегукується з вибуховим характером, демонстративною особистістю, якій часто буває соромно висуватись, але людина – червоний клен інакше не може. Тому все життя як на гойдалці – вискочив, покрасувався, наробив справ й одразу опустив гілочки, почервонів та причаївся.

— Я не впевнений, що клен підходить, хоча мені часто буває соромно. Може, ще встигну наробити справ. Хотів би. А це що таке привабливе?

— Оцтове дерево чи сумах. Теж неоднозначна рослина. На відміну від клена, не тільки зухвало красиве, а й корисне. Вас привабило чарівне мереживне листя чи шикарні червоні грона?

— Загалом. А яка користь від нього?

— По-перше, спеція. Її готують із плодів. Найкорисніша приправа. До речі, в жовтні листя сумаху багряно-червоні, як у клена. Мені стає зрозумілим ваш характер.

— Не впевнений, що ви так швидко змогли мене впізнати.

— Дорогий, це моя робота – розуміти характери та допомагати людям підбирати відповідні рослини.

— А якщо не вийде, раптом я помру та не виберу рослину?

— Тоді виберуть ваші рідні, близькі люди. Бажаєте скласти список піклувальників?

— Я самотній.

— Це проблема.

— Ні, вмирати краще на самоті, щоб нікого не засмучувати.

— Спробуйте деревоподібну півонію.

— Чому її?

— Вона невимоглива у догляді, морозостійка, особливо деякі сорти, я підберу оптимально нескладний сорт. Квітне навіть на самоті.

— Не можу вибрати. Не можу.

— Це обов’язково. У вас який термін?

— Це залежить від багатьох факторів.

— Ось, — садівник написав на аркуші номер телефону та адресу, — група допомоги для таких, як ви, хто не розуміє себе та не може визначитися з посмертною рослиною. Там допоможуть. А поки спробуйте попрацювати з кількома рослинами. Може, від них дізнаєтесь, яка ви людина. Так буває. Що не підійде, повернете до розплідника. Ми цінуємо кожне життя.

Ночі залишалися холодними. Він не поспішав з пересадкою. «А з іншого боку, — поки чистив зуби, дивився на покриту вологою теплицю, — якщо якась виживе, значить, у мене стане більше шансів на довге життя. Після зміни пересаджу». Він зняв теплі шкарпетки, вдягнуті поверх звичайних, бавовняних. Змінив піжаму на синій робочий комбінезон. Проковтнув сніданок зі швидких вуглеводів, запив молоком ранкову жменю пігулок, а решту кинув у рюкзак. Осідлав новенький ровер та під музику в навушниках покотив на роботу.

Щоб потрапити на цвинтар, потрібно було спочатку проїхати через кукурудзяне поле, але обережно: поле обривалося в кар’єр. Серпантином він об’їхав яму зі самоскидом на дні. За довгою й вузькою лісосмугою крізь рідкі дерева виднівся пагорб. Під ним розпластався покинутий цвинтар. Поховання як кукурудзяне поле та кар’єр разом узяті.

Весь шлях від будинку до цвинтаря займає близько пів години. Ще десять хвилин обігнути невелике озерце, каламуть, яка ніколи не висихає, – і він на робочому місці. На озері пронизливо квакали та жадібно спарювалися жаби. У його рюкзаку човгали баночки із ліками. Якщо не випити денну норму, одразу стане гірше, почне гудіти у вухах, строкаті цятки полетять у вічі. День смерті стане ближчим. Так кажуть лікарі. Тому він заводить будильник, щоб не пропустити час пігулок, та раз на тиждень їздить на медогляд.

В озері безсоромно жила вода, вже почавши цвісти. Він заплющив очі та домалював, як розмножуються крихітні зелені водорості. Збудився, зиркнув на тканину, що здибилася між ніг, та засоромився своїх думок. «Нічого, почнуть без мене!» — він зістрибнув з ровера, скинув на землю рюкзак, комбінезон та абсолютно голий пірнув у зелену каламуть. Жаби припинили квакати, причаїлися. Тіло в холодній воді випросталося, натяглося, загострилося. Стрілою він пішов униз. Доторкнувся дна і спробував відчути себе померлим. Уявив, як тіло гниє, деформується, розпухає, шкіра відвалюється нерівними клаптями, але не встигає піднятись – її тут же з’їдають риби, черв’яки, жаби, перетравлюють мікроорганізми. Мертве тіло людини живить цілу екосистему. Уявив, як крізь нього проростають сильні стебла водоростей й вириваються на поверхню жовтими глечиками. Такі, з глянсовими пелюстками, що прикривають тверда маточка всередині, він рвав для неї. Збирав у букет та клав до рожевих, майже як немовляти, п’ят. Вона хихикала від лоскоту, переверталася на спину й прикривала квітами крихітні груди.

