Не мати нічого і бути щасливими

Біль обпік плече. Металеві зуби чудовиська були змащені кров’ю — її кров’ю.

— Міро! — дівочий голос пролунав у комунікаторі. — Я вже біжу!

Ще тільки цього бракувало.

— Залишайся на місці, — процідила вона, підіймаючи меч. Рухатися з пробитим — прокусаним — кайджу-плечем було нелегко, але краще так, ніж дозволити Аніці, їхній хілерці, стати перекусом для монстра.

Вона рубонула по морді чудовиська, та під ногою зрадницьки зсунулося каміння. Підлога вежі пішла з-під ніг — і в наступну мить її м’яко, майже дбайливо, підхопили теплі драконячі лапи.

— Молодець, Крендельчику, — вона провела рукою по золотій гриві. Останній зі свого виду.

Облітаючи вежу на спині дракона, вона розтинала повітря світловим мечем, раз по раз утискуючи монстра назад. Рунічні щити спалахували навколо неї, наче зоряний пил, ковтаючи найнебезпечніші удари.

— Оце наша дівчинка, — пролунало оксамитовим голосом у передачі. Джейк.

— Та не базікай! Рухайся! Відкривай кляті двері! Я не відволікатиму його вічно. А принцеса чекає на визволення.

— Ти ж знаєш, це може бути й не наша принцеса, — шепоче він на приватному каналі.

Міра знає. Це далеко не перший замок, який вони штурмують.

— Нам треба повернути законну спадкоємицю, — каже вона те, що він і так знає. — Наша принцеса десь чекає на нас!

Бути лідеркою було нелегко — особливо лідеркою їхньої зграї загублених, нікому не потрібних відбросів, яким ніхто не дає навіть першого шансу. Ніхто, крім Міри.

— Я можу бути твоєю принцесою, — жартує Джейк.

У його голосі є щось таке, що вона майже — майже — пропускає удар. Ні. Як би добре їм не було разом, вона не повернеться. Як би не хотіла.

Кожен удар змушував звіра відступати, але десь між ривками та спалахами світла вона ловила себе на думці про Джейка — надто небезпечній думці для бою. Мить, вона заносить меч, щоб відправити монстра у прадавнє пекло, і —

Все завмирає.

Дідько! Лишилося зовсім трохи.

Кольори тьмяніють.

На небі спалахує напис: «Мірославо, кількість токенів недостатня. Поповніть рахунок».

Не встигла Міра добряче вилаятися, як опинилася у власному кабінеті.

Замість неонових сталефібрових обладунків — обтягувальний шкіру стандартний сірий комбінезон. Сірий простір навколо. На сірому екрані — один-єдиний колір: блакитний напис «Для продовження поповніть кількість токенів. Чи бажаєте перевести з рахунку?»

Спокусливо… Дідько.

До будильника ще понад п’ятнадцять хвилин. З її налаштуваннями цього якраз вистачило б, щоб добити чудовисько, прорватися у вежу, а якщо добре поспішити — то й познайомитися поближче з принцесою.

Міра голосно позіхнула й натиснула «Відміна». Не для того вона ставила нічні ліміти, щоб зараз списувати токени за підвищеним тарифом. Фантазія все одно «зламана». Робочий день чекає.

                                                                                             ***

Пробудження рідко буває приємним. Особливо коли замість кокона з перин у принцесиній опочивальні ти розплющуєш очі в стандартному кіберліжку, освітленому єдиною неоновою лампою.

Зал відпочинку 289В нічим не відрізнявся від сотні своїх братів-близнюків на цьому поверсі: ті самі ряди старих порепаних кіберліжок, ті самі порепані старі, під’єднані до симуляцій — напружені лицеві м’язи, солодка усмішка, тонкі струмки слини.

Крякнувши, як старий динамік, Міра потягнулася по біоокуляри. Світ знову набув чіткості і — ну спасибі — бодай натяків на колір від меню та підсвітки «цікавих» об’єктів, яких уперто пропонував застарілий ШІ.

Наступний крок — ходунки. Натягувати їх, як сказав би Джейк, менш приємно, ніж прогулянка в пекло. Контакти впиваються просто в нерви, погрозливо поскрипують. Але коліна згинаються без болю, і можна провести зміну на ногах. І вся ця розкіш — за нуль токенів. І окуляри, і ходунки, слава богам праці, входили до її контракту.

