Не пипай або Зерно Істини

            13 червня 2217 року за Земним часом, Сфера Диявола, космічний корабель “Пенчо Славейков”.

 “Не пипай! Опасно за живота” говорив незнайомою для Петра мовою напис кирилицею на дверях щитової. Для тих, хто не знав цієї мови автори напису додали череп зі схрещеними кістками. Зображення було красномовним і зрозумілим навіть неписьменним.
Петро зітхнув. Доведеться порушити настанову “не пипай”, щоб там вона не означала.
Але спершу він чи не годину вимірював дозиметром радіаційний фон, просвічував щитову пси-сканером та ультрагеном, сканував різні діапазони можливих хвиль та випромінювань. Петро Могила був досвідченим шукарем. Це багато разів рятувало йому життя там, де інші його втрачали не за гріш.  Але, менш за тим, нічого підозрілого він так і не виявив.
Врешті-решт, Петро дістав лазерну пилу, та обережно зрізав сенсорний замок на дверях. Теоретично можна було взломати його програмне забезпечення і полишити замок цілим, але замовник таких вимог не висував, а часу це б зайняло чимало. Та й кому той цілий замок потрібен на понівеченому та закинутому космічному кораблі, де, понад шістдесят років, як немає жодної живої душі?
Могила застиг на секунду, перехрестився і, затамувавши подих, нарешті відчинив двері.

27 травня 2217 року за Земним часом, планета Торун-9, місто Валіополь, район Алієнтауну

— Дайте мені відігратися! Покидьки! Кляті шулери! Тварюки! — Петро Могила випльовував слова разом з багнюкою, що попала до рота, коли його, наче мішок зі сміттям, викинули з казино “Ешбет”.
Слова були марні. Андроїди, що охороняли казино, розвернулися та зачинили двері, залишивши Петра майже у повній темряві.
Могила не поспішав вставати. По-перше, після не дуже чемного поводження з його персоною, він не був певен, чи вціліли усі кістки та на місці усі органи. По-друге, абсолютно незрозуміло було куди йти і що робити. Клятий азарт та невміння вчасно зупинитися цього разу завели життя Петра у глухий кут. Він програв все. Абсолютно все. Всі гроші, здобич, яку вдалося прихопити на останній справі, і найголовніше — його корабель. Його “Ластівку”! Нехай і застарілу та сто разів ремонтовану, але рідну та вірну. Це ж не корабель – це лялечка! Це член родини, якої Могила ніколи не знав. Чортова ігроманія, хай їй грець! Петро з досади ледь не заплакав та дав собі слово більше не грати в азартні ігри, якщо виплутається з цієї халепи. Хоча, скільки вже разів він давав собі те слово? Але цього разу і справді край, гірше не буває.
Врешті-решт, він закряхтів, застогнав та піднявся спочатку на коліна, а згодом і на ноги. В голові шуміло, все тіло боліло. Петро ще раз прислухався до свого організму. Ні, наче кістки цілі. Невпевнено рушив уперед з темного провулка на шумну та добре освітлену вулицю Алієнтауну, де бурлило нічне життя.

