Міняли

Киця

– Маф-Маф!

Даня потрусила мисочкою з сухим кормом.

– Кицюню, що трапилося, ти не захворіла? – спитала вона в компактного смугастого клубочка, з якого навіть ніс на улюблений  звук не виринув.

– Та лиши тваринку в спокої, – ліниво порадила Поліна, – Дай поспати. Заздрю їй. Я би теж не відмовилася впасти в ліжечко от прямо зараз, – дівчина солодко позіхнула. – Але мені ще додому тільопати двома маршрутками.

Даня визирнула у вікно. Дощ, який вперто прикидався снігом, вщухати не збирався. В тьмяному світлі ліхтарів непорозуміння, що сипалося з неба, скидалося на велетенських, злих мух. Чому в голову лізли саме такі асоціації, вона пояснити не змогла би. Але щось недобре таки насувалося. Щось, помітно гірше за повітряну тривогу.

Даня зіщулилася й кинула погляд на Мафі. Киця, яка до того пильнувала хазяйку, квапно заплющила бурштинове око. Здалося, що в погляді улюблениці промайнула насторога.

– Хочеш – залишайся ночувати в мене, – запропонувала вона. – З такою погодою до комендантської можеш і не встигнути.

– Дівичник? – Поліна підморгнула.

– Піжамна вечірка, – пирхнула Даня у відповідь.

– Для вечірки потрібно щось суттєвише за жасміновий чайочок, – пожвавилася гостя.

– На жаль, – дівчина розвела руками. – Я не підготувалася.

– Та не може такого бути, – Поліна попрямувала на кухню й заходилася щурудіти по полицях. – Я ж казала! – з видом переможниці вона вивудила з-за коробок із сухими сніданками майже не почату пляшку джина.

– Звідки в мене джин? – здивувалася Даня.

– Дашко, ти головою вдарилася? – Поліна кинула здивований погляд на подругу. – Джин-тонік – це ж наше всьо! Чи ти хочеш сказати, що в тебе в холодильнику пляшечки швепсу не знайдеться? – зробила подруга перелякані очі.

– Якого такого швепсу? Я зроду тієї хімії не пила, – тепер настала черга Дані робити величезні здивовані очі.

Очі виріщилися ще більше й ледь на лоба не полізли, коли на дверцятах холодильника Поліна знайшла літровий біттер лемон.

– Як зветься відчуття, протилежне до дежавю? – джин із тоніком виявився саме таким гидким питвом, як Даня й підозрювала. Однак після другої склянки цієї мікстури сприймати реальність, яка раптово зʼїхала в якийсь не той бік, стало простіше. Вона навіть зважилася проговорити свої страхи вголос. Колишня одногрупниця, з якою не бачилися після закінчення універу – цілком годящі вуха для вислуховування пʼяних жахіть. Як вирішить, що їй не по дорозі із колишньою коліжанкою, в якої дах поїхав – то й не шкода. Три роки одна без одної прожили – проживуть ще стільки ж. Он, Дарина її навіть і не впізнала одразу.

– Гадки не маю, – знизала плечима Поліна. – Підлити?

– А давай.

– Кажи, – наповнивши склянку подруги, Поліна приготувалася слухати.

Даня зробила невеликий ковток, скривилася – цього разу, здається, в коктейлі було більше джину, аніж тоніка.

– Швепс закінчується, треба економити, – пояснила гостя. – То розказуй вже, не тягни.

– Тільки май на увазі: це не білочка, і це почалося не сьогодні, – попередила Даня. – Останні кілька днів маю таке відчуття, що я не пам’ятаю речі зі свого оточення.

– А з нюхом як? – занепокоїлася Поліна й відсунулася подалі.

– Та все гаразд. Навіть не чхаю. Та й щеплення в мене всі пороблені вчасно, навіть бустерні дози. Я ж у школі працюю, з нас вимагають.

– Тоді це просто перевтома, – визначилася з діагнозом Поліна. – Давай за це вип’ємо! Джин – найкращі ліки від вигорання. Тобі терміново треба прийняти бустерну дозу.

– Та чекай, не части, – раптово Дані стало не до сміху, легкий настрій кудись випарувся остаточно. – Ти що, напоїти мене хочеш?