Міра кинула погляд на зап’ястя, де висів віртуальний годинник. Так, вона настільки старомодна. Або просто стара. Але звичка є звичка.

Ранкова рутина — звична. Зубна щітка по корпоративній підписці, але за пасту й воду все одно треба відвалити кілька токенів. Антивандальне металеве дзеркало на стіні. Міра чудово розуміла бажання рознести це нагадування про свій справжній вигляд, але руйнування майна корпорації коштувало купу токенів — або, в більшості випадків, закінчувалося пониженням. Було б добре пофарбувати волосся, як у старі «добрі» часи: токени капали б за «доглянутий вигляд». Але бюджет до кінця кварталу вже розписаний, а підписка на фарбувальний прилад — недосяжна мрія.

                                                                                              ***
Біля ряду ліфтів, як завжди, вже стояла група Помічників з її поверху. Пара сухих кивків, кілька «доброго ранку» — більшість навіть не дивилися на неї, ковзаючи поглядом повз реальність у власні окуляри. Усі чекали 6:00:01.

Рівно за секунду після шостої відкривалися задачі на день. І тоді — хто перший натисне «Прийняти».

Міра не читала заголовки. За три роки в Помічниках здивувати її було важко: помити лежачих, погодувати сидячих, приготувати, прибрати, рознести. Різниця була лише в кількості токенів, а кількість токенів — лише в номері поверху.

Треба бути швидшою за інших, не показувати емоцій, і…

Скільки?.. Скільки? Такої кількості нулів Міра не бачила давно. А щоб вона встигла схопити таку ласу задачу раніше за всіх — такого не бувало ніколи. Її губи майже розтяглися в усмішці. Та радість прожила недовго.

Прочитавши завдання, вона зрозуміла, чому встигла. Викрутитися не вийде: штраф за відмову чи невиконання був більшим за її місячний заробіток. Та й хто зізнається — Міра точно ні — але сума була занадто великою навіть для совісті. Якщо хтось це робить, то чому не вона?

Ліфти розчинилися, щойно до них підійшли перші Помічники. Кнопки поверхів досі лишалися на панелі — «на випадок збою системи», як казали, — але Міра ніколи не бачила, щоб хтось їх торкався. У цьому ліфті поверхи від нульового до сімдесятого обиралися автоматично, залежно від того, хто куди прямував.

Завжди одна й та сама рутина: Міра працювала зверху вниз до обіду — починала з найприємніших і найпростіших задач. У добрі дні був шанс побачити сонце у віртуальних вікнах. А ближче до ночі — і ближче до сну-симуляції — вона вже розбиралася з бідолахами у трущобах нижніх поверхів.
 
                                                                                               ***

 Міра змусила приємну усмішку приклеїтися до обличчя, поки суміш перетертих «фруктів» стікала з її щоки. Не отримати мінус-токени було важливіше, ніж показати старому пердуну, як він її дістав.

— Пан Ковальскі, — прощебетала Міра янгольським голосом, — ріднесенький, ви ж знаєте…

— Ненавиджу ківі! Вони огидні! Мене від них…

Міра не слухала. І не планувала втрачати час на пояснення — вкотре — що єдине, що було від ківі в синтетичній суміші, це огидний зелений колір, придуманий якоюсь корпоративною шмарклею як «індикатор здорової їжі». Якщо Ковальскі подобалося розкидатися токенами — його справа.

З віртуального вікна світило лагідне тропічне сонце. Мешканці середніх поверхів могли обирати будь-яку погоду, але щодня це було безхмарне небо над колишніми Гаваями. Повна відсутність креативного мислення. Не дивно, що більшість із них віддавали перевагу стандартним, існуючим симуляціям замість реалізації власних фантазій.

Все ще усміхаючись, як жінки зі старих реклам, Міра закрила задачу, насолодилася звуком поповнення рахунку, покинула кімнату та невдоволеного пана Ковальскі й рушила довгим напівтемним коридором до наступних старіканів.

Крім Ковальскі, більшість клієнтів майже не помічали її. Колишні банкіри, адвокати, менеджери середньої ланки доживали роки в кімнатах на п’ять людей з одним віртуальним вікном і доступом до сумної кімнати відпочинку. Більшість прожигала токени в симуляціях, виходячи лише на квартальні медогляди та «профілактики», харчуючись через трубочку. Марнотратство. Побачать перший нуль на рахунку — буде пізно. Але це їхня справа.

