Конкістадор

— Ти серйозно це? — мама так здивувалась, що аж відключила Вірт-інтерфейс, вмонтований біля ока.

Невеличка синя кулька згасла, а браслет на її руці із зеленого став сірим.

Вона закліпала очима й обернулась до сестри, що сиділа з дурнуватою посмішкою за столом — зависла у мережі.

Сестра зойкнула, коли мама увімкнула батьківський контроль і викинула її з мережі.

— Настю, Павло здурів, — мало не заплакала мама. — Він хоче записатись у тих конкістадорів.

Настя закліпала очима, подивилась на мене як на психопата й потягнулась було до браслета — певно, хотіла запостити це у Vtok, але зупинилась і подивилась просто на мене. На обличчі сестри розпалилась дурнувата посмішка, так наче я нерозумна дитина.

— Братику, навіщо летіти бозна-куди, наражатись на небезпеку, коли Вірт, — тут вона показала на мій браслет, що сірим обручем мигтів на руці, — може дати тобі все, що хочеш. Зайди в симуляцію — і он тобі ті твої зорі.

— Та ви нічого не розумієте… — слова, які я репетирував зі своїм персональним ШІ, Магелланом, застрягли в горлі, й далі вирвалось: — це не те. Я хочу побачити їх вживу.

Мама спершу намагалася мене переконати — мовляв, “перейде”. Але коли зрозуміла, що ні, підключила важку артилерію.

— Он твій батько теж мріяв про космос, — сказала. — І чим це закінчилось? Пропав двадцять років тому на тому своєму дослідницькому судні…

Я зітхнув.

Сто років тому корпорація Europe Space Company & Mars Inc. шокувала світ — оголосила, що побудувала перший космоліт із двигуном Алькуб’єрре.

Якщо коротко, це ідея ще з початку двадцятого століття: корабель не летить швидше за світло, він стискає простір попереду і розширює позаду себе. Теоретично — так можна рухатись із будь-якою швидкістю, навіть понадсвітловою.

У тій статті ще було щось про вакуум Казиміра, про те, що він змінює щільність простору, — але як я не ламав голову, нічого не второпав. Та й не треба мені це знати. Он скільки людей їздить на машинах, не розуміючи, що таке двигун внутрішнього згоряння. Або літають у Вірт і не мають уявлення, як той взагалі працює.

Людство кинулось досліджувати космос. Мандри до зірок займали не роки, а місяці. Місяць за світловий рік — фантастика, яку показували у фільмах. Та була проблема. Той же ВР, який якраз зробив новий стрибок та дозволив людям поринути у віртуальні світи. Нові нейроінтерфейси, капсули гібернації які спочатку мали йти на космічні кораблі, та враз стали непотрібні космонаватам майже зупинили експансію в космос. Адже вони давали шанс жити своє віртуальне життя, без проблем та страхів перед невідомістю чи ризиком знайти якусь цивілізацію, якій люди зовсім не подобаються. Судіть самі у вас був вибір або космос, або вірт без ризику, без 60% шансу не повернутись(перші серії двигунів були не дуже надійні – кількість аварій жахала…), без страху за майбутнє.

Поступово хайп космомандрів зійшов нанівець — усі зависали у вірті. Уряди намагались стимулювати дослідників, вчені кричали, що людство має вийти в космос, та їх мало хто чув…

Та все ж сміливці були. Хтось мав проблеми у вірті, комусь прагнулось пригод — ще щось. З горем пополам час від часу екіпажі набирали. Один-два за квартал. Від планети.

Батько, наскільки я зрозумів, вляпався у вірті у якісь проблеми. Тому й прийняв пропозицію стати конкістадором космосу. Тим більше платили добре. Дуже добре. Я іще й нині пам’ятаю, як у наші двері постукали двоє у чорній формі, із сузір’ям Оріона на шевронах. Конкістадори завжди сповіщали новини так. Мама впала без свідомості…

І от тепер — я планую йти його слідами…

Зрозумівши, що ніякі переконання зі мною не спрацюють, мати сумно зітхнула, показала на голографічне фото батька в чорній рамці, яке висіло в нас на кухні, та мовчки вийшла прогулятись. Як вона говорила, коли їй було важко: “піду в парк, прочищу голову”.
 Я ж, не відкладаючи справи у довгий ящик, сів на таксі та відправився в центр рекрутингу в Орбіті, що біля Чигирина. Був іще один біля Обухова, але той, що в Орбіті, мав так званий буткемп, і в соцмережах писали, що він чи не найкращий із наявних на території України.