Гостя розсміялася, але сміх здався Дані нещирим. Давня подруга, зустрічі з якою вона ще кілька годин тому раділа, виглядала підозріло незнайомо. Не по-людські навіть: в мерехтливому світлі лед-свічок, які вони ввімкнули «для атмосферності», клики дівчини здавалися по-вампірськи видовженими. Даня струсила головою, відганяючи мару, і продовжила «сповідь»:

– От тебе я чомусь пам’ятаю білявкою.

– То не я, то Олька, – відмахнулася Поліна. – Нас із нею всі завжди плутали, хіба не пам’ятаєш? Поля-Оля. Я тому й наполягала завжди, щоби до Ліни скорочували.

Даня не пам’ятала. Точніше, якась Ольга на краєчку пам’яті крутилася, але не настільки близько, щоби згадати, чи була та дівчина білявкою.

– Ну добре. Ти була давно. Але ж Мафі! – вона патетично здійняла руку вгору й зробила багатозначну павзу.

– А що з нею не так? – Поліна кинула насторожений погляд на смугастий клубочок, який виглядав ще нещаснішим, аніж коли відмовився від улюбленого корму.

– Я не впізнала її! Ледь не істерику влаштувала, коли мені ветеринар після щеплення виніс переноску. Їм довелося підіймати всі наші записи в системі, щоби переконати мене, що моя киця – смугаста, а не чорно-біла.

Поліна ще раз подивилася на кішку, а потім перевела занепокоєний погляд на Даню:

– То ти хочеш сказати…

– …що вирішила, буцімто мені підмінили кішку й влаштувала скандал у ветеринарці? Так! Чому б ще вона відмовлялася від улюблених «хрустиків»?

– Тому, що їй щойно зробили щеплення, а в котів відсутність апетиту – часта реакція на погане самопочуття? – припустила Поліна. – Пий давай.

– Та щось більше не хочеться, – настрій остаточно залишив приміщення, і Даня відсунула склянку, яку вертіла в руках. Спробувала відсунути.

Поліна спритно підскочила до неї, змушуючи піднести склянку до рота й зробити ковток. Даня закашлялася – напій пішов не в те горло – вилиці звело від несподівано кислого смаку, світ поплив, у очах почало темнішати.

Останнім, що вона запам’ятала, було обличчя Поліни – чи Ліни, як та себе називала, – яке здавалося значно старшим за їхні двадцять із хвостиком і геть незнайомим. Обличчя це кривилося від болю – в темне волосся жінки вчепилася смугаста фурія з палаючими бурштиновими очима.

 Лотерея

– Наступний лот: те, чого волів би не згадувати донор. Стартова ціна…

Мікрофон видав скрегіт розлюченого кажана, а голова, яка й без того відчувалася налитою болем, мов свинцем, ледь не луснула. Даня затисла руками вуха й роззирнулася. Сусіди по аукціонній залі, здавалося, уваги на звукові ефекти не звернули. Принаймні, від болю ніхто, окрім неї, не кривився.

Аукціон перебігав, як належить: дехто здіймав таблички, ведуча жваво вигукувала номери місць і суми. Дівчина напохмурилася: десь вона вже бачила цю пані в червоному. Зважаючи на кількість стразів, які прикрашали вечірню сукню, шию та зачіску жіночки, свій лук та скопіювала в новорічної ялинки. Через це мерехтіння впізнати ведучу було майже неможливо, але підозра, що обличчя епатажної пані їй нещодавно зустрічалося, Даню не залишала.

Аукціонний молоток в руках ведучої порхав над гонгом, дівчина заворожено слідкувала, як той торкається золотавої пластини: один раз, другий…

Відблиск софіта, що відбився від тарілки гонга, вдарив по очах одночасно зі звуком, засліплюючи й затьмарюючи світомість. Дарина потерла очі та з подивом витріщилася на сцену.

Поки вона кліпала очима, блискуча пані в червоному кудись поділася, натомість біля велетенського проєкційного екрану тупцював дядечко середніх літ в краватці-метелику, кольоровій сорочці й тіснуватому пиджаку.

«Нехай проблеми та негоди…» – пробурмотіла собі під ніс Даня – дуже вже схожим цей індивід був на схудлу версію володаря ТБ погоди минулого десятиліття. Аж потім здивовано струсила головою й роззирнулася.

Зала теж була не та. Не помпезна аукціонна, в якій дівчина щойно боролась із головним болем, а невеличка, що скидалася на телевізійну студію більше, ніж на будь-що інше, про що Дарина мала таке ж заочне уявлення. Народу в залі поменшало: усього то п’ять рядів із кількома глядачами на кожному.

