Останній танок Срібнолистки

Приглушений шурхіт, а затим і свист, долинаючи згори, змусив Нелію насторожитися. Час від часу небо над лісом бриніло від дивних звуків, які страшенно її лякали. Поглянувши вгору, можна було побачити незрозумілі великі предмети, які лишали на небесній блакиті сліди, що скидалися на шрами. Срібнолистка чітко пам’ятала, що раніше було не так. Ось тільки ніхто не міг їй пояснити, що відбувається.

«Тобі то треба?» – гримав на неї старий, струхнявілий Пень – чи не єдиний, з ким вона легко знаходила спільну мову.

Коли небо перестало гудіти, Нелія розпізнала інші звуки: кроки, від яких стогнала трава та вгиналася земля. Вона здогадувалась, кому вони належать. Усвідомлювала, яка небезпека на неї чекає.

Стиснувши листя та прийнявши форму кульки, Срібнолистка притулилася до встеленого мохом чорнозему. Дикорослий Ревінь, роздратовано зиркнувши на непрохану гостю, все ж вигнув стебло, накриваючи утікачку лапатим листям.

Той, кого Дух лісу наказав називати Ворогом, роздирав траву, перетирав між пальців ледь не кожну грудочку землі та люто скреготав зубами. Нелія завмерла. Наскільки надійним є цей сховок, якщо невдовзі на ліс впадуть сутінки і у світлі місяця її листя засріблиться перламутровими відблисками?

Дух лісу наказав Нелії протриматися п’ять днів. Два дні до повні, два – опісля. У цей період сік із її листя має особливу силу. Нелія повинна берегтися, бо вона – остання зі  Срібнолисток. Потім чужинець втратить до неї інтерес.

Першого дня Ворог був чемним та улесливим. Називав Срібнолистку найкращою з рослин, звертався до неї лагідними словами, переконував  відізватися на його поклик. Загравав до мешканців лісу, залишаючи для них обіч доріг виготовлені людьми смаколики.

А не досягнувши свого, почав залякувати…

Кроки людини наближалися. Нелія відчула напругу свого сьогоднішнього захисника. За наказом Духа лісу всі рослини, тварини та істоти, які належали до його володінь, мали ховати Срібнолистку від Ворога.

Він пройшов зовсім поряд. Нелія відчула терпкий запах диму, який стелився за зайдою. А за мить – розпачливий зойк Сон-трави, чий пагін безжально зламали. Ревінь Велот знервовано зашарудів листям. Вони з постраждалою давно товаришували.

Щойно минула небезпека, Срібнолистка викотилася зі свого тимчасового прихистка. Їй не хотілося нікого дратувати. Нелія усвідомлювала, що їй допомагають за наказом Духа Лісу, а не тому, що хочуть. Вона не мала тут справжніх друзів…

***

Нелія роззирнулася. Долаючи дошкульне заніміння, розправила листя. Тепер вона нагадувала маленьку капустину. Торкнулася тендітними корінцями-ніжками землі, відчуваючи її м’якість та тепло. Срібнолистки – дивні рослини. Дуб Тарас називав її «Непосидючкою». В їхньому лісі рослини звикли давати одна одній імена, аби полегшити звертання.

Коли довго не було дощів і повітря ставало розпеченим, залежна від води Срібнолистка висихала. Її листя, зморщуючись, збиралося купи. Між ним ховалося коріння. Нелія подорожувала лісом у формі непримітної коричневої кульки, час від часу чіпляючись кволим корінням за землю, та ніде не затримуючись надовго.

Але варто було Срібнолистці потрапити під дощ, як її листя знову набувало сили: ставало темно-зеленим, із сріблястим відтінком, який особливо помітно у місячному сяйві.

Минуло сім днів відтоді, як злива застала Нелію поблизу заростей дикої малини, де вона тихенько собі снила. Завдяки життєдайній волозі Срібнолистка була «свіженькою», а зараз їй необхідно стати непримітною…

***

Надвечір Ворог повернувся. Нелія не знала, чи він йшов кудись надовго, чи десь зачаївся, вичікуючи, доки травою розіллється сріблясте місячне сяйво.

