Озеро

1.

– Ось воно, – гвинтокрил закружляв над темним лісовим озером, що нагадувало велику підкову. – Дивись, оті занедбані споруди на березі, що в озеро вдається – то колишній завод, він від початку двохтисячних не працює. Трохи далі – городи, за ними – село Азімівка. В ньому, на диво, ще мешкають люди. А навколо – густий ліс і заболочені галявини, дуже небезпечна місцевість.

– Чому не Озимівка? – перебив Макс, роздивляючись у планшеті гугло-мапу. – Картограф мав модифіковану щелепу?

– Та може! – Бучук зареготав. – Дивись, нам не треба жодних вихвалянь у наш бік, ми звичайне громадське об’єднання, хочемо гроші зібрати спільнокоштом. Хіба це не файно, якщо замість отих руїн виникне сучасна база відпочинку, фельдшерський пункт і крамниця для містян? І дорогу відновляти треба. Тож чекаємо  від тебе об’єктивну статтю.

– Чим зараз народ живе у тій Азімівці?

– Як у давнину – полюванням, рибальством, городами. Там самі старі лишилися. Раз чи два на місяць приїжджає з Сасівки пікап черокі на рамі «шишаріка», бо більше нічим туди не дістатися, та щось привозить місцевим. Та й озеро допомагає.

– В сенсі?

– Кажуть, що в ньому особлива вода. Мабуть, брешуть, бо кожна ж громада мусить мати власну легенду. От і про це місце кажуть, що то справжня Шамбала, яка завжди була не в Тибеті, а саме тут, у Карпатах. Та щоб усі вигадки спростувати, ми найняли ще двох людей. З тобою поїде геодезист Сергій, він цю красу нанесе на кадастрову мапу, і гідролог, щоб було кому побалакати з тим озером. Може, там якісь цілющі джерела, що підуть усім на користь. – Бучак уважно глянув на Макса: – Гідролога звати Олесею. Тільки май на увазі, що вони з Сергієм мають власні стосунки.

– Та я хіба проти, – знітився Макс і, щоб перевести розмову, тицьнув в ілюмінатор:

– Що це на городі? Дивіться, якесь страховисько. Опудало чи що. Залізний дроворуб.

– Та то вони тягнуть увесь мотлох зі старого заводу до господарства. Колись там охорона була, паркан триметровий, контрольна смуга, а зараз… Картопля, бачиш, на тій смузі, та бурячки.

– Може, там радіації досхочу?

– Навряд чи. Місцеві живі та здорові, отже, все гаразд. Фельдшер раз на пів року прилітає, каже, навіть на зуби ніхто не скаржиться.

– Режимний завод? І що він виробляв?

– Промислових роботів, верстати з ЧПК.

– З чим?

– З числовим програмним керуванням. Працівників возили з Мукачева у вахтовий метод. У селі від заводу навіть електрика була. Була…

Гвинтокрил повернувся іншим боком, і Макс побачив поруч з озером мальовничий, гарно відреставрований, вітряк.

– Фігасе…

Бучак знову зареготав.

– Он, бачиш дах будинку в балці за вітряком? Там лісник живе. Це його вітряк. У нього й двигун на солярі є, і з ним домовлено про зарядку телефонів і павербанків. Хоча, тут тільки супутниковий бере. З лісником порозумійтеся обов’язково, зв’язок через нього.

– Гаразд, познайомимося з дідом.

– Лісник не дід.

– А хто?

– Побачиш. Ще одна місцева дивина. Він уже чекає на вас.

– Коли вилітаємо?

– Ні, не хочу, щоби тим старим на голову з неба сюрприз упав. Жартую. Люди від несподіванок хорошого не чекають, а мені на початку справи конфлікти тим паче не потрібні.

– Як же ми дістанемося?

– Я домовився, вас на тому «шишаріку» довезуть.

< … >

2.

Дерева розступились і машина зупинилася на краю великої галявини, за якою сяяла на сонці вода. З землі озеро здавалося ще більшим, ніж з гвинтокрила. Та було настільки чарівним, що просто шкода ховати від людей таке місце.

– Набери води, – водій простягнув Максу цеберко. – Попити, вмитися.

– А чи варто? Болота ж навколо. Може, колодязь пошукаємо?

– Чиста вода там, її тільки й п’ють. І ти попий.