Помітивши в кутку агрегат, схожий на телекамеру, Даня прикинула. Так, якщо знімати під цим кутом, то, мабуть, більша масовка й не потрібна – здаватиметься, що зал повний.

Екран блимав списком, пункти якого підсвічувалися блакитними рамочками по черзі, ведучий торохтів без зупину, заводячи публіку, а на екранчику майже під самою стелею висвічувалися реакції, які, як здогадалася дівчина, слід було висловлювати глядачам на лавах. «Сміх», – проголосила табличка, й сусіди по залі слухняно засміялися.

Дарина про всяк випадок теж вишкірилася, квапно пригадуючи, як вона тут опинилася.

Пригадувалося дуже погано. Водночас здавалося, що все ок, так, як має бути, дівчина сама, добровільно, зголосилася на участь в цьому безглуздому шоу. Але з іншого боку, вона не памʼятала, як дісталася цієї студії. Ба більше: навіть назву шоу пригадати не могла. Щось там про лотерею. Здається, за участь навіть якусь винагороду дають. Чи то триста гривень, чи то набір копченостей.

Даня напохмурилася. Не те, щоби вона аж прямо так грошима розкидалася, але ж квартира, що дісталася від бабусі, в неї є, на оренду витрачатися не треба. Та й зарплатня в їхньому ліцеї більш-менш пристойна – жодного стимулу вбивати пів дня задля трьохсот гривень і сумнівного задоволення з’явитися на ТБ екрані на кілька секунд у денному шоу для домогосподарок. До того ж, якщо вона правильно памʼятає, коли такі шоу йдуть, Даня зараз на уроці має сидіти, а не тут! Чому ж вона сюди припхалася? Чому люди взагалі ходять на такі передачі?

Даня знову роззирнулася, намагаючись не спалитися перед сусідами по ряду, що вона їх роздивляється. Проте марно старалася – масовка виглядала повністю захопленою тим, що відбувалося на сцені, а обличчя глядачів здавалися порожніми, як у типових ТБ зомбі з карикатури.

– То яким буде ваш вибір? Чого з того, що вона вважає зайвим в своєму житті, нарешті позбудеться пані з четвертого місця? Не зволікайте, голосуйте! – продовжував волати ведучий. – Тисніть червону кнопку, коли бачите на табло варіант, який уподобали!

Даня завовтузилася, знайоме відчуття неприємностей, що насуваються, не давало всидіти на місці спокійно. По-перше, «червоної кнопки», за яку патякав ведучий, в неї не було. На відміну від решти глядачів, у руках яких, як за помахом чарівної палички, з’явилися чималенькі червоні кнопки, від яких тягнулися дроти, подібні до телевізійних кабелів.

– Вибачте, а де… – Даня звернулася до сусідки.

Та окинула дівчину порожнім поглядом і кивнула вниз, одразу ж по тому відвернувшись до екрана.

Даня зазирнула під сидіння. Кнопки там не побачила, натомість побачила перевернуту цифру чотири, намальовану червоною фарбою знизу на сідушці. Звівши очі, вперилася поглядом в око телекамери, спрямованої просто на неї. Повільно, відчуваючи, як холоне зсередини, перевела погляд на проєкційний екран за спиною ведучого.

«Неулюблена робота,
Перший поцілунок на очах у однокурсників,
Атласні банти,
Батьки,
Червоні кеди,
Віталя»

Список виглядав дивним до неможливості – і таким саме знайомим.

Блакитна рамочка востаннє пробіглася від «роботи» до «червоних кедів», затрималася на них на мить і несхочу перескочила на «Віталю».

Заграли фанфари, ведучий вибухнув водоспадом слів, які Даня не розбирала. Вона нажаханим поглядом дивилася на слова на екрані. Той клятий список дійсно містив речі, про існування яких Дарина шкодувала. Колись, у певний період часу. Атласні банти й батьків вона ненавиділа класі в третьому. З часом (а саме – після літніх канікул, проведених в селі в двоюрідної бабці) прийшло розуміння того, що батьки не такі вже й погані. А от атласні банти вона й досі ненавидить.

– Чим – або ким – не була би загадкова Віталя, саме цей лот відправляється на аукціон і нарешті принесе полегшення нашій «четвірці», – урочисто проголосив ведучий. – Пані з четвертого місця, підведіться, дайте нам помилуватися переможницею! – підбадьорив він.