Петро сидів на високому та незручному стільці біля барної стійки та потроху пив холодну мінералку. В нього не було грошей на щось алкогольне, а в борг тут не наливали. Та й, на щастя, алкоголь не був пристрастю Могили, а голова для того, щоб добре обмізкувати ситуацію, має бути тверезою.
Тіло ще боліло після грубого поводження охорони казино. Але Петро на це не зважав, всі його думки крутилися навколо того, як повернути собі “Ластівку”. Документи на неї та картки доступу він був змушений віддати. Проте запасний ключ у нього є. Можна спробувати викрасти власний корабель. Ой, то буде зовсім непросто. По-перше: на територію космопорту його не пустять, бо в нього нема документів на космічний летючий засіб. По-друге: господар казино, той клятий Раджипакс, напевне, вже виставив охорону на кораблі. Петро уявив, як чужі ноги топчуть підлогу його “Ластівки” і у нього занило серце.
Невеселі думи Могили перервав виклик когнітофона. Петро натиснув на, приховану під шкірою правої скроні, сенсорну кнопку і перед очима висвітився невідомий номер. Хто це ще до біса? Можливо набридлива реклама? Або “холодні” продажі? Будуть щось втюхувати. З іншого боку, деякі клієнти Могили не люблять посередників, якось знаходять його когнітофон, та дзвонять безпосередньо йому. Гроші Петру потрібні, ой як потрібні.
Могила натиснув кнопку ще раз і перед очима з’явилась огидна пика того самого Раджипакса, що заволодів “Ластівкою” Петра.
— Пане Могила, в мене є для вас ділова пропозиція. — не став ходити околяса арктуанець.
Петро менш за все очікував побачити його, тому спромігся лише мугикнути щось незрозуміле у відповідь.
Раджипакс сприйняв це як запрошення до подальшої розмови. Пихнув фіолетовим димом беруанської кримози, до якої мав слабкість, та продовжив:
— Ви, мабуть, переживаєте через програш у нашому казино. Особливо через втрату свого корабля. — Раджипакс зробив паузу і Петро міг поклястися, що побачив єхидну усмішку у тому як схрестилися хеліцери та педипальпи на обличчі арктуанця.
Петро знову видав у відповідь якийсь вигук, який можна було однаково сприйняти як “так”, “ні” та “пішов ти, козел”.
— Певен, що моя пропозиція вас зацікавить. — продовжив Раджипакс, хоча саме зараз в його голосі можна було відчути невпевненість. Можливо він роздумував, чи не п’яний той Могила, якщо й досі не спромігся на якусь зрозумілу відповідь. Всі вісім червоних очей арктуанця підозріло вдивлялися у лице Петра.
— Можливо. — нарешті підтримав діалог Могила.
— Я готовий вам повернути все що ви програли, включно з кораблем за одну невелику послугу. — Раджипакс знову зробив паузу та затягнувся кримозою, не відводячи очей від Петра.
— Звучить занадто добре для правди, але продовжуйте. — заохотив арктуанця Могила.
— У вас репутація вдалого шукаря. Саме ці ваші вміння мені потрібні. — Раджипакс і тут вирішив зробити перерву, можливо, щоб дати співрозмовнику подумати, а, може, йому було важко говорити більше двох-трьох речень поспіль.
Могила промовчав, очікуючи продовження.
— Все дуже просто — в мене є координати транспортника, який свого часу не долетів до місця призначення, та загубився у космосі. На тому кораблі у певній схованці, знаходження якої я знаю, лежить те, що ви повинні забрати та привезти мені. Як бачите — легка прогулянка.
Ага, “легка прогулянка” на яку Раджипаксу потрібен шукарь, та ще й з репутацією Могили. Петро насупився та сказав:
— Щоб вирішити чи я у справі — мені потрібні координати.
Купа хеліцер та педипальп на обличчі Раджипакса склалися в чергову фігуру, скоріше за все, вона визначала крайній ступінь сумнівів.
— Гаразд, передаю координати. — нарешті наважився він.
Десь в кутку проєкції перед очима Могили вискочили координати. Він тут же вивів мапу Космосу і швидко найшов, де був пункт його призначення. Ага! Ну звичайно, сфера Диявола. Куди ж ще йому можуть запропонувати прогулятися? Якщо так, то транспортник це … Ні, ну це було б вже занадто … Не може бути все так погано.
— Тільки не кажіть мені, що транспортник — то “Пенчо Славейков”. — нарешті вимовив Петро.
Знову єхидна “посмішка” на обличчі арктуанця.
— Вгадали, пане Могила. Я пришлю вам схему цього транспортника, та де саме знаходиться те, що мені потрібно. До речі, все що ви знайдете на кораблі в інших місцях — можете сміливо брати собі.
Петрові дуже кортіло сказати “ні”. Мабуть, це було б найрозумніше, але й ситуація у нього була патова.
Певно він не зміг сховати свої емоції та всі ці сумніви відбилися на його обличчі.
— Перш ніж відмовити дуже добре подумайте, пане Могила. Дуже добре. Якщо ви замислили украсти свій корабель, то у вас нічого не вийде. Там вже мої андроїди та й охорона космопорту попереджена. Ну навіть, якщо у вас би й вийшло — що далі? Куди ви дінетесь на викраденому кораблі, без документів, оголошений у розшук? Хіба що до піратів. Певні, що виживете у компанії цих “джентльменів”? — розродився довгою тирадою Раджипакс.
— Мені треба подумати. — відповів Петро, хоча все всередині нього кричало: “Скажи НІ!”
— Подумайте, у вас є година. Не більше. Або я запропоную це завдання іншому шукарю. І вашої “Ластівки” вам більше не побачити. Ніколи. Тому добре подумайте. — Раджипакс затягнувся кримозою, видихнув велике кільце диму і закінчив розмову.