«Ти маєш берегтися, – знову нагадував Срібнолистці Дух лісу. – Ти остання зі свого виду. Він використає тебе на зло».

Якщо перше не надто засмучувало Нелію, бо вона була і останньою, і страшенно самотньою, то друге – лякало. Їй не хотілося, щоб її використали на зло. Тому щойно в напівтемряві блиснуло гостре лезо коси, яке ледь не під корінь підтинало траву на галявині, Нелія, стиснувши листя, покотилася на освітлену місяцем частину галявини. Вона сподівалася, що у залитій сріблом траві людина не помітить блиску її листя.

Ворог перетрушував і переминав пальцями скошену зелень, голосно лаявся. Нелія до болю стискала свої пагони, перетворюючись на грудочку, дбаючи, аби її блиск був не надто помітним. Лише коли людина почала віддалятися, вона дозволила собі розслабити листя.

***

Ранок минув у відносному спокої. Нелія відчувала, що спекотні дні роблять свою справу. Вона підсихає. Але тіло Срібнолистки перетвориться на непомітну буру кульку пізніше, ніж мине повня. Їй необхідно знайти новий сховок. Ось тільки вона не уявляла, куди податися.

Коли позаду Нелії зашурхотіла трава, Срібнолистка, стиснувшись, скотилася у невеличку яму, в якій ще вчора росло вирване Ворогом зілля.

Вже за мить вона полегшено видихнула. Лісом розливалося звабливе муркотіння. Щойно м’які лапи з блискучою шерстю смарагдового кольору зупинилися поблизу сховку Нелії, вона прошепотіла:

– Келісе…

Граційно вигнувши шию, кіт фиркнув:

– Нелія? Що ти там робиш? Впала?

Не чекаючи на відповідь Срібнолистки, він опустив до ями тонкий  хвіст. Утікачка, обійнявши його корінням, вибралася назовні.

– Дякую!

Трав’яний кіт завжди був до неї прихильним. Той, кого у їхньому лісі нарекли Келісом вперше зустрів Нелію у момент її найвищого блаженства.   Коли вона, віддавшись на ласку вітру, кружляла в нестримному танку, її несподівано штовхнули, а потім притисли до землі.

– Ти хто?

На Нелію незмигно дивилися розумні жовті очиська.

– Срібнолистка.

Схожа на великого кота істота, шерсть якої мала темно-зелений колір, вишкірилась.

– Я думав, вас уже немає. Вас начебто винищили люди.

– Не всіх. Я – є.

Він вигнув спину.

– Гарна, гарна. Ніколи таких не бачив.

– А я ніколи не бачила схожих на тебе.

Того дня вони довго розмовляли: остання зі Срібнолисток та єдиний у їхньому лісі трав’яний кіт. Бесідували, порушуючи негласне правило, за яким істоти не спілкувалися з рослинами. Могли, але їм краще цього не робити.

Що ті умовності, коли обоє самотні та розгублені? Хто відігріє душу, коли ти скрізь чужак?  З тієї розмови зародилося щось схоже на дружбу.

– Як ти? – запитала Нелія приятеля.

– Файнезно. Добре, що я тебе зустрів і витяг із халепи. Бо мене деякий час тут не буде.

– А де ти будеш? – несміливо запитала вона.

– У своєї кицьки.

Нелія знала, наскільки це важливо для Келіса. Не кожна муркотлива красуня здатна була впустити до свого серця настільки незвичного кота.

– А як ти?

Схоже, Келіс не чув наказ Духа лісу; не знає, що на нею полюють.

– У мене все добре, – відказала Нелія. Навіщо йому зайвий клопіт? – Відпочивай та ні про що не турбуйся.

***

Нелія не розраховувала на ще одну спокійну ніч, але Ворог з’явився у лісі вже надвечір. Коли на шляху йому трапився кущ калини, він заніс над нею сокиру, вимагаючи:

– Покажи, де те, що я шукаю?

