13 Березня, 2023

Пагорб

Молоде літо частувало землю чистими, солодкими дощами. Доки світанок починав вітати наземний світ, під землею прокинулась Таля. Вогка земля турботливо обіймала її кореневище. Як і будь-яку рослину, якій настав час квітнути, п’янка жага світла гнала Талю вгору. Вона ще не була знайома з цьогорічним сонцем, але відчувала як теплішає земля під його променями. Відчувши самостійність, діти потроху вислизають з материнських обійм – так і Таля долала всеосяжність землі, доки не прорвалась на поверхню тендітним паростком.

Першим її привітало небо. Воно було таким неосяжним, таким безмежним, що аж молочний сік закипав від захвату. Таля розквітла жовтою радістю.
Сусідні клени привітали новонароджену кульбабку помахом листя. І лише найближчій тополі це не вдалося – над Талєю нависали сухі, без жодної зеленої цятки, темні гілки.
– Вітаю, квітко, – проскрипіло дерево.
– Привіт! – радісно відповіла кульбаба.
Спочатку вони ввічливо поговорили про погоду, і після квітка наважилась спитати:
– Тополе, всі інші дерева привітали мене зеленим листям. А тобі ще не час його розпускати, ти – з пізніх?
Дерево сумно похилило гілку під поривчастим літнім вітерцем.
– Ні, квіточко. Мабуть, я вже не зможу дати світу жодного листка. Я – сухе.
– Але ж то не назавжди, піде рясний дощ, твоє коріння щедро нап’ється ним і в тебе з’являться сили зазеленіти, правда ж? – з надією перепитала Таля.
Тополя лише сумно заскрипіла у відповідь. На сонце наповзли хмари. В інший час кульбаба зраділа б ним, бо їх насуплений сірий колір міг віщувати смачний дощ, проте все її яство наповнилось сумом через Тополю. Квітка соромилась турбувати дерево питаннями, але Тополя сама перервала тишу:
– Це було взимку. Твоє кореневище ще спало, та той страшний гуркіт мало відчути. Тоді ще точилась війна, і в мене влучив уламок снаряду. Я встояла, але це так зранило мене, що соки більше не течуть по моєму стовбуру. Здається, скоро я і вітер перестану відчувати, і сонце, і мій дух відлетить до Небесного Гаю.
– Небесний Гай? Хіба на небі ростуть дерева?
– Це легенда, квіточко. Про Гай шелестіла ще моя моя бабуся, багато сотень світанків тому, поки її не спиляли на дрова. Може, це так високо на небі, що ми не відчуваємо його, а може так просто легше помирати…

Розмову перервали двоє підлітків, що хутко видерлись на пагорб і тепер стояли, трохи захекані, роздивляючись довкола.
– Дивись, Іване, тут більш-менш сухо, і такі гарні кульбабки! – дівчина присіла та помацала землю біля Талі.
– Стільки днів дощило, і може ще накрапає сьогодні, давай почекаємо доки остаточно все просохне, – насупився хлопець.
– Ні, не хочу більше чекати, ти що, нарешті літо без усіх цих комендантських. І дощів не обіцяють більше. На карематах нормально буде, і мати дасть великого термоса, будемо пити чай, милуватись зірками і загадувати бажання.
– Ну добре, вмовила. Тоді ходімо поки що, ввечері повернемось.