Петро глибоко задумався, за звичкою погладжуючи шрам на підборідді, який дістався йому в одному з перших пошуків.
Сфера Диявола не просто так отримала таку назву. Цей сектор Космосу був колись ареною битви двох могутніх космічних рас. Цілі інститути та найкращі лабораторії, як державні, так і приватні, вивчали залишки та сліди цих древніх загадкових зниклих іншопланетян. Між тим відомо про них було дуже мало.
З огляду на знайдені артефакти вважалося, що одна з рас, начебто, була більш технічна, а друга, можливо, здебільше покладалася на якісь біологічні розробки та енергетичні поля. Тому називали їх Механіками та Біологами. Існує багато теорій, як вони виглядали, але жодних зображень не було знайдено, тому достеменно ніхто не знав. Не виключено, що то були не дві раси, а дві конкуруючі співдружності різних іншопланетян. Чимало різних датувань, щодо того коли вони жили, але всі сходилися на тому, що було це дуже-дуже давно.
Невідомо чому, але Механіки та Біологи вели жорстоку війну практично по всій території звіданого Космосу, та, певне, й за його межами. Більшість свідчень їх існування потерпали як у боях, так і від часу. З усім тим, те що таки знаходили, було дуже цінним і за ним полювали всі від державних секретних служб до мафії та великих корпорацій і багатих колекціонерів.
Знайти такі артефакти було геть непросто і дуже небезпечно. Здебільше їх знаходили на місцях битв, де часто залишалися якісь смертельні поля, шкідливі випромінювання, древня зброя або міни, що дотепер спрацьовували при наближенні, небезпечні результати нищівних ударів, які руйнували цілі планети тощо. Більше того, чомусь ці місця, як ліхтарик для нічних метеликів, приваблювали різних космічних монстрів.
Однак, через високу цінність знахідок, багато представників різних іншопланетних рас намагалися знайти та забрати артефакти Механіків чи Біологів. Більшість з них гинули страшною смертю. Але були й щасливчики, і чомусь більшість з них були людьми, які виживали і поверталися додому з неймовірною здобиччю. Вона манила їх знову і знову — ніхто не зупинявся на одному пошуку і завжди повертався за новими артефактами. Таких шукачів стали називати шукарями. І Петро був чи не найкращий із них. Саме тому Раджипакс звернувся до нього. Ех, якби ж то Могила не програвав все, що заробив своїм талантом, в азартні ігри — був би вже мільйонером. Хоча чи спинився би він на цьому? Навряд. Не чув Петро про шукарів, що щасливо відпочивали “на пенсії”. Щоб там не було, а справжні шукарі кожен раз поверталися до свого ремесла аж поки не віддавали на цьому шляху своє життя.
Петро гірко усміхнувся та хотів випити ще води, але стакан був вже пустим, а грошей на ще одну порцію не було.
Так от. Сфера Диявола. З усіх відомих місць у Космосі, де були масштабні битви Механіків та Біологів — це було найбільше, найвідоміше та найнебезпечніше. Це зараз такі місця відразу бере під контроль Всегалактична Організація Об’єднаних Космічних Рас, а спершу ніхто не знав про Механіків, Біологів, їх війну та небезпеку місць де вони вели свої битви. Тож через них час від часу пролітали транспортні зорельоти, торговці, космічні дослідники, переселенці та ще багато хто. І часто-густо гинули чи безслідно щезали. Таким чином, ці ділянки Космосу отримували погану славу. Саме такою і була Сфера Диявола. Для дуже багатьох космічних кораблів вона стала останнім пунктом маршруту. Петро був одним із небагатьох шукарів, хто може похвалитися трьома вдалими пошуками у Сфері Диявола.
Могила раптом згадав, що у нього є тільки година, щоб подумати, а він тут крутить у голові чи не все що знає про Механіків та Біологів, включно загальновідомі факти. Може це така захисна реакція мозку? Він не хоче приймати це завдання і тому замість дійсно важливих речей обдумує якусь банальщину. Петро вивів на персональний екран час від того, як завершилася розмова з Раджипаксом. Ага, ще є двадцять хвилин. Могила змінив годинник на таймер, щоб контролювати скільки часу ще залишилося.
Петро зосередився на важливому. У Сфері Диявола він уже був. Шанси повернутися у нього є. Але ж, клятий “Пенчо Славейков”! Назва цього транспортника болгар-ізоляціонистів з Несебра-17 стала просто легендарною. Як “Летючий Голландець” п’ятсот років тому. Нема часу згадувати все, що Петро знав про той болгарський транспортник. Головне — це саме пекло найнебезпечнішого місця, яке тільки відоме людям. І саме туди йому пропонують полізти.
Але ж яка альтернатива? Викрасти “Ластівку”? Чортовий Раджипакс правий — якщо це й вдасться, то все одно не буде йому життя. Жоден космопорт не дозволить йому сісти, заправитися, відремонтуватися. Поліція, військові, мисливці за головами — для всіх них він буде законною ціллю. Не життя, а виживання. І навряд чи довго так протягнеш.
Він ще вагався, ще намагався відкласти остаточне рішення, але таймер невмолимо наближався до нуля. Коли до нього залишалося всього сім секунд, Могила зробив виклик Раджипаксу.
— Вже думав, що не дочекаюсь на ваш виклик. — сказав Раджипакс і видихнув фіолетовий дим. Чи він без перерви курить ту кримозу?
— Я вирішив погодитися на вашу пропозицію. Обговорімо деталі. — прямо відповів Могила.

28 травня 2217 року за Земним часом, планета Торун-9, таксі по дорозі у космопорт.

Могила відкинувся на сидінні у таксі, що прямувало до космопорту і намагався задрімати. Він затемнив вікна, бо ніч якраз змінював світанок і червоні промені сонця, наче щупальця велетенського восьминога, промацували собі шлях до найтемніших куточків Валіополю. А нічка була ще та: безумний програш у казино, повністю зруйноване життя, вкрай небезпечна пропозиція, що здатна все повернути. Петро чи не дві години обговорював з Раджипаксом умови та плани операції. Зараз він був абсолютно спустошений та нескінченно стомлений.
— Як ваші справи, пане Могила? — приємний жіночий голос перервав початок його занурення у сон. Це центральний комп’ютер таксі відпрацьовував програму чемної бесіди з клієнтом.
Могила з досадою подумав, що забув вимкнути цю опцію. Ну то ще не запізно.
— Опцію розмови з клієнтом вимкнути. — дав він голосову команду.
— На жаль, пане Могила, ми не можемо відкласти цю розмову. — неочікувано продовжив жіночий голос.
Тривога пройшлася льодяною змією по загривку Петра. Сон наче рукою зняло.
— Так, ми втрутилися у програму таксі, щоб переговорити з вами. Це чи не єдиний шанс зробити це тет-а-тет. — жіночий голос вже не здавався таким приємним.
— Хто “ми”? — спитав насторожено Петро.
— Назва не важлива. Скажімо так, ми — група фінансових організацій, яка дуже зацікавлена у тому, щоб ви привезли те, що знайдете на “Пенчо Славейкові” не цьому огидному аркутанцю, а нам.
— І що ж це? — відповів Могила.
— Аха-ха-ха, а Раджипакс вам навіть це не сказав? Артефакт, який ви маєте знайти називається Зерно Істини.
— І що ж то воно таке? Якась рослина з суперздібностями, вирощена Біологами?
— А цього вже ніхто не знає. Ніхто. Але будьте певні, ми зможемо визначити, чи це саме той артефакт, чи ні.
Петро подумав, що ця обіцянка виглядає сумнівною, хоча не можна виключати, що є якісь особливі ознаки того самого невідомо чого, якого так прагнуть сильні світу цього.
— Ми готові вам заплатити вдвічі більше ніж той скнара Раджипакс. По суті, він просто пообіцяв повернути вам те, що у вас було. Ми ж можемо надати вам стільки коштів, що вистачить на новий сучасний корабель, а не це старе корито і ще залишиться достатньо, щоб розпочати свій бізнес. Поважний і дохідний, а не ризиковану роботу шукаря.
Обличчя Петра перекосило, коли його “Ластівку” назвали старим коритом. Так, вона застаріла і потребує ремонту, але Могила не поміняє її на жодні суперсучасні кораблі. Бо це більше ніж корабель — це член його родини.
— Ну, припустімо, давайте детально обговорімо умови й те, як ви бачите передачу вам артефакту. — промовив Петро.

