Кохання пробуджує силу

1.

 Між двох товстих дерев’яних віконниць сяяла тонка, — не товще кінської волосини, — шпаринка. Саме крізь неї, наче кіт крізь улюблений паркановий отвір, проліз ранковий сонячний зайчик. Швидко і прудко він застрибнув на ліжко і невідчутно почав лоскотати рожеві п’ята дівчини. Потім плавно, подібно морській хвилі у час спокою, жовтеньке зайченя переметнулось на кругле обличчя Наталі і розпочало стару забаву: повільно рахувати довгі вії дівчини. Та сплячій красуні така гра не сподобалась. Не розплющуючі очей, вона скривилась і повернулась на інший бік, аби продовжити перегляд чарівного сну. Та додивитись його до кінця їй все ж не вдалось.

 — О, а ти ще спиш? — з оперною гучністю спитала Віра Степанівна, за звичкою без стуку увійшовши до кімнати. — Ні, подивіться на неї! Вже давно день на дворі, а вона все з ліжка не встає. Теж мені, пані…

 «Невже будильник не спрацював? — з титанічною силою піднявши повіки, дівчина дістала з під подушки телефон і увімкнула екран: пів на восьму. До запланованої мелодії було ще тридцять хвилин. — І чого було будити? Я ж усе одно нічого тут не роблю.»

 Наче почувши думки Наталі, свекруха трохи заспокоїлась:

 — Ай, всеодно толку від тебе ніякого, — розвернулась, пішла. Наостанок тільки додала: — От і спи собі, ледащо.

 «Ні, Віра Степанівна все-таки унікум: спочатку розбудить, а потім — спи вже, спи, — Наталя на хвильку прикрила повіки. — Ну ось, сну не в одному оці. Доведеться вставати.»

 Натягнувши повсякденні джинси й футболку, злегка причепурившись, дівчина спустилась до кухні. Там вже на неї чекала свекруха:

 — А я думала, що ти весь день під ковдрою пролежиш, — замість «доброго ранку» промовила вона, губастим ротом сьорбуючи чай.

 — Віра Степанівна, а де Джордж? — ніби не почувши попередньої репліки, спокійнісінько відповіла Наталя.

 — Джорджик? — одразу подобрішала свекруха. — А вони з Василиною до лісу пішли, картини писати. От, дарма він на художнє не пішов. Зараз би був не гірше усяких там Пікассо, а то й краще. А так — все життя в секретарях і проходить. І все через тебе.

 — Мене?

 — Звичайно. Допоки він тебе не зустрів, в нього все було добре. А після весілля, він зовсім зачах. Звичайно: з ким поведешся, того і наберешся… 

 «Так, сніданок обіцяє бути гарячим.» Правильно оцінивши емційний стан вічно невдоволеної жіночки, дівчина хутко вхопила тацю, чашку з кавою, рогалик і миттю зникла за дверима спальні. По-турецьки сіла на ліжко, ввімкнула Скайп.

 — Привіт, подруго, — замахала на екрані давня знайома Ольга. — Знову свекруха заїдає?

 — Не те слово, — кивнула Наталя.

 — Зрозуміло. Чоловіки все-таки молодці: навигадували собі анекдотів про тещу — і їм вже легше. А ось чому ми про свекрух не придумаємо?

 — Бо з ними анітрохи не весело. Ой, годі про неї. У тебе то як? Миколка як, не пустує?

 — Він ні, а от чоловік… Уявляєш: заліз на сарай, аби повітряного змія запустити. Не дарма кажуть: чоловіки — великі діти. До речі, що твій робить?

 — Та, щось малює, — махнула рукою дівчина.

 — Кажу ж, діти: один грається, другий малює, — подруга промовила це з такою спокійною впевненістю, наче була правнучкою Макаренка. — А що він малює?

 — Не знаю, він мені не каже, — бадьоро, навіть трохи весело відповіла Наталя. Та тонка вуаль суму все ж лягла на її обличчя. — Він же все з Василиною малює.

 — Знову Василина? І ти так спокійно про це говориш?

 — А чого непокоїтись? Вона ж його подруга з дитинства.

 — Тільки подруга? — промовила Ольга, вузько звуженими очима наче кричачи: «Подруго, отямся! У тебе чоловіка з під носа уводять, а ти все усміхаєшся.»