Іще ніколи мені не здавались такими рідними мої Черкаси. Я дивився на хмарочоси, які блимали вогнями дата-центрів та блистіли сонячними батареями, й відчував на душі дикий щем.
Час від часу проскакувало бажання розвернути роботаксі й повернутись додому, сісти в капсулу та приєднатись до друзів, які саме робили дослідження атома цирконію у Вірті.
Я закрив чат, де мені прийшов десяток повідомлень від команди вірт-біологів, із якими я працював останні два роки в універі, й поставив статус “не турбувати”.
Не зчувся, як заснув…

— Ти диви, іще один, — на мене насмішкувато дивилась молода жінка з фіолетовим волоссям і сережками у формі молота Тора з якогось дивного металу. Її широке лице було блідим, наче вона не вилазила з мережевої капсули кілька місяців. Вона тримала руки в кишенях і ходила взад-вперед перед воротами табору, звідки долинали крики, схожі на “Раз-два, бігом!”.
 — Набридло в капсулі сидіти? Хочеш підкорити зоряні магістралі?

— Вже як вийде, — якомога нейтральніше відповів я, намагаючись не буркнути чогось зайвого. Десь у якомусь відео бачив розповідь, що космолітчики любили такі жарти над новобранцями.

Жінка тим часом витягнула руки з кишень і дістала білий кристал — ком невідомої мені моделі — й щось там набрала. Я втратив терпіння: вона стояла навпроти входу й єхидно посміхалась.
 — Перепрошую, можу пройти?

— А ти точно подумав? — у голосі жінки прозвучала зверхність. Я скрипнув зубами й стис кулаки. — Космооос — він же небезпечний. Може, в капсулі краще?

— Там хоч хамів можна запікати, — не стримався я й одразу почервонів.

Жінка розсміялась і відійшла від дверей, приклала до них ком — і ті з клацанням відчинились.
 — Ну, не побіг плакатись своїм ШІ — вже прогрес, — я відчув, що червонію далі, хоч здавалось, більше нікуди.

Із дверей з’явився старий чоловік у строгій формі. Перехопивши погляд жінки, він похитав головою:
 — Заходь, заходь, поки не передумав. У Тіри сьогодні настрій поганий. Вона відсіює тих, хто відвик від людей — за старою доброю традицією фльоти. Іди, тут іще немало, що здавати та заповнювати…

Ми пройшли у світлу кімнату, де стояла металічна рамка. Я пройшов крізь неї й відчув тонку вібрацію. За секунду ком чоловіка блимнув, і він отримав мою проекцію. Він кивнув слідувати за ним — й ми відправились у велике приміщення зі склобетону в центрі табору. Я вертів головою й не вірив своїм очам. Здавалося, ми були в якомусь тренувальному таборі часів війн двадцятого століття. Смуги перешкод, бігові доріжки, кілька десятків худих та блідих людей, яких ганяли стереотипні армійські сержанти. Видовище було, м’яко кажучи, не комічне.

Всередині будівлі мене підвели до мед-сканера — великої капсули, де я провів наступну годину. Після сканера почалося заповнення документів, здача тестів і занурення в симулятор віртуальної реальності.

— Так, ну в цілому прийнятно, — на мене дивився чорношкірий хлопець мого віку у формі із кількома планками. Він вивчив дані зі сканера, відпив якогось ароматного напою й широко мені посміхнувся: — Пане Варенуха, згідно з рішенням урядів Землі, право спробувати стати зорелітчиком мають усі, але протягом навчання ви маєте три можливості розірвати договір, який зараз підпишете. Тож віднесіться до документів із усією серйозністю. Це не Вірт — тут не відіграє.

