Омі та українські смаколики

Маленький космічний корабель тихо і плавно підлітав до планети Земля. На борту була тільки одна істота, яка в цей момент знаходилась за пультом управління і замріяно дивилась в далечінь космосу.

Був то молодий гуманоїд Омі, який летів на Землю, щоб зібрати матеріали для свого дослідження.

Гуманоїди були расою науковців, у житті керувалися логікою і раціональним мисленням, але мали примітивну емоційну систему. Завдяки цьому все у їхньому житті легко піддавалося категоризації і аналізу. У великому мозку юрмилися тисячі думок і ідей, а маленьке серце невпинно насичувало його кров’ю і вуглекислим газом, необхідними для роботи.

Саме через непропорційно великий мозок всі інші функції організму гуманоїдів були недорозвиненими. Маленьке серце, примітивна травна система, тонкі кістки. Вони рідко відчували голод, до того ж смакові рецептори були майже відсутні. Такий стан речей був результатом тривалої еволюції, адже їхня планета була пустельною і не придатною для вирощування будь-яких рослин. Через це харчувались гуманоїди виключно гірською породою, яку подрібнювали у порошок і перемішували з кислотою, а потім скатували у маленькі драже. Однієї такої пігулки в середньому вистачало на цілий тиждень комфортного ситого відчуття.

Виглядав Омі так само як і всі інші – непропорційно велика голова, великі чорні очі, замість носа дві шпаринки як у змії, худе тіло, бліда шкіра. Але було щось, що відрізняло його від інших – він мав мрію.

Омі добре пам’ятав, коли йому було 5 років, його батько відправився з експедицією на Землю і повернувшись захопливо розповідав про людей і їхні звички. Найбільше маленького Омі вразила розповідь про їжу. З того моменту він багато експериментував з поєднанням різних гірських порід і кислот, чим часто доставляв клопотів батькам, але не відчував ніяких змін у смаках. Він все життя мріяв відчути смак і скуштувати людські страви. І ось нарешті така нагода з’явилась.

Коли корабель вже входив в атмосферу Землі, Омі натиснув кнопку невидимості та вимкнув всі радіоприлади, щоб його не засікли радари. Це були вимушені заходи безпеки, бо останнім часом люди часто помічали невідомі їм літаючі об’єкти. І хоч деякі кораблі спеціально виявляли себе, щоб спостерігати готовність до контакту, в його плани це не входило.

Через кілька хвилин маленький корабель вдало приземлився в українському степу Запорізької області. Гуманоїд перевірив показники приладів – місцевий час 20:03, температура повітря 23 градуси Цельсія, вітер північно-західний, знижений вміст СО2 в повітрі.

Потім він натиснув кілька кнопок і зв’язався з центром польотів, щоб повідомити деталі свого перебування на Землі. Згідно з правилами міжпланетних подорожей, він не міг залишатися на цій планеті більше ніж тиждень.

Потім гуманоїд пішов до каюти збирати речі. Відключив рюкзак від зарядки, оглянув паспорт і студентський квиток на ім’я Андрія Чумаченка, гаманець в якому було кілька кредитних карток, купюр різного номіналу і монет, і склав все в маленьку кишеню рюкзака.

Власне, справжній Андрій Чумаченко і допоміг Омі зібрати ці речі, коли той останній раз був на Землі кілька тижнів тому. Сім’я Андрія з давних часів допомагала сім’ї Омі, тому вони з першої зустрічі швидко знайшли спільну мову і потоваришували.

Потім Омі пішов до аптечного крила, взяв кілька вуглецевих масок і маленьку пляшечку з написом «Травноспас». Це були ліки, які допомагали пристосовувати травну систему гуманоїдів до споживання людської їжі. Особистий винахід Омі. Він налив трохи рідини в кришечку і випив.