  28 травня 2217 року за Земним часом, планета Торун-9, космопорт.

Дорога у Космпорт зайняла майже вдвічі більше часу, ніж могла, бо розмова з представницею загадкових фінансових організацій була довгою. Могила трохи непокоївся, що люди Раджипакса, які безумовно стежать за ним, могли щось запідозрити. З іншого боку всі знають, що місцеві таксі запрограмовані везти приїжджих найдовшим шляхом, щоб якомога більше заробити, так що можна списати занадто довгу поїздку на це.
Могила легко пройшов охорону космопорту і прямував на службовому транспорті до своєї “Ластівки”. Тим часом думки його були невеселі. Виглядало так, що, навіть якщо він успішно повернеться зі Сфери Диявола, тут його чекає не менша небезпека. Він якось і не подумав, що за таким цінним артефактом полюють ще ті “дияволи”. Той Раджипакс, мабуть, не випадково виграв у нього все і зробив пропозицію від якої не можна було відмовитися. Може, й координати транспортника дав так легко, тому що у разі відмови Могилу тут же у барі й вбили б. Від цієї думки у Петра тьохнуло серце.
А тут ще й ці невідомі конкуренти Раджипакса. Хоч і розмовляли через жіночку з янгольським голосом, але вони точно не янголи. Ох і вліз Могила у пригоду, гірше не придумаєш.
З цими невеселими думками Петро нарешті під’їхав до “Ластівки”. Вид рідного корабля заспокоїв його.
Могила підійшов до трапу і погладив металічний поручень, як він робив завжди, коли повертався. Теплий та гладкий метал “Ластівки” наче відповів якимось особливим ніжним дотиком руці свого капітана.
Петро піднявся сходами трапу, пройшов ідентифікацію на вході та зайшов. Зморщив носа, бо відчув чужий запах у коридорах своєї “Ластівки”. Так, тут були до цього люди Раджипакса. Хоча, скоріше, андроїди. Чи андроїди взагалі пахнуть? Певне, то більше гра уяви Могили ніж справжні запахи.
Петро пройшовся звичним маршрутом до капітанської рубки і завмер. В його пілотському кріслі хтось сидів.
— Наче ми домовилися з Раджипаксом, що, коли я повернуся, на кораблі нікого не буде. — роздратовано сказав Могила.
Крісло повернулося і Петро розгледів, що у ньому сидів не андроїд. Це був чоловік середнього зросту та статури, з типовим обличчям, яке легко сплутати з будь-яким іншим. Хіба що на обличчі виділялися очі — глибоко посаджені, вони випромінювали якусь силу та впевненість, що б більше личили якомусь силачу або гіганту.
— Вибачте за вторгнення, але це була практично єдина можливість поговорити тет-а-тет. — майже повторив фразу голосу з таксі незнайомець.
— Ага, то ж ви не людина Раджипакса. Тоді хто ще? Говоріть або вимітайтеся з мого корабля. — досить грубо відповів йому Петро.
Незнайомець поліз в кишеню свого комбінезона. Могила напружився та на мить пожалкував, що не прихопив з собою бластер, який залишився у сейфі в капітанській каюті корабля. Але незваний гість витяг з кишені не зброю, а карточку-посвідчення.
— Полковник служби розвідки Глибокого Космосу Земної Федерації Карл Брюгенс. — прочитав вголос Петро.
— І чим же я зобов’язаний щастю бачити вас у рубці мого корабля? — додав він питання, хоча вже здогадувався до чого все йде.
— Звичайно ваша майбутня операція на “Пенчо Славейкові” нас дуже непокоїть, пан Могила. Ви розумієте, що такий важливий артефакт не має попасти у лапи арктуанців або якихось фінансових махінаторів з нечистими руками та помислами?
— Що за артефакт і чим він важливий? — захотів зрозуміти Петро, що саме знає служба розвідки.
— А вам навіть цього не сказали? Зерно Істини.
— Ну і що ж то воно таке? Якась рослинна суперзброя Біологів?
— Ну … достеменно ніхто не знає. — зам’явся полковник.
Те що служба розвідки знає не все, чомусь підбадьорила Могилу.
— Ну якщо так, то з чого ви вирішили, що те зерно таке могутнє чи потрібне? — насідав він.
— Є у нас така інформація. Головне інше — артефакт має бути у нас. У Людства! Ніхто з цих ваших клієнтів не повинен мати монополію на Істину. Інакше буде біда. — повернув розмову у потрібне русло Брюгенс.
— На патріотизм будете давити? — скептично прижмурив очі Могила.
— А ви його не відчуваєте? Ви ж виросли на самій Землі – у серці Земної Федерації!
— На одному патріотизмі не проживеш, та й на Землі я вже дуже давно не був.
— Ну фінансово ми вас теж не образимо. Можливості у нас трохи менші, ніж у Раджипакса або тих жирних фінансових котів, але дещо є. І головне що ви отримаєте – це підтримку наших спецслужб. Це дорого коштує. Набагато дорожче, ніж якісь гроші.
Петро зрозумів, що той полковник точно не відчепиться від нього. Але ще є можливість добре поторгуватися.
— Ну добре, обговорімо умови та деталі — зітхнув він, сказавши цю фразу уже втретє за останню добу.

