Котриця

Вихователька Валентина Сергіївна підійшла до маленького Кирила і подивилася, що той малює на ноуті. Збільшеними в рази пікселями було зображено три фігурки – чоловічу, жіночу та схожу на тваринку. Позаду них – чорне згарище та полум’я.

Валентина Сергіївна обережно поклала руку хлопчикові на плече і спитала:

– Це твої мама, тато і котик?

Кирило відповів безбарвним голосом:

– Ні. Це матриця, татриця та котриця.

– Як це – котриця?

– Так. Мами нема. Тата нема. Котика теж нема. Всі загинули. Залишилися лише матриця, татриця і котриця.

Молода вихователька відчула, як по-зрадницькому защіпало в носі, та мовчки витерла сльози. Вона лише починала працювати у дитячому притулку і ще не звикла до цих жахливих історій.

Семирічного Кирила привезли до них позавчора. Сказали, що хлопчик пережив сильний шок – на його очах завалився їхній будинок, живцем поховавши його батьків. Маленького котика, що мешкав з родиною, також не знайшли. Через це малюк майже не розмовляв, на все дивився байдужим поглядом, їв на автоматі просто тому, що треба було їсти. Єдиною його розвагою стало малювання на ноутбуці. Теку з його малюнками він підписав одним словом – «Матриця».

***

«Рядовий Вертихвосте, готуйсь! Починається ракетний обстріл. Рятуйте людей!» – прошурхотіло у вусі. Рядовий Мурзик Вертихвіст коротко відповів: «Плюс!»

Слід було діяти швидко. Ще не всі люди усвідомили, що почалася велика війна, тому не готові були ховатися чи тікати.

Вертихвіст роззирнувся, щоб оцінити ситуацію. Так, Малий ще зранку пішов до друга на сусідню вулицю. Батьки…

Мурзик зістрибнув з дивану та швидко побіг кімнатами, відшукуючи своїх людей. Матір на кухні смажить картоплю, Батько на веранді возиться з роботом-пилососом. Єдине більш-менш пристойне укриття – погріб у дворі. Що ж робити?

На столі стоїть велика трилітрова банка консервованих огірків. Батько їх обожнює і завжди дістає з погреба одну банку, коли Матір готує страви з картоплі.

Не встигнувши додумати ідею, Мурзик розпушив хвоста, видав один зі своїх найшаленішіх «нявів» та прожогом кинувся на стіл. Банка гепнулася об підлогу, скло розлетілося кухнею, огірки незграбною купою ляпнулися під ноги Матері.

– Ах ти ж паскудник малий! – гримнула Матір.

З веранди почувся здивований голос Батька:

– Що то було?

– Твої огірки робилися!

– Самі?

– Ага, точно! Лови його! – крикнула Матір, побачивши, як їхній кіт кулею дременув до вхідних дверей.

Батько розчахнув двері, злякавшись, що тваринка може розбити голову об перешкоду. Обоє дорослих з подивом спостерігали, як Мурзик, який ненавидить купатися, бухнувся просто у сніг і великими стрибками дістався до дерев’яних дверей погреба.

– Ти ба, який розумний! – мовив Батько, взуваючи калоші. – Знає, яку шкоду зробив. Доведеться спускатися по іншу банку.

Мурзик нервував: десь далеко вже чутно відлуння вибухів. Хтозна, як швидко долетить сюди. Батько відчинив погріб, але Матір не поспішала йти за ним.

– Лізь швидше! Я піду, бо в мене картопля згорить! – жінка розвернулася і попрямувала в будинок.

Вертихвіст у відчаї стрибнув на спину Батькові, почав шалено нявчати та дряпатися.

– Ааааа! – заволав Батько. – Зніми його з мене!

Матір кинулася на допомогу своєму чоловікові. Побачивши, що вона близько, кіт стрибнув на дно погреба.

В цей час по небу рознісся сухий шелест. Потім весь світ на мить завмер, ніби вуха позакладало. А далі тишу розкололи сотні тисяч громів, які гримнули одночасно. Земля здригнулася, Батьки полетіли вниз зі сходів. Останнє, що чув Мурзик перед тим, як вирубився, голос командира в навушнику: «Малий!..»

***

Кирило повертався додому на обід. Мама завжди накривала на стіл о другій, тож йому слід було поквапитися. В гостях добре, але ніде так смачно не нагодують, як вдома!

Хлопчик зупинився на розі вулиць і нахилився застебнути «блискавку» на чобітку – вона постійно розстібалася, особливо коли швидко йдеш. Щось прошурхотіло над головою. Кирило глянув угору, і тут яскравий спалах охопив пів неба. Наче саме повітря загорілося. Сталося неймовірне: земля з їхнього городу піднялася, ніби велетенська океанська хвиля, і впала на будинок. Те місце, де щойно була кухня, розвалилося від якихось великих металевих уламків, газова труба обірвалася і звідти вирвалося полум’я. Загорівся дах будинку, скло з вікон порозліталося в різні боки. Було видно, як з сусідніх будинків вибігали люди, махали руками. Хтось тікав, хтось знімав трагедію на смартфони.

Кирило дивився на це як на страшне кіно з тих, які полюбляв дивитися тато. Він стояв ніби цвяхами прибитий, нічого не чув навколо і лише мовчки дивився, як дах їхнього будинку провалюється. Невідомо звідкись взялася «швидка». До хлопця підбігли медсестра і лікар. Його оглядали, щось розпитували, намагалися розбурхати, але він нічого не чув і не міг вимовити жодного слова.

