Скарб

Клен вкотре уважно подивився на мапу й перевів погляд на вікно катера. Сутеніло, у склі вже відображалася його власна невиспана, обкусана комахами, спечена на сонці, подряпана піщаними вітрами, запухла від алергічних опадів фізіономія, від якої хотілося втекти на край світу, обмазатися ліками й забути про дзеркало принаймні на кілька днів. Втім, три сонця ще давали достатньо світла, щоб оцінити пейзаж вдалині. Цікаво, яке з них справжнє? Напевно, те, що велике, біле, хилиться до заходу. Принаймні його положення збігалося з часовим поясом, тоді як два інші, дрібні, але яскраві, ось уже тиждень перетворювали ніч на моторошний інфернальний день.

У сусідніх зоряних системах це вважалося романтичним. Червоне небо, рожеві хмари, багряне море… Ідеально, щоб знімати фільми про кохання на півтори години.

Клен намагався не дивитися вгору, коли вечоріло, не дискутував щодо чужих вподобань і не розпитував астрономічні подробиці. Яка, загалом, різниця? З його освітою розумні пояснення незрозумілі, прості – принизливі.

Головне – це воно? Не воно? Та скільки ж іще шукати? В морі Безмежжя таких острівців насипано як маку, куди не повернешся – над водою стирчить скеля, обліплена хирлявою зеленню біля підніжжя. В них тут, мовляв, екологічна катастрофа, затоплено все прибережжя, височини стали в кращому разі островами. А хто їм винен? Мали планету як лялечку, могли вивчати, заселяти й жити собі на втіху в гармонії з місцевою природою й отою всією нічною романтикою, але ж ні! Кому та природа треба? Точно не Оніксу, що не цінує ні власну систему, ні колонізовану з порушенням міжгалактичного права. Баланс – це ж дослідження, компроміси, незручності! Краще тераформувати за прискореною програмою, тоді всі будуть щасливі. Ось і мають тепер справжній «рай», який за температурним режимом ближчий до пекла.

– Звісно, це воно! – впевнено оголосила Вишня, а за мить схопила маркер і прямо на карті обвела товстою чорною лінією головний орієнтир, напевно копіюючи свою улюблену нахабну знаменитість Коте-якось-там, що давно зникла з інфопростору, але не з галанету. – Повилазило вам, чи як?

Ще кілька днів тому Клен її обожнював, мріяв випитати справжні контакти, фотографував на фоні заходу сонця як божевільний, не зважаючи на смішки інших, та сьогодні, коли вся команда перебувала на межі нервового зриву, ця нахабна гостроязика змія з наноімплантами, що позбавляли дев’яноста дев’яти відсотків побутових незручностей, дратувала самим фактом свого безтурботного існування.

– Нащо ти це зробила? – захникав Горіх, смикаючи карту до себе. – Це ж історична цінність!

– Це просто фотка з дрона, – відмахнулася Вишня. Навкруг неї, як завжди, розходився гіркуватий аромат апельсинів, хоча Маракуя викинула її парфуми ще позавчора. Клен не знав, чи можна імплантувати запах, але не здивувався б. – Я вам таких мільйон клацну.

– Але на ній ще видно сушу! – спробував пояснити Горіх. Може, якби він вічно не корчив із себе загадкового, унікального і всезнаючого, та ще й з аристократичними предками з самої Землі, до нього прислухалися б більше і не лізли б у вірт по те нагромадження сміття, яке чомусь вважається загальнодоступною інформацією. – Такого вже ніколи не буде! Не в цих краях!

– І що? – Вишня крутнулася на стільці і вказала маркером на біле сонце за зів’ялим листям самотньої пальми. – Час безжальний. Завтра нас теж не буде в цій дірі, а за місяць я забуду її назву.

Клен не поділяв прив’язаності Горіха до всякого старовинного, унікального й нікому не цікавого, але пам’ятав той факт, що саме цей поважний старигань у смішному екіпіруванні з найдорожчого туристичного магазину поєднав легенди, плітки й факти в досить достовірну теорію і оплачує поточну експедицію з власної бездонної кишені.

Ну і планує забрати основну частину скарбу, але то деталі, Клену багато й не треба, аби перепало хоч щось. Це було б чудовим новим стартом. Поки інформаційний простір навкруг кишить нагадуваннями про важливість другого, а то й третього чи десятого шансу, дехто до кінця життя дякував би долі за перший.