Незчувшись, Даня встала. Публіка в студії старанно плескала в долоні, але погляди, спрямовані на дівчину, були такими саме порожніми й байдужими, як і в сусідки, яка підказала, де шукати кнопку.

– Ще раз вітаю! Ви знаєте правила: «я позбуваюся Віталі добровільно й з радістю», – ведучий замовк, очікувально дивлячись на Дарину.

Віталя

Віталею звали хлопця, який донімав її у випускному класі. З ним дівчина точно не схотіла би спілкуватися, навіть зараз.

***

– Дааань, Данююю, – лунав шепіт із задньої парти. Хвилин вже пʼять лунав.

Дарина старанно робила вигляд, що не чує й не помічає смикання за волосся. Чесне слово, як молодшоклашка. Цей вайлуватий хлопець бісив її з кожним днем все більше й більше. Його незграбні залицяння перетинали вже всі можливі межі.

– Ще одне слово – і я поскаржуся класнусі на сексуальн домагання, – прошипіла вона, обернувшись.

– Ковальов, Добра, на вихід! – біологічка славилася своєю нетолерантністю до балачок під час уроків.

– Це ти в усьому винен! – Даня обурено відвернулася від хлопця, який намагався їй щось сказати.

– Ну пробач. Вона все одно дура кончена, – незграбно спробував вибачитися той. – Одноклітинна. Точно, що Ульва.

– Вона водорость, не одноклітинна. Та й хоч би ким вона не була, – вишкірилася Даня. – Я на біофак хочу поступати, а мене з профільного предмету виганяють. У випускному класі! А якщо Ульва мені оцінку знизить?

– Ой, по почитаєш у підручнику тему. Все одно на результат ЗНО твоя біологічка вплинути не зможе.

– Вона така ж моя, як і твоя.

– Нєєє, – Віталя щиро посміхнувся. – Я в фізри піду, мені ці ваші “науки” до одного місця.

– Не хочу тебе розчаровувати, але туди теж біологію здавати доведеться, – уїдливо відказала Даня.

– От блін. Та пофіг, якось буде, – розсміявся Віталя. – То що, у кіно?

– Та пішов ти…

Гостя з майбутнього

– Дарино Вʼячеславівно! Даню!

Голос завучки настирливо дзижчав над головою, потім Даню захитало.

– Землетрус?! – вона підскочила, боляче вдарившись колінкою об стіл, заозиралася ошалілими очима.

– Ні, усього лише дзвоник, – вибухнула сміхом учительська.

– Тьху на вас, – обурилася Даня. – Я що, задрімала?

– Ну-у, якщо політкоректно казати – то так, – погодилася завучка Марина Степанівна. – Ти так хропіла, що нам шкода було будити. Але мені потрібний твій стіл…

– …одяг і зброя, угу, – зітхнула Даня. – Ясно все, вікно скінчилося, час до моїх амеб з восьмого Б.

– Я би сказала, гієн, – зітхнула Марина Степанівна. – Вони мені ледь урок не зірвали сьогодні своїм реготанням.

– От зараз на уроці й розберемося з їхньою класифікацією, – кивнула Даня. – Ну все, побажайте мені удачі!

– Нехай щастить… і земля пухом.

– Вмієте ви підбадьорити… А мені такий класний сон снився… Я була вчителькою молодших класів!

– А я завжди казала – учительська не місце для спання. Ще й не таке жахіття насниться, – пирхнула завучка.

***

– Поліна? – Даня здивовано спинилася, приклавши руку козирком до очей.

Наскільки вона памʼятала, колишня одногрупниця двано вже поїхала здобувати другу освіту по закордонах і так і не повернулася. Чому б їй повертатися зараз, під час війни? Дівчина ніколи не відрізнялася надмірним патріотизмом.

– По-оолю! – Даня гукнула на пів вулиці й замахала рукою, підстрибуючи на місці.

Упіймала на собі обурений погляд перехожого, вишкірилася вибачальною посмішкою: «Одногрупниця, – пояснила. – Сто років не бачилися».

Поліна озирнулася.

Даня, заволавши ще дужче замахала вже обома руками.

Одногрупниця роззирнулася й… кинулася навтьоки. Поділ помаранчевої сукні з легкого шовку струмився за ногами дівчини, як кризанутий флаг. Даня сторопіло кліпала очима.

– Не дуже вона й рада зустрічі, – підколов нажаханий Даніними криками перехожий.

– Та-а-ак… – Даня обурилася. – Ну начувайся, подружаню, – і кинулася слідом.