В її справа була проста: ставити перед ними свіжу тарілку суміші, забирати вчорашню — і насолоджуватися дзвоном власних токенів.

А якщо ті кілька старих пердунів, що все ще не сиділи у симуляції, дивилися на Міру з відразою — то не її проблема. Не її проблема, що для них вона — постійне нагадування: скільки б грошей вони не заробили за свої Корисні Роки, наскільки б впливовими не були — вона все ще може ходити, а вони вже ні. І про те, що вона сива й стара, але вони не можуть собі дозволити справжніх молодих і здорових Помічників. І, звісно, про те, що корпорація володіла всіма ними.

Хай зиркають. Її посмішка не змінювалася. Ще кілька годин, кілька неприємних задач — і вона знову буде воїтельницею, лідеркою вірної команди, коханкою принцес і веселих найманців.

За знайомими задачами Міра не помічала, як плинуть години. Кожну вільну секунду вона продумувала деталі та сцени для продовження симуляції, прокручувала знову й знову кмітливі діалоги, уявляла, як увійде до покоїв принцеси, як грає заходяче сонце на її довгому золотому волоссі. Філігранно створена мрія, що потребувала значно більше токенів, але реалізовувала саме її фантазії та потаємні бажання.

Вона могла б, як більшість, користуватися стандартними сценаріями чи заходити в один із численних відкритих світів взаємодії з іншими гравцями. Але який у цьому сенс? У власному світі вона не залежала від рівнів чи артефактів, які купували й перепродавали за тридорого. У власному світі вона переставала бути старою розвалюхою, замкненою у багатоповерховій вежі, і сама ставала принцесою-воїтельницею, сама визначала, як до неї ставитиметься команда.

На симуляціях вона не економила. Так, Міра розраховувала, скільки може дозволити собі витратити за ніч, але отримувала найкраще — і тільки в ці моменти була по-справжньому щаслива.
 
                                                                                            ***

 Сміх і розхвильовані голоси було чути навіть біля її найдальшого кутового столика, куди Міра ховалася під час кожної обідньої перерви.

Май будь її воля, вона б узагалі їла стандартну пайку у своїй кімнаті — у тиші, спокої, записуючи ідеї для нових симуляцій і ховаючись за доподібними великими, але давно вже нефункціональними навушниками. Та токени на персональне користування ліфтами на дорозі не валялися. Тож доводилося вкотре слухати одні й ті самі балачки, які сьогодні особливо псували настрій.

— За що купив, за те продаю. А вірити в Духів чи ні — то ваша справа, — знизав плечима Микола й посміхнувся протезованою усмішкою.
У старого гобліна не було волосся, окуляри для незрячих прикрашали його спрощене обличчя, зате з суглобами він виграв генетичну лотерею: ні ходунків, ні зовнішнього скелета — і ось тобі посада старшого санітара та достатньо токенів, щоб півдня сидіти у кімнаті відпочинку й травити сиві байки.

— Ой, ти ще розкажи про «глюки» симуляції: коли платиш за годину, а час там такий прискорений, що проживаєш роки життя, — пирхнула новенька бабця з рожевою довгою косою. Міра навіть не планувала запам’ятовувати її ім’я — такі тут надовго не затримувалися.

Зал вибухнув суперечкою — не про те, можливо це чи ні (звісно, можливо), а про те, дар це чи прокляття.

Ідіоти, гмикнула Міра.

Може, ти й спалиш усі наявні токени, і, може, прокинешся в тому самому дряхлому тілі, але вона б не відмовилася хоча б на одну ніч прожити повний сценарій однієї зі своїх історій.

Вона повернула голову до віртуального вікна й втупилася у знайомі, залиті сонцем смарагдові схили. На поверсі персоналу завжди стояв один і той самий дешевий стандартний пейзаж, але і це було краще, ніж сірість стін.

— То просто був бот. Тільки скажений вірить у Духів, — долинуло від центрального столика. — У кожного є знайомий швагер, який бачив знайомого знайомого, що став Духом.

— Я ще можу повірити, що завантажують копію зовнішності. Але щоб створити справжню свідомість?

— А що тут такого неможливого? — озвався Петрик, у маразмі якого Міра вже давно не сумнівалася. — Якщо наші свідомості — у симуляції, то чому б не перенести туди свідомість померлого?