Кульбаба дочекалась, поки підлітки зійдуть з пагорба, і знову заговорила до Тополі:
– А що таке зірки, якими вони хочуть милуватись? Це якісь квіти?
– Мені подобається думати, що це – небесні квіти,- тоненько, якось замрійливо скрипнуло дерево, – ти засинаєш, коли сідає сонце, тож не відчуваєш їх. Небо стає темним і вони потроху розквітають на ньому. Може, вони як раз і ростуть у Небесному Гаю…
– Красиво, мабуть… А ти з ними говорила колись?
– Як була молодою, намагалася. Та вони не чують, надто далеко. А ще Горобина розповідала, що насправді то не квіти, а такі ж сонця як наше. Але світять вони зовсім іншим світам, і не відомо навіть, чи є там дерева та квіти, уявляєш?
– Що ж то за світ такий, без квітів, ото лишенько… А хто це – Горобина? І де вона? Я її не відчуваю.
– Вона – теж дерево, а росте на сусідній вулиці. Це я висока, тож можу почути її, а ти біля землі самої, тож крім мене і наших Кленів ні з ким і не поговориш. Так от Горобина пустила коріння біля такої будівлі, де люди іншим людям багато чого переповідають, і про зірки, і про небо, і про нас з тобою, тому і знаю.
– А бажання? Та дівчина казала, що вони прийдуть сюди їх загадувати. То наш пагорб якийсь чарівний і вони тут справджуються?
– Пагорб в нас звичайнісінький, то така людська легенда, якщо зірка падає – загадай бажання і воно здійсниться.
– Цікаво, – задумливо захиталась Таля, – а що треба робити, щоб наші бажання справдились?
– Мабуть, просто вірити, може й пощастить колись, – з сумом прорипіла Тополя, – проте є і в нас своя легенда. Є влітку такий особливий день, найдовший день нашого сонця: воно встає рано, а сідає найпізніше за весь рік. Горобина розповідала, що це зветься Сонцестоянням. Якщо весь день думати про своє бажання і без упину шелестіти його в небо, то точно справдиться.

Кульбаба навіть дужче розквітла від радощів. Вона встигла полюбити Тополю і точно знала, яке бажання загадає.

– А коли той день? Чи встигну я його дочекатись?
– Встигнеш, – скрипнуло дерево, – за третій світанок настане, я вже питала в Горобини.

Наступного ранку Таля прокинулась не одна. Зовсім поруч проросла її спільнокоренева сестра Тія. Вони весело хитались на вітру, Таля розповідала їй все що знає – про Сонцестояння, далеку розумницю Горобину і про нещастя, що спіткало Тополю.

– Я радо загадаю таке ж бажання, сестро, щоб Тополя зажила і знову стала зеленою, – тихенько шепотіла Тія, – але ти кажеш, що його треба шелестіти в небо, а як же його шелестіти, якщо ми не маємо листя?

Сестри так занурились в розмову, що не відразу помітили на пагорбі  двох чоловіків. Вони ходили довкола Тополі, стукали по ній, хапали за гілля.

– Семене, відміть його. Сухе повністю. Ще на проїжжю частину впаде, лихо буде.
Чоловік намалював на стовбурі Тополі білий хрестик. Кульбаби з острахом дивились на людей, від їх однакових помаранчевих жилетів віяло таким жахом і відчаєм, ніби сама зима закружляла  галявиною крижаним танцем.

Коли люди пішли, ніхто довго не наважувався заговорити до Тополі. Всі слова здавались неправильними та несправжніми.
Лише надвечір один з братів-Кленів обережно прошелестів:

– Тополенько, ми знаємо, що означають такі хрести… Але всі ми віримо в легенду про найдовший день. Весь наш пагорб побажає, щоб тебе не спиляли, тримайся, це ще не кінець!
Тополя помовчала трохи та тихо скрипнула:
– Втомилась я… Не хочу отак стояти пустоцвітом… Всі мої родичі вже у Небесному Гаю. Та і впасти і поранити якусь людину  – не такої долі я бажаю.
– А чи подумали про тебе люди так, як ти за них думаєш зараз? Вони вигадали стільки речей щоб нас знищувати, невже не можуть вигадати щось щоб зберегти тебе?! – озвалась Таля.
– Квітко, деяким людям байдуже навіть до інших людей. Вони ділять себе на своїх і чужих і нищать просто за те, що ті з іншого пагорбу. Чи того що чужий пагорб зеленіший. Чи просто без причини, мені Горобина багато такого розповідала. Люди можуть рухатись, ру-ха-тись, Таля, не так як ми – під вітром, а як сам вітер, вони можуть обійти всі землі і засіяти їх квітами, чи просто лежати і милуватись небом, а натомість ідуть на чужі пагорби вбивати…  А ми мусимо стояти, без права обирати де саме, і давати всім їм кисень…
– Тополе, але ж не всі люди лихі, – зашелестів Клен. – Нас з братом посадив добрий чоловік, він дбав про нас, оточив парканчиком, поки ми були малі, а коли брат почав криво рости – прив’язав до нього підпірку. Без нього ми б не виросли такими дужими та обізнаними. Той чоловік часто сидів під нашим кронами з дружиною та сином, співав веселі пісні, розповідав казки. Потім не стало його дружини, і пісні стали сумні, мов лютневе небо. А потім війна забрала в нього сина. Більше я не чув його пісень. Якби я міг дати йому більше, ніж кисень чи прохолоду в спекотний день, я б все для нього зробив! Я навіть шкодую іноді, що не людиною народився – був би йому за сина… А тебе ми врятуємо, не вішай гілля долу передчасно, до чарівного дня лише один світанок пережити!