Договір, який мені скинув на ком космолітчик, нагадував типовий договір у банку. Я підписувався на службу протягом п’яти років на розвіднику класу “Річард Рал”. 7% із потенційних прибутків від відкритів належало мені, інше — компанії. Я гортав штрафи, форс-мажори, бунти. Здавалося, читаю цілий трактат. Урешті я прочитав. Ком блимнув.

— Все, ще готові продовжувати? — із легкою посмішкою запитав мене чоловік. Я тільки кивнув і поставив підпис своїм комом. Він широко посміхнувся: — Вітаю в кемпі “Орбіта”, рекруте. Інструкції у вас у комі. Прошу слідувати за ними.

Якби ж я знав, на що підписався. Мене відправили до групки з дев’яти хлопців та дівчат мого віку і віддали під керівництво сержанта Росіні. Два місяці нас ганяли, мучили та змушували покращувати фізичний стан. Росіні лаявся:

— Сидите на своїй каменюці, мрієте про капсули… Люди колись на парусних суднах плавали кругосвітні подорожі, а ви до такого докотились? Ганьба. Та якщо відчуваєте, що це не ваше — котіться. Ніхто вас тут не тримає.

За два місяці з групи пішло троє людей. Крім мене, залишилася сім’я зі Львова — Маркіян та Мар’яна, які мріяли про космос, як і я. Вадим із Городка, що на Поділлі, киянка Єлизавета та два “цифрові нарки” — Міша і Гріша.

Цифрові нарки — це люди, які підсіли на віруси ВРу, що впливали на них, як реальні наркотики, тільки з тією відмінністю, що тіло вони не руйнували. Та й психіка в людини, як правило, була стабільна — поки не підсядеш на щось дійсно жорстке. Головне — час від часу отримувати свою цифрову гидоту, і ти майже нормальний. Не дивно, що для них випробування були ні по чому. Їх узагалі нічим не здивуєш. Здавалось, камені.

Після тренувань на фізичну підготовку, коли Росіні визнав наш стан трохи кращим, ніж ніякий, нас відправили в симулятори того ж ВРу. Якщо ми раніше думали, що нас катують — то це було не так. Катування у Вірті було в рази жорсткіше. Ми мали ремонтувати зореліт, двигуни, добувати зразки порід у космосі, досліджувати планети. Найменша помилка закінчувалась загибеллю. До речі, відчуття були майже реальні.

Після місяця тренувань я вже був готовий піти й покинути той клятий космос, але в момент, коли я йшов до Адама — мого куратора, того чорношкірого офіцера, що розповідав мені про умови, — я знову зустрів фіолетово волосу Тіру. Вона могла б мене не помітити, якби я не перечепився на рівному місці й мало не впав біля неї. Мить — і на мене подивились знайомим поглядом.

—Йдете проситись додому рекурте? – ууу терпіти не можу той насмішкуватий погляд, – я б вам радила, якщо ви там спотикаєтесь, то в космосі..

Відчуваючи, що зараз зверзу дурницю, я втомлений останнім тренуванням де моє судно повільно падало на зірку, не встиг подумати перш ніж ляпнув:
—Йду проситись на ваше судно пані, – я вже знав, що вона була лейтенантом одного із трьох нових дослідницьких суден, які будувались в доках на орбіті Землі та очікували на екіпажі, що мали складатись на третину із новобранців планети, на третину із досвідчених космолітчиків, та на третину із мешканців Сонячної системи. Ми вже років як двісті мали невеликі колонії на Місяці, Марсі та Поясі Астероїдів.

Лейтенатка яка збиралась щось було додати тільки скрипнула зубами, й мовчки розвернулась та відправилась в інший бік.

—Тільки не кажіть мені, що ви дійсно йшли саме за цим… – наче привив з’явився Адам, й співчутливо подивився на мене. Мої вуха запалали, і я відчув себе як мала дитина, яку сварить мама. Куратор тільки гмикнув, тоді жестом показав слідувати за ним. Ми пройшли в його кабінет, і присіли. Нічого не кажучи Адам зробив два стаканчика кави, й  простягнув одну мені.