29 травня – 10 червня 2217 року за Земним часом, на борту зорельота “Ластівка”, по дорозі до Сфери Диявола

Гіперджамп до найближчої до Сфери Диявола можливої точки завершився вже годину тому. Тепер корабль йшов на глютонових двигунах не крізь червоточини гіперпростору, а звичайним Космосом і, хоч швидкість була значно більшою швидкості світла, летіти було не менше десяти земних днів. Звичайно можна було зробити гіперджамп прямо у Сферу Диявола — там теж був один з виходів з гіперпростору, але ті хто так робив зникали безслідно, як той “Пенчо Славейков”. Хоча якраз цей корабель виявляється зник не безслідно. Якимось чином Раджипакс мав його координати.
Маршрут був прокладений і по дорозі до Сфери Диявола жодних проблем можна було не очікувати, тому Петро міг відпочити та обмізкувати ситуацію у яку потрапив.  Наразі те, що має відбуватися після того, як він забере артефакт з “Пенчо Славейков” виглядає навіть більш небезпечним ніж сама операція у сфері Диявола. Могила домовився з трьома силами, пообіцявши кожній, що обмане її конкурентів і віддасть артефакт саме їй. Що автоматично робить дві інші сили його ворогами. Та й жодних гарантій, що той, кому він віддасть артефакт не вирішить позбутися Петра. В цьому плані найбільш довіри викликає Брюгенс. Він представник державних органів і якісь закони має поважати. По-друге, досвідчений шукарь може бути корисним для служби розвідки. На доданок тут ще й заклик до патріотизму. Чи є Могила патріотом? Петро задумався над цим питанням. Насправді невідомо хто були його батьки та чи були вони землянами. Але так — виховали Петра на Землі. В один чудесний день у січні 2181-го року на порозі Києво-Печерської Лаври монахи знайшли дивний контейнер. В ньому було немовля. Жодних даних не було знайдено, окрім цифр на контейнері: 31122180. Монахи вирішили, що то дата народження — 31 грудня 2180-го року. Тому немовля отримало ім’я на честь святого, що народився в цей день та був архімандритом Лаври у XVII сторіччі — Петра Могили. Хлопця віддали до інтернату, який був під патронатом Києво-Печерської Лаври.
Петро насупився, коли згадав той інтернат. Ні, він не був поганий. Ніхто не знущався з хлопця. Покарання, а через бунтівний характер Могила отримував їх постійно, здебільше були у вигляді трудової повинності. Абсолютно безглуздої з точки зору Петра, бо роботи, яких було чимало в інтернаті, могли зробити все швидше і якісніше. Але керівництво інтернату вважало за важливим виховувати дітей працею.
Та гіршою за будь-яке покарання була нудьга, якою було навчання в інтернаті. Освіту, що здобув Петро, була непоганою, але купу занять з богослов’я, теології та християнської освіти він сприймав як справжні тортури. Тому після того, як став повнолітнім, не пішов, як більшість дітей з інтернату до семінарії або монастиря, а подався до Академії Космофлоту. Там він теж не доучився, хоча й отримав ліцензію пілота зорельота. А далі купа пригод, удач і ось він один із кращих шукарів у світі. Своє прізвище Могила переклав на загальногалактичну і надалі всі думали, що то прізвисько, пов’язане з його роботою шукаря, бо таку роботу можна порівняти з розграбуванням могил, Мало хто знав, що то його справжє прізвище.
Колись Могила узнає своїх батьків й чому вони підкинули у контейнері під двері монастиря.
Тож, чи має Могила борг перед Землею та Земною Федерацією? Мабуть, так — має. 

Дійшовши цього висновку, Петро задумався щодо артефакта за яким його послали. Що ж то воно таке? Рослина? На секунду він уявив хижі зелені паростки, що тягнуться до нього. Та ні, жодна жива істота не проживе стільки років, які минули з епохи Біологів та Механиків. Якщо це і рослина, то хіба що в кріостазі чи чомусь такому. Хай йому грець, що тут думати – сказали ж, що достеменно ніхто не знає.