– Не буду. Застудився, в горлі дере.

– Тим паче попий, – усміхнувся водій. – Тому, хто цю воду п’є, жодні ліки не потрібні.

Макс підійшов до води. Вона була тьмяна, як воронове крило, за метр від берега губилося дно. Озирнувся:

– Глибоко тут?

Водій стенув плечима:

– Хтозна, я плавати не вмію.

Набравши відро, Макс не втримався й напився просто зі жмені. Вода виявилася чистою і смачною. Та все ж це була звичайна вода.

Макс і Сергій допомогли розвантажити машину. Привезене занесли у стодолу з вицвілою фанерною вивіскою «МАГАЗИН-СКЛАД». Ключів, як і замку, не було взагалі, самий засув. Усередині поставили сторчма кілька порожніх ящиків.

– Щоб ведмедик не потяг, – пояснив водій.

На той постамент навалили поки гамузом усе, що привезли – бо втомилися. Тому й не стали перепитувати за Ведмедика. З останнього пакунку посипалися мотки різноколірної пряжі.

– Куди її стільки? – спитав Сергій.

– То для баби Горпини, вона в’яже як не в себе… Як горло?

Макс ковтнув:

– Трясця! І правда, не болить.

– Я, коли вперше сюди їхав, поламався трохи в дорозі. Поки лагодив машину, руку забив та, мабуть, інфекцію заніс, наривати стало. Дід Остап порадив руку в озері потримати хвилин зо п’ять. І все! Зранку дивлюся – загоїлося. Я тоді повну каністру цієї води набрав про всяк випадок. За пару днів згадав, відкорковую, – а вода-то тухла!

– Ну то й що?

– А то – зайвого не бери. Жаднюгам щастя нема.

< … >

3.

Завод охороняла порожня коробка прохідної, де якимось дивом збереглася металева вертушка турнікета. У бур’яні ховався іржавий кістяк трактора, а за ним, мабуть, ті самі «верстати з ЧПК» – кілька залізних монстрів заввишки з хату. Лицьові панелі вирвані з м’ясом, усередині стирчали уривки дротів.

Макс обернувся до Сергія:

– Цікаво, як їх вивозили з заводу? Тут вузькоколійка потрібна, а в наявності маємо лише роздовбану ґрунтівку.

– Та яка різниця… Копенкіну – хана.

– Що?

– Пензликом на верстаті написано, давно ще, під пилом. Ходімо далі, тут нема на що дивитися.

До цеху вели три пари дверей, після кожних – вертушки, над середньою висів годинник, щільно вкритий пилом, назавжди показував 12:31.

– Тамбур-шлюз, – пояснила Олеся. – Відсікає небезпечну зону або частину, закриту для загального доступу. Стривайте, я перевірю, – вона дістала дозиметр. – Нижче за норму, можна йти.

Під ногами постійно хрумтіло скло. І ось – розтоптаний протигаз без коробки. Мов череп зі сталевими очницями. Всі троє схилилися, роздивляючись.

– І що? – нарешті спитав Макс. – Як у такому місці та без старого протигазу! Якби й не валявся він тут, треба було з собою принести, кинути та гарненько потоптати!

– Гаразд, ходімо вже, – погодився Сергій. – Надто тихо тут, тому й лячно. Почуваюся, як пірат на острові скарбів – йдемо та власних кроків лякаємось.

У величезний ангар виходила купа відчинених дверей. Чомусь усі двері на цьому заводі відчинені навстіж, наче з них щойно вибігли люди. У витяжних шафах – велика кількість спеціальних скляночок. Здебільшого все розбито, але деякі каламутні «чверті» з залишками чогось темного просто заткнуті ганчірками.

– Я бачив у селі такі пляшки, – показав Сергій. – У діда Остапа під самогоном. Пробував навіть. Цікаво, чи він їх миє, чи так міцніше?

Здавалося, що в повітрі досі висить невловний лабораторний присмак. Часто на стінах траплявся веселий Роджер. І був він насправді дуже веселий! Низька кахельна ніша у стіні, як жертовник, заставлена ​​конічними, круглими колбами та чашками Петрі. Переважали, втім, сучасні пляшки з-під горілки.