— Послухайте Павле, я розумію, що вам важко, й можливо ви не так уявляли космос, але без цих тестів ніяк. Ви ж бачили, що космос не терпить помилок. Саме так ми в Корпусі Конкістадорів вчимо. Ви земляни розлінились, звикли, що завжди є другий шанс. А його в пустоті часто немає. От ми й ламаємо людей.

—Чому ви мені це розповідаєте, – мій голос прохрипів. До горла підступив клубок, – я ж іще не відмовився..

Куратор подивився на мене, як на дитину. Відпив кави й постукав пальцями по столу, мовби добираючи слова. Тоді обережно почав:
 — Дані у вас непогані, тести в цілому проходите нормально, та й… — тут він клацнув браслетом і вивів голофото мого батька в костюмі капітана конкістадорів, — ваш батько служив у нас. Служив гідно. Ви майже свій. Це не означає, що ми робимо вам поблажки, та ми цінуємо те, що ви пробуєте йти його слідами. Корпус — не райське місце, як ваш вірт, — тут куратор скривився, — та повірте, він того вартий, аби терпіти навчання. Ми всі через це пройшли. Злам. Подумайте добре до завтра, чи варто вам покидати нас, добре?

Із цими словами куратор посміхнувся, що означало кінець розмови. Я поволі піднявся й відправився в гуртожиток. На душі скребли коти, і була пустка. Симулятор — одне, та батько ж не вернувся. Хотілося вити.

Вадим, який саме сидів на ліжку й щось читав, почувши, як я зайшов, вийшов із напівзанурення у ВР і уважно подивився на мене. Тоді повільно дістав ком і щось відписав. Повернувся до мене.
 — Вирішив залишитись? — в очах чоловіка бігали лукаві вогники, так, наче він на щось розраховував.

Я нічого не сказав, мовчки впав на ліжко й майже одразу заснув. Спав погано. Снилося, що наше судно поволі падає в чорну діру, а вибратись нам не вдається. Прокинувся в холодному поту. Потім мені снилася фіолетово волоса, яка єхидно виставляла мене геть і говорила, що з самого початку знала — я провалюсь. Весь розбитий зранку, я якось відправився на зарядку. Отримав гнівний вигук від Росіні, коли ледь не звернув ногу під час розминки, й відправився разом із групою, яка дивилася на мене з прихованим жалем, у симулятори.

—Сьогодні в нас починаються льотні навчання, — до нас підійшла висока повна жінка із значком комети на формі. — Будемо дивитися, хто з вас може бути пілотом. Та й тим, хто не стане, корисно знати, у випадку чого, що та як. Прошу в капсули.

Я підійшов до капсули номер 7, яка була моїм провідником у найбільші космічні страхи та муки, й повільно присів у неї. В ту ж мить на очі мені опустились окуляри ВР-реальності, на руки натягнули тактильні рукавички, й капсула повільно загула — симуляція завантажилась.

Вірт — це вірт. Тут усе таке реальне — ми були у якійсь системі із трьома планетами, як Сатурн. Очі рябіли від супутників та кілець. Десь вдалині світилась жовта зоря розміром із Сонце, а позаду неї тьмяно блистів коричневий карлик розміром із два Юпітера. Мить — і мене закинуло в кабіну невеличкого судна.

Руки відчули, що стискають крісло. Обережно я обдивився й зрозумів, що в кріслі вбудовані кілька джойстиків, як в іграх. Натиснув один. Одразу пролунав голос:

—Для активації збільшення швидкості потримайте три секунди та обережно потягніть джойстик вперед. Поверніть вліво та вправо для зміни положення корабля.

Наступні дві години я пробував керувати судном. Боги! Шість разів ми влітали в астероїд, коли я необережно давав максимальну потужність субсистемних двигунів, й це було жахливо. Та відчуття польоту — під зорями! Такого азарту, як в іграх, не мав. Подумалось: у Вірті купа симуляторів є. І одразу відкинулась думка: а знаєш, скільки така промальовка коштує? А вживу побачиш? Закрийся й вчися.

