Хвости та кілти

– Мурцен? Мурцен! Ну, відкривай очі, відкривай, домашнє ти ледащо!

Мурцен не відповідав.  На його мужній мордашці плавав вираз безмежного жалю та скорботи. Вуха були щільно притиснуті до голови. Пухнастий хвіст нервово оплітав лапки. Рисяр завзято потрусив друга, та той лиш сильніше замружився.

– Все. Ми в халепі. – заключив Рисяр.

Десь далеко в лісі неначе в насмішку закрокотав якийсь птах. Недобрий знак. Рисяр сів поруч, притулившись спиною до закляклого Мурцена, сіпнув носом, струсив велику краплю з вуха, що впала на нього прямо згори. Неба він не бачив, цупкі гілки перепліталися між собою, утворюючи природній дах, що майже не пропускав нескінченний дощ, який вже третій день переслідував котів. Саме вони затягли котландців у центр лісу. Саме вони відібрали в Мурцена зброю. Той сидів у глибокій скорботі, відмовляючись навіть відкривати очі.

Друга крапля. Рисяр здригнувся й накрився щитом, неначе зонтиком. Тяжко зітхнув. Злива грала бурхливу симфонію, протяжно, гамірливо  вдаряючи в небесні цимбали, що аж іскри летіли з хмарних горнил. Від вологи шерсть ставала дибки, крутилися вусики на щоках. Зачарований ліс огортав гостей зеленим покровом, тягнув лапи-гілки із гнучкими гострими кігтями, ворушився, клацав, клекотів сотнями голосів, що ніби шепіт, звали котиків в свої нетрі.

– Мишкуси будуть тут, Мурцен. Вони не бачать, проте чують. Нам не можна лишатися, треба йти далі, Мурцен.

Рисяр прибрав щит-парасольку, глянув на гору, та й одразу невдоволено нявкнув – ще одна величезна крапля плюхнулася йому межи очі.

– Р-р-мау! Годі! Час іти.

Рисяр схопився, закинув щит за спину, глянув, чи добре виходить кинджал з піхов, стряхнув пріле листя з червоного кілту. Документи досі лежали в поясній сумці, надійно укриті від будь-якої негоди, проте величезний відбиток мишачої лапи досі псував частину тексту. Ербетр. Він наче й досі намагався вирвати з котячих кігтів важливі розвіддані. Рисяр потер відбиток й роздратовано закрив сумку. Ерберт йшов за ним, йшов від самого міста, це саме Рисяр привів його із загоном пацюків до братів. Він сподівався, що скинув всі «хвости», та клятого мишкуса перехитрити не зміг. І ось, вони тут – два кота, що застрягли в зачарованому лісі.

Рисяр  накинув край кілту на плечі на кшталт плащу, щоб зберігти тепло, і вже збирався трясти здорованя Мурцена, та раптом сіпнув вухом. Десь вдалині йому почувся якийсь звук. Звук, не схожий на звичне вже бурмотіння  лісу. Шерсть на загривку стала дибки. Рисяр вихопив кинджал та озирнувся до Мурцена. Кіт вже стояв, тримаючи якусь гілляку наче зброю.

– Впізнаю це відчуття, – похмуро промовив Мурцен.

– Точно. Мишкуси поруч.

Друзі стали спинами один до одного, наїжачилися й загарчали. Очі в кожного спалахнули яскравіше за блукаючі вогники, а в повітрі ніби почулося відлуння примарної волинки. Хрускіт. Щось промайнуло зовсім близько, Рисяр лиш встиг обернутися.

– Я знаю, що ти тут. Нас тобі не здолати, – пронявчав він.

Мурцен перекинув гілку з однієї лапи до іншої, і Рисяр раптом подумав, що з такими кігтями, як у нього не треба ніякої зброї. Жодна не зрівняється. Та майже жодна. Втрачений меч, родинна реліквія Мурцена, ніби наділена чудесною силою, робив кота непереможним.

– За Котландію, – загрозливо прогарчав Мурцен.

– За свободу! – рявкнув він й кинув уперед  гілляку, мов той спис.

Десь в кущах щось гримнуло.

– Влучив! – скрикнув Рисяр, проте товариш похитав головою.

В наступну мить, голосно хлопаючи крилами, з-за кущів злетіла якась істота. Тінню вона майнула повз котів, наче гарячий вуглець крізь воду майнула між ними, опинившись позаду шотландців, та зненацька зачепилася чи то плащем, чи то хвостом за вилізле з землі коріння.

«Кудах!» – повалилася вона на землю з голосним зойком.

— Спіймав!

Кинувся на птаха Мурцен. Він зчепився з істотою клубцем, покотився по землі і торішньому листю. Та птах з його лап викрутився, скочив котику на спину й дзьобнув його по голові.

— Ай, холера! – сів Мурцен на хвіст.

Рисяр здивовано роззявив рота й опустив кинджал. А далі й зовсім прибрав його у піхви.

— Чорна курочка! — шанобливо вимовив він.

Птах обтрусив довгого хвоста, гордо сіпнув червоним гребінцем і схилив трохи голову на знак привітання. Та Рисяру усе ж здалося, що більше його зацікавив невидимий жук в траві.

— Вітаю тебе, чорна чаклунко, хранителька чарівного лісу, — ввічливо промовив кіт і про всяк випадок сховав хвоста за спиною.

— І тебе вітаю, Рисяр, син Котміра, Кінтярський за прізвиськом. У велику зливу прийшли ви до лісу, привели ворогів за собою. Йдуть вони таємними стежками, сліпі та сповнені жадоби, несуть те, що вам належить, та вас же цим хочуть здолати…

Мурцен насторбучив вуха.