Він розплющив очі, відкрив рота. Вискочив на берег, посьорбавши супу з мікроводоростей. До роботи їхав нервово, посмиками. Один раз впав. З рюкзака випали пігулки : від головного болю, заспокійливе, стероїди, протизапальні. «Що за добриво із плоті, якщо в мені вся ця хімія! Я наче фармацевтичний завод, просочений отруйними випарами. Я і є отрута. З мене нічого не виросте, тільки згине!» Він викинув усі баночки в яр.

— Хто це до нас приїхав? — йому помахали з крихітного екскаватора, вилитого жука носорога.

— Я надолужу згаяний час! — він застрибнув у машину з двома клешнями в зазубнях. Такими витягують труни.

— Остання ділянка, в цьому місті більше немає цвинтарів.

— А я обрав дерево!

— Ану, постривай, — екскаватор заглух. З нього вистрибнув коротун у синьому робочому комбінезоні, — але ж тобі ще років з п’ять. Так? А за хорошого лікування то й до старості дожити можна. Яке дерево? Ти ж хотів дітей!

— Ти знав, що є такі зустрічі, де допомагають визначитися з характером?

— Ти що надумав?

— Навіщо ми прибираємо все це? Там люди. Хтось їх любив. Розкладуться зрештою. Вся земля шар за шаром – це порох на пороху, кістки на кістках.

— Сам знаєш. Нова програма: екологічно, чисто та красиво. Ніяких кісток.

— Так кажуть вони. Вони взагалі мають рацію? — він вистрибнув із машини, швидко пішов через решту цвинтаря до облізлого пагорба.

Де-не-де збереглася кладка довгої стіни. По її кутках задерли до неба крила кам’яні янголята. Їхні закопчені голови покрив пташиний послід, руки та обличчя прикрашали такі ж плями із засохлого лайна. Вцілілі могильні плити нагадували старі, викинуті на звалище матраци, на яких багато років спали, мучилися безсонням, любили та прощалися один з одним. Він затримався біля маленького матраца. Той здавався чистішим за інших, та біля нього в банці стояли свіжі півонії. Земля втоптана, а біля хреста дві круглі ямки – не глибокі, але виразні відбитки колін. У нього закололо в очах, й щоб повернути зору виразність, він пішов швидше, геть від слідів чужого незагоєного горя.

З вершини пагорба виднілося все: сіре кам’яне місто, де плити стоять вертикально, з якихось ішов дим, за впорядкованими будовами — поля, деякі соковито зелені, інші вологі, темні, їхня земля чекала на сходи. І сади. Молоді, ще не міцні, але масштабні сади. Яблуні, тополі, юки, гортензії, каштани та карликові ялинки, жоржини та ялівець. Зростали з праху, упакованого в урну, що швидко розкладалася, сама по собі добриво й посуд для людських решток.

«Я хотів би бути посадженим між кущем троянд та ялиною, сподіваюся, ми не вб’ємо один одного корінням. Здається, екзотичні деревця довго не протягнуть. Що за характер мав банановий кущ? Може самогубець, депресія, бажання приховати тяжкість життя під екзотичною безтурботністю?» Він стояв на пагорбі та намагався запам’ятати світ, який  скоро покине. Спробував почути голос усередині, що нагадає йому, заради чого варто залишатися. Нічого нема. Тиша. У кишені завібрувало нагадування: час приймати пігулки. Він почав відлік. Скільки часу пройде, перш ніж перед очима спалахнуть і закружляють блискавки, як довго болітиме голова, скільки разів знудить від агонії, коли тіло вкриється виразками, коли він, нарешті, помре?

Вечір спустився на землю разом із ним. Цвинтар скоротився ще на десять могил.

— Давай завтра я сам зачищу, — він покосився на банку з нещодавно зрізаними півоніями.

— Тобі не можна довіряти, ти божеволієш, — крижастий чолов’яга заглушив екскаватор.

— Сьогодні йду на групу, там скажуть, божевільний я чи ні, попрошу у них для тебе довідку, якщо не віриш.

— Я садівникам також не довіряю, їм рослини дорожчі за людей. Перестали нас шанувати. Розглядають лише як добриво. Над кущами тремтять, як над живими.

— Тому ти мій друг.

— Чому?

— Бо хоч і наївний, але людина.

— Ну тебе. Як хочеш. Мені треба вихідний, а ти маєш відпрацювати. Ледацюга!