Після цього Омі повернувся на капітанській місток. Взявши зі стола телефон, він навів на себе камеру і просканував себе. Тепер гуманоїд виглядав як молодий хлопчина. Омі натиснув кнопку і з під стола з’явилося дзеркало, в якому він побачив своє нове відображення – добре кругле обличчя, темне коротке трохи кучеряве волосся, прямий ніс, чітко окресленні скроні, виразні карі очі, пухкі невеликі губи. Невпевнено доторкнувшись до обличчя, він із цікавістю довго вдивлявся в свої очі. Омі виглядав так само як на фото у паспорті. Дивно було бачити обличчя іншої особи та усвідомлювати, що це ти. Це було його перше перевтілення, а тому він почувався невпевнено і схвильовано.

«Треба йти», – врешті промовив до себе Омі.

Він взяв телефон і пішов до виходу. Натиснув ледь помітну білу кнопку на стіні. Двері відчинилися і спустився трап. Омі ступив на землю.

Останні промені сонця забарвлювали обрій в яскраво-помаранчеві кольори, в той час як на сході небо потроху поглинала темрява ночі. Омі оглянувся навкруги – невисокі пагорби вкриті густим килимом трав і квітів, рідка лісопосадка, а десь там попереду виднілися силуети будівель міста, до якого він прямував. Співи цвіркунів лоскотали вуха, а легкий прохолодний вітерець торкався його шкіри, даруючи незвиклі приємні відчуття.

Він жадібно вдихнув земне повітря – аромат польових квітів і свіжих трав наповнив його легені. І хоч це було приємне відчуття, дихати ставало дедалі важче.

Омі надів вуглецеву маску і з полегшенням вдихнув повітря насичене звиклим для нього вуглецем. Він дістав з кишені телефон і звірився з мапою. GPS показував, що до містечка йти 30 хвилин.

Через хвилин десять він вийшов до траси. Було вже темно і машини осліплювали його світлом своїх фар. Кілька секунд Омі розмірковував чи викликати таксі, як це роблять люди, але вирішив трохи прогулятися.

Через кілька хвилин біля нього зупинився старий ваговіз і водій сказав:

– Добрий вечір, хлопче. Доволі небезпечно прогулюватися самому в такій темряві. Можу підвезти.

– Добрий вечір, пане. Дякую. Та тут не далеко, до гостинного двору «Козацькій Кош», – сказав Омі вагаючись чи приставати на таку пропозицію. Згідно з правилами міжпланетних подорожей, контакти з людьми треба зводити до мінімуму.

– Я знаю де це, сам ніколи там не був, але кажуть, що це найкраще місце щоб скуштувати традиційні страви. Заплигуй в кабіну, мені теж в той бік. Швидше доїдеш на моїй тарантайці, ніж пішки.

Омі уважно оглянув водія – кругла лиса голова, ніс-картопля, тонкі губи, доброзичлива усмішка на засмаглому обличчі, яке викликало довіру. «Нічого поганого не станеться від однієї поїздки протягом кількох хвилин», – заспокоїв себе подумки Омі. Зняв маску, закинув рюкзак і сам сів у кабіну, а водій продовжував:

– Багато людей кожного дня приїжджають туди – і місцеві, і туристи. Інколи від них самі клопоти, але більшість приносять непогану копійчину в місцеву казну, то я і не нарікаю. Ось, дорогу зробили, ліс прибрали і дбають, щоб було в ньому чисто, саджають нові дерева всім селищем два рази на рік, популяризують традиційну кухню. Йдемо до Європи, як-то кажуть, голі і босі, але зі своїми традиціями.

– Саме для цього я туди і їду. Шукаю, чогось автентично українського. Так би мовити розпочинаю гастро-тур Україною. Хочу створити путівник з місцями, де можна скуштувати цікаві українські страви. Зараз це стає все більш популярним. До речі, я – Андрій.

– Микола. Гм… Гастротур, щось цікаве. Хай щастить, синку. А чого подорожуєш сам?

Омі на мить замислився, як відповісти на це питання. Андрій йому розповів, що люди підозріло відносяться до самотніх мандрівників, тому треба було щось швидко вигадати.