Калина збуджено зашелестіла листям, ігноруючи зайду.

Його обличчя перерізала недобра посмішка.

– Мило тобі тут, поблизу води? Так? То я подбаю про те, аби ти більше не розкошувала.

Він здійняв руки вгору – і вода зі ставу полинула йому в долоні, розливаючись між пальців та відразу зникаючи. За лічені хвилини на місці водойми залишилася порепана сіра земля.

Вражена побаченим Срібнолистка збагнула, що Ворог – не людина…

Гнів чужинця розростався, ширився простором. Тепер іскри метали не лише його очі. Небо вибухало блискавицями, рокотало, волаючи про небезпеку. Коли зайнялася суха трава, ворог зареготав:

«Ви даремно зі мною змагаєтесь. Мені потрібна Срібнолистка, і я обов’язково її дістану».

Вогонь швидко розлазився лісом, поглинав дерева та кущі, лишаючи по собі мертве чорне віття. Сполохане птаство, здійнявшись у небо, жалібно квилило. Нелія знала, що не лише воно зараз звертається до Духа лісу. Срібнолистка благала у нього про порятунок, але не для себе, а для місця, яке звала домом.

Враз полум’я, яке жадібно ковтало все, що траплялося на його шляху, наштовхнувшись на невидиму стіну, застигло. А за мить повільно згасло.

– Сьогодні я вас пошкодував, – кинув громовим голосом Ворог. – Але наступного разу буде гірше. Я все одно її знайду.

Він пішов геть, лишаючи по собі чорну траву.

***

Сутеніло. За день Срібнолистці пощастило дістатися до кущів білого ясенця, який у лісі називали Неопалимою купиною. Ця рослина не боялася вогню і легко могла відбити новий напад Ворога. Але щойно Нелія дісталася до куща заквітчаної рослини і відчула кислуватий аромат її суцвіть, Купина зашелестіла листям, демонструючи, що тут їй не раді. Схожу неприязнь до Срібнолистки нещодавно виказали осика та папороть. Усі бачили, що трапилось минулої ночі. Ніхто не хотів віддавати своє життя за рослину, з якої, на думку багатьох, для лісу немає жодної користі.

Попри посушливу погоду останніх днів Срібнолистка ще не настільки підсохла, аби з допомогою вітру вільно перекочуватися з місця на місце. Час від часу їй доводилося відштовхуватися від землі корінням. Але воно не могло замінити Нелії кінцівки, якими володіють люди. Зранене коріння боліло. Йому було важко пробивати ґрунт і витягували з нього поживні речовини. Срібнолистка розуміла, що вже не зможе пересуватися на великі відстані.

Коли темінь остаточно затягла небо і земля вкотре здригнулася від кроків чужинця, Срібнолистка зачаїлася в купі торішнього листя, сподіваючись, що сліпуче світло ліхтаря, яким він розганяв морок, не знайде її там. Сьогодні найнебезпечніший день, адже місяць нарешті досягне повні. Якщо вона протримається, далі буде легше. Зазвичай люди збирали рослини її виду саме цього дня. А він чомусь прийшов раніше…

Ворог лютував. Прочісуючи з ліхтарем ліс, він закликав його мешканців допомогти йому знайти потрібну рослину; вигукував прокляття.

Нелія щосили стискала своє листя, аби приховати його перламутровий  полиск, і насторожено прислухалася до кожного звуку. Тому коли поряд із нею на землю гепнулося щось важке, вона запанікувала.

Розпростерши руки, на траву лягла Лі – дивна глуха Мавка, яка нещодавно прийшла до їхнього лісу. Коли вона на початку літа з’явилася біля озера, тіло лісової дівчини вкривали численні шрами.  Мавка здригалася у беззвучних риданнях і белькотіла пересохлими губами щось нерозбірливе, схоже на Лііііі… Її так і охрестили. А згодом, облишивши надію розговорити, дали приблуді спокій. Мешканці лісу стороняться дивних істот і за будь-яку ціну боронять власну територію.