 — Та ну тебе. Скажеш теж…

 — А що? Ти тільки вслухайся в це зміїне ім’я: Васссилина. Не дівчина, а Василіск якийсь. Ось плюнеш мені в очі: уведе вона в тебе Джорджа, сто відсо…

 Наталія не стала вислуховувати нотації до кінця і упевненим швидким рухом вимкнула ноутбук. «Подруга подругою, але ж і міру треба знати.» У серці дівчини розігрався сніговий буревій, який своїми морозними кігтями болісно розривав душу на шматки. Вона хотіла поговорити з Ольгою, аби відволіктись від усіх інших справ. Натомість тепер Наталка не могла думати ні про що інше, як про можливу зраду чоловіка. Перед очима постійно поставав образ Джорджа. І Василини. Джорджа і Василини. 

 «Хоча б хтось, хоча б одна людина сказала щось втішне.» Згадалась випадково підслухана учора розмова двох сусідок. Навіть ті старі, не потрібні молодому світу пліткарки і то сперечались не на тему політики, екології чи ліків, як усе шановне населення поважного віку. Ні, навіть вони роздумували над болісним для Наталки питанням: чим самим Василина приваблює до себе чоловіків — природньою красою чи давнім чаклунством? Врешті, прийшли до компромісу: справа в чаклунській красі.

 «Може, мені теж піти прогулятись? Адже кажуть, що побувати в лісі — це зустріти істинну красу природи. Що ж, подивимось на красу. Сподіваюсь, лише природи, а не плотських утіх.»

2. 

 «Яке ж тут неймовірно густе повітря, — розмислював Джордж, накладаючи на полотно мазок за мазком. — Наче той кисіль, в якому майстер кулінарного мистецтва поєднав різнотрав’я з ягоднмм багатством лісу. А дерева… Боже, скільки тут дерев! І тут, і там. І довкола нас, і між нами. На фоні великого плешивого міста цей мізерний шматочок землі виглядає як натуральні джунглі. Джунглі, не менше.»

 — Яке дивне поєднання фарб, — тихо, наче сама до себе, прошелестіла Василина, стоячи навпроти друга дитинства з подібним мольбертом.

 — Вибач, я не розчув, — вмить знітився чоловік.

 — Я кажу, дивне поєднання фарб: рожевий, жовтий і так багато чорного. Ніколи ще не бачила лісові пейзажі у такому дивному виконанні. Потім покажеш?

 — Звичайно. Тільки ти не вгадала: я не пишу пейзаж. Я до них, як і до натюрмортів, так і не доріс.

 — Справді? Дивно: зазвичай всі починають саме з натюрморту, а ти… Так що ти малюєш? Невже портрет?

 Чоловік загадково усміхнувся і плавно захитав головою. Цей жест читався наступним чином: «Молодець, друже! Ти майже вгадала. Майже, та не зовсім…» Джордж вже розтулив вуста, коли раптом побачив, що за спиною Василини, за товстезним стовбуром дерева ховалась допитлива жіноча фігура. Таємничий спостерігач швидко втік, але чоловік все ж встиг впізнати її.

 — Я зараз, — на ходу кинув Джордж і помчав за знайомим силуетом. Василина лише встигла помітити густе, чорне, акуратно зібране в хвіст волосся чоловіка, яке конячими стрибками миготіло між деревами.

 Погоня тривала недовго: рівно стільки, щоб відбігти на ту відстань, з якої давно знайома художниця не могла почути бесіду подружжя.

 — Наталю, ти ще довго тікатимеш? — на бігу спитав Джордж, потроху сповільнюючи крок. — Нагадую, що навіть надсучасні роботи не здатні вічно рухатись. Що вже казати за нас, недосконалих, та ще й смертних творців?

 Жіноча фігура невдовзі зупинились, розвернулась і спокійним впевненим кроком пішла до чоловіка.

 — Ти нічого не хочеш мені сказати? — взяла слово Наталя, згадавшу давню як світ стратегію: «Кращий метод захисту — напад.» 

 — А що ти хотіла б почути?