Поля бігла швидко. Даня була швидшою. Десь на пʼятій хвилині перегонів їй на думку спало, що така поведінка виглядає дивною не тільки з боку, а й з середини – вона геть захекалася. Забігши під арку старого будинку, Даня сповільнила кроки, а потім і взагалі зупинилася. Нехтувати вранішніми пробіжками  вочевидь не вартувало.

Даня сперлася рукою об стіну й зігнулася в поясі, відновлюючи дихання. Коли підвела очі, побачила, що Поліна, злодійкувато роззирнувшись, пірнула в старі, пошарпані двері підїзду.

– Ну начувайся, госте з майбутнього, – пробурмотіла Даня, пригадавши сцену з дитячого фантастичного кіно часів совкового дитинства батьків.

Двері за Поліною зачинялися повільно, і Даня, пригадавши, що такі двері зазвичай замикаються автоматично, кинулася слідом, поки ті не захлопнулися.

Стрімка смугаста тінь метнулась Дані просто під ноги.

Гучний котячий нявк і не зовсім цензурний крик Дані, яка, перечепившись через пухнасту перешкоду, полетіла головою вперед і напів темряву неосвітленого підʼїзда, злилися з гуркотом дверей, що зачинилися за спиною дівчини.

Пролетівши по інерції ще кілька кроків уперед, Даня нарешті зупинилася, боляче вдарилась головою об стіну. Перед очима потемнішало ще дужче, біль у лобі вибухнув феєрверком.

Доки

– З вами все гаразд? – чоловічий голос лунав ззаду і згори.

– Так… Здається, – не дуже впевнено заспокоїла голос Даня. – Зараз, тільки в очах розвидніється, і взагалі в нормі буду.

На підтвердження своїх слів, дівчина ще кілька разів струсила головою, відганяючи темряву й метушливі іскорки. Розплющила очі.

– Що за… – в Дані навіть подих перехопило від подиву. – Чортівня…

Яскравий, залитий вересневим сонцем київ кудись подівся. Довкола панували сутінки великого промислового міста – яким його зображують в коміксах на кшталт Готем-сіті. «Аромати» панували відповідні: запах гару, від якого нестерпно кортіло чхати, відносно свіжого мазуту й стічних вод з яскравими нотками тухлої капусти.

Будівлі з дрібної, в минулому червоної, а тепер кіптяво-брунатної цегли сліпо дивилися мутними вінками в три-чотири поверхи. Дивилися вони на набережну, яка, коли не обривалася у темно-вонючу воду одразу за невисоким парапетом, то розповзалася по тій воді зміями причалів і хвилерізів. Неподалік виднівся силует велетенського вантажного крана – такі Даня бачила один-єдиний раз у житті, коли із класом була на екскурсії у вантажному порту. Та й то – той кран поряд із нинішнім колосом здавався кранським ліліпутом.

Перевівши погляд лівіше від крану, в бік води, Даня не стрималася:

– Ох йо…

– Вражає, чи не так, – з певною гордістю відказав чоловічий голос над вухом. – Особливо, коли бачиш уперше.

– Вражає – не то слово, – ковтнула подив дівчина.

На рейді (так, здається, це називається), стояли суда. Ні не так – Суда. Велетенські. Висотою з найбільший сучасний круїзний лайнер, який Даня тільки могла уявити. Щоправда, на круїзні лайнери вони не були схожі навіть віддалено. Височенні, похмуро-сірі боки піднімалися з води під відʼємним кутом, нависали загрозливо над темрявою води. Жодних тобі ілюмінаторів по бортах. Самі товстезні труби, поцяцьковані яскраво-червоними вентилями й клапанами, і наглухо закриті металевими стулками ніші, які викликали навʼязливі асоціації з бійницями.

– А як ви вгадали, що я цю красу вперше бачу? – вона врешті-решт обернулася до свого співрозмовника.

Не одразу розгледіла темношкірого чоловіка, одягненого в робу темно-сірих тонів, у довколишніх сутінках, а коли нарешті розгледіла, то ледве не вдавилася нервовим сміхом: перед нею стояв Морган Фрімен. Розливу двохтисячних років, коли актор уже був старим, але не таким старим, як зараз.

– По вас помітно, – білозубо всміхнувся співрозмовник. – Я Морган.

– А я… кицю свою шукаю, – вичавила Даня й присіла прямо на брудну бруківку набережної. Плечі її здригалися від істеричного сміху, стримувати який було більше несила.

Синопсис