Десь за годину мені майже вдалося догнати астероїд, який ліниво летів собі кудись у своїх справах, як раптом усе згасло — й мене виключило із симуляції.

—Павле, я розумію, що вам сподобалось, але перебування у вірті більше чотирьох годин не рекомендовано медиками Корпусу, — викладачка посміхнулась мені й показала на решту пустих капсул. — Уже дві години, як вся група завершила заняття. Боюсь, пілотів у вашій групі, крім вас, не буде. А зараз йдіть трохи подихайте свіжим повітрям і до куратора. У вас виклик. Він мені його передав.

Мене мовби молотом вдарило. Що ж йому сказати? Я ж ніби вирішив піти звідси. Та польоти… Чорт його забирай, керувати судном… Це ж так…

Ні, я хочу спробувати це в реальності. Викладачка легенько підштовхнула мене до виходу — теплий дотик через форму був майже людяним, заспокійливим.

Всю дорогу з тренувального залу до кабінету куратора я йшов так, наче вів бій. Бій із собою. Минулий романтик у мені кричав, що зорі варті всього. Нинішній, потовчений життям Павло відповідав, що все має свою ціну — і я десятки разів відчував її у віртуальній реальності.

Мимо мене пробігла група новобранців: хекали, плювались, їхні обличчя були бліді після капсул. Я дивився на них, і ловив на собі їхні погляди — насторожені, здивовані, мовби вони бачили когось із іншого світу. Мимоволі здригнувся. Йти у Вірт… Чорт забирай, мені подобалось, що я став у кращій формі, але ціна…

— Ви подумали? — голос куратора повернув мене до реальності.
 Адам знову усміхнувся й простягнув мені документ, який я мав би підписати браслетом. Чомусь у конкістадорів усе було під старовину — навіть електронні форми виглядали, наче пергамент. Подумалось: ось він, ще один крок, що ламає цифровиків. Все незручне, але справжнє.

Я посміхнувся у відповідь і присів навпроти. На мить запала тиша. Серце билося, як шалене. Потім я глибоко вдихнув — дороги назад не буде. Космольотчики, що повертались додому, я про таких не чув. Та й не знаходив свідчень. Хтось колись говорив, що космос це як Вірт, тільки справжній.

Що ж… Як там казав герой старого серіалу?

«Такий шлях».

— Так, пане Адаме, — в горлі пересохло, слова виходили хрипко, — якщо можна… я залишаюсь.

Куратор підняв брову, ковзнув поглядом по мені, тоді відкрив якийсь файл.

— Добре, я радий, що ви все ж таки передумали, — він відпив кави з горнятка, відкинувся в кріслі й кілька разів постукав пальцями по столу. — Дивіться, Павле. Поки ви були в капсулі, я вже провів опитування ваших одногрупників щодо спеціальностей, які наш ШІ підібрав. Залишились ви. У розвідку чи силовики не відправимо — психологічний профіль не той. Науковим спеціалістом теж не бачу сенсу: наш кемп не для цього. Хоч, якщо хочете, задатки хіміка в вас є. В перспективі — ксенохіміка навіть, — він злегка посміхнувся. — Або…

Моє серце різко прискорилося.
 — Пілотом. За аналізом ШІ — ви обережні, вмієте контролювати себе. Політ вам явно пішов на користь, й показав, що ви можете щось більше.

Адам нахилився трохи вперед.
 — То куди мені вас рекомендувати, Павле? У пілоти чи в кемп “Харків”, до наших ботанів?

— У пілоти, — відповів я без роздумів. — Є щось у цьому рідне.

— Та без питань. Корпусу завжди потрібні пілоти, — він усміхнувся, записуючи щось у планшет. — Можете йти. Нові інструкції прийдуть вам за кілька годин.

За хвилин тридцять вся наша група зібралась у гуртожитку й жваво обговорювала, кому що дісталось.

Маркіян та Мар’яна вибрали службу механіком і гідропоніком, причому мене здивувало, що тендітна Мар’яна пішла в механіки міжзоряних суден.