 — Не прикидайся! А якщо і справді забув, то я нагадаю. Кілька днів тому ми приїхали до цієї глубинки, аби провідати твою мати. А що натомість? Поки я цілодобово борюся з свекрухою, ти живеш у своє задоволення: іш ти, картинки він з Василиною малює.

 — Ось тому-то я і проводжу час без тебе, — гнівно випалив чоловік. На мить він подумав зупинитись, та все ж передумав: якщо вже гнути свою лінію, то до кінця. — Як же ж можна розмовляти на такі високі теми з людиною, яка полотна художника обзиває картинками?

 — Теж мені, Малевич знайшовся. Якщо в тебе такі розчудові полотна, то пішли, подивимось, що ти там намазюкав.

 Дівчина висказала цю пропозицію без усякого задуму, так, до слова прийшлося. Вона навіть не здогадувалась, що такі прості слова можуть привести чоловіка до стану цілковитої розгубленості. Наталія сприйняла цю реакцію по-своєму:

 — Ти що, тепер вже навіть свої малюнки від мене ховатимеш? — дівчина розвернулась і стрімко пішла додому, наостанок кинувши чоловікові: — Тільки знай: тепер я сумніваюся в твоїй щирості.

  «А я сумніваюся, що ти варта того, щоб дивитися на цю картину,» — подумав Джордж, дивлячись услід дружині. Зітхнув важко і пішов. Не до Наталі, а до подруги дитинства.

 Коли чоловік повернувся, то побачив, що Василина стоїть біля його мольберта і заворожено розглядає його полотно. У її великих круглих очах, наче в коштовному склі, віддзеркалився його незавершений шедевр: пара закоханих, що поєдналися в обіймах. Дівчина — маленька, тендітна, з пухнастими крилами янгола. Чоловік же навпаки був великий, міцний, навколо нього — чорний туман. Чорний, наче попіл самого пекла.

 «Яка краса, — подумала дівчина. — Не скажу, що нічого подібного ніколи не бачила. Бачила, і навіть кращі роботи. Алі є в цій картині щось таке незвичайне, особливе. Як з абстракцією: здається — плями плямами, а очей відірвати не можеш.» У голос же вона сказала наступне:

 — Що ж, Джоді. Доволі гарно. Тільки в твоєї дружини все ж волосся світле, а тут темне-темне.

 — Так, у неї світліше, — пробурмотів чоловік. «І що з того? Головне, що в тебе саме таке, ночеподібне.» — О, а ти вже збираєшся йти?

 — Так, вдома ще справ сила-силенна. 

 — Так давай допоможу. Удвох-то легше буде.

 — Не варто, — серйозно відмовила Василина. Та вже за мить з усмішкою промовила: — Втім, якщо хочеш, можеш завтра на обід зайти, я книшей нароблю. Звісно, якщо з дружиною помиришся.

 «Виходить, помітила, — вже наодинці з собою подумав Джордж. — В народі кажуть, що то велика мука — опинитись між двох вогнів. Якими ж тоді словами описати той стан, коли твоя душа застрягла між двох жінок?»

3.

 Хто така справжня господиня? У нашу епоху розвинутого ледарства так можуть назвати будь-яку дівчину, яка має хоча б маленьке господарство. Але це неправильно, зовсім неправильно! Бо істинна господиня — це та, яка може одночасно прибирати в домі, прати білизну, розпалювати піч і готувати їжу. І все це без будь-якої допомоги.

 Василина була саме з таких рідкісних дівчат. І ось, у той момент, коли вона вже домивала підлогу, двері відчинились і до хатини зайшов Джордж:

 — Ой, я не вчасно?

 — Не зовсім, — Василина винесла на подвір’я швабру з відром і знов зайшла до хати. — Просто я ще нічого не встигла приготувати. 

 — Чудово. Отже, приготуємо разом.

 — Разом? 

 — Звичайно. Сумніваюся, що твої книші складніше робити, ніж ранковий омлет.

 — Не сумнівайся, складніше. Не набагато, і все ж… — тонкі довгі пальці дівчини підняли з підлоги величенький глиняний глечик. Василина нахилила його над мискою і з нього потік тоненькій білий струмок. — Перш за все візьмемо кисле молоко…

 — Обов’язково кисле? — недовірливо усміхнувся чоловік.

