Казкар

Звивистими стежками, які давно не бачили дощу, крокував вечір. Під ноги йому стелилося золотаве проміння втомленого за день сонця. Той, кого нарекли Казкарем, спостерігав, як із-під керованого рукою Звенислави  пензля проступали риси жіночого обличчя. Воно мало хижий вираз.

У печі завзято потріскували грабові полінця. Жаринки полум’я переливалися відтінками його улюблених кольорів. Вечірня напівтемрява заколисувала. Голос Казкаря стишувався.

– Лісниця – підступна істота. Вона обирає образ дівчини, вподобаної легенем. Лісниця приходить до хлопця тоді, коли йому вдев’яте насниться кохана, а той нікому про це не скаже. І полонить юнакове серце, перетворивши його на свого раба.

– Така любов несправжня, – заперечує Звенислава.

– Несправжня, – неохоче погоджується Казкар.

Звенислава почала шкодувати про ті слова. Але погляд Казкаря досі випромінював тепло. Це додало дівчині  впевненості.

– Зустрівши Лісницю, потрібно розповідати казки. Вони страшенно цього не люблять, – грав голосом її співрозмовник.

– Не люблять казок? – не повірила Звенислава.

На краю столу, в ящику зі стружками відпочивала Ро. Дівчина стишила голос, аби не потурбувати свою улюбленицю.

Обличчя Казкаря зробилося напруженим. На небі, одна за одною, спалахували зорі. Коли настане темінь, розкішне золотаве волосся Славці почне  знебарвлюватися.

Казкар підвівся. Не хотілося бачити її іншою.

– Ти заборгував мені ще одну казку, пам’ятаєш? –  нагадала  вона.

– Вже пізно.

Придивившись до дівчини, він змінив інтонацію:

– Не засмучуйся. Я ніколи не відмовляюся від своїх обіцянок.

– Знаю.

Звенислава склала картину навпіл. Простягаючи її Казкареві, на мить застигла з аркушем у руці. «Спитати, не спитати…»

Забираючи у неї малюнок, він, за традицією, нахилився та  поцілував дівчину в чоло. Звенислава набрала в легені повітря, але так і не наважилася заговорити про  важливе.

***

Зійшовши з пагорба, Казкар зупинився посеред помереженої тінями галявини. Коли з-за оповитих темрявою дерев почувся шурхіт, на його обличчі засяяла усмішка, яка, проте, не додала чоловікові привабливості, бо мала  полиск небезпеки.

Казкар знав, кого побачить ще до того, як від старої вільхи відділилася фігура дівчини з волоссям зеленуватого відтінку. Він поглянув на малюнок у своїй руці, потім – на незнайомку. Та шанобливо опустила голову.

Казкар відсторонився. «Люди й ті, хто ніколи не стане людьми, живуть поряд, намагаючись співіснувати. Але їм затісно в Низовині. Хіба справедливе співжиття, в якому хтось над кимсь домінує?»

Обернувшись, він не побачив поряд Лісовиці. Щезла не лише вона, а й знайома галявина. Тепер він стояв навпроти збитої з грубих дошок будівлі, двері якої йому не хотілося відчиняти.

***

Зранку Звенислава була небагатослівною. Казкаря не так непокоїли поодинокі білі пасма в довгій косі дівчини, як тіні, що немов переходили з малюнка, над яким вона зараз працювала, на її обличчя. Чи не надто він поспішає, виснажуючи  Славцю роботою?

На сонячній стороні столу, поблизу вікна, гріла свого кольорового чуба найдивніша із бачених ним рослин – семиколірна росяниця, або просто Ро – безцінний спадок від його матусі.

Картина, над якою схилилася Звенислава, заворожувала. Великий вовк лежав на галявині, опустивши на лапи кудлату морду. В його погляді одночасно читалися виклик та зневага. Такий звір буде ідеальним бійцем –окрасою армії, яку він ось-ось створить.

– Бачу, я не даремно розповів тобі казку про Вовколюда, – похвалив він художницю.

– Вона занадто жорстока.

– Вибач, – відказав Казкар без нотки каяття в голосі. – Розповідатиму тобі добріші.

– Шкода, що ці малюнки не можуть ожити. Правда? – відвернувшись, напружено запитала Звенислава.

Перевівши погляд на фарби, Казкар задумливо усміхнувся.

– Шкода…

***

Над єдиним у Низовині пагорбом розсіювалася ранкова імла. Суплячись, Казкар перераховував малюнки Звенислави.

Дівчина не бажає зображати героїв казок, які їй не сподобалися. Вона не розуміє, що йому потрібні не добрі створіння, а ті, хто, за потреби, захоче і зможе піти в бій…

Казкар ніколи не забуде день, коли запитав у матері, як люди з’являються на світ.

– Однаково, – відказати вона, відвертаючись.

Аквамаринове небо перерізали меткі блискавиці, з-за лісу долинав хрипкий гуркіт грому. Негода нервувала Ярину. Вона мружилась.

Казкар міряв кімнату важкими кроками.

– А я?

Припнув матір до стіни проникливим поглядом.

– Ти – також.

– Брешеш!

Спересердя він гупнув ногою об дощату підлогу їхньої вбогої хати та… щез.

У чоловіка паморочилося в голові. Він летів на шаленій швидкості, розрізняючи під ногами лише тіні, які набували обрисів то будинків, то крон столітніх сосен, то акуратно складених копиць сіна на полях, то старого водяного млина.

Згодом Ярина знайшла сина на галявині поблизу білого каменя.

– Хто я? – схлипуючи, запитав він.

На його плечі лягли ніжні материнські руки.

– Ти – мій син.

Казкар кивнув, але така відповідь його більше не задовольняла.