Перевертаючись на живіт, Лі розворушила ліктем торішнє листя – сховок Нелії. Коли місячне сяйво торкнулося стиснутої у грудочку Срібнолистки, та відповіла срібнастим блиском.

Мить – і пальці Мавки вчепилися в осяйну кульку. Опинившись на долоні Лі, Нелія запанікувала. «Відпусти, – попрохала вона, сподіваючись, що її зрозуміють. – Благаю».

Мавка штрикнула Срібнолистку гострим нігтем, покрутила її на руці, широко усміхаючись. Вже наступної миті, підхопивши втікачку за корінець, який та не встигла сховати, заквітчала нею чорне хвилясте волосся з зеленуватим відлиском.

«Відпусти, – голосніше повторила Нелія. – Небезпека».

Лі підвелася і рушила до ледь помітної стежки, яка вела до рівчака. Срібнолистка обережно розправила листя, силкуючись звільнитися. Але ще більше застрягла в м’якій павутині волосся діви лісу.

Але не це було найгіршим. Опинившись у настільки близькому контакті з чужорідною істотою, Нелія відчула поклик свого призначення. До неї не заговорила, а заволала її природа. Лі снила тяжкими, болючими видіннями, які змушували її голову розриватися від болю. Срібнолистка побачила великі залізні машини, які сунули страхітливими комахами неподалік незнайомого їй лісу. Бачила, як небом летіли вогняні кулі, від яких тремтіла та вибухала земля. Дивилася, як закривавлена Лі вила над тілом іншої Мавки, а потім кудись брела, не розбираючи дороги…

«Як же ти носиш у собі все це, дівчинко? Як витримуєш?» – вжахнулася вона. Нелії захотілося звільнити Мавку від болю. Вона знала, що може це зробити. Ціна не мала значення.

Раптом у землю біля ніг Лі врізалася блискавка. Вона похитнулася і заволала. Безшумно наблизившись ззаду, Ворог ухопив Мавку за волосся  та  почав намотувати його собі на руку.

Нелію охопив розпач.  Поринувши у сни своєї викрадачки, вона забула про маскування. І тепер була зовсім безпорадною. «Я потраплю до рук цій ворожій істоті. Дух лісу говорив, що він використає мене для чогось лихого. А це гірше загибелі».

Мавка пручалася та кричала. Дужі руки Ворога тягли її за волосся, намагаючись дістатися сріблястої кульки, яка в ньому заплуталася. Нелія силкувалася стиснутися, стати менш помітною. Але зеленкуваті пута не давали їй цього зробити.

Коли пальці однієї з рук зайди майже дотяглися до скроні Мавки, позаду почулося сердите шипіння. Нелія побачила лісового кота Келіса, який з розгону стрибнув на Ворога.

Ось тільки той виявився дужчим. Вхопивши нападника за шкірку, стягнув його з себе. Кіт відлетів, вдарившись об стовбур сторічної ялини.

Не звертаючи увагу на опір Лі, Ворог стис у жмені пасмо її волосся, з якого не вдавалося вивільнитися Срібнолистці. Тієї миті кіт повторив атаку, стрибнувши супротивнику на спину. Зайда похитнувся і завив. Нелія вислизнула з-під його пальців…

Відчувши під собою траву, Срібнолистка чимдуж покотилася вперед. Не зважаючи на біль і втому, вона допомагала собі корінцями та не озиралася.

За деякий час земля задвигтіла настільки сильно, що Нелія безвільно покотилася в кущі. А за мить лісом розлетівся моторошний шепіт, від якого навкруги все заніміло:

«Діти лісу, я востаннє говорю з вами по-доброму. Мені потрібне те, що у вас є. Те, що ви від мене ховаєте. Віддайте мені Срібнолистку. І більше ніхто не постраждає. Чекаю до завтрашнього вечора. Інакше я знищу ваш ліс. Обіцяю…»

Коли Ворог змовк,  Дух лісу озвався до своїх дітей:

«Не вірте йому. Мовчіть. Я вас захищу.»

Попри його слова, Нелія розуміла, що тепер вона у подвійній небезпеці. На неї полюватимуть ще й свої, бо ніхто не захоче через неї загинути.