Увійшли до заводської контори. Якщо в цехах панувала порожнеча, то тут, як після обшуку, були розсипані папери з перекинутих шухляд. Протяг гойдав респіратор на тасьмах під стелею. Під ним зі сміття на підлозі тягнулися підозрілі гриби.

– Хто його тут підвісив? – запитав Макс.

– Ні, не так… Хто його розгойдує? – підхопила Олеся, і всі розсміялися, але непевно.

Шафи були розорені, та за дверима з табличкою «Архів», у комірчині без вікон, ще зберігалася видимість ладу, стелажі завалені стосами пожовклих паперів, що пережили тут не одну зиму.

– Може, повернемось, – нерішуче запропонував Сергій. – Тут лише сміття.

– Чому? Мені цікаво, – не погодилась Олеся. – Пропоную пройти цехами скрізь, до води.

– Тобі цікаво, а мені знову незрозуміло, – сказав Сергій.

– Що саме?

– Ви ж бачите – це ймовірніше хімічна лабораторія, науковий інститут чи водолазна станція. Все, що завгодно, тільки не складальне виробництво!

– А чому водолазна станція? – запитала Олеся.

– В ангарі перші двері праворуч вели до коридору, так? А в ньому – водолазне спорядження. Я ще хотів роздивитися, та ви ж не дали, все вперед та вперед.

– Так, я теж бачив, – погодився Макс. – Знаєш, така старовинна людиноподібна оболонка з мідним шоломом. Чи мені вже мариться?

– Ні, так і є. Трьохболтівка. Тільки закладаюся, це було не в тому коридорі, а у других дверях, уже при виході з ангара. Точно пам’ятаю – глянув, а там ця штука стоїть. Я мало не злякався, бо думав, що людина.

– Щось у нас свідчення не стикуються. Гаразд, ходімо назад – роздивимося.

Трьохболтівки не було ніде – ні в коридорі, ні в сусідніх кімнатах…

Сергій зазирнув у одне з приміщень і з подивом присвиснув.

– Подивіться на цей раритет. Я ж геолог за фахом, а таке бачив тільки в музеї. Радянський мас-спектрометр. Для визначення складу речовин. Хоча найголовнішого для хімічного заводу я тут і не побачив – власне речовини, з якою вони працювали. А прилад цілий майже.

На стіні поруч зі спектрометром, схожим на пульт керування атомною станцією, був рубильник, на якому висіла на мотузочках акуратна табличка: «НЕ ВМИКАТИ! ПРАЦЮЮТЬ ЛЮДИ!»

– Що за люди? – поцікавився Макс. – Привиди хіба що? – і ривком підняв іржавий важіль.

Під стелею загудів мотор лебідки, вона рушила з місця й повільно поповзла по кран-балці… Макс похапливо вимкнув рубильник.

– Слів нема… А електрика, виходить, у наявності.

– Так, стрьомне місце. Та ми вже біля зовнішньої стіни, можна видихати. Далі – берег та вода, – сказав Сергій. – Мені треба зняти контур берега.

– А мені – взяти пробу води та хоч повітрям свіжим подихати, – і вони вибралися на волю крізь низький віконний отвір.

Олеся попрямувала до берегу, а чоловіки затрималися біля цеху, роздивляючись величезні сталеві труби. Вони йшли просто з озера, метрів за десять одна від одної, підіймалися стіною цеху й пірнали в цистерни на даху.

Раптом Олеся скрикнула, та мабуть, цікавість перемогла страх, і вона щось уважно роздивлялася на землі.

– Чого це вона? Нумо подивимося!

З гальки на березі стирчало щось схоже на людську руку. Макс зітхнув і, в очікуванні неприємної знахідки, почав потроху розгрібати гальку навколо цієї руки. Та більше нічого не було. Він підчепив ціпком затверділу чи то рукавичку, чи руку манекена, порожню всередині.

– А таки шкода, що не відрубана, – він нервово розсміявся. Не вийде сенсації, – та гидливо закинув неприємну знахідку у воду.

4.

До діда Остапа повернулися вже після обіду.

– Як у вас файно в хаті, – роздивляючись візерунчасті малюнки на сволоку, сказала Олеся. – Та, мабуть, важко поратися з господарством? І город на вас, і худоба. Не хочете до міста переїхати? Допомогти ж нема кому.

– Чому? Трохи допомагають.

– Хто? Діти та онуки приїжджають?