Від того дня багато чого змінилося. Казкар не без втіхи виявив, що переважає в силі сусідських хлопчаків. Ті, хто раніше насміхався та лупцював слабкого на вигляд, бідового хлопця, на згадку про зустрічі з ним отримували синці.

Спершу кривдники намагалися об’єднатися, аби покарати того, хто несподівано взяв над ними гору. Та на очах у приголомшених селян Казкар гнав розбишак городами, змушував перестрибувати через тини та заходити в крижану річку. Його почали сторонитися.

***

Якось, побачивши в озері власне  відображення, Казкар біг, щезаючи та знову з’являючись, місячи босими ступнями  багнюку, минаючи поля, яри і незнайомі поселення, аж доки  не опинився біля ніг матері.

– Я хотіла народити дитину, – мовила Ярина. – Але у Низовині не знайшлося сили, яка б мене зцілила. Та я не здавалася. У день, який завдовжки з ніч, межа між світами занадто тонка. Я перейшла у Вир – наймогутніший зі світів, який слугує провідником в інші виміри. Але й там зазнала невдачі. «Яка ти чарівниця, якщо не можеш сама собі допомогти?» – запитували виряни. Їхні посмішки, відбиваючись від прозорих димчатих стін, нагадували вишкір хижого звіра. Я не стерпіла образи…

– Що ти зробила, мамо? – підвищив голос Казкар.

– Викрала семиколірну росяницю. Зробила з соку її листя фарби.  Вони здатні оживляти намальовані ними предмети, – Ярина декілька секунд мовчала. – Мені пощастило повернутися в Низовину, але виряни закрили для людей шлях в інші світи. Та хіба це мало значення, якщо в мене з’явився син?

– То я…

– Я не народила тебе, а намалювала, – несміливо усміхнулася Ярина.

Від матері Казкар дізнався про пригоду, яка сталася з його портретом, коли той залишили без нагляду. Сусідське хлоп’я, зайшовши до будинку, домалювало Казкареві хвостик та ріжки, ще й обляпало його тіло чорною фарбою.

Ярина, помітивши шкоду, витерла на малюнку зайве, замалювала вади.

Коли він ожив, вона не могла натішитися та намилуватися наймилішим у світі юнаком.

А вперше побачивши відображення сина у воді, ледь не знепритомніла.

– Я не людина, – від слів матері Казкар відчував у роті неприємну гіркоту.

Роздивляючись себе у водному дзеркалі, він бачив на своїй голові закручені ріжки, бачив хвіст із китицею, копита та вкрите шерстю тіло…

Казкар дорослішав. Попри те, що мешканці Низовини не могли бачити його темну личину, юнака сторонилися. Як вже не упадав за місцевими красунями Казкар, як не ніжив словом і не задобрював їх подарунками,  постійно наштовхувався на крижані погляди.

– Не знайти мені пару серед людських жінок, –  якось у відчаї викрикнув він. – Мамо, намалюй мені дівчину!

Вона довго відмовлялася, але не витримала синових благань. Показала йому семиколірну росяницю, яку тримала у дерев’яному ящику, серед стружок, час від часу поливаючи ті водою. Гостя з Виру мала жовте коріння продовгуватої форми з чотирма відростками, які дуже нагадували руки та ноги. Рослина пишалася чубчиком із листя різних кольорів: червоного, оранжевого, жовтого, зеленого, блакитного, синього, фіолетового. Коли Казкар спробував торкнутися її рукою, вона заскрекотала і випустила шипи.

Казкар не відходив від Ярини, милуючись вродливим обличчям, що проступало з-під її пензля. Якось, нахилившись над малюнком, він випадково зачепив рукою білу фарбу. На золотавому волоссі красуні з’явилося кілька тонких білих смуг.

Ярина швидко їх замалювала. Але обоє розуміли, що наслідки неминучі…

***

У людських обійстях голосно кукурікали півні. Від їхнього співу, неспішно змотуючи в клубок тіні, що розповзлися по землі, відступала ніч. Сидячи на ліжку, дівчина розчісувала гребінцем сиве волосся. З кожним її доторком воно набувало кольору.

Вийшовши з хати, Звенислава оминула скелю, яка за формою нагадувала роззявлену пащу скам’янілого звіра, і торкнулася долонею водного плеса.

– Це не сподобається Русалкам, –  почулося з протилежного берега.

Там стояв той, про кого дівчина не припиняла думати, відколи   впізнала…

– Хіба ті існують? – недовірливо перепитала вона.

– А в моє існування теж не віриш?

Він пішов до неї по воді, не торкаючись ногами дна. Молодий, привабливий. Бліда, мармурова шкіра. У волоссі, що сягало плечей, заплуталися водорості.

– Бачиш, як я вмію? – блимнув на неї зеленими очима.

– Бачу, – підступаючи, прошепотіла Звенислава. Вона ж сама хотіла, щоб він так умів…

– А ще я можу здійняти хвилі, які злижуть тебе з берега.

– Ти цього не зробиш, – впевнено відказала дівчина.

– Не зроблю, доки ти не відповіси на мої запитання.

Звенислава відвернулася, аби не зустрітися з ним поглядом.

– Нявка каже, що ти  всіх нас намалювала. Це правда?

– Я не знаю.

– Як це не знаєш? – не повірив той, кого вона нарекла Водяником.

– Казкар розповідає історії, а я їх малюю.

– Казкар? – недовірливо перепитав Водяник. – Це той, кого у нас кличуть Щезником? Він називає нас своєю армією. Говорить, що людям і нечисті затісно в Низовині.

Торкнувшись руки Водяника, Звенислава відчула, як у нього під шкірою хлюпочеться вода.

– Не говори про нього погано. Він мені наче батько.