Вадим махав рукою й кричав, що всі інопланетяни будуть ним биті — його взяли в силовики, і вже завтра він відбував у кемп “Техас” для навчання.

Єлизавета зненацька стала помічником астрогатора, а Міша і Гріша отримали направлення в розвідку сірих світів.

Ці двоє махали перед нами голокопіями контрактів, де писалося, що їм за рік служби платитимуть у чотири рази більше, ніж нам.

Почувши, що я пішов у пілоти, Єлизавета коротко реготнула.

— Знаєш, Павлику, — терпіти не можу такого її звертання, — везучий ти. Знаєш, хто буде вчити тебе літати на орбіті?

Із замиранням серця я схрестив пальці.

— Не знаю…

Ліза витримала театральну паузу, тоді обвела всіх змовницьким поглядом і повільно почала:

— Коли я проходила додаткову співбесіду з астрогатором Фелтоном, краєм вуха почула — в сусідньому кабінеті, — наша киянка знову замовкла й уважно подивилась на мене.

Міша та Гріша почали дурнувато шкіритись. Майбутня зірка астрогації продовжила:

— …що викладачі сміялись із якоїсь Тіри, мовляв, знайшли їй кандидата в пілоти.

Намагаючись стримати лайку, я тільки глибоко видихнув. Про мої пікірування з фіолетоволосою знала вся група, й дехто підсміювався, мовляв, буде смішно, якщо ми таки будемо з нею на одному судні. Ото буде весело – мовляв стендапу не треба буде.

Ми посиділи майже до вечора — говорили, сміялися, потім збігали в їдальню, натягали повні таці їжі й довго згадували веселі моменти, яких за ці місяці було немало. Усі розуміли, що завтра група розпадеться, кожен піде своєю дорогою. У повітрі стояв запах рекави, старих кондиціонерів та спекотного черкаського літа  — типовий аромат нашого гуртожитку, що повертав нам віртуальним щурам відчуття живого світу.
 Десь біля десятої я попрощався з усіма й вирушив спати.

Під ранок мене розбудив Вадим — він стояв посеред кімнати, натягуючи куртку з емблемою свого нового кемпу. Його рюкзак був уже напівповний, під ліжком миготів голографічний інтерфейс від кома, який впав із гучним стуком.
 — А чому ти питався, чи я вирішив залишитись? — пробурмотів я, потираючи очі.

Вадим вдав, що не почув, і продовжив складати речі. Та коли вже збирався виходити, раптом розвернувся:
 — Та ми робили ставки, вилетиш ти чи ні.

Я тільки похитав головою. Ідіоти.

— Загалом, — він широко посміхнувся, й підійшов до мене— ми з Лізою виграли по сто євро з майбутніх зарплат наших друзяк. Так що дякую, що залишився, — і дружньо плеснув мене по плечу. — Ну все, бувай. Не пропадай із мережі. Почуємось.

Ми потисли один одному руки на прощання. Коли за ним зачинилися двері, у кімнаті стало незвично тихо.
 Я ще якийсь час сидів на ліжку, дивлячись на його порожнє місце, й на свій рюкзак який висів на гачку. Потім глибоко вдихнув, провів долонею по обличчю й усміхнувся сам до себе.

Почався фінальний етап моєї підготовки.

Згідно з інструкціями на комі, мене відправили в кемп “Тихо”.

Сусідкою в човнику, який із диким ревом злетів із міні космодрому, виявилася та сама Тіра. Вона сиділа поруч, втупившись у планшет і час від часу щось у ньому прокручуючи.

Рев двигунів наростав, металева обшивка затремтіла, і за мить мене втиснуло в крісло. Компенсатори не змогли повністю погасити перевантаження, і я, стискаючи підлокітники, зловив себе на тому, що шукаю ілюмінатор — хотів побачити, як ми підіймаємось над поверхнею.

Та, звісно, його не було. Не літак же. Я тихо вилаявся.

Тіра гмикнула, не відриваючи погляду від екрана, — певно, почула.