– Мої друзі роз’їхалися на літо. Хто працює, хто відпочиває за кордоном, а я вирішив провести літо в Україні, познайомитися ближче з їжею, культурою, традиціями, – після хвилі мовчання відповів Омі.

– Гарна справа, синку. «Чужого навчайтесь та свого не цурайтесь», відповів всміхаючись Микола. – В наш час рідко зустрінеш людей, які цікавляться культурою України, але з такою молоддю в нас є шанс на краще майбутнє.

Омі у відповідь тільки кивнув. Тим часом ваговіз під’їхав до високих дерев’яних воріт із вивіскою гостинний двір «Козацькій Кош».

– Дякую, що підвезли, – сказав Омі. – До побачення.

– Приємно було потеревенити. До побачення, хай щастить у дорозі, – відповів Микола з усмішкою.

Омі почекав поки ваговіз від’їде, а потім зайшов у ворота. Територія гостинного двору була відокремлена високим частоколом – дерев’яною огорожею, яку зводили козаки для захисту. Першою будівлею була ресторація – двоповерхова будівля зроблена з масивних колод і невеличкою терасою на другому поверсі. Позаду неї був великий яблуневий сад, в якому то тут, то там світилися вікна маленьких дерев’яних котеджів. Десь недалеко шумів фонтан і кілька разів ухнула сова.

Омі зайшов до ресторації. При вході його зустріла усміхнена молода офіціантка, яка провела його до затишного стола в кутку. Було багатолюдно і шумно, а з колонок тихо лунали національні пісні.

Не дивлячись меню, Омі попросив принести кілька найсмачніших страв на думку офіціантки. Чекаючи на своє замовлення, він почав роздивлятися навкруги – міцні дерев’яні столи і лави, розшиті рушники і козацьки шаблі на стінах, квіти на підвіконнях, ікони у кутках під стелею. Просто і затишно, як в селянській хаті. У спогадах Андрія він вже бачив щось подібне, але для Омі все було новим і захоплюючим.

За кілька хвилин принесли замовлення: капусняк, кілька скибочок тонкого сала з підсмаженим житнім хлібом, зелена цибуля, солоні огірки, сіль, куліш зі шматочками смаженої свинини та чарочка медовухи з перцем.

Омі з захватом роздивлявся свою вечерю. Потім він дістав телефон і просканував їжу. Зі сторони це не виглядало дивно – молодь часто фотографувала все підряд, тому ніхто на нього не звернув уваги.

Від вигляду і ароматів їжі Омі ледь не перший раз у житті відчув справжній голод. З непідробним апетитом почав їсти. Взяв одне пір’я зеленої цибулі, ткнув його у сіль, відкусив і заїв ложкою капусняку. Теплий наваристий кислуватий суп у поєднані з солоно-гіркуватою цибулею розбудили його смакові рецептори. Омі їв повільно, намагаючись кожною клітинкою відчути нові для нього смаки.

Ніжне сало, що наче розтануло в роті на духмяному хрусткому хлібі, хрумкі гоструваті огірки, розсипчастий куліш і солодкувато-пекуча горілка на завершення. Тепло від шлунку розтіклося по всьому тілу, розслабляючи і зігріваючи.

«Ніколи не відчував нічого подібного», – із задоволеною усмішкою подумав Омі.

Через кілька хвилин у нього запаморочилося в голові – чи то від калейдоскопу нових вражень і відчуттів, чи то від вуглецевої недостатності.

Омі швидко розплатився і вийшов на вулицю, надів вуглецеву маску і почав жадібно вдихати повітря збагачене вуглекислим газом. Гуманоїд відчував себе слабким і стопленим. Треба було як найшвидше повернутися на корабель. Він вийшов за територію ресторації, знайшов неосвітлене місце, знову просканував себе телефоном, але в цей раз став невидимим. Натиснув непомітну кнопку на лямці рюкзака, безшумно відірвався від землі і швидко полетів до місця, де залишив свій корабель.