– Гарного маєш тата, – глузливо зауважив Водяник, висмикуючи з волосся водорості. –  Навіщо ти зробила таке зі мною?

Дівчина заплющила очі, пригадуючи. Того вечора вітер скимлів пораненим звіром. А Казкар вперше не прийшов…

Загасивши каганець, Звенислава відчинила двері – і помітила молодого чоловіка, який біг, переганяючи розлючений вітер. Наблизившись до озера,  закляк над темною водою.

Звенислава кинулась до нього.

– Не треба!

Він пропік її сповненим відчаю поглядом. І шубовснув у воду…

Дівчина у розпачі кружляла над озером, гукаючи на допомогу. А вітер люто свистів, насміхаючись із ще однієї  загубленої душі.

Вночі, розбавляючи фарби слізьми, Звенислава вперше малювала не те, про що їй розповідав Казкар. На її полотні все чіткіше проступало обличчя юнака, якого забрала вода. Під час роботи дівчина ненароком опустила до склянки, в якій змішувала кольори, підібрану на березі волосину потопельника. Можливо, саме тому він вийшов настільки подібним; тому все пам’ятав.

– Я намагалася допомогти, – голос дівчини затремтів.

– Хіба я просив порятунку? Моя наречена, Лада, загинула. Я не хотів без неї жити, – Водяник копнув ногою в’язкий мул. – Ти не допомогла, а лише продовжила мої страждання…

***

Щойно Звенислава переступила поріг свого дому, Казкар гримнув:

– Я просив тебе не виходити!

– Вибач.

Він не любив, коли дівчина ходила до села. Їй здавалося, що то через її «нічну» хворобу.

– Славцю, я просто хвилювався.

Вона ледь стрималася, аби не скинути важку руку зі свого плеча.

– У світі багато небезпек.

Звенислава розвела фарби. Сьогодні Казкар  розповів їй історію  Літавиці.

– Літавиця – це вогненна змієподібна літаюча істота. Вона вміє перетворюватися на красиву жінку, аби спокушати чоловіків.

Звенислава мляво водила пензлем по аркушу, намагаючись зосередитись на роботі.

– Я не встигну закінчити малюнок, – помітивши, що за вікном сіріє, промовила дівчина. – І фарб замало.

– У нас є Ро.

Звенислава напружилась. Вона жаліла росяницю. Тому економила фарби, щоразу відтягуючи мить, коли Казкареві знову доведеться зрізати листя Ро і зціджувати з нього кольоровий сік. Листя швидко відростало. Але ж їй боліло. Дівчина це відчувала.

Казкар поглянув на примхливу рослину, стосунки з якою у нього не складалися. Після загибелі матері, втомившись ледь не битися за кожен листок із тією, яка при його появі випускала гострющі шипи, він посадив її в землю на городі. А на ранок виявив, що там загинули всі рослини. Лише Ро  стояла свіженька, вихваляючись строкатим чубом.

Ось із Зореславою Ро якось потоваришувала. Безборонно віддавала їй своє листя, а інколи щось приязно насвистувала.

Перехилившись через плече художниці, Казкар прошепотів:

– Як на мене, все ідеально. Тільки намалюй у неї в руці пензлик. Літавиці люблять малювати.

Пересиливши себе, Звенислава виконала його прохання. Щойно Казкар пішов, дівчина дістала зі скрині скручені руркою малюнки: таємний портрет  Водяника, а ще Нявки і Степовика, яких  він забув забрати.

Невже Водяник говорив правду і тепер вони ходять Низовиною?

***

Схилившись над підсліпуватим каганцем, Казкар сортував свої скарби – малюнки, з яких на нього дивилися живі обличчя. Виклав на середину столу портрет Славці – тієї, яка так і не стала найбільшою з утіх. Навіть попри «нічну хворобу» вона здавалася бездоганною. З першого подиху Звенислави він почав її обожнювати.

Казкар не поспішав, дозволяючи Звениславі до себе звикнути. Коли  він вперше торкнувся її руки, Славця здригнулася, відсторонилася. Точнісінько так, як земні жінки…

Попри те, що вона перепросила, він вже не міг дивитися на неї як раніше. Славця не бачила його відображення у воді, але її однаково щось від нього відштовхувало.

– Намалюй іншу жінку, – вже не просив, а вимагав Казкар у Ярини.

Та не налякав і не розчулив. Мати затялася. Фарби з соку росяниці  небезпечні. Краще не гратися з долею.

Казкар заявив, що знайде іншого маляра. Спробував відібрати у неї склянку з кольоровою рідиною. Вона захищалася.

Згодом він нескінченну кількість разів прокручував в пам’яті ту мить, переконуючи себе, що не хотів її штовхати, а просто не розрахував сили.

***

Він умів швидко щезати. За те його нарекли Щезником. Мав він і земне ім’я, яке дала йому мати. Але після загибелі Ярини Казкар не хотів, аби його пам’ятали.

Він виніс тіло неньки з будинку та непомітно поховав у прадавньому лісі. « Тепер я самотній, – Казкар силкувався вгамувати тремтіння власного тіла. – Поряд із дівчиною, яка мене не любить».

У склянках залишилися фарби, Ро наростила нове листя, а в голові у Казкаря вирував безкінечний потік історій. У відчаї він сам взявся за пензля. Але його рука відмовлялася відтворювати намальовану уявою картину. Єдиний завершений малюнок – Домовинок – вийшов незугарною кульгавою потворкою.

Розлютившись, творець пхнув потворку ногою. Зойкнувши, вона  влетіла у димар найближчого будинку.