— Що каже ця курка?

Рисяр кинув промовистий погляд на товариша. Ну як же неповажливо! На щастя відьма зробила вигляд, ніби не чула слів здорованя. Вона накинула на червоний гребінець капюшон і шкрябнула ногою по землі, ніби прощаючись із котлійцями, та не встигла вона підняти крила, як знову Рисяр відчув щось кісточками вух.

Насилу він встиг схопити щита і обернутися на свист.

Удар!

— Няв! — закричав він.

Якась сила підхопила кота, наче іграшку, й жбурнула його крізь всю галявину. Щит розколовся на дві частини, розлетівся у боки, та життя котику врятував. Він покотився по землі, плутаючись у власному кілті, а у повітря злетів зловісний сміх. Мишкуси були тут! На хвилину неначе вщухла гроза, застигли краплі на листі, завмерли гнучкі рухливі гілки-пальці, що затягнули двох котів у хащу чарівного лісу. Чи не на загибель вони їх притягли? Мурцен загарчав. Скорбота й жаль, що ані на мить не лишали його навіть підчас зустрічі із чорною куркою, нарешті  пішли. В нього ще лишалися його кігті. Котландець грізно височів посеред галявини, поки один за одним з-за дерев виходили мишкуси.

Чорняві, вдягнені в зелені куртки, істоти. Що вони взагалі бачили з під тих круглих шоломів, натягнутих по самі носи? Їх було не менше десяти, озброєних і небезпечних, а попереду усіх стояв Ерберт. Його великі вуха стирчали крізь отвори в шоломі, з-за спини виднілося щось довге, замотане у ковдру, а в тоненьких цупких ручках він тримав дерев’яну гвинтівку. Дуло ще й досі диміло,  і здавалося, вдруге вже не стрелить, проте не кулями збирався Ерберт воювати.

– Що це в нас таке? – знущаючись, пропищав він. – Невже це наш колишній побратим і товариш заблукав у лісі?

– Га? Товариш Ерберт, ви чого? – перебив його посіпака. – Це ж той шпигун-котландець, чи ви не ба…

Мишкус замовк на півслові. Ерберт озирнувсь до нього, опалюючи невидимим поглядом, а потім повернувся до котів.

– Віддавай вкрадені документи, Рисяр. Все одно це не врятує твою любу Котландію. Чи хіба ти не знаєш, що ми – мишкуси, – набагато сильніші за купку дрібних пухнастиків?

Мишкінський загін схвально запищав, а Рисяр насилу виплутався з кілту й схопився на ноги. В його лапках сяйнув гостий кинджал.

– Котландія ніколи не здасться!

– Я так чи інакше заберу папери, а ти…

Ерберт всміхнувся.

– Як там тебе? Мурчик? Чи не це шукаєш?

Мишкус опустив гвинтівку і потягнувся до ковдри, що висіла у нього за спиною. Мить – і на землю із тихим ображеним лязкотом полетів довгий дворучний меч. Лезо магічно сяйнуло, відбиваючі немов у дзеркалі рухливі пальці-гілки, завмерлі краплини на листі, зелений вогонь котячих очей. Вуса Мурцена здивовано настовбурчилися. В горлі зародилося грізне гарчання, й кіт майже кинувся на Ерберта, проте раптом чорна курка дзьобнула його за хвіст.

– Ой, пробач, Мурцене, син Царапера! – Примирливо склала лісова хранителька крила, як шотландець на неї сердито глянув. – Та так же ж апетитно виглядає. Кудах!

– Гадаєш, ти переміг нас, Ерберт?

Рисяр наблизився до друга.

– Аякже. Що ви двоє з нами поробите? Та ще й без своєї магічної зброї?

Ерберт підчепив руків’я меча ногою й спритно перекинув його до себе. Він ще спробував ним махнути, та важеньке лезо просто потягло маленького злодія за собою, що той аж ледь не впав. Здається, чари меча на нього не діяли.

– Знаєш, а я би тобі розповів, як вгамувати цей магічний меч.

– Що? Рисяре, ти що?

– Цить!

– Я слухаю! – зацікавився Ерберт. Інші мишкуси задоволено запищали.

– Тобі всього й треба, як порізати об лезо долоню. Нехай меч твоєї крові нап’ється, так за хазаїна тебе і візьме.

Ерберт недовірливо гмикнув, жестом показав посіпакам взяти котів у кільце, а сам таки схопив усіма трьома пальцями гострий край. Ш-шарк. Потекла по лезу багрова крапля. Ерберт завмер, а Рисяр в ту ж мить схопив чорну курку обома лапами. Мурцен подивився на нього, тоді глянув на мишкусів й всміхнувся.

– Оце ви дарма…

– Кудах!!! – заволала хранителька лісу. Наступної миті Рисяр кинув її прямо мишкусу в пику.

– Тю, яке дурне, курям кров показати – розсміявся Мурцен і кинувся уперед.

Ерберт закрився лапками, щастя хоч шолом у нього був, та проти курки нічого поробити він не зміг. Озвіріла хранителька хлопала крилами, чіплялася кігтями і без зупину його дзьобала. Отака куряча у них природа. Із наляканим зойком скинув нарешті Еберт хранительку з себе й чкурнув назад у хащі. А курка стрибнула слідом. Довго ще чулося її завзяте квохкотання та відчайдушні крики Ерберта.  А Мурцен тим часом вхопив власний меч і з задоволенням махнув їм у повітрі. Мишкуси запищали і почали відступати слідом за командиром.  В тиші післягрозового лісу чітко пролунав спів примарної волинки. Котики озирнулися один до одного і посміхнулися.

– За свободу! За Котландію!!!