Через кілька хвилин він вже сидів за пультом управління і записував у журнал свої спостереження.

Потім Омі пішов до своєї каюти, включив таймер на п’ять годин в камері для сну і одразу глибоко заснув.

Омі як завжди прокинувся на сході сонця, сповненим енергії і схвильований від очікування новий пригод, які чекали його сьогодні. Натиснув кнопку і його обдало парою – звичні водні процедури гуманоїдів. Зробивши легку руханку, він пішов на капітанській місток і одразу відлетів до наступного пункту своєї подорожі.

Омі приземлився в маленькому безлюдному парку. Знову випив ліки, просканував себе і у вигляді Андрія залишив свій корабель.

Маленьке містечко в Харківській області тільки починало свій суботній день – сонні поодинокі мешканці повільно йшли по своїм справам, дороги ще були вільні й можна було почути грайливий спів птахів. Омі йшов у масці і кілька зустрічних перехожих кинули на нього підозрілі погляди.

Омі підійшов до закладу з вивіскою «Слобода». Сів за столик на літньому майданчику, який танув в плющі і квітах. Через кілька хвилин підійшов сонний офіціант і Омі попросив щось легке, але поживне на сніданок.

Принесли пряженю слобідську – омлет з ковбасками і зеленю, смажений на салі – і склянку ряжанки. Пишні смажені яйця промаслені салом і ковбасою, холодний густий кислуватий напій –нові і незвичні смаки. Омі жував повільно, намагаючись відслідкувати як реагує його організм на їжу. Йому подобалися різні текстури і температури страв, а також приплив енергії, яку давала їжа.

«Цікаво, – подумав він, – ми, гуманоїди, щоб відновити сили, спимо в камерах і майже ніколи не відчуваємо голоду. А перетворившись на людину я відчуваю і голод, і втому, і смак їжі, і доторки вітерця або одягу на шкірі. Такі приємні і дивні відчуття. Чи помічають це люди, чи це для них звична справа?»

Знову відчуваючи перші симптоми вуглецевої недостатності, Омі попросив рахунок і швидко залишив кафе. На вулиці все ще було не багатолюдно, тому він не ховаючись одразу надів маску. Корабель був не далеко і він вирішив прогулятися. Йдучи парком розмірковував, як людям пощастило, що вони можуть відчувати стільки різних смаків і ароматів, хоч і часте відчуття голоду і втоми може дратувати.

Повернувшись, він записав щось у журнал і полетів до наступного пункту своєї подорожі, якою була Полтава – край, який відомий своїми галушками і пампушками. До обіду було ще кілька годин, тому Омі спочатку вирішив оглянути місто. На вулицях вже було багато людей, звідкись лунала музика, бігали галасливі діти, щось їм кричали стурбовані батьки.

Омі прогулявся по парку і центральній площі, побачив пам’ятник галушці, посидів на лаві біля річки, спостерігаючи за качками і лебедями. І хоч його більше цікавила їжа, а не історія міста, природа чи люди, спостерігати за життям довкола було приємно.

В ресторації на Івановій горі Омі замовив борщ з пампушками, галушки і маковий рулет з узваром – поживний обід справжнього українця, але кошмар будь-якого дієтолога. Наваристий борщ з м’ясом і пухкі теплі пампушки з хрусткою скоринкою, просочені сіллю, часником, олією і травами; тонке, але міцне тісто галушок з прохолодною густою сметаною; солодкий рулет з маком, горіхами і медом; освіжаючий кислувато-солодкий узвар – Омі продовжував дивуватися від різноманіття смаків і страв.

Після такого обіду він відчув дивну сонливість і вирішив викликати таксі. Водій попався мовчазний і Омі всю дорогу блукав у своїх думках. А по поверненню на корабель одразу пішов в камеру для сну і проспав кілька годин – ще одна незвична слабкість для гуманоїда.

