Остання подорож

10 липня 2015 року, коли весь народ святкував п’ятнадцяту річницю Дня Перемоги у П’ятиденній війні та чотирнадцяту річницю вступу України до НАТО, Владислав Куреля протирав штани у генделику «Останній москаль» та заливав своє горе. Його давній друг Андрій Сокіл, ветеран тієї війни, підсів до нього і сумно промовив:

– Славку, що ж ти коїш? Навіщо губиш себе? Ти ж молодий ще! Міг би сім’ю завести, дітей народити. Он Люба Семенюха весь час на тебе зиркає.

Владислав скривився і з огидою глянув на Андрія.

– А ти шо… святкуєш? Ордени грудину не пропалили ще? – Андрій хотів щось сказати, але Владислав перекривляв його: – Сім’ю завести, дітей народити! Тьху! Як у те… як у тебе твій паганий язик повертається… гик… твій язик таке ляпати, га? Якби не твій любий президент, у мене зараз був би вже дорослий син! І Наталочка моя… кра… красотулькіна… була б жива досі, – чоловік схилив голову над чарчиною, і з його очей просто в горілку впали дві великі сльози.

Андрій тяжко зітхнув:

– Ну до чого тут Чорновіл? Знов ти за своє!

– До чого? – зірвався на крик Владислав: – До чого, кажеш?! Якби він тоді не кричав на весь світ, що Україна йде у НАТО, що нам потрібна та клята Гейропа, Єльцин не пішов би на нас війною! І моя сім’я не загинула б під час обстрілу!

– Схаменися! – сердито гаркнув Андрій. – Тобто по-твоєму винен не той, хто напав на нас? Чорновіл усі правильно зробив! Я щасливий, що наш народ отямився і дев’яносто дев’ятого проголосував за нього! Увімкни мізки, якщо вони в тебе ще є! Ми за п’ять днів, чуєш? За п’ять днів перемогли ворога! Ти бачив десь у світі, щоб війна тривала п’ять днів? А подивися зараз на нашу країну! За два терміни його президентства розквітла просто на очах! Я в житті своєму не сподівався побачити Україну однією з найсильніших країн у світі! І де тепер та раша? Одна Московія залишилася.

Владислав тихо скиглив над своєю чаркою і бубонів собі під ніс:

– Карс… красотулька… Натал…очка… Мак…сссс…симка…

Андрій у відчаї підскочив і рушив до виходу:

– Що з тобою говорити? Весь розум пропив.

– Щоб він здох! – крикнув п’яниця з останніх сил і впав обличчям на стіл.

***

«Владе!.. Ми звертаємось до вашої совісті. Владе! Почуйте нас!» – розмиті обличчя, голоси з дивним відлунням лякали і бентежили Владислава ось уже третю ніч. Він нібито спав, але ці видіння не були схожі на сон. Чоловік прокидався розбитим і геть пригніченим. Невже це кінець? Біла гарячка? Час на цвинтар? А може, й справді час: до синочка, до дружини. Засидівся він на цьому світі.

Вранці після третьої ночі видінь Влад піднявся з ліжка і почалапав до шафи. На верхній полиці стояли пляшечки, баночки та лежали коробочки з усілякими ліками, що залишилася ще від його матері. Чоловік незграбним рухом вивернув усе на підлогу і схопив одну баночку з маленькими білими таблеточками. Тремтячими пальцями зірвав кришечку і сипонув таблетки на долоню. Роззирнувся у пошуках склянки: нічого схожого в кімнаті не знайшлося. Рука смикнулася і таблетки розлетілися по підлозі.

Владислав тихо заплакав і став навколішки, щоб позбирати рітявні «намистинки». Раптом у двері подзвонили. П’яниця не одразу второпав, що це до нього хтось прийшов. І лише після третього дзвінка поповз до дверей: цей хтось настирливо тиснув на кнопку і не відпускав кілька секунд.

Стоячи на колінах, хазяїн квартири насилу дотягнувся до замка і відчинив двері. У дверях стояв чоловік у дорогому костюмі та чорних окулярах. Його лаковані черевики сліпили своєю чистотою.

Владислав перевів погляд з черевиків на обличчя незнайомця, спромігся вичавити з себе лише коротке «здра…» і відповз у коридор.

Відвідувач зробив крок до квартири, присів, зняв окуляри і добрими очима глянув на спантеличеного хазяїна.

– Здраствуйте, Влад! Нам потрібна ваша допомоґа.

Дивовижно… Голос звучав здалеку, наче крізь товстий шар вати. Блакитні очі дивилися так, ніби за ними вирувала якась крижана безодня. І цей акцент. Буцімто українською розмовляє, але щось ріже вуха.

– Меня звуть Алєксандр Суворов. Я вам поможу, – наче з туману виникла чоловіча рука з ідеальним манікюром. Владислав сперся на неї і підвівся. Дива тривали: тіло слухалося ідеально, відчувалася легкість, похмілля випарувалося. Чоловік пройшов до своєї неприбраної кімнати. Сів на зім’яту постіль і запропонував гостеві єдиний стілець.

– Слухаю.

Чоловік, що назвався Олександром, дістав з кишені маленьку чорну коробочку, натиснув на ній червону кнопку і заговорив. Тепер його голос звучав чітко, без відлуння і без акценту. Єдине, що напружувало, – те, що рухи його губ часто не співпадали зі словами, які звучали. Наче дивишся іноземне кіно з українським дубляжем.