Петро зітхнув і підійшов до сейфа, що був у його каюті. Відкрив його. Крім документів, грошей та бластера тут була пляшка дорогого ірландського віски. Могила зберігав його на якийсь спеціальний випадок. Мабуть, це саме він, вирішив Петро, хтозна, чи повернеться він живим з цього завдання.
Погляд його впав на невеличкий предмет, що лежав поруч з пляшкою. Петра пересмикнуло. Він згадав, як Брюгенс дав його йому.
— Про всяк випадок візьміть це. — сказав тоді він і простягнув невеликий предмет, схожий на якийсь мініатюрний пульт дистанційного керування.
— Що це? — спитав Могила, не беручи тої речі.
— Це план Б. На крайній випадок. Може так статися, що коли ви знайдете цей артефакт, ви вирішите, що краще знищити його, щоб така могутня річ не дісталася нікому і не змінила докорінно наш світ.
— Навіть так? — підняв брову Петро.
— Хтозна, що то за Зерно Істини. Інколи Істину краще не знати.
— Щось ця штука не виглядає достатньо потужною, щоб знищити щось більше за вашу картку-посвідчення.
— Це тільки так здається. Новітня розробка на основі антиматерії. Здатна рознести вщент прямо зараз тут пів космопорту.
— І ви принесли це на борт мого корабля?!
— Не відмовляйтесь. Вона абсолютно безпечна, поки не вмикнете її на початок реакції. Дивіться, от тут ви можете задати таймер, після цього знімаєте цей запобіжник і натискаєте цю кнопку. Ставте час достатній, щоб опинитися не менше ніж за пару кілометрів від місця вибуху.
— Мені це не потрібно!
— І все ж я наполягаю, пане Могила.
— Трясця!
— І ще одне. Може так вийти. — полковник пожував нижню губу підбираючи слова. — Може так вийти, що вам буде треба викликати вибух миттєво. Тоді просто не ставте таймер, а знімаєте запобіжник та натискаєте кнопку.
— Миттєвий вибух? Від мене ж нічого не залишиться! Що ви собі там думаєте?
— Повірте мені, інколи буває так, що смерть — це кращий вибір.
Петро взяв ту кляту пекельну машинку. Та й що з нею зробити? Викинути в космопорту? А як хтось знайде, та активує? Теоретично, можна викинути прямо зараз у Космосі. Ця думка здалася Могилі дуже спокусливою. Тим більше, що він все ще не довіряв Брюгенсу. А що як ця штука вибухне сама, як тільки він дістанеться “Пенчо Славейкова”? З іншого боку, той Брюгенс міг сотню таких сховати на “Ластівці”. Трясця! Треба комусь більш-менш довіряти, іншого виходу немає.
Могила взяв пляшку і причинив сейф, полишивши там вибуховий пристрій.

          10 червня – 13 червня 2217 року за Земним часом, Сфера Диявола

Візуально Сферу Диявола ніяк не можна було побачити. Насправді навіть на мапі цього сектора Космосу в сузір’ї Лебедя її межі були нечіткими, до кінця невизначеними. Однак, особливості цього космічного об’єкта, де колись сталася масштабна битва двох древніх космічних рас були помітні ще задовго до того, як людство вийшло у далекий космос, завдяки потужному радіовипромінюванню та отримала колись назву радіогалактика Лебідь А. Це зараз науковці пов’язують таку особливість з залишковими полями та випромінюваннями на місцях боїв Механиків та Біологів, а колись це вважалося природним явищем.
Саме по потужності радіовипромінювання Могила рахував наскільки він близько до небезпечних районів Сфери Диявола. Координати “Пенчо Славейкова” вказували на те, що він літає по орбіті навколо подвійної зоряної системи практично в епіцентрі Сфери.
Що ж поробиш — Петро вже прийняв пропозицію навідатися на “Пенчо Славейков”, та ще й тричі.
Можливо, Бог беріг Могилу, чи то в пам’ять про святого, в честь якого він отримав ім’я та прізвище, чи через те, що Петро виховувався в інтернаті при Лаврі. Але якось так вийшло, що “Ластівка” без особливих проблем дісталася легендарного транспортника-привіда.
Без пригод, звичайно, не обійшлося. По дорозі Могила вчасно уник зустрічі з космічною міною Механиків; дивом обійшов невідоме поле, імовірно створено колись Біологами — Петро бачив як комета, потрапивши у це поле миттєво зникла у спалаху, який хіба що не на годину “осліпив” всі камери космічного корабля; неймовірними зусиллями втік від гравітаційного поля блукаючої планети, яка раптово виникла по курсу “Ластівки”. Всіх цих пригод вистачило б з головою для пересічного астронавта, але для досвідченого шукаря — це була хіба що не рутина. Неочікувано легко, як для Сфери Диявола, тому Петро і подумав про Вищі Сили, що допомагають йому.

          13 червня 2217 року за Земним часом, Сфера Диявола, космічний корабель “Пенчо Славейков”.

Могила ретельно вивчав план “Пенчо Славейкова”, одночасно поглядаючи на величезний заброшений корабель на головному екрані “Ластівки”. Схоже транспортник зберіг свою цілісність. Принаймні, візуально не було видно якихось серйозних пошкоджень. Звичайно, сканер біологічної активності не показав жодної живої душі на зниклому вже майже шістдесят років тому космічному кораблі. Але розраховувати на сканер у такій справі марно. Навіть на екрані видно, що центральний шлюз обріс так званим “чортовим мохом”. Самогубство буде швартуватися там. А що за монстрів можна очікувати всередині й подумати страшно.
Добре все обмізкувавши Могила намітив аварійний вихід по правому борту. Зовні він не відкривався, але матеріал дверей мав легше піддатися лазерній пилі. Підшвартуватися до цього виходу, звичайно, було неможливо, тому Петро запрограмував “Ластівку” триматися поруч з “Пенчо Славейковим”, навпроти нього, а сам надів скафандр, підійшов до сейфа та взяв бластер. Секунду задумався і сунув у кишеню вибуховий пристрій Брюгенса. Всі інші речі вже були заздалегіть заготовлені у шлюзі “Ластівки” у важкенькому, але зручному рюкзаку.
Могила підійшов до шлюзу, заліз в екзоскелет, що дозволяв короткі польоти у Космосі, і відчинив важкі двері назовні. До аварійного виходу транспортника було за космічними мірками зовсім мало — менше з пів кілометру, але старенький двигун дуже повільно, з натугою тягнув Петра до тих дверей. За цей час Могила вже сто раз встиг полаяти себе, що погодився на цю авантюру та й стільки ж разів погодитися, що іншого вибору у нього не було.
Після того, як він випиляв двері й вони відлетіли кудись подалі у Космос, Петро спеціальними магнітами закріпив екзоскелет до борту “Пенчо Славейковим”. На секунду задумався, що якщо старенькі магнітні замки не витримають, то він навічно залишиться на кораблі-привиді, але махнув рукою, перехрестився і зайшов у темний прохід, схожий на вхід до барлоги якогось хижака.
Похід Петра через закинутий космічний корабель був схожий на якийсь кошмарний сон або комп’ютерну гру. Павуки Морора та плазмові слимаки, яких він зустрів неподалеку від входу були лише розминкою, чи, пак, монстрами першого рівня. Неймовірна екосистема якось розвинулася за цей час на транспортнику і Могилі зовсім не хотілося познайомитися ближче з її представниками. Що і кого тільки він не бачив блукаючи темними коридорами. Тому спринту, що він утнув та ще й у скафандрі і з важким рюкзаком через їдальню, коли його ліхтарик висвітив якихось невідомих білих та сліпих істот, схожих одночасно на мавп та богомолів, міг позаздрити і чемпіон з бігу — сам Угалі Ванджиру. До того, що корабель був не освітлений, всі таблички виявилися болгарською мовою. Тільки зараз Петро зрозумів, чому колонію тих болгар з Несебра-17 називали ізоляціоністами. Якби не план корабля, що йому надав Раджипакс, Могила заблукав би тут і попався на обід до якогось монстра. Але йому підфортунило і він стояв навпроти щитової, де мав знаходитись клятий артефакт, заради якого він опинився тут.