Довгий час він кружляв темними пустирями, а коли, розхристаний та злющий, зайшов до кімнати, де нещодавно згасли очі його матері, побачив там Звениславу. Вона малювала…

***

Почувши знадвору приглушений шурхіт, Казкар насторожено відчинив двері. З неба на його поріг впала велика вогняна куля. Іскри від неї здіймалися вгору, набираючи форми жіночого тіла.

– Кликали? – запитала низьким, неприємним голосом гостя.

На її віях і сплутаному  рудуватому волоссі досі грали жаринки.

– Так, Літавице. Вітаю тебе із…народженням.

Вона мовчки вклонилася.

– Збери завтра в полудень на галявині усіх ваших. І стеж за Звениславою. Я повинен знати про кожен її крок.

Літавиця знову вклонилася та зникла.

Досі відчуваючи в хаті жар від її тіла, Казкар взяв до рук портрет Звенислави, провів долонею по щоці своєї подруги. Невже йому доведеться шукати нову художницю?

***

Стоячи на пагорбі, він роздивлявся подібні до лебединих  пір’їн хмари, які прилипли до небесної блакиті. Коли навколо нього здійнявся нестримний вихор, Казкар прикрив долонею очі. Проспівав досі незвичне для себе ім’я:

– Літавице…

– Вони чекають вас.

Казкар розгублено кивнув:

– Як настрої?

– Їм цікаво вас почути.

– А інше твоє завдання? – запитав він.

Літавиця зашепотіла щось йому на вухо. Обличчя Казкаря  кам’яніло.

Той, кого кликали Щезником, спускався з пагорба неспішно, голублячи долонями віття молодих ялиць. Незабаром він досягне свого. Головне – позбутися емоцій, які робили його схожим на тих, кого він зневажав –  людей.

Коли Казкар наблизився до великого білого каменю з жовтуватим  відлиском, у натовпі стишився шепіт. На нього уважно дивилися десятки пар очей: блакитних, червоних, зелених, чорних. У них неможливо було прочитати емоції.

– Вітаю вас, – він ледь стримався, аби не сказати «нечисть».

Істоти вишикувалися по колу. Майже ніхто не відповів на його вітання.

Казкар зігнорував цей вияв неприязні. Вони мали бачити в ньому вищу, проте не вороже налаштовану істоту.

– Мабуть, всі ви знаєте, хто я. Знаєте, що мені можна довіряти.

Натовпом пронісся шепіт, який нагадував шум вітру під час негоди.

– Вам доводиться ділити дім із тими, кого називають людьми. Але ви  досконаліші за них.

Важкотілі Лісовики охоче закивали, а кривоногий Домовик затряс у повітрі кулаком.

– Наближається Вирів день. Він зрівняється у тривалості та могутності з ніччю, а небо подвоїть ваші сили. Ми позбудемось людей, аби стати володарями Низовини.

– Людей більше, – нагадала йому Мара.

– Але ви дужчі.

– Ти переполовинив правду, соколе, – вийшла наперед Чаклунка. – Через гріх твоєї матері ми ув’язнені в Низовині. А ти наплодив оцих недолугих посіпак, які розповзлися землею мов гади. Теж мені армія, – презирливо скривилася вона.

Натовп сердито загув. Облудник пообіцяв натовкти Чаклунці писок, Чугайстер – зламати мітлу.

– Я не літаю на мітлі, вбоге створіння, – замахнулася вона на нього правицею.

Казкар закликав нечисть до спокою. Чаклунка, вилаявшись на невідомій мові, зникла. Наперед вийшов Водяник.

Казкар провів настороженим поглядом того, чийого імені не пам’ятав. Чи не його згадувала Літавиця?

– Навіщо нам змагатися з людьми, називати їх ворогами? – він зустрівся очима з Казкарем. – Місця в Низовині вистачить для всіх.

У натовпі пролунали рідкі оплески.

– Але люди вважають себе господарями. Хіба це справедливо? –  поблажливо посміхнувся Казкар.

– Вони з’явилися в Низовині першими. Їх більше, – нагадав Водяник.

– Люди мріють нас винищити.

– Вони захищаються. Якби ми поважали їхню територію…

– А вони завжди поважають нашу? – перебив його Казкар.

Водяник розвернувся обличчям до істот.

– Люди не відступлять. Почнеться протистояння, в якому постраждаємо всі.

– Перемога ніколи не обходиться без жертв. Але воно того варте,  – перебрав ініціативу Казкар. – Друзі, вірю, ви приймете правильне рішення.

У рядах нечисті не було єдності. Одні одразу дерли горлянки за бій із людьми, інші – закликали облишити все як є. Обличчям Казкаря розповзалися тіні. Як керувати настільки диким, нестримним потоком?

***

– Можеш виходити, – Нявка заходилася звільняти тіло Звенислави від гнучких вербових гілок, які слугували їй маскуванням.

Дівчина взялася розтирати занімілі зап’ястя.

– Тебе не здивувало, що ніхто з них не відчув людину? – зауважила  Нявка.

–  Всі слухали того крутія, – відповів Водяник.

– Той, кого відьма Мирося називає Дідьком, добряче розбурхав наших.

Звенислава безсило опустилася на траву.

– Я не зміг змовчати, – голос Водяника гримів у неї над головою. – У чому винні люди? В тому, що бороняться від нечисті?

Дівчина зіщулилась, втягнула голову в плечі. Слова Водяника – наче батіг по оголеній шкірі. Вона ж не уявляла… Казкар розповідав їй захопливі історії, а вона малювала, не думаючи про наслідки.

– Там, у Низовині, мої батьки, сестра, – продовжував він. – Хоч ти й запхала мене у воду, зробивши слизьким та напівпрозорим, я пам’ятаю минуле і не допущу, аби мій рід знищили.

Звенислава почала легенько розгойдуватися.