Прокинувшись свіжим і сповненим енергії, Омі знову зробив кілька нотаток у журналі, а потім підключив телефон до пульта управління і перекинув данні, зібрані за ці дні. Комп’ютер проаналізував страви і видав інформацію про їх склад і спосіб приготування. Тепер за допомогою 3D-принтера, натиснувши кілька кнопок, він міг отримати зразки необхідної їжі в будь-який момент.

Задоволений, зробленою роботою, полетів до наступного пункту.

Київ – столиця України, зустрів Омі галасом, заторами і брудом.

Андрій порадив йому спробувати вуличну їжу – перепічку. Простоявши в черзі декілька хвилин, Омі нарешті отримав масний пиріжок з сосискою, обсмажений у фритюрі і склянку коли. І хоч він не відчував ще голоду, почав їсти з неабияким задоволенням прямо на вулиці. Гаряче тісто обпікало рот, а бульбашки холодної коли поколювали в носі. Від цього Омі розсміявся в голос і дві дівчини, які стояли за столиком поруч, озирнулись і допитливо на нього подивилися. Він зашарівся і тихо протяжно вимовив:

– Смакота.

Дівчата розсміялися по-доброму і повернулися до своєї розмови, а Омі продовжив їсти свою перепічку. Жуючи, він з цікавістю оглядав вулицю – сірі, не високі будівлі, яскраві вивіски, сміх і розмови, людей у черзі за перепічкою. Вирій життя. Ніхто не звертав уваги на нього, але дивним чином Омі відчував себе частиною цього життя.

Раптом у нього знову запаморочилося в голові. Слабкість зробила його рухи повільними і незграбними. Намагаючись вдіти маску, Омі відчув, що падає у темряву. На щастя, одна з дівчин вчасно помітила, що з хлопцем щось не так. Вона підбігла до нього і підхопила за плечі в кількох сантиметрах від землі. Інша дівчина помітила, що хлопець впустив маску. Підібрала її і швидким впевненим рухом наділа маску на нього. Потім дістала з сумочки пляшку води і легко окропила обличчя хлопця.

Омі несвідомо зробив декілька глибоких вдихів, а через кілька секунд відкрив очі.

Перше, що він побачив були темні сині очі, які стурбовано вдивлялися в нього. Була в цьому погляді якась ніжність і турбота, а виразна синява зачаровувала своєю глибиною. Здавалося, Омі дивився в ці очі цілу вічність, поки дівчина знову не засміялася дзвінким лагідним сміхом.

– Ну як, можеш вже встати? – запитала вона. Голос її був низькуватий, але приємним.

Омі кивнув і підвівся на ноги, відчуваючи ще легку слабкість.

– Дякую, ви врятували моє життя, – промовив він.

– Дурниці, – зашаріло відповіла дівчина.

– Тобі пощастило, що Леся вчасно побачила, як ти падаєш. Не так страшно втратити свідомість, скільки вдаритися головою при падінні. Я Гана, – жваво озвалася друга дівчина.

– А я Андрій, – відповів хлопець, зачаровано дивлячись на Лесю.

– Ми навчаємося в медичному, ти наш перший реальний випадок надання першої допомоги, – продовжувала Гана. – У тебе якась дивна маска, ніколи таких ще не бачила. Для чого вона? – продовжувала Гана.

Омі злякався. На випадок питань про маску він заздалегідь придумав легенду, що у нього рідкісна вроджена вада дихальних шляхів, а це прототип нових кисневих масок з-за кордону. Але дівчата зналися на медицині, тому казати таке було небезпечно. Він спробував відволікти її увагу.

– Чи можу я вас чимось пригостити? – запитав Омі, все ще дивлячись тільки на Лесю.

– Нам час йти, але можемо зустрітися о 22:00 біля «П’яної вишні», – знову озвалася Гана.

– Добре, буду там о 22:00, – сказав Андрій і потиснув дівчатам руки. Рука Лесі була ніжна, тепла і трохи волога, він легенько стиснув її і затримав на кілька секунд, а вона у відповідь знову йому усміхнулася.