***

«Мурзику… прийом… Мурзику… рядовий Вертихвосте, прийом!»

Мурзик поворухнув лапою, потім хвостом, повів вухами – живий і, здається, цілий. Обережно потягнувся і встав на всі чотири. Спочатку в голові гуділо, потім почувся голос командира.

«Прийом! Рядовий Вертихвіст на зв’язку!» – промуркотів у відповідь.

«Фух… Ну і налякав ти нас, друже! Як ти? Вдалося врятувати людей?»

Мурзик озирнувся: Батько лежав на земляній підлозі, прикриваючи своїм тілом Матір. Вертихвіст наблизився до людей і почав сканувати їх. Основні життєві показники були в нормі, але дихання у обох було слабким.

«Мені треба покликати на допомогу, – промуркотів кіт. – Я відзвітую пізніше».

Вибуховою хвилею дерев’яну надбудову з дверима зірвало і тепер над головами постраждалих яскраво світило зимове сонце. Мурзик швидко видерся нагору і побачив єдину вцілілу стіну будинку та жахливі руїни за нею. Він оббіг те, що залишилося від будинку, і на городі виявив глибочезну вирву, всіяну уламками ракети. Добре, що вибух стався з іншого боку від погреба.

Навколо снували люди. Хтось плакав, хтось кричав щось по телефону, хтось намагався розбирати завали. Під’їхала автівка з медичними працівниками. Мурзик підбіг до чоловіка, що першим вийшов з автівки, і почав тертися об його ноги та голосно нявчати.

– Котику, ти злякався? – чоловік присів і погладив Вертихвоста. – Гарненький який! Марусю, посади його в машину.

Чоловік хотів узяти кота на руки, але той вирвався і відбіг трохи далі, продовжуючи голосно нявчати.

– Він кличе вас, Миколо Петровичу! Може, подивитися, що там? – сказала молода жінка, очевидно, та сама Маруся.

Микола Петрович пошкандибав за котом, перечіпляючись через вкриті снігом грудки землі. Побачивши двох людей у погребі, чоловік гукнув:

– Сюди! Швидше! Тут поранені!

***

Матір і Батька відвезли до найближчої лікарні. Переконавшись, що вони у безпеці, рядовий Вертихвіст відзвітував командирові.

«На жаль, місце перебування Малого невідоме», – з сумом констатував він наприкінці.

«За Малого не хвилюйся, він здоровий. Його відслідкувала наша зв’язківиця Соломія Котрицька. Я дам тобі її координати. Ти мусиш дістатися малого та заспокоїти його, бо він шокований і не йде на контакт з дорослими».

***

Діставшись до дитячого притулку, Мурзик Вертихвіст заліз на високе дерево та, перебираючись з гілки на гілку, зазирав у вікна старої будівлі. В одній з кімнат він побачив Малого. Той сидів за столом, втупившись у монітор ноутбуку. Поряд із хлопцем лежала гарнесенька киця, виблискуючи на сонці білим пухнастим хутром. У Мурзика закалатало серце. «Так, стоп! – струсонув головою Вертихвіст. – Спершу завдання… Але яка ж вона все ж таки… ммм…»

Мурзик стрімко зліз з дерева і помчав до дверей притулку. Двері були відчинені – весь час хтось заходив чи виходив. Тож котові не склало труднощів прошмигнути всередину. Так, тепер сходами на другий поверх, ліворуч, і – ось він, Малий. І вона, звісно ж.

Кіт подбіг до Кирила, замурчав як трактор та почав тертися об його ноги. Хлопець відірвався від монітора і поглянув униз. Мурзик стрибнув йому на коліна.

– Мурзику! – крикнув малий і почав гладити та цілувати свого котика. – Мурзичку, ти живий! А я думав, що нікого вже нема. Як ти сюди дістався? А мама з татом загинули.

І хлопець розридався вперше з того часу, як потрапив до притулку.

***

– Так, слухаю, – Валентина Сергіївна схопила ручку і перший-ліпший папірець, що трапився під руку. – Кирило Васильковський, батьки у Третій міській… Зрозуміло. Дякую вам!

***

Валентина Сергіївна побігла до ігрової кімнати, де зазвичай грався Кирило. Їй не терпілося повідомити хлопчикові чудову новину. Коли вона забігла на другий поверх, з дверей кімнати вибіг сам Кирило, тримаючи на руках сірого у смужку котика.

– Кириле!

– Валентино Сергіївно!

Два вигуки пролунали одночасно.

Вихователька присіла і сказала:

– Ти перший. Кажи!

– Валентино Сергіївно, наш Мурзик знайшовся! Він прийшов до мене сам!

Валентина Сергіївна обійняла Кирила і тихенько мовила:

– Це ще не все, хлопчику. Твої батьки в лікарні. Вони живі, Кириле!

***

– Взагалі-то з тваринами сюди не можна, – суворо пробурмотів лікар, – але в цьому випадку я змушений дозволити.

Валентина Сергіївна подякувала лікареві та провела до палати Кирила з Мурзиком.

– Синочку! – мама заплакала і обійняла хлопчика.

– Мамусю, татусю! Наш Мурзик знайшов мене!

– Якби не він, ми би не врятувалися, – сказав тато. – Ходи сюди, синку, я обніму вас обох.

– А у Мурзика є наречена! – вигукнув Кирило. – Її Соломка звуть. Можна нам її взяти?

– Соломка? Чому Соломка? – здивувалася мама.

– Її Соломія взагалі-то звуть. Але ми її кличемо Соломкою, – відповіла Валентина Сергіївна та вийняла з куртки біленьке пухнасте диво.