– Не хочеш мене слухати? – у голосі Водяника з’явилася іронія.

– Я визнаю провину.

– Що з тобою? – раптом стурбовано запитав він.

На потемнілому небі з’явилася перша зірка. Дівчина поглянула на свою косу, де поряд із золотавими проступали білі  прядки. Торкнулася долонями обличчя, намацуючи зморшки.

– Ти не людина? – вражено запитав Водяник.

– Людина. Просто …

Страшна втома зігнула їй плечі.

До житла Звенислави вони йшли мовчки. Поблизу пагорба Водяник  відпускаючи руку дівчини, попросив:

– Бережи себе.

Хата зустріла Звениславу суцільною темінню. Дівчина полегшено зітхнула. Її вперше тішила відсутність Казкаря.

До неї довго не приходив сон, наче його вкрали Облудники. Літавиця, Злидні, Нявка… Вони мріють захопити Низовину, «звільнивши» її від корінних мешканців. У бій їх поведе Казкар…

***

Сонце вже скотилося з пагорба на галявину побіля озера, а Казкар все не з’являвся. По обіді Звенислава спустилася до води. Відчувши, як хтось пестить її волосся, дівчина здригнулася.

– Це лише я, – дзвінко засміялася Нявка. – Розмірковую: пожаліти тебе чи залоскотати?

– Як собі бажаєш.

– Коли у мене немає настрою, я йду до лісу. Він знає відповіді на всі запитання.

Звенислава сумно усміхнулося. Раніше їй здавалося, що відповіді на всі запитання знає Казкар.

У затінку, створеному старезними соснами, легше дихалося. Дівчина йшла босоніж по м’якому килиму з хвої; по траві, росу з якої ще не встигла зібрати Відьма. Нявка її випереджала. Вона, наче прутка вивірка, стрибала з пенька на пеньок, кружляла у світлі бляклих сонячних променів. Звенислава милувалася її зграбністю та вродою. Невже це вона її створила?

На вибірково розчищеній від чагарників стежці вони перестріли молоду селянку. Звенислава завбачливо зійшла з вузької доріжки. А вона, угледівши зеленокосу красуню, витягла з кошика кухоль та бризнула в Нявку прозорою рідиною. Та  заверещала. Від її одягу вгору здійнялася біла пара.

Звенислава відчула різкий біль у нозі. Піднявши поділ сукні, побачила на великому пальці опік у місці, куди потрапила рідина.

Селянка, випустивши з рук кухля, втекла.

– Заведу кляту на болота!

Нявка крутилася, смикаючи мокру вдяганку, аби та не липала до тіла.

– Це вода з дому з золотими банями. Її називають свяченою. Вона робить нам боляче.

– За що вона тебе?

– Хіба я знаю? – огризнулася подруга. – Вони нас не жаліють. То чому ми маємо жаліти їх?

Нявка зникла в лісі. Озирнувшись, Звенислава побачила кухлик. Він стояв похило, але рідина в ньому майже не пролилася.

***

Щойно Звенислава переступила поріг своєї хати, в обличчя їй вдарила хвиля гарячого повітря; гупнули вхідні двері. Поставивши небезпечну знахідку на підлогу, дівчина наблизилась до столу. Кінчик пензля, якого вона не торкалася відучора, хтось вимастив синім…

Звенислава зібрала у клунок фарби, витягла зі сховку забуті  Казкарем малюнки, взяла ящик із Ро. Йдучи з дому, прихопила глек.

Біля озера нікого не було. Але заповнені водою сліди, від яких віяло холодом, нагадували, що Водяник поряд.

За мить почувся гучний плескіт води, яка підступала до її ніг. З озера виринула голова Водяника.

– Оце так справи! – присвиснула Нявка, коли Звенислава розповіла їм із Водяником про те, що сталося. –  Твої фарби міг брати лише Казкар.

– Днями я створила істоту, яка теж вміє малювати. Літавицю.

– Якщо Казкар забажав мати ще одну художницю, то…

– Він про щось здогадується, – закінчив за Нявку Водяник. –  Звенислава у небезпеці.

***

Аби тримати цю зустріч у таємниці, Нявка запросила істот до берега  озера, де господарював Водяник. Коли Звенислава спустилася до володінь свого товариша, то побачила, що водне плесо прикрашене суцвіттям білих лілій.

– Я теж дещо вмію, – безшумно з’явившись за її спиною, сказав Водяник. – Подобається?

– Подобається, – вона схрестила руки на грудях. – Думаєш, вийде?

–  Маємо спробувати.

Поблизу озера зібралося лише декілька істот – ті, кому цікаво було поглянути на їхню праматір, яка не мала згоди з їхнім прабатьком. На вітті верби гойдалася похмура, чимось невдоволена Русалка; поодаль, на траві, посідали Злидні та Домовик – незграбна істота з довгим носом, тонкими ніжками та великим черевцем – єдиний із тих, кого малювала не Звенислава.

Коли вона постала перед тими, хто стежив за кожним її рухом,  рішучість Звенислави почала танути. Дівчина повернула обличчя до того, у чиїх очах знаходила підтримку.

– Дякую, що прийшли. Знаю, що той, кого я називаю Казкарем, говорив з вами про Вирів день і владу, яку ви здобудете над людьми.

У тиші Звенислава чула, як за їхніми спинами хилилася від вітру трава.

– Але чи потрібна вам та влада? Ви справді хочете знищити тих, хто не зробив вам нічого лихого? Люди вам не вороги. Ви можете жити, не заважаючи одне одному.

– Так-так, – стукнув себе долонькою у волохаті груди Домовик. – Люди  дарують мені гостинці. У мене гарна піч. Я не якийсь там голодранець-хлівник, який живе серед коров’ячого смороду. Господарі мене шанують. У мене є шерсть. Я не лисий, як Домовики у тих, хто не має нічого за душею.