— Повернешся – все буде чисто. Клянуся! — Він загородив собою маленький матрацик надгробної плити, у загустілих сутінках незвичайно чистої та світлої, що майже сяє в порівнянні з розбитим камінням на випотрошеній землі. Труни: дешеві, трухляві, майже новенькі з червоного дерева, – останні притулки мерців спорожніли. Тіла: наполовину зітлілі, деякі з переляканими обличчями, з ротами застиглими в німому крику, колись бідні, багаті, щасливі, вбиті горем або померлі в глибокій старості – всі змішані в одну купу й скинуті в котлован. Усі будуть спалені та зариті. Прийдуть робітники й вирівняють землю. Потім прийдуть садівники й висадять на пустирі сад.

Будинок, де проводять групи для тих, хто не визначився, подібний на теплицю з однією цегляною стіною. Він не поспішав, милувався сутінками. Хотів запам’ятати окрайку неба: блакить перетікала в димно-рожеву акварель. Запам’ятати повітря, пряне, плавке й тягуче. Повз нього, поглиненого тишею, з кам’яним хрускотом гравію пролетіла велосипедистка. Вона брезкнула в дзвінок і помчала під ліхтарі. Він помітив під білою сукнею чорні трусики. У вухах загуло, перед очима блиснуло. «Почалося», — він прискорився.

У теплиці горіло тьмяне фіолетове світло. Два кремезних чоловіки заносили у зал стільці та розставляли по колу. Під їх вагою рипів паркет. Слідом за стільцями вони внесли інтерактивну дошку. Встановили та як атланти завмерли біля входу. Вікна в залі великі, від підлоги до стелі, якщо відкрити, можна вийти в нескінченний сад із різноманітних рослин. Наче усе висадив початківець, що копирсався у довіднику садівників-аматорів. Попри незлагодженість, рослини були здорові, листя соковите, а яскраві квіти прагнули до сонця.  Він упізнав банановий кущ.

— Привіт, друже! — кивнув у сад.

— Хаос, але чудо! Все хочу! — у двері пурхнув чоловічок, строкатий й легкий, як папужка.

— Мені дуже подобаються яблуні, але їх тут забагато, а хочеться унікальності, — чорні трусики відмахувалася від задухи паперовим віялом.

До зали заходили однаково сірі люди. Він нарахував сімох з «папугою» та «трусиками». Вони кивали й мовчки сідали на стільці.

— Познайомимося з новенькими! — Біля екрана виріс дідок, схожий на гачкувату гілку. Новими виявилися троє: трусики, папужка та він. Кожен по черзі представився й під мляві оплески сів на місце. Далі сучок увімкнув екран. Він побачив мерехтливі  картинки рослин та швидко забув, навіщо сюди прийшов, звідки та куди подінеться, коли помре, що він взагалі людина, смертний, як несправне серце неприємно шумить та часто б’ється. Хотів підвестися зі стільця, але ноги поважчали, вросли у підлогу і пустили під дошки коріння. Він запанікував. Замість картинок перед очима виблискували й згасали блискавки, у роті було сухо. Уявив: двісті ударів між спалахами, очі будуть сліпнути, головний біль виросте з потилиці та паразитом поповзе до вух, через п’ять ударів болем стягне всю голову. До агонії залишалася менше ніж година.

— Мені треба подихати повітрям та води, — він смішно замахав руками.

Велетні біля входу не блимаючи дивилися на сучкуватого дідуся.

— Гаю погано, у мене є вода, — напівпрозора, у білій сукні, присмертний метелик. Валяється в дорожньому пилу, хоче злетіти, але тільки більше грузне під вагою бруду. Крила важчають, і незабаром вона сама стає пилом.

— Дякую, ви мій порятунок, — він шумно випив із невеликого термоса в пастельні троянди. У голові з новою силою вибухнув пучок болю. Блискавки перед очима спалахнули всі разом та згасли вкупі з фіолетовим світлом.

Прокинувся вдома, у ліжку, під ковдрою. Голий. Синій комбінезон акуратно склали на стільці. Там же на стільці лежали баночки з ліками. На кухні тріщало масло у сковороді. Він спробував підвестися, але відразу впав. Дотягнувся до баночок, витрусив потрібні пігулки й проковтнув жменю. «Двадцять хвилин. Вони нічого не вирішують. Зачекаю ще двадцять хвилин». Швидко полегшало, але не набагато. Він підвівся, розпластаний, ніби вчора багато випив на гидкому дні народження.

Останню пляшку текіли вин випив рік тому, коли вона пішла не попрощавшись. Зникла. Він знав, це не правда, вона його дуже любить, інакше б не пішла. Знав, що вона знає, як він не хоче мучити когось хворобою. Бути тягарем. Розумів, вона так справляється з горем, що раптово навалилося на них обох у вигляді маленького папірця зі страшним діагнозом.

— Так навіть краще, нехай я швидко стану деревиною, а вона залишиться щасливою, не буде дружиною мерця, що ходить. Люди, що живуть поруч із присмертним, самі вмирають, хоч і намагаються здаватися живими.