– Наша організація дуже занепокоєна процесами, що відбуваються у світі. Глобалізація, консолідація, декомунізація. Європа об’єдналася і посилює свій зовнішній вплив. Америка тисне на Китай. А що Україна? Затиснута у лещата між двох світів. У неї немає великого та могутнього партнера, який би захистив її від згубного впливу Заходу. Ви розумієте, про що я?

Владислав почухав потилицю і промимрив:

– Чесно кажучи, ні. Мій друг каже, що Україна тепер найбагатша країна Європи. А комуняк я з дитинства ненавиджу.

Олександр змінився в обличчі, наче на мить замислився.

– Ваш друг має рацію. Але уявіть, що буде, якщо Захід захоче відібрати все, що Україна напрацювала за роки незалежності? Бідна Європа хоче розширити свої кордони на схід, тому що Україна є великою перлиною… діамантом, якщо хочете. Ви ж, певно, знаєте, скільки італійців, португальців, навіть французів щороку приїжджають сюди на заробітки. Багато хто лишається, бо не хоче повертатися у європейські злидні. Скоро від України нічого не залишиться.

– Щось я не второпаю: чого вам треба? Іноземців я тут не бачу. Де вони мешкають? У якихось селах. Вони мені не заважають. Чого ви від мене хочете?

Гість нахмурився. Потер підборіддя, зсунув брови, наче намагався щось пригадати.

– Ми знаємо, що ви втратили вашу родину. Ваші дружина і син загинули, коли Росія намагалася відновити історичну справедливість і дружбу з Україною. Якби не ваш президент…

Владислав схопився на рівні і закричав:

– Що ви про це знаєте? Що? Ви були там?

Його кулаки стиснулися, щелепи заскрипіли. Олександр також піднявся і, наблизившись до співрозмовника, поклав руки йому на плечі.

– Ми можемо повернути вам вашу сім’ю, – голос незнайомця м’яким укривалом огорнув Владислава і приникнув в самісіньке серце. – Ви ж цього хочете? Вашому Максимові був би вже двадцять один рік. У Наталі цього річ мав би бути ювілей. Але ви залишилася сам на сам зі своїм горем.

– Хто ви? – ледь чутно мовив приголомшений Влад.

– Ми допоможемо вам, якщо ви допоможете нам, – жорстко відповів Олександр і чітким рухом всадовив чоловіка на ліжко.

***

Посеред старого запиленого ангару стояла вантажівка з причепом. Позаду неї височів прилад, схожий на лазерну гармату з великим прозорим дулом.

Поки Владислав ошелешено розглядав антураж, Олександр викладав інструкцію:

– Отже, слухайте уважно: після того, яки сядете за кермо, я спрямую промінь Простору-Часу на вашу вантажівку. Вас перекине у минуле. Усе, що від вас вимагається, це розвернути автівку впоперек дороги. Після виконання завдання я поверну вас сюди вже без машини. Ви здатні зробити це? Агов! Владе?

– Для чого це вам? – чоловік недовірливо глянув на Олександра. – Я ж створю аварійну ситуацію! Що ви з цього матимете? І друзі звуть мене Славком, а не Владом. Мені це ім’я більш до вподоби.

Олександр підійшов до завербованого і холодно відповів:

– Влад – це міць, це сила. Це влада!!! Залиште Славка для хробаків. Ви зміните хід історії! – і додав після короткої паузи: – І зможете помститися за смерть родини. Ви ж цього хочете? Цією дорогою їхатиме ваш найлютіший ворог.

Владислав на мить завмер, а тоді стрімко рушив до вантажівки і сів за кермо.

***

25 березня 1999 року В’ячеслав Чорновіл повертався з Кіровограду після зустрічі з виборцями. Він був у гарному настрої: всюди його зустрічали повні зали. Люди слухали і розуміли, що Україна потребує змін на краще! Подалі від Москви, від КДБ, яке, мов гігантський спрут, оплело Україну і душило її що далі, тим дужче. Але тепер усе буде добре. Розкол у Народному Русі подолано. В’ячеслав відчував міцну підтримку соратників і простого народу.

Дорога пряма як стріла. Ясна ніч, приємна погода. Чорновіл дивився на темінь за вікном, але ніби не помічав її. Всі думки про майбутні вибори та про те, що чекатиме на Україну після них.

Водій Євген Павлов про щось перегукувався з Дмитром Понамарчуком.

Раптом просто нізвідки в повітрі матеріалізувалася величезна вантажівка з причепом. Махіна повільно розверталася впоперек дороги буквально в парі метрів перед автівкою Чорновола. У Євгена не було жодних шансів загальмувати. На повній швидкості машина з трьома людьми в’їхала під причеп.

***

10 липня 2015 року в одному з підвалів Краматорська двадцятиоднорічний покидьок на ім’я Максим Куреля розважався тим, що ламав черепи арматурою тим нещасним, які намагалися сховатися від ракетного обстрілу. Обдовбаний  наркоман отримував неймовірну насолоду від цього дійства. Йому подобалося чути крики переляканих жертв та їхні передсмертні хрипи.

Першими жертвами потвори стали його власні батьки – Наталя Яцків, яка цього дня мала святкувати свій ювілей, та Владислав Куреля, який єдиним своїм вчинком змінив хід історії та власну долю.