Дівчата пішли, а Омі ще якийсь час стояв і дивився їм у слід. Потім все ще не знімаючи маски, він прогулявся Хрещатиком. Гуманоїд роздивлявся будівлі, ловив на собі здивовані погляди, але почувався радісно і по-приємному схвильовано.

Втомившись, Омі завітав до першого ліпшого закладу, яким виявилась маленька і затишна кав’ярня-читальня: від підлоги й до стелі стояли відкриті шафи з книгами та квітами, біля маленьких столиків стояли крісла, а тепле світло від ламп і свічок придавало атмосфері інтимності.

Омі замовив какао з молоком і київський торт. Очікуючи своє замовлення він взяв з полиці першу ліпшу книгу. Нею виявилася збірка поезій Ліни Костенко. Відкривши книгу на випадковій сторінці, Омі прочитав:

Мені снилась дорога. Дорога – і все.

Ні куди, ані звідки, – не знаю, не знаю.

Просто снилась дорога, – ні шлях, ні шосе,

а дорога й дорога, – іду й проминаю.

«Оце так збіг», – подумав він, а по шкірі забігали мурахи.

Тим часом офіціант вже розставляв замовлення Омі. Солодке какао, хрустке безе з ароматними горіхами і ніжним кермом в поєднанні з чуттєвою поезією – найкращий спосіб порадувати себе в кінці довгого дня. Серце швидко калатало у грудях, розносячи по всьому тілу дивні відчуття – одночасно і спокій, і хвилювання, і задоволення. «Може це і є те, що люди називають щастям?» – подумав він, пригадуючи сині очі Лесі.

О пів на десяту Омі вже стояв біля кафе «П’яна вишня». Схвильовано ходив туди-сюди, тримаючи в руках маленький букет ромашок, який купив у бабусі за рогом.

Омі вже почав думати, що Леся зі своєю подругою не прийдуть, коли врешті побачив їх у супроводі якогось хлопця. Гуманоїд відчув як серце болюче стиснулося, але коли вони підійшли ближче, побачив, що той хлопець тримає Гану за руку. Зітхнувши з полегшенням, Омі рушив їм на зустріч. Незграбно подарував Лесі квіти і всі четверо зайшли до кафе.

Омі роздивлявся інтер’єр – стеля була вигадливо прикрашена келихами, які світилися приємним червоним світлом, дерев’яні винні діжки біля бару, високі полиці з наливками. Вони замовили вишневу наливку і щось обговорювали. Омі не пам’ятав ні смаку наливки, ні теми їхніх розмов – тільки глибокі сині очі Лесі з червоними вогниками від світла і тепло її руки.

На корабель Омі повернувся після опівночі сп’янілий і щасливий.

Наступний ранок почався для Омі головною біллю, спогадами про Лесю і відкриттям, що масок залишилося тільки на кілька днів. Тепер він мусив якнайменше часу проводити поза кораблем. Та не зважаючи на це, Омі залишив Київ і полетів далі по маршруту.

Він поснідав пиріжками з калиною і чаєм в шинку прямо на трасі десь під Черніговом. Кислувато-гіркувата начинка пиріжків і солодкий чай чудово бадьорили, проганяючи біль.

На обід Омі відправився на Житомирщину, де спробував деруни зі хрусткою скоринкою, котлету по-київськи з ніжного курячого філе і масла, а також вареники з вишнями замість десерту.

Ввечері гуманоїд зробив невеликий крюк і повернувся на схід. Спробував голяшку по-донбаські – запечену свинячу ногу зі спеціями і окрошку – холодний суп на квасі.

Майже весь день Омі провів на кораблі, писав нотатки і думав про Лесю. Щось у нього в середині рвалося до неї, прагнуло побачити її знов, але зрозумів, що не знає де її шукати. Його охопили паніка і страх.