– Але люди нас не люблять, – докинула зі свого віття Русалка. – Вчора один молодик пожбурив у мене камінням.

– Нам часто від них дістається, – підхопила за нею Нявка.

Помітивши сердитий погляд Водяника і розпач в очах Звенислави, вона  примирливо відказала:

– Я не дуже люблю людей, але я не хочу їм зла. Ми з’явилися тут завдяки Звениславі. То, може, послухаємо нашу праматір?

– Щезник нам інше казав, – закопилила губу Польовиця. – Кому з вас вірити?

Водяник став поряд із Звениславою.

– Щезник улесливий. Він пропонує вам владу, не згадуючи, що її доведеться завойовувати. Навіть обіцяна дурисвітом сила не зробить вас невразливими. Жертви будуть з обох сторін.

– Байдуже, – виклично засміялася Польовиця. – Нам із сестрами набридло ховатися. Ми хочемо свободи.

Вона приклала пальці до вуст, зображаючи сопілку. Коли Польовиця в неї засвистіла, за її спиною з’явилося декілька схожих на неї дівчат із зеленкуватим полиском у волоссі.

Звенислава зойкнула. Вона малювала кожну з істот в одному примірнику. Але в Низовині мешкало багато Русалок, Польовиць, Домовиків…

Натовпом розійшлося різноголосе перешіптування. Звениславу більше не слухали.

Водяник хотів щось додати, але дівчина жестом попросила його мовчати. Відійшовши в сторону, вона зняла з поясу полотняну торбину, в якій тримала свій найбільший скарб – фарби.

– Вони мені більше не потрібні.

Відчиняючи склянки, дівчина стала виливати фарби  на землю. Істоти вражено перезиралися. Чарівні кольори не змішувались, не зафарбовували траву. Вони просочувались крізь неї, розтікаючись на ґрунті різнобарвними калюжами; випаровувалися під дією сонця, здіймаючись угору сивим туманом.

Раптом, задерши голову вгору, Русалка залементувала:

– Що це таке?

На ніжній блакиті неба з’явилося щось схоже на велетенське коромисло з кольорів, які вишикувались у рядок від червоного до фіолетового.

– Яка красулька, яка веселка! – радісно заплескала у долоні Русалка.

–  Веселка! Веселка! – підхопили інші.

– Не шкодуватимеш? – торкнувшись ліктя Звенислави, запитав Водяник.

– Хіба може бути гірше? – втомлено усміхнулася вона.

До Вирового дня лишалося менше доби. А дівчина не уявляла, як зупинити те, що тоді почнеться.

Озирнувшись, Звенислава вклякла. Ящик, в якому лежала росяниця, виявився порожнім…

***

Під проникливим поглядом Літавиці Казкареві не працювалося. Повертаючись, він розлив на портрет Лісовика, на який щойно наніс свіжий шар фарб, воду. Струсивши зайві краплі, притис його до чистого аркуша. Хто зна, чи зродиться з водявого відбитка  нова істота?

Відтоді, як Славця, сплутавшись із клятим водохлепом, позбулася  фарб, для нього це був чи не єдиний спосіб збільшити кількість своїх дітей. Семиколірна росяниця, яку він забрав у Звенислави, почала чахнути і майже не давала соку на нові фарби.

Казкар витяг новий малюнок. Тепер за ним стежило вже дві пари хижих очей. Щойно він потягнувся до води, Літавиця накрила його руку своєю.

– Не треба!

Обурений її зухвалістю, Казкар сіпнувся.

– Не треба, – вже лагідніше повторила вона.

– Хочеш бути неповторною? – не приховуючи іронії, поцікавився він.

– Дозволь мені бути єдиною Літавицею, – її рука, на мить злетівши у повітря, опустилася на його плече. – Я тебе не зраджу. Обіцяю.

Казкар ледь стримав злий сміх. Вона мітить не лише в його помічниці.

***

– У тебе гарно, – роззираючись, сказав Звениславі Водяник.

– Так, – погодилась Нявка, торкаючись рукою чорного латаття, намальованого на дерев’яних стінах.

– Дякую, – кивнула Звенислава. – То вугілля. Казкар не дозволяв намарно витрачати фарби. Тоді у мене ще була Ро…

Раніше дівчина зовсім не мала друзів. Тому розмовляла із росяницею. Відчувала – та її розуміє.

Звенислава відсунула на край столу порожні склянки з-під фарб. Ті ображено забряжчали. Із кухлика з свяченою водою вихлюпнулося кілька крапель. На портрет Нявки.

Та заголосила й, ухопившись руками за спину, впала долілиць. Водяник спробував її підняти. Але коли він відкинув зі спини напівпритомної дитини лісу волосся, з якого постійно скрапувала вода, то побачив, що в неї немає частини спини. Крізь діру в плоті було видно внутрішні органи дівчини.

– То…

– Вода з дому з золотими банями, – вражено проказала Звенислава.

– Ось як можна знищити нечисть.

Боязко кивнувши, Звенислава дістала зображення Степовика. Перевела погляд на Нявку.

– Як ти?

– Майже не болить, – спинаючись на лікті, відказала та кволим голосом. –. Тільки у спину холодно.

Вона розправила волосся п’ятірнею та закинула його за плечі.

– Чого ти чекаєш? – поквапила Звениславу. – Давай перевіримо, чи це спрацює.

Художниця кивнула. Перш ніж торкнутися кухлика зі свяченою водою,  обгорнула зап’ястя ганчіркою. Прочитавши в очах Водяника німе запитання, зізналася:

–  Здається, мене теж намалювали.