– Головне не ламати те, що є, – неохоче відповів дід Остап.

– Хочу скупатися, – заявила Олеся.

– Після обіду – не можна! – твердо відповів дідусь.

– Так а що? Хіба озеро не працює?

– В озері купаються лише зранку. Або ввечері – якщо дуже треба.

– А мені зараз дуже треба! – рішуче відповіла Олеся. – Хто зі мною?

– Я піду, – сказав Макс, – тільки трохи пізніше. Треба скласти план статті, поки нічого не забув.

Сергій винувато розвів руки:

– Та й мені треба чернетку на мапу перенести.

– Ну, то ваша справа!

Ліворуч від села, де пагорб, вітряк і в улоговині сховалася хатинка лісника, берег особливо зручний для купання. Туди вона й попрямувала.

– Приглянув би за нею, – сказав Сергію дід Остап.

– А що?

– Та так…

– Ти, дідусю, або кажи, як є, або нічого не кажи. Бо Олеся може образитися, що з нею як із маленькою чинять. Вона майстер спорту з плавання.

– Та я про всяк випадок. То нехай далеко не запливає.

– Я недовго! – здалеку вже крикнула Олеся.

Навіть у таке спекотне безвітря озером ішли брижі. Вода гарно нагрілася до самісінького дна – чистого пологого продовження берега, майже без мулу та болотної каламуті. Олеся відштовхнулась і з задоволенням попливла повз острівці такої яскравої, неможливо-зеленої трави. Перекинулася на спину, обережно лягла на воду. Сонячні зайчики лоскотали очі. Майже біля поверхні, залишаючи по собі заметільний слід мов від літака, пройшов темно-сірий, у цятку, минь. Маша простежила, як він хапає малька, що так необережно пас задніх, і йде зі здобиччю у глибину, в прохолоду.

Їй теж захотілося пірнути, хоча за правилами поодинці пірнати не можна. Відштовхнувшись од води, побачила Макса – як у тіні від чиєїсь лазні той черкав у блокноті. Почувши сплеск, підняв голову й махнув їй.

На глибині п’яти метрів денне світло йшло мов крізь товсту лінзу. Здавалося, внизу нескінченна порожнеча, чорна і жадібна, і туди не хотілося… Повернувши голову, помітила слабке свічення. Так буває в Одесі літними ночами – світиться планктон та водорості, і це звуть «живим світлом».

Олеся згрупувалася й попрямувала в той бік. Та замість дрібнесеньких ночесвіток побачила, як із глибинної каламуті, що ближче, то видовищніше, з’являються дивні округлі предмети. І саме від них іде слабке свічення. Так, якісь невисокі світлі циліндри на дні. Та світяться не вони, а вода поряд.

Олеся повільно випливла, набрала повітря і знову пірнула. Забувши про обережність, вона змушувала себе пірнати дедалі глибше. Та, попри це, навколо загадкових циліндрів так само коливалася каламутно-світла хмара, мов захисне поле. І Олеся відчула, що їй кортить опинитися з ними поряд, що її приваблює неочікуване для такої глибини тепло і тягне наблизитися до циліндрів.

Раптом очі під маскою защипало, мов від цибулі. Стало парко – так нестерпно палило шкіру, наче все тіло в гірчичниках. Олеся запанікувала й забула, що треба ковтати. Вуха стиснуло. Сьорбнула води. Вона ще встигла зрозуміти, що тоне, та чинити опір уже було несила.

Олексій махнув Маші, відклав блокнот, підвівся й солодко потягнувся, хруснувши кісточками. У солодкій вечірній спекоті волого тхнуло річкою і медово – травами з лугу. До лазні у своїх справах підійшов дід Остап. Макс спитав:

– Риба в озері є?

Дідусь подивився, як на маленького:

– Тобі нащо?

– Порибалити хочу.

– Так!

– Що так?

– Ну, є риба. Тільки ж не дасться!

– Чому?

– В озері все не таке.

– А яке?

– Ну… Наче інше, як після життя. Уявляєш?

– Нічого не зрозумів. Але, якщо ти, діду, вудку маєш, то мені ж треба ще хробаків накопати… Стривай, он рибина йде, руками візьму! – Макс по коліно у воді, мало не впавши, встиг, схопив – мов сталлю сяйнула луска, і в руки влився холодний тягар пружної рибини. – Попалася, люба!