Міра не втрималася й розсміялася. Сиві голови повернулися до неї.

Витримавши паузу, вона сказала:

— Бо якби можна було переселитися в симуляцію, це не називали б «Останньою милістю». У нас би черга стояла з бажаючих. І першими були б… — Міра проковтнула лайку. — наші найкращі клієнти з верхнього поверху.

Хіба вона не мала рації? Хто б хотів прокидатися старим, якщо можна померти в симуляції й перекачати свою «особистість» у чарівні світи?

Тиша тривала недовго.

— А звідки ти знаєш, що це не так? — загоготав Микола. — Хто взагалі був на тих верхніх поверхах? Звідки знаєш, що вони існують? Може, це нам тільки розповідають, щоб ми не підписували заявку на «Останню милість».

— Ага! Може, у симуляції обмежені потужності? — додав Петрик.

— І їм потрібні ми, щоб стежити за клієнтами.

Цього разу Міра стримала сміх.

Хто був на верхніх поверхах? Ха. Вона була.
Але перед тим підписала договір про нерозголошення.

Це сталося в перший місяць останньої пандемії. Тоді Міра тільки записалася у помічники й навіть не потребувала ходунків. Найманого медперсоналу не вистачало, усіх перекинули до лікарень для Корисних. Міра прийняла задачу без опису — і того разу не прогадала.

Вона на власні очі — гаразд, на власні доповнені окуляри — бачила справжні вікна на пів стіни, які фільтрували радіацію, бачила порожні басейни та масажні кабінети, порожні спортзали й кінотеатри.
І бачила великі кімнати на одну людину, де в безупинній симуляції, підключені до систем підтримання життя, лежали колишні власники міжнародних корпорацій, уславлені спортсмени та кінозірки.
Ні, ці люди не поспішали помирати.

Померти в реальності й опинитися в симуляції? Хіба це не мрія кожного. Але це місце створене не для мрій — воно існує лише для того, щоб сховати старих від очей Корисного (працюючого) населення й відволікти його від неприємної правди: всі ми тут закінчимо.
І якщо віра в Духів допомагає більшості пережити цю гірку думку — то хай так і буде.

Розмова тим часом перетекла до чергового місцевого міфу: що по-справжньому багаті та впливові можуть відкупитися від Будинку й залишитися у власних маєтках.
Мірі це вже було не цікаво: може й так, може й ні, але токени самі себе не зароблять.

Гучно відправивши тарілку на переробку, вона пішла далі працювати.

                                                                                                 ***

Годинник показував восьму вечора, зміна добігала кінця. Хочеш не хочеш, а останню незакриту задачу все одно треба виконати.

Міра відкрила анкету своєї нещасної клієнтки. Пані Олеся Хорунжій, 81 рік, п’ять останніх років — резидентка Будинку. Міра пробігла очима рядки: борг. Пониження. Знову борг.
Далі можна було не читати — таких історій було повно.

Коли Міра зайшла в ліфт, автоматично засвітилася одна з найнижчих кнопок. Старий механізм жалібно скрипів і хрипів, повільно спускаючи її на підземний рівень.

Кімната була ще гірша, ніж Міра пам’ятала з оглядової екскурсії в перші дні роботи Помічницею. Довгий простір, сірі облуплені стіни без віртуальних вікон, запах старості, бруду й смерті. Єдине, що видавало, що вона не випадково потрапила на знімальний майданчик фільму про військовий госпіталь, — доподібні симуляційні ліжка: два ряди, майже впритул одне до одного, і на кожному — нещасний старий.

Побачивши її, клієнти загуркотіли: Помічники сюди спускалися рідко, і нічого доброго від них — заслужено — ніхто не чекав.

Намагаючись не дивитися на обличчя й ігнорувати лайку, Міра підійшла до ліжка, яке її окуляри позначили великим червоним хрестом.

Треба було просто стиснути зуби й перетерпіти кілька хвилин. Зараз вона зачитає заяву про пониження, її обізвуть найгіршими словами, інші резиденти прокинуться, з Міри спишуть токени за шум, щось у неї полетить — спишуть токени за безлад. Наче це її вина, що стара перечниця, ця Олеся, не накопичила за життя грошей, не народила з десяток дітей, які б наробили ще більше онуків. Хтось із них би точно розщедрився й оплатив би їй денний кредит, достатній, щоб не опинитися в цій дірі.
А може вона просто промотала все в симуляціях, падаючи з поверху на поверх, поки не сповзла сюди. У файл зазирати глибше, ніж мінімально потрібно, Міра не збиралася.