Швидко завівши двигун космічного корабля, Омі полетів до Києва. Він почекав недовго біля «Київської перепічки», потім пішов до «П’яної вишні», але яка вірогідність, що Леся буде тут? Андрій розповідав, що хлопець повинен взяти номер телефона, якщо дівчина йому сподобалася, але Омі цього не зробив і тепер не знав, як діяти далі. Він простояв кілька хвилин біля кафе, а потім зайшов у середину. Швидко оглянув кількох гостей, серед яких Лесі не було. Відчуваючи, що закінчується вуглекислий газ, швидко побіг до свого корабля.

Омі був у розпачі – не маючи що робить пішов спати. І хоч серце калатало і щось дивно боліло у грудях, він заснув швидко, як і завжди.

Зранку, все ще засмучений, Омі відправився на південь. Він поснідав квашеним кавуном з перцем чілі, гілочками м’яти і збитими вершками – сучасною українською стравою. Оригінальне поєднання кислого, гострого і солодкого в черговий раз здивувало його. Після такого смачного сніданку смуток потроху почав відступати.

Омі пообідав на Бессарабії долмою з равликів і білим сухим вином. Ніжне м’ясо равликів просочене олією і часником з м’яким рисом і солодкуватим томатним соусом в виноградному листі в поєднані з фруктовими нотками холодного легкого вина – вишуканий обід для справжнього гурмана. «Лесі це теж би сподобалося», – подумав Омі і щось боляче кольнуло йому в грудях.

Сидячі в кораблі, він згадував її чарівний погляд і теплі руки, дзвінкий сміх і приємний голос. Прагнув побачити її знов і доторкнутися до ніжної шкіри, дивитися в глибокі очі, слухати її голос.

– Невже це і є кохання?! – раптово вигукнув Омі.

На вечерю він вирішив полетіти до моря. Приземлився на пустинному пляжі, яким прогулювався аж до заходу сонця – зачаровано слухав крики чайок і шум прибою, босими ногами відчував тверді камінці і холодні хвилі Чорного моря, вдихав повітря наповнене запахом водоростей і мріяв, щоб поруч була Леся. Дивно, але на березі дихати йому було легше і навіть не знадобилася маска.

Прогулюючись берегом, Омі знайшов фургончик з їжею, в якому купив биточки з тюльки і келих темного пива. Смажені маленькі рибинки в хрусткій солоній паніровці ідеально пасували до холодного гіркуватого пива. Сидячі на березі і насолоджуючись простою вечерею, він уявляв себе рибалкою після виснажливого дня у відкритому морі.

Коли вже стемніло, Омі ліг на холодний пісок і довго дивився в нічне небо. Холодні зорі яскраво мерехтіли в темряві, десь там далеко була його рідна планета – пустельна і одноманітна. А тут на Землі, де не було умов для його комфортного існування, він відчував дивний зв’язок з планетою, природою і людьми. Він відчував і смуток, і радість, і кохання, і страх. Він просто відчував себе людиною.

Прокинувшись під звуки хвиль, Омі вирішив поснідати на березі моря. Знову знайшов той самий фургончик і замовив каву і вертуту – булочку з тонкого ніжного тіста і начинкою із яблук. Легкий солоний бриз, солодка булочка і міцна гаряча кава – чудовий початок літнього дня. Омі відчував себе вільним і щасливим, незважаючи на смуток. Було в цих нових відчуттях щось магічне.

На обід він завітав на Поділля, де в місцевій ресторації скоштував картоплю по-уланівськи та зіньківську ковбасу. Смажена картопля з присмаком часнику і ніжне м’ясо ковбаски у чорній скоринці з ароматом димку. Просто, смачно і поживно.

Вечеряв Омі на Волині, де скуштував волок, ниґлі і місцеві крученики. Терпкувата кропива заправлена сметаною з часником, картопляні пиріжки з солоним сиром, м’яка яловичина з томатним соусом і квашеною капустою. В такі моменти увагу Омі повністю займали нові смаки і страви. Не турбували його ні небезпека від браку масок, ні паніка, від того, що він більше ніколи може не побачити Лесю.