Тополя більше не озивалась ні до кого. Небо темнішало, розквітали небесні квіти. Їй дуже хотілось заспівати їм щось на прощання. Горобина розповідала, що між пагорбом та зірками – незліченна кількість світанків, тож може і долетить туди її пісня колись, дуже-дуже потім:

Прийми мене, милий, омріяний Гаю Небесний,

І я прохолоди додам у твій сонячний жар.

Обіймуть гіллям мене зрубані браття і сестри,

А з пуху мого вийде легка пір’їнковість хмар…

Наступного світанку сестри-кульбаби почули звук бензопили. Після чого настала тиша. Здається, навіть вітер оминав пагорб, розтягуючі хвилину скорботи до вічності. Небо вицвіло до кольору лютневої криги.

У найдовший сонячний день Таля прокинулась сивою.
Всю ніч їй снилась Тополя. Чого тепер бажати, якщо її більше немає? Над смертю навіть небо не власне…
Відповідь прийшла до неї з першим сонячним променем. Скільки ще таких дерев є чи буде на світі? А скільки людей, що заклякли і перестали квітнути?

– Сестро, ми справді не маємо листя, але я вірю, що небо нас почує, – мовила Таля до молодшої, досі жовтої сестри.
– Клени, будь ласочка, хоча б хтось один, у пам’ять про Тополю, побажайте сильного вітру, такого сильного, як можете уявити!
Брати погоджено зашелестіли листям. Кульбаба помітила, що кілька гілок у них передчасно пожовкли від смутку.
Може, й дійсно правдою була легенда, бо здійнявся такий буревій, ніби вітер хотів схопити весь пагорб та перенести його в якийсь інший, ліпший край.
Таля почала облітати. Якби вона пам’ятала зиму, то подумала б, що це схоже на сніг. Кожна її сніжинка-насіннячко, підхоплена вітром, дійсно ніби злітала до самого неба. Віра зігрівала її дужче сонячних променів, і кульбаба все хутчіш та хутчіш шепотіла:
– Нехай в світі більше ніколи не буде війни!

Наступна весна видалась мирною і теплою. Велика сім’я кульбаб гомоніла з Кленом:
– Не вигадуй, не може бути такого щоб дерево людиною стало!
– Не брешу я, брат би й сам вам про то розповів. Просто він  забув нашу мову, як став хлопчиком. І людської ще не знає, завжди мовчить, коли той чоловік приносить його на пагорб. Кажу вам, нас тут двоє було, крона до крони росли, а тепер ані пня від нього, ані гілки не лишилось.
– Але як ти розумієш, що той хлопчик – твій брат?
– Він завжди тягне руки до мене, ніби обійняти хоче. А ще очі – не такі зовсім, як у всіх інших немовлят. В мене, коли Тополю спиляли, одна гілка пожовкла, ніби осінь торкнулась. А в нього – дві. Так от в хлопчика того очі зелені-зелені, мов наше листя, а поміж зеленого – дві жовті крапочки.

Вітер похилив частину кульбаб в бік місця, де росла Тополя, ніби природа віддавала шану загиблому дереву. Яскраве сонце вітало тоненьку гілочку, що росла з пня. Бруньки на гілці, пухкі й набряклі, були готові привітати небо новим листям.