Поспати не вдалося — перевантаження час від часу накочувало знову, а відчуття, ніби тебе пресують, не давало розслабитися.

Я трохи нудився, перекочувався в кріслі, й зрештою вирішив, що раз уже з нею працювати, варто почати хоч якусь розмову. Та тільки відкрив рота, як вона заговорила першою:

— Варенуха, можеш звертатись до мене по імені. — Вона відвела погляд від планшета й, помітивши, як я здивовано кліпнув, усміхнулася. — У нас, пілотів, усе простіше.

Вона легко відкинулась у кріслі, сплівши руки на грудях.

— Далі тебе чекає два тижні інтенсиву на симуляторах, а потім — навчальні вильоти. За програмою пілота місяць мордують у вірті, але я — прихильниця підготовки на місці. Будеш літати зі мною. Тягатимемо астероїди на орбітальний завод. Саме в такій рутині й відточується справжнє відчуття польоту.

Я кивнув, ще не зовсім усвідомлюючи, що почув. Ну й терміни…

Два тижні симуляторів і півтора місяці реальних польотів — здається, я таки втрапив у пригоду.

Місячна база “Тихо” складалася з кількох десятків куполів, увінчаних сонячними батареями, трьох реакторів і невеликого космодрому, де постійно гуділи дрони-вантажники.

Після прибуття мене відправили у відсік із чотирма ліжками — два вже були зайняті. Кинувши свою сумку на верхнє, я лише глянув на ком — і вирішив одразу рушити далі: спершу в їдальню, а звідти — у зал із тренувальними капсулами.

Навчання на пілота проходило зовсім не так, як тренування в кемпі на Землі. Там у нас був мікс вірту і реальності, а тут — лише симулятор. Наступні два тижні я провів у ньому під наглядом Тіри й навчального ШІ. Ми літали човником, невеликим судном і транспортним ботом, тягали вантажі, тренували посадки, різкі набори швидкості та маневри під перевантаженням.

Потім напаниця-керівниця витягла мене зі капсули, буквально витягла та єхидно посміхаючись, повідомила, що дитячі ігри завершились й пора нам вчитись на реальних прикладах та реальних польотах. І ми відправились. Реальне навчання було таким самим, за винятком того, що човник був спавжній, і під боком була напарниця яка постійно єхидно коментувала, що я робив не так.

Місяць навчання минув, і я почувався так, ніби мене кілька разів переїхав транспортник. Десятки рейсів, постійне навантаження, замкнений простір, одна й та сама напарниця — усе це вже добряче бісило. Ми з Тірою сперечалися дедалі частіше.

Вона казала, що Земля вже все — розлінилась, згнила у комфорті. Що ми, конкістадори, — просто рудименти епохи, коли людям ще хотілось шукати невідоме.
 Я пробував опонувати, але щоразу виходило слабо. Та не здавався.

— В людей завжди так, спокій хочеться всім, але людство вперед рухають романтики, і ми це не втратили , — кинув я якось, —в ШІ також є життя. Ми просто ділимось на два різні види. Скоріше за все.

Тіра тільки фиркнула, єхидно кинула, що я просто малий, і нічого не розумію й наша суперечка ледь не переросла у бійку прямо в кабіні.
 Але сигнал від чергового по базі перервав її — ми прибували на Тихо.

Я вимкнув автопілот і відчув, як у шоломі зависла тиша. Здавалося, навіть вона зітхнула з полегшенням.

Вже на базі, коли ми сиділи в їдальні й мовчки жували нормальну їжу, Тіра легенько копнула мене під столом і всміхнулась.

— Уяви собі: деякі польоти тривають роками.
 Я здригнувся. Ми б точно не витримали одне одного.

Вона зітхнула, ніби вгадала думки, й погрозила мені пальцем:
 — Ти, до речі, ще добре тримаєшся. За сім років польотів у мене шестеро напарників утекли.