— Може, вам вистачить? — бармен став останньою людиною, яка чесно подбала про нього, коли дав допити пляшку.

— Текіла з рослини, отже, напій богів.

— Як скажете, — хлопець налив повну чарку.

— Єдине, про що шкодую, що не вдалося попрощатися. Це означає назавжди разом.

— Ви хороша людина, якби я був вами, то виростив би ялинку.

— Ну ось знову. Краще онови, — він випив одним духом, — навіщо ці розмови про дерева, невже в житті немає інших тем?

— Ну, всі говорять про дерева.

— А чому ялинка?

— Живе понад тисячу років.

— У рослини немає душі, вона нікого не жаліє, не любить.

— Значить, я не страждатиму.

— Будьмо!

— Хоча хто знає, що там після смерті. З рослинами розмовляють лише садівники. Та вони теж мовчать.

— Брешуть!

«Брешуть!» — думав він, поки плівся на кухню. Там вже дзвенів посуд. «Забув цей звук. Пахне чудово. Нехай це буде вона, білий метелик у чорних трусиках. Давно я не торкався чиєїсь м’якої та прохолодної шкіри».

Рушник, яким він обмотався, натягнувся та приготувався впасти: «Хто сказав, що не може бути парних посадок. Туя та ялівець, троянда та люпин, Ромео та Джульєтта. Гай та Лілея».

— Як смачно пахне! Я радий… — він запахнув рушник і втиснувся в куток.

— Подумав, що після втрати свідомості та іншого стресу вам не завадить сніданок.

— Як?!

— Дорогий, це моя робота, розуміти характери людей та допомагати їм підбирати відповідні рослини.

— Але як?

— Сідайте їсти. Чи ви думали, що мої підопічні рослини? — Садівник поставив перед ним тарілку з яєчнею, двома скибочками шинки, тостами з сиром та фруктовий салат із йогуртом.

— Скажіть, як?

— Як, як?! Ви вже о’бякали мене, — він засміявся, наче вітер у гілках зашумів. — Вам пощастило з друзями. Один знайшов у яру ваші пігулки, інша викликала мене. Не можна так.

— Як?

— Пресвяті ялинки! Самознищуватися – ось що не можна. Це руйнує наші плани, — Садівник відійшов від стільниці.

Гай випустив вилку. У замизканій банці стояли півонії, схожі на кудлаті голови немовлят.

— Не зважайте. Це подарунок, — Садівник опустив у ніжний бутон довгий ніс. — Після випадку на групі ми з вашим колегою вирішили, що вам потрібен відпочинок, зо два дні. Він сам розібрав старий цвинтар.

— Минуло два дні?

— Три!

— Як розібрав?

— Швидко!

— Але ж там дитина.

— Такою є наша природа — вмирати. Програма на те й розрахована, що ми не марно вмираємо. Навіть мертві даємо життя. Диво, чи не так?

— Але ж туди хтось приходив. Це було важливо. Це вкрай важливо приходити на могилу, бути поруч. Як ви не розумієте? — Гай скочив із-за столу й повільно рушив до Садівника. Його кулаки стиснулися, а жовна стали гострими як бритви.

— Вам варто негайно заспокоїтися.

— Перестаньте мені говорити, що мені робити, мені та всім! Як і коли вмирати, як прощатись із коханими, ким ставати після смерті! Єдине, що я маю, — це воля померти на своїх умовах, а ви…

— Другого попередження не буде.

— Припиніть!

Садівник чимось клацнув, дмухнув Гайові в обличчя. Той помітив сріблясту хмару, що летіла в очі, вдихнув пилок і поринув у темряву. Прокинувся сліпим, зануреним у мокре та м’яке. Йому було добре. Давно забуте відчуття повної безмежності, коли тіло не потрібне. Поступово Гай звик бачити світ чимось іншим, не очима. Тепер у нього не було очей. Зате було відчуття безтурботності. Зараз він та всесвіт одне й те саме. Все пов’язане. Гай не може померти, бо він частина всього, а все народжує все. Він переплетений з мулистим ґрунтом, його стебло сильне, гнучке й міцне, ще трохи – і його пуп’янок із глянсовими пелюстками та твердою маточкою вирветься на поверхню. Гай вдихне кисень, кисень стане його частиною, й частину кисню він поверне назад, в атмосферу. Раптом щось більше опустилося поруч, підняло мулисту бучу. Він відчув різкий біль та гнів. Обвити б ці безглузді кінцівки стеблами й задушити. Агонія. Останнє, що він побачив, — крихітні, рожеві, майже дитячі п’яти. Його пелюстки лоскочуть прохолодну шкіру людини. Незабаром ця людина стане ним. Як і та, що потонула рік тому в невеликому озерці, в каламуті, яка ніколи не висихає.