– Магнолія! Ця планета – прекрасна Магнолія! – Здається, в Горіха таки здали нерви. Клен сподівався, його штучні органи витримають сплеск негативу й не відмовлять за крок до цілі, тому що збувати скарб і ділитися грошима мав саме старий. Найвірогідніше, він просто забере все собі на згадку й заплатить готівкою за послуги. І нехай. – Коли її відкрили, вона сяяла наче діамант! Ідеальний клімат, збалансовані екосистеми, казкові краєвиди, жодних катаклізмів у прогнозованому майбутньому, зручне розташування! Сюди стікалися вершки тогочасного суспільства. Ти хоч уявляєш, які гроші тут крутилися, які люди відпочивали, які заходи проводилися, яке майбутнє малювалося, поки комусь не спало на думку зробити планету ще зручнішою й повністю відмовитися від фільтрів і обмежень? Хоча чому «комусь»? Їхні імена відомі, а коли ми дістанемося до їхньої скарбниці, я особисто плюну на їхнє гасло «Магнолія – наш дім назавжди».

– Я теж, – тихо підтакнула з кутка Маракуя, брязкаючи вірт-конекторами, серед яких ніколи не могла обрати один і користуватися як усі люди. – Лайно, а не гасло. На кого це взагалі розраховано? На пенсіонерів?

Раніше вона цілими днями сиділа в каюті, заглиблена у вірт, вмикала на фоні верескливу музику й відмовчувалася, коли її запрошували до серйозного обговорення. Клен майже забув про її існування. Йому було досить того, що ця примхлива чорноока панянка в яскравому голографічному комбінезоні доводилась онучкою Горіху і мала неабияку прив’язаність до титулованих предків, а тому могла робити й казати що завгодно без жодних наслідків. Її роль у команді полягала в тому, щоб бути під наглядом, а не під домашнім арештом. Чи треба нагадувати про те, що кар’єра няньок не подобалася нікому?

– Та щоб мене перекосило! – Вишня ляснула долонею об стіл, і Клен вкотре звернув увагу на ідеальний персиковий відтінок її ніжної шкіри, яку не палило сонце, не сушив вітер й не гризли хімічні опади. Все-таки добре бути модною інфлюенсеркою чи як воно там називається. Ці їхні косметичні імпланти не тільки для гарної картинки, а й приносять користь. Клен багато чого віддав би, аби позбутися свербіння ось прямо зараз, коли сил нема це терпіти й хочеться шкрябати себе наждачним папером. – Я вам кожному роздрукую цей знімок у п’яти екземплярах на всю стіну, якщо не можете просто збільшити фотку на екрані!

– Але цій роздруківці двісті років, – не вгавав Горіх, міняючи колір обличчя і шиї на плямистий багрянець. Коли він обстоював якусь думку, то не чув жодних аргументів, крім своїх власних. Клен був вдячний за роботу й не хотів би здатися грубим, але іноді він тихо радів, що цей позитивний добродушний старий шукає пригоди на свою голову, а не керує чужими долями. – Вона цінна сама собою. Зараз навіть паперу такого не знайдеш.

– Запросто. П’ятсот аркушів за п’ятсот зір з доставкою і кешбек два відсотки. – Заплющені очі Маракуї показували, що вона й не думає вилазити з вірту, блискучі наліпки на повіках смикалися й наче підморгували комусь невидимому. – Замовляти? А ще я хочу новий конектор, мій чомусь весь час дохне!

– Дохне, тому що це безлюдна планета зі зруйнованою інфраструктурою, – як завжди у спілкуванні з онукою Горіх перейшов на спокійний тон, його впалі щоки поступово світлішали, на тонкі губи повертався колір. – Диво, що тут загалом тримається хоч якийсь зв’язок. Якби ми були десь за горами з того боку моря Безмежжя, нас би відрізало від корабля і вірту.

– Мені треба нормальний вірт, дідусю! Я що, так багато прошу?! Це як в’язниця! Гірше за колонію!

Клен неспішно витягнув карту з-під руки Вишні й приклав до вікна, порівнюючи з реальністю. Намальована маркером лінія заважала, але й без того було очевидно: вони нарешті підібралися до чогось, схожого на ціль.

Або ж зранку їх чекає абсолютне розчарування.

– Та що вам не так? – гарячкувала Вишня, розмахуючи тонкими руками з ретельно витатуйованими родимками й браслетами від спонсорів. – Скеля? Є скеля. Антена? Є антена. Вони однакові за висотою? Однакові. Над ними подвійні сонця? Так!

– Це зорі, в них інший спектр, а сонце те, що біле, воно заходить, – педантично уточнив Горіх. Його лице знову почало червоніти від роздратування, а вуха смикались як від нервового тику. Він ненавидів неосвіченість, тому Клен уникав ставити будь-які запитання, не пов’язані з поточним завданням, покладався на ненадійний галанет та сумнівну інтуїцію й часом особливо гостро відчував свою неповноцінність. – Так само, як вчора і позавчора. Ми вже про це говорили.