 — Не усміхайся. Це справді важливо. Так, далі додамо соду і класичні спеції — цукор і сіль, так звані «інь і ян смачної кухні». Перемішавши, починаємо замішувати тістл.

 З уважністю кота, що спостерігає за рухом цяточки світла, Джордж милувався процесом замішування. «Які гарні пальці. Утім, яка господарка, такі й пальці, — нутром відчувши гострий, наче лезо кинджалу, погляд Наталі, чоловік краєм ока поглянув на вікно. — Знову підлягадає. Ну, і нехай дивиться. Може, хоч так зрозуміє, що таке справжнє кохання.»

 Василина ж не помічала нічого довкола. Вся її увага зосередилась на приготуванні страви.

 — Джоді, поки видіжми і подрібни капусту, а я поки з картоплею розберуся.

 — О! Так вона що, квашена?

 — Звичайно. А що тебе дивує?

 — Ніколи не бачив, щоб квашену капусту ще відварювали.

 — Тоді ти ще багато чого не знаєш.

 «І поєдналася з картоплею капуста, наче дві закохані душі з’єднуються в одну єдину силу, — мрійливо роздумував Джордж, разом з дівчиною створюючи начинку. — Ех, нікчемний з мене митець. Справжні майстри звеличують кохання до небес, а я… А я замісив його у тісто. Втім, можливо для сучасного мистецтва такий образ цілком нормальний? Може, тут навіть є символічний сенс?»

 Непомітно для себе Джордж випав з часового виміру, припинивши помічати його швидкоплинність: секунда, хвилина, година… Він з мовчазним задоволенням робив все, що скаже йому чарівна господиня: розкачував тісто, клав начинку, придавав книшам їх особливої «корзинкової» форми.

 Наталі ж було нестерпно дивитись за роботою кухарів-любителів. Очима вона розуміла, що нічого страшного не відбувається: її чоловік всього навсього допомогає своїй подрузі дитинства. Що тут страшного? Хіба вона, Наталя, минулого року не каталася з Ігорем на чортовому колесі? Але ж це не означає, що вона зрадила Джорджу.

 І все ж, серцем дівчина відчувала, що їх п’ятирічний шлюб лускається, наче горішок в зубах зголоднілої білки. Отруївши душу побаченою картиною, Наталя пішла, не зважившись дочекатись фіналу куховарської сцени.

4.

 «Щось занадто тихо, — роздумувала Наталя, трохи побоюючись встати з ліжка. Вкотре поглянула на екран телефона: пів на восьму. Уперше за весь час «літнього відпочинку у свекрухи» дівчина прокинулась вчасно. Вчасно за міркою Віри Степанівни. І що натомість? Ніде не чутно і звуку надто гучної свекрухи. — Може, цієї ночі знову годинники туди-сюди крутили? А, ні, зараз же літо. Тоді що? Затишшя перед буревієм?»

 Маючи змогу трохи полежати в тиші, Наталя знову опустилася на подушку, закрила очі. Та замість сну перед нею кінострічкою замерехтіли події вчорашнього вечора. 

 Учора Джордж повернувся від Василини у доволі пізню пору: коли ніч ще не настала, але на небі вже з’явились перші зорі. Він не був п’яним, і навіть не сп’янілим. Він був щасливим. Надто щасливим. «Зі мною він ніколи таким життєрадісним не буває,» — заздрісно подумала дружина перед тим, як розпочати сварку.

 Вони сварились довго, надто довго. Навіть Віра Степанівна, якій тільки дай привід покричати на невдалу невістку, і то витримала лише півгодини. Врешті, енергійна розмова завершилось наступним чином:

 — Все, повторюю у сотий, останній, раз — втомлено заявив Джордж. — Між нами з Василиною нічого такого не було. Тільки готування і все. Докази — цілий пакет книшів. А тепер я піду спати. Сам. На горищі.

 Чоловік неквапливо пішов по сходах. Чомусь, без усякого задуму, Наталія кинула йому навздогін:

 — Я бачила, як ти на неї дивився. Ти на мене ніколи так не дивився!

 Джордж зупинився. Зітхнув, обернувся до дівчини:

 — Вважаєш, що я повинен тебе пожаліти? Ні, не повинен. Бо мені було гірше: я ж бачив, як ти, моя друга половинка, принизливо підглядаєш за мною.