Я кліпав очима, поки фіолетововолоса спокійно дивилась мені в лице й посміхалась.
 — Космос він такий, — продовжила. — Пустота, час, політ… усе ламається. Тому ми все й дублюємо — ШІ, психологів, екіпажі. Вони підбирають людей, щоб усе було “стабільно”, але люди є люди.
 Хочеш знати, який відсоток дав ШІ, що наш політ закінчиться інцидентом, якщо я тебе постійно провокуватиму?

— Скільки?
— Сімдесят сім.

— І тобі обов’язково було так себе вести? — я вже відчував, як закипаю.
 Тіра відмахнулась і ще раз копнула мене під столом.

— А як інакше? Ви, земляни, обростаєте своїми фільтрами, ховаєтесь у бульбашках… фу, нудьга.

Я скривився. Як ця дівчина мене цим бісила – весь час вона відділяла себе від нас землян. За час польоту я дізнався, що вона всього на три роки старша за мене, а мені — двадцять один.

— А чому ти кажеш “ви, земляни”? Ти ж теж із Землі, хіба ні?

Тіра тихо засміялась.
 — Я з колонії в сузір’ї Оріона. Нас там кілька тисяч, планета — майже копія Землі.
 Вона глянула на мене з усмішкою. — Га, не сподівався?

— А це не конфіденційна інформація? — обережно спитав я.

— Тепер ні. Після польоту ти отримуєш звання пілота-стажера і зараховуєшся до корпусу моїм помічником. Отримаєш більше доступу до секретів як пілот.
 Вона підвелась і махнула мені:
 — Ходімо в переговорну. Введу тебе в курс справ.

В мітинг-румі на мене чекав шок. Виявляється, конкістадори — це лише невелика частина людства у космосі, яка веде постійну розвідку галактики. За сто років після відкриття двигуна, що дарував нам зорі, людство, попри те, що більшість землян пішла у вірт, змогло почати колонізацію близько сорока світів. Ще двадцять сім колоній загинуло або було покинуто через несприятливі умови. З відкритих джерел — населення колоній становило близько десяти мільйонів людей, які вже три покоління народжувалися на космічних станціях та інших планетах.

Поки що колоністів було мало, і вони залежали від людей із Землі – їм критично була необхідне населення. Та от до землян більшість колоністів ставилася скептично — на думку багатьох, земляни просто марнували життя у вірті. Залучати землян до чогось не пов’язаного із вірторм зараз було дуже важкою або й майже неможливою задачкою. Тому ж Корпусу конкістадорів доводилося тягати землян у космос: когось агітацією, когось хитрими схемами, а дехто, як я, сам прагнув побачити зорі. Про те, аби переселяти масово колоністів на інші планети мова майже не йшла взагалі.

—Якось так. І якщо думаєш, чому про колонії не кажуть, — Тіра скривилась, — то пробували, але цим капсульникам воно не потрібно. Своя капсула рідніше. Матриця б аплодувала стоячи.

—Бляха, капець… — я тільки й міг, що кліпати очима. Тоді під веселим поглядом Тіри, до якої чорт його зна як ставитись – і ніби керівниця, а веде себе як напарниця, а моментом й друг, пафосно сказав:
 —Ну що ж, вперед до зір. Сподіваюся, побачу твій рідний купол колись.

—За що? — в мене прилетів добрячий удар по коліні.

—В мене будинок, ідіоте! — фіолетово волоса жихо вишкірилась, і я відчув іще легкий удар кулаком у ребра. — Це я дражнюся та підколюю напарника, а не навпаки.

Я дурнувато посміхнувся, й відскочив за стіл подалі від напарниця, яка важко зітхнула.

—Добре, ходімо, конкістадоре, — сказала вона з таким тоном, що мої вуха зачервоніли. — Підпишеш на базі документи і вперед — мотати термін у п’ять років зі своєю напарницею у малому дослідницькому човнику.
—Слухаюсь, пані! Вперед до зір! — я віддав дурнувато честь, й засміявся помітивши що й Тіра червоніє. Поспішно вискочив за двері та швидко відправився до адміністрації бази де мав підписати все. По дорозі я посміхався.
За п’ять років, це не я , а вона від мене пороситься перевестись. А зорі – я йду. Чекайте – тільки всі доки заповню.