Насправді не говорили, принаймні не на загал. Цими днями Горіх постійно вихваляв планету та її скарби, але не опускався до пояснень того, яка інфа з вірту справжня, а яка повторює вигадки з художніх творів. Без строгого регулювання все змішалось, фейки витіснили навіть елементарні речі, простій людині досить важко в цьому розібратися.

Клен вважав себе найпростішим із людей.

– Печера? – продовжувала Вишня, не перервавшись ні на мить. Для неї питання експертності думки ніколи не було гострим, вона завжди знала краще за всіх – Є! Сходи? Є! Сигнальні прапори? Ну вибачте, нема, за двісті років розсипалися! Чого вам ще треба? Причалюємо, а там видно буде.

– Зранку, – твердо сказав Клен. Він виконував функцію охорони, переміщення вантажів і озвучення приземленого здорового глузду. З кожним днем робота ставала все важчою, тому що самовпевненість не означала розум, а розум не означав обачність. – Острови небезпечні, там можуть бути залишки оригінальної флори і фауни.

Горіх витер очі вишуканою шовковою хустинкою з ручною вишивкою докосмічної епохи. Він обожнював гарні речі – не колекціонувати, використовувати. Клен не знав, як до цього ставитися. Мати вчила його берегти культурну спадщину предків, бо знищити – не зробити й навіть не відтворити, однак у великому світі діяли інші правила, важливі люди сміялися з самої ідеї консервації минулого. Можливо, тому що це була не їхня спадщина. Їхню надійно берегли банки.

А ще Горіх не вірив у теорію виживання, про що розказував завжди, коли мав слухачів.

У такі моменти Клен уникав його слухати.

– Не можуть, – вищирилася ідеальними зубами Вишня, крутячись на круглому стільці без спинки. – Все виздихало давно й назавжди як не від клімату і хвороб, то від старості. Розмноження на Магнолії припинилося ті самі двісті років тому, коли йому наказали завмерти й не заважати будувати ідеальний світ. Вірус, здається? Я відео бачила.

– Але не за програмою тераформації, – влізла Маракуя, енергійно чавкаючи жувальною гумкою. – Ти ж зараз не серйозно? Чистили планету від чужих, щоб дати дорогу своїм, а ти розказуєш, що все виздихало, бо вода й спекотно? Ха! Там може бути що завгодно, хай навіть здичавілі собаки. Накидати інфи? Тут були десятки нових порід для еліти! Ексклюзив! Такого світ не бачив!

– Проголосуємо? – оманливо мирно запропонувала Вишня. – Хочу спати на твердій землі подалі від вас. Хто за?

– Це ж абсурд! – обурився Клен. Яке щастя, що він нарешті звик говорити, коли до нього не зверталися прямо, й озвучувати аргументи не тільки подумки. Це помітно спрощувало життя, тому що, виявляється, іноді до нього прислухалися. – А як же безпека? Ми на чужій планеті, про яку знаємо лиш те, що вона – руїна, яка колись була придатна для життя, а тепер хоч і не карантинна, але покинута й заборонена! Зробимо стандартний аналіз на найпоширеніші збудники захворювань, а причалимо зранку.

Звісно, він залишився у меншості.

Добре, що крім нього ніхто не вмів кермувати катером.

***

– Ненавиджу тебе, – оголосила свіжа після сну Вишня на світанку, коли Клен намагався організувати швидкий сніданок, щоб підкріпитися перед вилазкою на берег. – Ти жалюгідний. Користуєшся нашим вразливим становищем, поки можеш. А хто ти на суші? Ніхто. Ким будеш? Ніким?

Він промовчав. За минулі дні дівчина втратила майже сто спонсорів, яким обіцяла екзотику, просвітлення, релакс і свою приголомшливу фігуру в купальниках цього сезону, а показувала лише море вранці, вдень і ввечері. Тому Вишня психувала як ніколи й зривалася на кожному, навіть Маракуї дісталося за якесь невчасне слово. Здається, за насмішку над надмірною конспірацією. Незважаючи ні на що, на своїх стрімах Вишня поводилася на диво обачно й не говорила зайвого ані натяком.

– Клен – це кістяк нашої експедиції. – Горіх був не з тих, хто навчається на чужих помилках, тож вліз зі своїми поясненнями. – Я – мозок. Маракуя – натхнення. А ти…

– А я зробила величезну помилку, що з вами зв’язалася! Невдахи! Ви як зараза, що прилипає намертво! Я ніколи не відмиюся від цієї ганьби!

– …ти – обличчя кампанії, тому побережи його, поки ніхто не підправив! – і собі психанув старий. – Ми на порозі грандіозного відкриття, яке змінить відомий нам світ, а ти скиглиш як мала дитина. Жалюгідно.