Втративши сили та бажання рухатися, Срібнолистка віддалася на ласку вітру. Вона летіла, не розбираючи дороги, не думаючи про те, що буде наступної миті, аж доки не відчула, що не може поворушитися. Миттєва паніка змінилася апатією. Нехай собі…

Ось тільки на льоту її спіймав не ворог, а коріння її приятеля Пня. «Ццц», – зашикав він спершу на неї, а потім на грибницю Мухоморів, які, забачивши Нелію, заходилися перешіптуватися.

– Заспокойся, Трухлявий, – мовив найбільший із грибів, чий вицвілий капелюх світив дірками. – Ми не зачепимо твою підопічну. Той негідник відьмак теж нам ворог. Він витоптує наші родини заради розваги. Ми не дозволимо йому керувати в цьому лісі.

Не звертаючи увагу на заперечення Нелії, Пень заховав її у щілину під своєю корою.

– Тут ти в безпеці.

– Я не хочу, аби через мене з тобою щось сталося.

– Зі мною нічого не станеться, – мовив він. Але Срібнолистка зрозуміла, що той мав на увазі дещо інше: «Мені байдуже, що зі мною може щось статися».

У новому сховку було просторо і тепло. Нелія випростала коріння, яке досі пульсувало болем. Але боліло не лише воно. Остання зі свого виду вкотре думала про власне життя. Чужа у їхньому лісі, неприкаяна, самотня. Постійне почуття провини через те, що вона не дбає про рід, що їй не вдається стати матір’ю для собі подібних. Її насіння завжди було кволим та нежиттєздатним. З невідомої причини воно відмовлялося проростати в ґрунті.

Срібнолистка тривалий час робила спроби дати життя новим рослинам. А потім здалася. Втратила надію. Змирилася з тим, що вона –  рослина з вадою, яка не може виконати своє призначення. То хіба через неї має загинути цілий ліс?

Коли Нелія, розсунувши листям кору, спробувала вибратися зі сховку, Пень зупинив її сердитим окриком:

– Що це ти надумала?

– Через мене вже постраждали Мавка і Лісовий кіт. Я не хочу втратити ще когось.

– Живі вони. Побиті, але живі, – закректав один із Мухоморів, силкуючись зігнати зі свого капелюха набридливого гедза.

Срібнолистка не змогла приховати  радість.

«Але ж це не кінець», – за мить подумала вона.

– Ворог  знищить ліс. Я не можу цього допустити.

– Цього не станеться. Невже ти думаєш, що той пройдисвіт має таку силу? Дух лісу…

«Йой», – ні з того ні з сього заволали гриби.

Срібнолистка поглянула туди, куди вони вигинали білосніжні ніжки. Лісом розповзалося ранкове марево. Ось тільки цього разу воно було занадто густим. І мало променисті прожилки.

– Що це?

– Дух лісу захищає свої володіння.

***

Пень не помилився. Разом із маревом ліс огорнула тиша. Коли її порушили гучні кроки, Нелія одразу здогадалася, кому вони належать. Він примостився недалечко – на галявині посеред лісу. За якусь мить повітря навколо завібрувало. З неба війнуло жаром. Але той нікому не зашкодив.

Затим лісом пронісся зболений рик. Прокляття ворога розрізали повітря, але не змогли пробити захист, яким оповив свої землі Дух лісу.

«Ми в безпеці», – подумалося Нелії. Срібнолистка відчувала, що знову стала легкою та невагомою, ладною будь-якої миті пуститися в танок.

«Не випинайся, – шикнули на неї гриби. – Він досі тут».

Стишені голоси тих, кого можна було назвати друзями, заглушив інший звук. Нелія прислухалась. Не здалося…

Опустивши голову на коліна, Ворог захлинався риданнями. Срібнолистка ніколи не бачила, як хтось плаче. Їй стало страшно. Страшніше, ніж тоді, коли зайда погрожував і кляв.