Наступного ранку космічний корабель приземлився десь у Карпатах. Ранкове сонце пробивалося через густий ліс, кидаючи свої промені на мох і траву, на якій ще бриніли краплини роси, а легкий туман підіймався над полониною. Було тихо і спокійно.

Тут у горах в чистому карпатському лісі далеко від забруднених міст повітря було чистим, тому дихати без маски було неможливо. Та не зважаючи на це, Омі вирішив цілий день провести в горах. Щось незвідане манило його.

Перед сніданком трохи походив по лісу – знаходив гриби і дикі ягоди, бачив кілька грайливих білок і лелек. До цього часу Омі мало звертав увагу на природу, хоча різноманітні краєвиди радували погляд після пустельної одноманітності його рідної планети. Тепер він відчував себе частиною цієї природи. Тиша очищувала його розум від думок і наповнювала душу спокоєм.

Прогулюючись, Омі натрапив на пристанок для туристів – дерев’яна бесідка, в якій бабуся продавала фрукти, ягоди, сушені гриби і домашні кисломолочні продукти – бринзу, гуслянку, ряжанку. Поруч була похідна кухня, де готували банош, шашлики і печену картоплю.

Омі купив трохи гуслянки і ожини. Поснідав, насолоджуючись чудовими краєвидами і простою їжею – поєднанням густого йогурту з соковитими кислуватими ягодами.

Після цього Омі знову прогулявся по лісу. Натрапивши на водоспад, він вкотре побачив своє людське обличчя, але це вже його не лякало. Гуманоїд дедалі більше відчував себе людиною. Він трохи зачерпнув джерельної води і випив. Джерельна вода пройняла холодом все тіло.

Сидячі на великому камені та слухаючи бурління води, він почав обмірковувати, що робити далі. Карпати причарували його своєї величчю і спокоєм. Ця атмосфера була винятковою. Раптом він відчув, що хоче тут залишитися назавжди.

На обід Омі вирішив повернутися до пристанку. Він замовив банош – в’язку кукурудзяну кашу на вершках з бринзою і підсмаженим салом, а на десерт ґомбовців – парові солодкі пиріжки з начинкою із абрикос і суничний квас, щоб освіжитися у спеку.

Перед вечерею Омі знову самотньо блукав в горах, інколи зустрічаючи отари овець і туристів. Заводив короткі розмови, а потім повертався до своїх думок.

Коли стемніло, Омі випадково натрапив на табір студентів. Вони дуже здивувались, помітивши одинокого юнака, що блукав лісом, та ласкаво запросили його до себе. Разом розвели велике багаття, запекли картоплю і шашлики, співали пісні під гітару і пили домашню вишневу наливку. Молоді хлопці і дівчата розповідали свої історії, жартували, розпитували Омі про його життя. В його пам’ять були вживлені найсильніші спогади Андрія і розповідаючи зараз чужим людям деякі факти, гуманоїд наче сам проживав це насправді. Хтось запитав чи є у нього дівчина і Омі, дивуючись своїй відвертості, розповів про Лесю. Хлопець, який сидів поруч з ним показав фото дівчини на своєму телефоні. Омі, не вірячи в те що бачить, радісно зізнався, що це його Леся. Виявилося, що той хлопець її брат. Він дав Омі її адресу і номер телефону. Схвильований Омі швидко попрощався зі всіма і в темряві долетів до свого корабля.

Поки летів до Києва зробив запис в журналі:

«Їжа дарує невимовні відчуття. Вона не тільки тамує голод, а може полегшити муки кохання, підняти настрій, нагадати, щось давно забуте, але важливе. Але кохання до їжі не зрівняється з коханням до людини.»

Прихопивши з собою останню маску, через кілька хвилин Омі вже був біля дверей помешкання, де жила Леся.