Це не її проблема й не її клопіт.

З ліжка на неї дивилися двоє на диво блакитних очей — Олеся розглядала її з таким інтересом, ніби все це її трохи забавляло. Може, скажена? Це б пояснило рівень. Скільки б у тебе не було токенів, ніхто не терпітиме божевільних у спільних кімнатах.

Міра прочистила горло, увімкнула приглушення фонового шуму — ще не вистачало, щоб інші перебивали, — і зосередилася на тексті заяви:

— Пані Олеся Хорунжій, з прикрістю повідомляємо вам, що на вашому рахунку не вистачає токенів на проживання, і/або харчування, і/або догляд за тарифами вашого рівня. Із важким серцем…

— Не напружуйся, рідненька, — беззубо всміхнулася бабуся. — Я ваш корпоративний нонсенс уже напам’ять знаю.

Міра зупинилася, не певна, що робити далі.

Це було щось дивне. Ні істерики, ні образ — лише беззуба посмішка на зморшкуватому обличчі. Може, ця Олеся настільки «поїхала», що не розуміє: нижче цього рівня — хоспіс. Без ліків, без Помічників, лише мінімальна пайка від держави й повна відсутність симуляцій, навіть нічних.

Текст заяви бликав червоним і за секунду почав погрожувати їй зняттям токенів.

Міра продовжила:

— Із важким серцем ми прийняли рішення понизити ваш пакет до рівня нуль. Будь ласка, натисніть «приймаю» або скажіть «погоджуюсь» для добровільної згоди. В іншому разі ми будемо змушені застосувати фізичне примушення.

Останню фразу вони озвучили з пані Хорунжій в один голос.

— Рідненька, — сказала беззуба, — мало хто сюди потрапляє, не вивчивши цю чудову промову. На провали пам’яті я ще не страждаю, хоча, може, й варто було б.

Окей. Точно скажена. Це ускладнювало справу, але на такий випадок у Міри були шокер і заспокійливі.

Вона вже збиралася почати другий із трьох обов’язкових повторів, коли на екрані висвітилася позначка «Підтверджено». Пані Хорунжій натиснула «окей» сама. Добровільно.
Вона взагалі розуміла, що це означає?

Ніби читаючи її думки, пані Хорунжій мовила:

— Крім пониження, є й інші варіанти, рідненька. І не роби таке обличчя, ніби це твій перший день.

Звісно, “Остання милість”. Міра чула про людей, навіть цілі комуни, які обирали швидку смерть замість переселення до Будинку. Дивні нові релігії, ідейні групи або просто ті, для кого життя давно втратило сенс. Але серед резидентів Будинку? Серед тих, хто роками падав поверх за поверхом?
Хоча той факт, що Міра про щось не чула, зовсім не означав, що цього не існувало.
Може, смерть у симуляції — та ефемерна надія стати Духом — і справді краща за «поминальну яму» нульового поверху.

— Я хочу попросити дозвіл попрощатися з друзями, перш ніж ти покотиш мене далі.

Друзями? У Будинку не було друзів. Більшість навіть імен сусідів не знали. Міра точно не заморочувалась.
А затягування часу — це мінус токени. Її токени, які їй конче потрібні, щоб і в симуляції побути, і самій не опинитися через рік у такій дірі.

— Протокол не дозволяє…

— Та що ти кажеш, рідненька, — перебила стара. — Перевір параграф 10.15.8.

Міра й гадки не мала, що існує параграф 10, не те що його підпункти. Але відмовити на прямий запит клієнтки не мала права.
Вбудований ШІ справді швидко знайшов статут Будинку, а там — і пункт 10: перед пониженням клієнт має право на п’ятнадцять хвилин попрощатися із сусідами, і що на цей час дозволено розбудити навіть тих, хто перебуває у симуляції.

— Добре, дозвіл надано, — пробурмотіла Міра, ледь не забувши додати натягнуту корпоративну посмішку.

Вона дивилася, як пані Хорунжій отримала доступ до пересування, підкотила своє ліжко до інших, як ті прокидалися й обіймали її, як декотрі пропонували свої токени (хоча їм самим ледь вистачало), а вона лише хитала головою. Вона говорила тихо й ласкаво. Вона жартувала й посміхалася.
А Міра все менше розуміла, що відбувається.