13 червня 2217 року за Земним часом, Сфера Диявола, космічний корабель “Пенчо Славейков”.

Могила застиг на секунду, перехрестився і, затамувавши подих, нарешті відчинив двері. Те що він там побачив було вкрай неочікуваним. Ні, звичайно там не був електричний щит, чи ще якесь приладдя корабля. Але й ботанічного саду Біологів з загадковим Зерном Істини не було. Весь простір щитової займало, наче якесь дзеркало чи двері, невідоме непрозоре поле. Воно світилося синім, інколи по ньому проходили фіолетові блискавки.
Сам не розуміючи, чому він так робить, Могила позабув усі правила безпеки та як якийсь шукарь-новачок просто простягнув руку і сунув її у поле. Рука легко пройшла крізь синій туман. Петро відчував її, хоча і не бачив. По руці та далі по тілу пробігла фіолетова блискавка, але жодних неприємних почуттів вона не викликала.
Могила ще секунду роздумував і рішуче зробив крок вперед пірнаючи у невідомість.
На якусь мить темрява поглинула його свідомість, але він не встиг злякатися, як очі вже бачили тепле жовте світло. Могила знайшов себе у якомусь приміщенні з білими стінами. Петро був певен, що на плані корабля, він не знайде цю кімнату. Як тільки Могила оговтався, його погляд як магніт притягнувся до ряду контейнерів, що стояли в рядок вздовж білої, до болю в очах, стіни. Він вже бачив такий дивний контейнер до цього. Точнісінько в такому же його самого підклали на поріг Києво-Печерської Лаври. Заворожено Петро підійшов ближче. Так, це точно такий контейнер. Крізь скло було видно немовля, яке мирно спало всередині. Могила відмітив і цифри на контейнері: 32122180. Тридцять два! Це — не дата, це, певне, ідентифікаційний або інвентарний номер.
Петро схлипнув, з зусиллям, ковтнув ком, який невідомо звідки застряг у його горлі. Кинувся до наступного контейнера. Теж — немовля, цього разу дівчинка. Теж якийсь номер. І далі, і далі!
Абсолютно розгублений Могила застиг посередині приміщення.
— Повернення блудного сина. — раптом промовив чийсь голос.
Могила завертів головою, але важко вловити напрямок, якщо голос говорить прямо у твоїй голові.
— Ти навіть не знаєш, як довго я чекав на це. Сотні тисячоліть. — продовжував Голос.
— Ну це навряд! Мені тільки тридцять сім земних років. — відповів вголос Петро, хоча, мабуть, було достатньо просто подумати цю ж фразу.
— Так, тобі тридцять сім, а от операції, в результаті якої ти опинився тут просто нечисленні роки. — неприємно хихикнув Голос.
— Що ще за операція? — спитав Могила.
— Довго розказувати та й ти мало що зрозумієш. Але, гаразд, чому би і ні? Я чекав на це стільки, що в порівняні з цим, час на розповідь — то одна молекула речовини у безмежному Космосі.
Могила затамував подих.
— Так от, буду все ж лаконічним. В далекому для тебе майбутньому, точиться війна у цьому Всесвіті. Між нами й тими, кого ви називаєте Механіками. Так-так, в майбутньому, ті сліди битв, що ви знаходите — це флуктуації темпорального поля. В якісь моменти перемога, начебто, ближче до нас, в інші — до них. Ми дуже різні, у нас різні підходи до життя, смерті, боротьби. Але по силі ми рівні. Тому війна ніяк не може закінчитися. Ми наче боксери, які попали у клінч або шахісти, партія яких дійшла до патової ситуації. Так, я вмію давати зрозумілі тобі метафори. І твої думки читати. — голос знову перервався на мерзотне хіхікання.
— В пошуках методів боротьби з Механіками ми знайшли спосіб пересуватися у часі. Але це нам мало допомогло через те, що закони темпоральної фізики не дозволяють суттєво змінити минуле. А як би було чудово — просто полетіти у минуле і знищити Механіків, коли вони тільки розпочинали свій розвиток і не могли чинити опір! Але, на жаль, це неможливо. Ми шукали як вийти з цього положення. І наш колективний розум згенерував єдине правильне рішення: на відміну від нас, де цінність кожного окремого індивіда невелика, а сильні ми нашою синергією, об’єднаним розумом, Механіки мають ієрархію. Якщо завдавати удару по центру прийняття їх рішень, знищити тих осіб, які займають вищі щаблі їх ієрархії, ми зможемо перемогти.
Голос на секунду взяв паузу. Чи то насолоджувався геніальністю знайденого рішення, чи давав Петру час перетравити інформацію.