Дівчина хлюпнула воду на малюнок. Розмоклий папір прилип до столу. Фарба розтеклася підлогою.

– Все!

– Ми цього не знаємо, – Звенислава не поділяла радощів Нявки. –Малюнки досі у Казкаря. Думаю, росяниця – теж. А незабаром Вирів день.

– Малюнки! – вихопилося у Нявки. – Якщо твій Казкар якось відтворює істот, то вони між собою пов’язані. От якби ти знову намалювала  кожне з тих створінь. І окропила їх цією отрутою.

– У мене немає фарб, –  нагадала Звенислава.

– І часу, – додав Водяник.

Нявка штовхнула приятеля плечем.

– Ви ж збиралися рятувати тих ваших людей. То чому так легко здаєтесь?

– Потрібно попередити мешканців Низовини. Нехай розведуть якнайбільше вогнищ. Нечисть їх боїться.

– Хочеш підняти паніку? – іронічно кинула Нявка.

Обернувшись до столу, Звенислава заходилася розколочувати пензлем те, що залишилося на денці скляночок із фарбами.

– Сподіваюся, я зможу хоча б виправити те, що сталося з Нявкою.

Наблизившись, зеленокоса діва взяла її за руку.

– Ні. Краще намалюй когось із наших.  А ми перевіримо, чи мій здогад працює.

–  Перелесника, – попрохав Водяник. – Колись той негідник ледь не звів мою сестру Дарію. Він кинув на стежку хустку, яку вона підібрала. Вподобавши квітчастий візерунок, забула про обережність. І ледь не згинула.

– Ліпше б ти Казкаря намалювала, – кинула Нявка. – Думаєте, він із наших, фарбованих?

Водяник перевів погляд на Звениславу: «Що скажеш?»

Та розгублено  знизала плечима. Хіба вона щось про нього не знає?

***

Бачачи, як біліє за лісом небо, у Звенислави завмирало серце. Вона ні на мить не переривала роботу. Аби не шокувати своїми «змінами» друзів,  напнулася широкою хусткою.

Стежачи за її руками, Нявка пускала жартівливі шпильки. Водяник ставав усе похмурішим.

Коли Звенислава відклала пензлик, Нявка прицмокнула язиком.

– Схожий, бестія.

– Зараз перевіримо, – Водяник прихопив аркуш і глиняний кухлик, в який Звенислава відлила свяченої води. – Я попрохаю Русалок заманити Перелесника до озера.

– Те ледащо сопе під боком у якоїсь молодиці, – засміялася Нявка.

– Розберемося. Я швидко повернуся.

Звенислава  вийшла за Водяником у сіни.

– Будь обережним.

– Мені знову снилося, що я тону.

Дівчина торкнулася рукою широкого дерев’яного намиста на шиї.

– Ти не шкодуєш про свій вчинок?

– Бувають миті, що шкодую. Але що з того? Ти ж не намалюєш мене людиною. Не повернеш Ладу.

– Вибач.

Водяник взяв долоні Звенислави у свої.

– Як тебе хоч звали? – шепотом запитала вона.

– Мирослав.

– Вибач мене, Мирославе.

– Не вибачайся. Тільки це треба припинити. Пообіцяй, що зітреш мене.

– Ти справді цього хочеш?

Він кивнув. Рука дівчини вислизнула з його долоні не лише тому, що та була холодною і слизькою. Кров у його жилах замінили водою. Але людське серце зберігало вірність тій, яка перейшла межу…

***

Вперше малюнок давався Звениславі настільки важко. З полотна на неї дивився Казкар. Вона ще ніколи не бачила в його погляді такого докору.

– Ти чуєш? – несподівано запитала Нявка. – Звуки, схожі на людську музику.

– Ні.

– Вона така уїдлива, – скривилася та.

– Будь обачною. Граючи на сопілці, Чугайстер приваблює Нявок, аби потім з’їсти. Нізащо не йди за його мелодією.

– Куди я піду в такому вигляді? – демонструючи діру на спині, хмикнула та.

Звенислава повернулася до роботи. Нявка сиділа на лавці, крутячи на зап’ясті браслет із мушель, який днями виміняла на щось у Русалки.

Коли Звенислава нарешті озирнулася, її подруги в кімнаті вже не було. На її голос ніхто не відізвався.

Щойно дівчина підвелася, з грюкотом відчинилися двері. На ґанку застиг Казкар…

– Не рада мене бачити? – посміхнувся він.

– Ні, рада, – проковтнула слова Звенислава.

Казкар кивнув – і за мить опинився біля столу.

– Гарний малюнок! – похвалив. – Приємно, що ти так мене любиш. Чи надумала відіслати до прабатьків?

Він зіжмакав портрет і кинув його на стіл.

– Я ніколи не думав, що ти підеш проти мене.

– А я не думала, що ти мене дуритимеш. Використаєш у своїх цілях.

Казкар наблизився, проказав їй в обличчя:

– Ти справді шкодуєш цих слабких, надокучливих істот? Істот, до яких не належиш.

Звенислава дивилася на нього – і більше не впізнавала.

– Хіба ти маєш причини їх ненавидіти? Жодної, окрім заздрощів.

Зухвала посмішка на обличчі Казкаря лякала дівчину дужче за потворну чорну тінь, яку вона побачила замість його відображення у кухлику зі свяченою водою.

– Я не заздрю їм, а зневажаю. Світ належить переможцям. Про це постійно кричать правителі людей, яких ти так обожнюєш.

«Його не переконати», – приречено подумала Звенислава.

Сонячний зайчик освітив краї зіжмаканого малюнка. Дівчина торкнулася рукою шорсткої поверхні столу.

– Нам більше не доведеться ховатися, – ходячи кімнатою взад-вперед, емоційно жестикулював Казкар.