Вона навіть не одразу второпала, що то за противне пискляве попередження у вусі, поки не висвітився напис.

— Таймер вийшов, — сказала Міра тихіше, ніж мала б.

Старі на неї зашипіли, як кодло помираючих змій, але пані Хорунжій спокійно мовила:

— Не нервуйте, любі, у нашому віці це шкідливо. — Вона засміялася, і її зморшкувате, ніби зношена гума, обличчя сяйнуло спокоєм. — Правила є правила. Наша душечка лише робить свою роботу.

Чомусь саме ця фраза зачепила Міру більше за всі попередні лайки.

Це була її робота. Замість того щоб лежати й відпочивати, вона цілий день бігала й тримала це прокляте місце на плаву. Не її вина, що Олеся, як і десятки до неї, не мала токенів.

Мовчки Міра викотила пані Хорунжій до технічного ліфта, ігноруючи крики позаду. Вона вже морально підготувалася їхати на нульовий поверх — єдиний пункт призначення цього ліфта. Страшне, огидне місце, де доживали свої дні найбідніші: ті, у кого нікого немає, хто промотав усе, хто не здатен заробити токени. Там же проводили евтаназію — або, як це офіційно називали, «Перехід у симуляцію».
Неприємне нагадування про власне майбутнє.

Міра б краще зробила це тут, на очах інших. Може, це бодай когось надихнуло б перервати власні страждання — бо як інакше назвати життя тут?

Вона вже майже вкотила ліжко з Олесою Хорунжій у ліфт, коли та озвалася:

— Куди це ти мене котиш, рідненька?

Цей день уже був занадто довгим, і симуляція чекала на Міру. Тож вона зібралась, напнула найофіційнішу усмішку й промовила рівним службовим тоном:

— Шановна пані Олено Хорунжій, ви вже підписали документи. Ваше нове місце проживання — нульовий поверх. У вас буде тридцять днів, щоб подати офіційну скаргу або зв’язатися з родичами, але наразі…

— Підписала, підписала, не переймайся так, — відмахнулася бабця. — Будуть зморшки. Я не планую, та вже й не маю сил пручатися. Але, моя мила, ти ж розумієш: у мене є варіанти, окрім вашого славнозвісного поверху помирання.

Що ти від мене хочеш? — ледь не вирвалося в Міри вголос, і вона ледь не втратила сотню токенів за непрофесійність.

— Для мешканців нижчих рівнів перехід у симуляцію теж здійснюється на нульовому, — відстукала вона тим самим службовим голосом.

— Стати Духом, — засміялася пані Хорунжій. — Оце було б чудово для суспільства. І для стейкголдерів. І для корпорації. Мінус одна бабця, плюс один бот, який надихатиме інших перестати витрачати ресурси й жити вічним життям у ваших смішних іграшках.

Ваших смішних іграшках?
Це було дивно. Вона не виглядала настільки старою, аби не рости на симуляціях і не розуміти, що це давно вже не просто ігри.

— Якщо ви не бажаєте переходу в симуляцію, тоді…

— Тоді я бажаю піти з миром. Туди, куди ми всі з народження йдемо. Без усіляких фантазій та маячні про вічну симуляцію.

— Це ваше право, — відповіла Міра. — Але на нульовому поверху, там я допоможу вам із потрібними ліками.

— Я маю право, і зроблю сама. Так само, як маю право обрати місце. І, якщо мій годинник не бреше, нам з тобою, рідненька, треба поспішати.

Звісно, усе мало бути ускладнено.

— Яке місце ви хочете обрати? — Мірі ставало дедалі важче тримати усмішку. Вона була впевнена, що ця перечниця просто тягне час, намагаючись обдурити систему й особисто ускладнити життя саме їй.

— Хіба не очевидно? Усі хочуть одного — ще раз побачити сонце. Якщо мої розрахунки вірні, то в нас із тобою ще є час до заходу.

— Але де?..

— Дах, — просто сказала пані Хорунжій.

                                                                                             ***

Перевірити протокол і отримати дозвіл на підняття виявилося легше, ніж очікувала Міра.