Дід Остап із цікавістю, змішаною з сільським скептицизмом, дивився, що буде далі. Макс тим часом зробив крок до берега, підняв свій видобуток над водою… і риба, що вже тримав у руках, розсипалася водяними бризками. Долоні зімкнулися, а темна тінь у нього за спиною попливла собі далі.

– Що це? – Макс дивився то на власні мокрі руки, то на озеро, яке, здавалося, познущалося з нього.

Дід Остап посміхнувся:

– Не думай, іди ото налови в струмку окунчиків на вечерю.

Та Макс уже думав про інше. Він роздивився озеро, берега…

– Дідусю, а де ж Олеся?

Обидва пішли до того місця, де залишився одяг. Але ні на озері, ні на дальньому березі самої Олесі не було. І вони не знали, скільки вже минуло часу…

– Дідусю, ти маєш човен?

– Маю. Та не хвилюйся! Не станеться нічого з нею. Тут не можна потонути, ні навмисне, ні з дурниці.

– То де ж вона?

– Якщо й трапиться щось, то просто забудеться, а озеро винесе на берег, і нічого потому не знатиме! Ходімо до хати…

– Та яка хата! – Макс дістав мобільний, набрав Сергія і тільки тоді згадав, що мережі нема. Та й батарейка, булькнувши, розрядилася. – Діду, вона ж навіть не закричала!

– А коли тонуть, не кричать, – спокійно відказав дід Остап, – хіба не знав?

Макс іще раз без надії глянув на озеро, і побіг у село, за підмогою.

Уздовж берега Сергій тягав човен, бо крізь днище сочилася вода. Зітхнули, відштовхнули човен і вже зібралися стрибнути в нього.

Аж тут помітили, що на тому кінці озера, на брівці балки, стоїть лісничий Василь.

– Сюди! Вона в мене! Жива! – він зробив круговий рух рукою, показуючи, що краще йти вздовж берега.

Олеся лежала на дивані, вкрита ковдрою. Шкіра на руках трохи почервоніла. Сказала, що все пам’ятає.

– Як ти опинилася на березі? – запитав Сергій.

– Де дядько, що витягнув мене?

– Лісник?

– Не пам’ятаю. У масці водолаз.

Макс глянув на Сергія, той стенув плечима.

– Розкажи все як було, що ти пам’ятаєш?

– Там бочки на дні, і вони світяться. Я захотіла подивитися на них ближче. До тих бочок підходять труби, які пірнають в озеро біля заводу. Та очі так пекло, що не змогла.

– Чому ти одразу не піднялася?

– Тягнуло туди. Там тепло і гарно…

– Мариш?

– Стривай, розкажу. Коли я зрозуміла, що тону, хтось опинився поряд. Я його не бачила, але в мозок ніби йшли слова – не бійся, тримайся, все буде гаразд. І ми почали повільно підійматися. Та вже на березі мені стало погано, я трохи знепритомніла, а отямилася тут.

Лісничий підійшов до Олесі, взяв за руку.

– Вона здорова. Пошкоджень немає, а ця сверблячка пройде. В мене бувало гірше.

– Так, я можу йти! Де мій одяг?

– Ось! – Сергій простягнув її речі.

– Ви мене хочете про щось спитати? – сказав лісник, ні до кого не звертаючись.

– У неї хімічний опік? – спитав Сергій. Лісник кивнув. – Що то за циліндри на дні?

– Мені немає сенсу приховувати далі – це бочки з певною речовиною. Я маю план їхнього розташування по дну. Бочки не викинули, а саме встановили. Якби ви попередили, що бажаєте там скупатися, я б обов’язково сказав.

– А хто її врятував?

– Озеро. Хоча це замкнуте водоймище, та існує теорія про сильні висхідні течії. Олесі пощастило, і вона потрапила до такого.

– Ви її знайшли на березі?

– Ну… так.

– Чому ж ніхто з нас цього не бачив?

– Таке буває. Від страху очевидного не помічаєш.

– Або неймовірного.

– Можна й так сказати.

Яким би не був дивним лісник, було помітно, що про Олесю він щиро дбав і переживав за неї.

– Мене витяг водолаз! – уперто повторила вона.

– Це кисневе голодування, донечко. Звідки в нас водолази! – сказав лісник.

Синопсис