– Невже? – гірко засміялася Звенислава.

– Чому ти ніяк не зрозумієш, що я дбаю про нас!

У кімнаті зробилося нестерпно гаряче. Звенислава торкнулася кухлика, повільно потягла його до себе.

– Я завжди про тебе піклувався, але ти цього не цінувала. Спершу втекла від мене в інший дім, потім – до іншого чоловіка.

Дівчина напружено стежила за Казкарем, намагаючись підібрати вдалу мить. Ніяк не наважуючись…

Коли він розвернувся обличчям до вікна, Звенислава вихлюпнула свячену воду на зіжмаканий малюнок. Тієї ж миті дівчина відчула, що її тіло м’якшає. Втрачаючи рівновагу, вона вхопилася руками за стіл – і  безсило зойкнула. Серед аркушів розтікалося фарбами її власне обличчя…

Падаючи, дівчина зачепила рукою кухлик. Казкар обернувся на звук розбитого посуду та вкляк.

– Гарно вийшло, так? – зареготала Літавиця. – Я вчасно замінила  малюнок.

– Звенислава! – у розпачі крикнув він, кидаючись до неї.

Літавиця, застуючи йому шлях, виставила наперед долоні, на яких досі виблискували жаринки.

– Нагадати тобі, що вона хотіла зробити?

***

Ще здалеку Водяник помітив тонку яскраву райдугу, яка, здіймаючись над хатою Звенислави, поєднувалась із широким кольоровим коромислом, що застеляло небо. Та це було не єдиною дивовижею. На барвистому небесному тлі,  наче на воді, загрозливо здіймалися хвилі.

Він біг, відчуваючи у вухах плюскіт води – огидні звуки, які тепер постійно його супроводжували. Зайшовши до будинку Звенислави,  занімів. Веселка піднімалася вгору з розстеленої на землі полотняної сукні дівчини…

Угледівши в кутку того, хто, без сумніву, був в усьому винен, Водяник кинувся до Казкаря. Вдарив його правицею навідліт (колись батько розповідав, що саме так  можна вбити нечисть).

Казкар заточився та впав. А Літавиця, яка нерухомо спостерігала за тим, що коїться, раптом скрикнула:

– Переконайся, що він  помер. Стукни його ще раз. Дужче!

Щойно рука Водяника вдруге торкнулася кощавих грудей Казкаря, той розплющив очі. Миттю зреагувавши, Літавиця вхопила  його за плечі і вилетіла у вікно велетенською вогняною кулею.

Водяник опустився на коліна перед Звениславою. Фарби встигли випаруватися, а вдяганка дівчини набула веселкових кольорів…

***

«Нехай би запався той світ з усіма його потворами», – думав Казкар, спостерігаючи за небом, на якому гойдалася блякла веселка.  Він стовбичив тут відтоді як відкрився шлях між світами. На вершечку пагорба з’явилися сходи з туману, які вели до Виру.

Звістка про це розлетілася Низовиною зі швидкістю вітру. Нечисть поринула у новий світ, створюючи на сходах штовханину та галас. Казкар із Літавицею намагалися їх спинити, нагадати про план боротьби.

Відверто насміхаючись із застережень свого прабатька, істоти поспішали побачити Вир.

– Ви не матимете іншої нагоди підкорити Низовину, – хапаючи  Чаклунку за лікоть, у відчаї кривав Казкар. – Вирів день ось-ось скінчиться.

– То й що? Вир теж їм належить. Вони народилися завдяки семиколірній росяниці,  – зухвало нагадала вона. – Тепер ми не маємо потреби воювати.

– Дурні! Ви ніколи не будете тут господарями.

– Побачимо, – звільнившись, відказала Чаклунка.

Втомившись втримувати в ситі вітер, Казкар присів поблизу туманних сходів.

– Вони повернуться, – наблизившись, пообіцяла  Літавиця.

– Мені байдуже, – безбарвним тоном відказав той. Без Славці все втрачало сенс.

– Ти здійсниш задумане. А я тобі допоможу. Але треба діяти.

Її дратувала апатія Щезника. Його армія розбіглася, а росяниця, подерши їй руки, втекла.

– Дякую. Я якось сам, – непривітно відрізав Казкар.

Літавиця сердито процідила крізь зуби:

– Ще побачимо…

***

– Ну як?

Нявка напружено водила пензлем по полотну, повторюючи риси знайомого обличчя.

– Майже готово. Добре, що я знайшла портрет Звенислави і встигла зробити копію. А ще більша удача, що мені пощастило зустріти Ро.

Нявка пригадала, як побачила семиколірну росяницю на сходах у Вир.  Чеберяючи корінням, та намагалася гайнути услід за іншими. Наштовхнувшись на рослину, вона почула у своїй голові її схожий на дитячий голос:

– А де Слава?

– Загинула, – так само подумки відповіла Нявка.

– Цього не може бути… Її треба знову намалювати.

На очах у здивованої Нявки Ро вхопилася корінням за своє листя. Зірвавши листок, взялася за інші, наказуючи тій: «Допомагай».

– А ти не загинеш?

– Ні. У Вирі моє листя відросте знову. Я хочу допомогти Славі. Вона завжди мене оберігала.

Водяник кивнув.

– Казкаря не видно. Можливо, він назавжди зник.

– Не вірю, – випроставшись, відказав той. – Тому залишуся тут. Наглядатиму. Берегтиму людей. Боротьба добра зі злом ніколи не припиняється.

Остання крапля фарби лягла на полотно. Нявка обережно переклала портрет Звенислави ближче до вікна, у місячне сяйво.

– Якщо ми все правильно зробили…

– Скоро вона знову буде з нами, – усміхаючись, мовив Водяник.