Поки повільний службовий ліфт повз угору, вона встигла переглянути файл дивної клієнтки.
Колись — і це видно — пані Хорунжій була доволі симпатичною та успішною. Заробила грошей, виростила двох дітей — хлопчика і дівчинку, мов із реклам попереднього століття. Але добровільно відмовилася від допомоги сім’ї, а коли вони все ж настояли на внесках, перераховувала їх у фонд підтримки самотніх літніх людей.

Ще один пункт, що натякає на її очевидну ненормальність, — подумала Міра.

Спочатку пані Хорунжій жила на непоганому середньому поверсі з тарифом “Преміум”, але щороку її токени танули. Бо ця скажена — і Міра ледь могла в це повірити — постійно допомагала сусідкам. Хто ж іще міг подати запит у корпорацію на дозвіл відкрити читальний клуб, пообіцявши особисто купувати книжки для всіх охочих?

Але не це вразило її найбільше.

— Ви ніколи не були в симуляції? — вирвалося в Міри вголос. У файлі навпроти цього пункту стояв нуль.

— Чому ж ніколи? — усміхнулася пані Хорунжій, підвівши на неї свої ненатурально блакитні очі. — Пробувала колись. Могла годинами дивитися на водоспади чи котиків, проходила епічні квести. Але з часом усе приїдається.

Напевно, Міра здивувалася надто явно, бо бабця розсміялася:

— Навіть найсіріше життя, рідненька, цікавіше за будь-яку симуляцію.

Точно скажена, — подумала Міра й теж дозволила собі короткий смішок.

— Ви таке говорите, наче моя бабця: “оце діти в симуляції, краще б відео подивилися”. Але ж симуляція — це просто інструмент. Завдяки їй ми можемо побачити міста до Потопу, пам’ятки, до яких уже не дістатися, дізнатися…

— То ти на пам’ятки дивишся? Подорожуєш містами? — примружилася пані Хорунжій.

— Ні, але… зараз ніхто нікуди й так не може. Тим паче звідси. Симуляція — це все, що таким, як ми, лишилося.

— І хто в цьому винен, рідненька? Хто зробив так, що ми не можемо бути зі своїми сім’ями? Що нас ховають тут? Що половина землі пішла під воду, а на іншій неможливо жити без фільтрації повітря? Хто підпалив цей світ, а тепер витискає з людства токени, які ми спалюємо на світ фантазій?

Міра вже набрала повітря, щоб відповісти, але ліфт різко зупинився, двері зі скрипом розійшлися.
Удар вітру збив її з думок.

Вперше за хтозна скільки часу вона побачила справжнє небо.

Затягнуте важкими сірими хмарами — але справжнє.
Справжнє повітря. Справжній вітер. Справжні покинуті будівлі і тремтячі відблиски міста на обрії.

І справжній захід сонця — криваво-рожевий, між хмарами. Міра вимкнула всі фільтри окулярів.

Коли вона бачила таке востаннє?
Коли справді бачила, а не через скло, не на ходу, не краєм ока?
У місті ніколи не було ні часу, ні місця, щоб підняти голову. Завжди здавалося: ще трохи — і стане краще, буде відпустка, поїдемо кудись. Але краще не наставало. Потім стало не до того. А потім… вона опинилася тут, замурована серед таких самих помираючих душ, із віртуальними вікнами.

Час плинув. Почали тихо знімати токени за простій, але Міра не рухалася.
Дві сиві жінки: одна на механічних ходунках, у величезних окулярах, інша — у ліжку.
І старий сивий світ навколо, від обрію до обрію.

— Уже час, — тихо сказала пані Хорунжій. Голос рівний, спокійний, майже лагідний.

Міра кивнула. Взяла її холодну руку й не відпускала, поки та, тремтячим рухом, підвищувала собі дозу снодійного до максимуму.

                                                                                            ***

Вона котила ліжко з мертвим тілом порожніми коридорами до крематорію. Зміна давно закінчилася, але вперше за багато років Міра не поспішала до своєї кімнати.
Звісно, повернеться. І, певно, знову ввімкне симуляцію — хоч дорогою й пообіцяє собі цього не робити.

Вона не відводила очей від того, як у полум’ї зникає те, що колись було дивною, впертою пані Хорунжій.

— Оце скаженна перечниця, — пробурмотіла Міра. Тихо вилаялася і перевела всі токени, зароблені за день, у фонд підтримки самотніх, скаженних перечниць.