— Все було б добре, але, зрозуміло, що чим вища по ієрархії особа, тим краще її охороняють. Найвище керівництво Механіків ховається у неприступній фортеці. Але кожна фортеця має двері. А кожні двері мають ключі. Механіки певні, що неможливо підробити ці ключі, бо ключем є певна комбінація генів та біоенергетичних полів. Парадоксально, що технічна раса вибрала саме такий метод. Не можу підібрати правильну назву таких полів твоєю мовою. Можливо, душа. Так, це ближче до усього. Не кожна душа, а тільки деякі. Формується вона не один рік, під впливом міліардів непрогнозованих та неповторних факторів. Випив ти на сніданок каву або чай? Врятував кошеня, чи вдарив собаку? Подумав погано про сусіда або допоміг незнайомцю? Все може мати значення, а може й не все. І якщо гени ми могли змоделювати та відтворити, то з душею виникли проблеми. Ми довго гралися з цими усіма факторами. В якийсь момент стало зрозуміло, що неможливо розрахувати і відтворити у лабораторних умовах ці всі фактори. І тут на нагоді нам прийшло вміння пересуватися у часі. Ми пішли емпіричним шляхом: в лабораторіях ми вирощували дитину з певним генетичним кодом Механиків та у далекому минулому ми підкидували таке немовля на їх планету. Так щоб покрити абсолютно різні стартові умови. Хтось опинявся у багатій сім’ї фінансистів, хтось з самого початку потерпає від голоду, хтось починав життя у клані воїнів, а хтось … на порозі монастиря.
Серце Петра здригнулось, зупинилося чи не на хвилину, а потім забилося як дика пташка, що потрапила у тенета. Він зрозумів до чого веде невідомий голос.
— Це не порушувало законів темпоральної фізики, бо дія відбувалася б у сучасності, а не в минулому. В минулому ми тільки створювали інструмент для перемоги. Але як же зрозуміти, вийшло щось з цього, чи ні? Спочатку ми, як Боги направляли такі заготовки ключів на випробування, щоб вони спробували пройти там де залишалась зброя Механиків або залишки їх механізмів. Всі вони мають захист “свій-чужий”, схожий на той що у дверях фортеці головних Механиків. Звідси й купа міфів про героїв та випробування, які насилають Боги — різні там Геракли, Гільгамеші тощо. Пізніше знайшовся новий метод, навіть більш зручний. Шукарі! Жадоба до грошей і слави виявилась навіть кращою ніж будь-яка воля “Богів”. Щоправда, у шукарі йшли не тільки наші експериментальні підкидьки з раси Механіків, але й багато інших шукачів пригод з інших планет. Але, зі зрозумілих причин, у них не було шансів. Так, ти все думаєш вірно. Ти — ключ. Єдиний, що пройшов фінальне випробування тут на цьому космічному кораблі.
Могила стояв очманівший і думки плуталися у його голові. Все життя він мріяв знайти своїх батьків, узнати правду щодо свого походження. І от він узнав і зовсім не радий. Як сказав Брюгенс: “Інколи Істину краще не знати.” Перед очима Петра стала табличка на дверях щитової. Так і є — тебе попереджали: “Не пипай!” Але ж виходить, що Людство — то Механіки у минулому! А він — зброя, ні, навіть не зброя, а ключ, який допоможе їх ворогам перемогти.
— Саме так, хе-хе-хе. Ти просто інструмент. Тепер ти познав Зерно Істини. — прочитав його думки Голос.
Могила взявся руками за голову. Він не хотів у це вірити, але контейнери біля стіни і його власне минуле — все підтверджувало те, що говорив Голос. Він — Петро Могила — стане інструментом перемоги над Людством! Що там питав Брюгенс про патріотизм? Артефакт, який варто знищити, щоб він не дістався у погані руки й не наробив біди. Він і є цей артефакт. Петро опустив руки і намацав у кишені пекельну машинку, яку дав йому полковник.
— Що … що ти робиш? — занепокоївся Голос
Могила відвів запобіжник не виймаючи рук з кишені. Таймер йому не потрібен, а все інше можна зробити, не дивлячись на прилад.
— Зупинися! Ти нічого не винен Механікам, чи Людству, як ти їх називаєш! Це ми створили тебе. Це нам ти винен.
Палець Петра ліг на кнопку. Пустий погляд зупинився на контейнерах вздовж стінки. Немовлята! Вони теж загинуть. Але вони, як і він — штучно зроблені інструменти Біологів. Може хтось із них теж зможе стати ключем. Ставки занадто високі — майбутнє Людства.
— Не роби цього! Ти — наш. Ти лише інструмент. Ти повинен підкорятися нам. — вже не говорив, а волав Голос у його голові. Він опановував волю Петра, робив тіло слабким, неслухняним.
Крізь туман у голові, з неймовірними зусиллями, дуже повільно, міліметр з міліметром Могила тиснув пальцем на кнопку. Нарешті, коли пройшла майже вічність, контакти замкнулися і стався вибух.
Інструмент спрацював проти свого творця. А може це все ж таки відіграли закони темпоральної фізики, які не дозволяють змінювати сучасне і майбутнє за допомогою змін у минулому?