 Чи то від люті, чи то від душевного болю, Наталя вбігла до спальні і, заливаючись сльозами, впала на ліжко. Так вона всю ніч і провела, без перестанку ридаючи. Лише під ранок їй вдалось трохи заспокоїтись, заснути.

 «Щось тиша затягнулась.» Наталія поправила долонями волосся і спустилася по сходах.

 Великі, сонцелюбні вікна вітальні були закриті товстими, темними шторами. Та суцільна темрява все ж не могла заволодіти всім простором великої кімнати. Її ненажерливому панству заважали десятки маленьких, але дуже палких свічей, яку були розставлені всюди, у кожному куточку вітальні. У центрі застиглої війни темряви зі світлом стояв круглий, начисто витертий дерев’яний стіл, за яким сидів охайно одягнений Джордж.

 Не промовивши ні слова, Наталія сіла навпроти чоловіка і уважно поглянула йому в обличчя. «Вирішив вибачитись? Ну-ну, спробуй. Тільки не думай, що я тобі з цим допоможу. Сам заварив кашу — сам і викручуйся.»

 Наче почувши думки дружини, Джордж врешті заговорив медовими словами:

 — Наточко, давай не будемо мучити одне одного. Ти ж знаєш: я майстер пензля, а не слова. 

 — З приводу майстра ти загнув, — з діловитою насмішкою відмовила дівчина. — До того ж хотілося почути хоча б якісь слова.

 — А що ти хотіла почути? — чоловік спробував пошуткувати. Та дружина одним поглядом йому пояснила, що жартівливим шляхом він нічого не досягне. — Та я визнаю, визнаю свою помилку. Я осел, баран, свиня і самозакоханий павіан в одному флаконі. За що приношу вибачення у вигляді неповторного сніданку.

 Джордж підняв з підлоги бутилку шампанського, два вузеньких келиха, кругле блюдо з книшами і розставив все на столі.

 — Книші? — недовірливо поглянула Наталя. — Нею зліплені?

 — Ні, ці я власноручно зліпив. Спробуй. Я у них душу вклав.

 — Не велика в тебе душа: в двох дамських долоньках вміщається, — пожартувала дівчина і відкусила малий шматочок. — М-м-м, і справді смачно. Солоні огірки?

 — Капуста. Квашена. Ще картопля варлена… і моло… обовзко кис…

 Голос чоловіка доходив до вух Наталі так, наче він лунав зі старого радіоприймача: нечітко, глухо, зі змішуванням кількох речень в одне суцільне слово. За кілька секунд і зір почав її підводити. Врешті, дівчина навіть не встигла скрикнути, як раптом вся провалилася у густу темряву тиші… 

5.

 Отямилась Наталія все в тій же темній кімнаті. Тільки тепер вона сиділа у центрі вітальні, мотузками міцно прив’язана до стільця. На підлозі довкола неї крейдою було намальоване ідеально рівне коло і ще якісь незрозумілі символи. Перед нею, повернута до дівчини спиною, одягнена в чорну мантію стояла людська фігура з довгим, по плечі, чорним волоссям. 

 «Василина! Сусідки були праві: вона й справді відьма. Тільки як їй вдалось сюди потрапити? Хоча, що тут дивного? Мабуть, причарувала мого Джорджа, а потім його руками… Стоп, а де він? Що вона з ним зробила?»

У цей момент фігура в мантії повільно обернулась і…

— Джордж?

 — Неочікувано, чи не так? — чоловік вишкірив зуби у хижій усмішці. — Ти все думала, що Василина чаклунка. І сусідок уважно слухала, і собі щось там фантазувала. А сама не подумала, що я, твій чоловік, маю таке дивне ім’я. І дарма. Бо мене назвали на честь мого далекого пращура, талановитого відьмака Джорджа Піккінджила. 

 — Джоді, що ти робиш? Ти ж не такий.

 — Не такий? І це ти мені казатимеш, який я насправді? — чоловік піднявся на горище, аби принести звідти своє шедевральне полотно. — Пам’ятаєш, ти хотіла подивитись на мою картину? Чи, як ти сказала, «картинку Малевича»? Ось, дивись тепер, милуйся. Подобається?