– Я – проклятий батько! Я не здатен порятувати свою земну дитину, – прокричав він до неба. – Вона – мужня і незламна. Справжній борець. Але моя дівчинка бачила забагато горя.  Її сни надто тяжкі. Вона не хоче боротися за власне життя… Ці сни потрібно у неї забрати, доки вони остаточно не отруїли її єство.

Нелія напружилась. У голосі Ворога було стільки відчаю…

– Не слухай його, – заскрипів стовбуром старий Пень.

– Будь ласка, почуй мене. Я знаю, що ти десь тут, поряд.

Тепер той, від кого вона ховалася ці дні, звертався безпосередньо до неї.

– Ти позбавляєш людей поганих снів.

Нелія відчула, як її огортає холодом. Саме через вміння Срібнолисток лікувати від поганих снів люди активно збирали ці незвичні рослини, аж доки тих майже не залишилося.

– Тільки ти можеш її врятувати, великодушна рослино. Я звик брати силою, а тепер прошу.

– Не слухай його, – голосніше повторив її рятівник. Шарпнув Срібнолистку своїм корінням, закликаючи знову ховатися.

Нелія торкнулася зболеними коренями землі. Вона так довго шукала сенс свого буття, а тепер як ніколи все розуміє. Розуміє себе. Що б там не говорив Дух лісу, її призначення – гоїти біль.

«Не слухай!»

«Вибач», – прошепотіла вона, підгинаючи коріння, дозволяючи вітру себе підхопити, закрутити у нестримному танку – знову відчути бажану свободу.

Срібнолистка не знала, скільки тривав політ, під час якого їй вдалося забути про все на світі. А потім вона приземлилася біля ніг Ворога…

***

Нелія не переставала милуватися Мариною. Народжена від земної жінки і відьмака, вона успадкувала вроду своєї матері та гаряче серце  батька.

Ворог розповів Срібнолистці, що після народження Марини її мати, дізнавшись, ким він є насправді, заборонила їм з донькою бачитися. Але він все одно здалеку стежив за своєю дитиною, як міг, захищав її. Воював пліч-о-пліч, беручи на себе вогонь. Та не вберіг…

Такі як Марина не стоятимуть осторонь доленосних подій. Коли в її країні почалася війна, шкірою дівчини став піксель, зброя – продовженням кінцівки. Витривала та сильна, можливо, сильніша за земних побратимів, вона пережила багато кривавих боїв, не раз опинялася за крок від смерті. На її рахунку безліч врятованих життів. Багато ворогів вона пустила по світу безтілесними тінями. А одного дня сталося те, що позбавило її бажання жити.

До палати, в якій лежала Марина, зазирнуло ранкове сонце. Молода жінка лежала під апаратом штучного дихання. Від ліжка хворої відходили  кольорові дроти. Ніхто не помічав маленьку сіро-коричневу грудочку біля її голови. Тіло Срібнолистки кровоточило, сік із її листя скапував на скроню  хворої. Нелія подумки колисала Марину, гоїла її зболену душу, повертала до життя воїна.

Колись чоловік Марини, Олексій, сказав, що головне – аби їхня боротьба виявилась не даремною. Вона пам’ятала ті слова, коли обоє йшли на одне з найважчих бойових завдань. З нього Олексій повернувся додому на щиті. Марина потрапила до лікарні з тяжкими пораненнями. Лікарі намагалися повернути її до життя. Але свідомість хворої чинила затятий опір.

«Все не даремно», – вкотре шепотіла Марині голосом Олексія Нелія. Залишилося позбавити її найстрашнішого, найреальнішого сну, в якому жінка виносить свого обранця з поля бою. А потім тремтячою рукою закриває йому очі.

«Не даремно…»

Срібнолистка відчувала, як вирівнюється дихання Марини, як напружуються м’язи молодої жінки. А її листя, навпаки, в’януло, сохло. Попри це вона почувалася наповненою, живою.

Коли медсестра відчинила в палаті вікно, почорнілу, майже невагому  грудочку здув вітер. Торкнувшись підлоги, вона розсипалася на порох. Останній танок Срібнолистки завжди короткий.