 — Гарно… — боязко пробурмотіла Наталя, марно намагаючись перетерти мотузку.

 — Тільки не треба брехати. Я твою нещирість за кілометр відчуваю. Гарно їй… Ти ж не здатна істинно зрозуміти справжній сенс мого шедевру, який я назвав з відповідною гідністю — «Кохання пробуджує силу». Силу, тільки ось яку? Всі поети соловейком співають, що від кохання в людини виростають крила, які підносять її до безхмарних небес. Але це не правда, ні! Кохання викликає силу справжню, могутню. Демонічну! І я це доведу. Тобі, собі. Усьому світу доведу!

 Джордж обережно поставив картину в куток. Сам узяв одну з роставлених свічок і, ходячи з нею по намальованому колу, монотонно заспівав невідомою людині мовою. Під звуки його голосу зі всіх оточуючих свічок пішов густий синій дим, який змією оповив прив’язану дівчину.

 Наталя намагалась кричати, вирватись з полону. Та все марно.

 Вже гублячи свідомість, їй примарилась дивна подія. 

 Чутно зляканий, а в той же час — нахабний голосний стук. Знервований чоловік йде відкрити двері. Згодом повертається до вітальні, але вже не сам. Хтось сильно штовхає його в груди, Джордж задкує, поки не падає, зносячи собою стілець з полонянкою. Наталія чує крик, не людський і не звіриний крик.

 І знов вона провалюється в темряву. Тиху, моторошну темряву.

6.

 Отямилась Наталія вже лежачи на рівній койці блідно-блакитної кімнати. Над нею, як священник над небіжчицею, стоїть похмурий лікар. Поруч сиділа Василина. 

 — Василино… — слабо подала голос дівчина. — Як ти…

 Відвідувачка дала знак помовчати, а сама звернулась до чоловіка в білому халаті:

 — Лікарю, будь ласка, залиште нас удвох.

 — Тільки не довго, — наче старий селезень крякнув чоловік і сховався за дверима.

 Василина підсила ближче до пацієнтки:

 — Наталю, ти щось пам’ятаєш?

 — Так собі… Хтось увійшов, я впала… А потім темрява. Зачекай-но, а ти що, там була?

 — Так. Це я штовхнула Джоді.

 — Ти? — від здивування пацієнтка навіть трохи оживилася.— А як же ти зрозуміла, що він… Він…

 — Я й не зрозуміла. Просто відчула, що щось не так. Він учора був якийсь дивний: все усміхався, мружився, думав про щось своє. Натякав на щось, картину свою все згадував. А потім як завів теорію про якусь темну силу кохання, то я вже вирішила: він втратив розум. Як виявилось, все набагато гірше.

 — Так що з ним? — врешті задала хвилююче питання Наталя.

 Василина знітилась, наче не знаючи, що сказати. Врешті видавила з себе:

 — Зник. Закричав не своїм голосом і розчинився у синьому туманні.

 — Зрозуміло. Хотіла б сказати, що шкода його, але це не так, — дівчина замислилась. З’явилось почуття, що вона забула про щось дуже важливе. «Свекруха!» — Василино, а ти не знаєш, де Віра Степанівна?

 — Та що з нею станеться. Джордж зачинив її у підвалі та й все. А про нього я їй сказала так: він утік, але обіцяв повернутись. Наче той Карлсон.

 — Бідолашна. А як…

 — Давай не зараз. Тобі треба відпочити, та й мені час іти, — Василина пішла, вже біля дверей додавши: — Лікарю я сказала, що ти просто втратила свідомість. Від перевтоми. Бувай.

 «Яка дивна штука — життя, — вже на самоті подумала Наталя. — Учора мала не дуже вірного чоловіка й ненависну суперницю. А сьогодні я — загадкова вдова, у якої з’явилась справжня подруга. Ех, життя, життя…»

 Незабаром дівчина знову заснула. Їй снився все той самий шедевр — двоє надлюдей звивались в обіймах. І з цього полотна, у вигляді туманного чоловіка, до неї звертався Джордж. Він казав лише одну, важливу для нього фразу: «Я пізнав справжню силу кохання. Я…»