– Ми на порозі провалу, якого не бачив світ! Що з вами всіма не так? Ну звісно, острів той самий, який двісті років тому не був островом, але ж подивіться, усе затоплене! Оці ходи, описані в тій вашій книжці…

– В щоденнику, – педантично уточнив Горіх.

Для нього точність визначень мала значення.

Точність інформації – не завжди, особливо якщо суперечила теорії. З іншого боку, хто напевне знає, що правда, а що ні?

– …підземні зали, сховища… га?

– В щоденнику Артура Майбутнього, першого і єдиного президента корпорації «Магнолія», якому належав найвеличніший маєток планети…

– …маєток, від якого залишилась тільки антена й кілька каменюк, – перебила Вишня. В конкурсі на обожнювання звуку власного голосу вона завоювала б усі можливі медалі.– Це все намарно. Кажу ж, вхід у сховища затоплено! Я звідси бачу діру в стіні під водою! Не печеру, а діру! Пробиту діру! Отакенну! Ми прокляті невдачами. А ти що робиш?!

Останнє вона питала Клена, який саме витягав спорядження для підводного плавання й ставив його коло борту.

– Пишуть, страхова компанія виплатила двісті сорок мільярдів зір за затоплену власність Артура Майбутнього, при цьому маєток оцінювався лише в сорок мільярдів, – гукнула з середини катера Маракуя. Там краще ловив вірт, тож вона до останнього ігнорувала палубу й не проявила жодної помітної зацікавленості реальним острівцем. – Ще пишуть, що ніхто з мародерів не повернуся звідси живим, крім одного типа, який сто років тому віднайшов тут справжній діамант розміром як… гей, а що таке кокос? Байдуже. До речі, він теж книжку написав. Мемуари. Пишуть, загалом маєток обчистили до повного затоплення, але зі скарбами не пощастило, і пишуть, що Артур Майбутній до кінця життя поривався сюди повернутися, але страхувальники й близько його не підпускали, ганялися за втраченим майном самі. І ще поблизу весь час крутився якийсь міжпланетний комітет з охорони нематеріальної спадщини і питань етики. Чуєте? Мене взагалі хтось слухає?!

Клен підвів катер якомога ближче до берега й кинув якір. Швидше б уже твердий ґрунт і менше божевілля… Коли навколо звучить стільки взаємовиключних ідей, власні думки немов уникають показуватися з глибин свідомості, присоромлені своєю прозаїчністю і примітивністю. От Горіх розумний, шукає сенс життя і унікальні речі, Вишня красива, прагне уваги й поклоніння, Маракуя допитлива, старається вхопити все й одразу, а Клен куди б не глянув, згадує про гроші, страхування, безпеку і можливі наслідки поточного загравання з міжсистемним правопорядком.

До речі, щодо прав та обов’язків… Що це за дивна риторика від Горіха? Кістяк, мозок, натхнення, обличчя?..

– Хвилинку. Яке ще обличчя? Якої ще кампанії? – запитав Клен, насторожено вдивляючись у довгі затоплені сходи, що вели в морські глибини. – Ми ж тут незаконно й ховаємося під псевдонімами навіть одне від одного. – Він узяв акваланг, закинув на одне плече й завагався. Здається, пірнати краще з берега? Прикро, що нема в кого спитати поради. Всі такі розумні й кмітливі, а як доходить до справи… – Яке грандіозне відкриття? Ви про що, Горіху? Може, в голову напекло? Про цю вилазку ніхто й ніколи не дізнається, хіба що розкажете друзям за келихом і по секрету.

– Упс, – почув за спиною тонкий голосок Маракуї, майже заглушений писклявою музикою без ритму. – І справді, дідусю, чого ти не можеш втримати язика за зубами?

– Тому що ми на місці! – погордливо оголосила Вишня. – Фініта ля щось там! Чекайте, в якому сенсі незаконно? Як це ховаємось одне від одного? А як же мої стріми?! Ви всі знаєте, хто я! І я знаю твою сім’ю з дитинства, мала нахабо, тільки ось його зустріла вперше в житті. – Вона відчутно штовхнула Клена в плече, і він похитнувся, ловлячи рівновагу над бортом. – То ми ховаємось від нього?! Тобто ви ховаєтесь від нього? Чому? Ви ж казали, псевдоніми через «жучки» і конкурентів! Хто він? Небезпечний?! Чому не попередили, коли він до мене загравав?

– Він наївний, а ти тупа, – фиркнула Маракуя десь зовсім близько, дзенькаючи конекторами як бляшанками. – Ви ідеальна пара. Шкода, що не судилося.

– Га?.. – як завжди не зрозуміла Вишня. – Ти про що? Та вимкни цю гидоту, й без неї на спеці мізки плавляться!

Клен почав обертатися, але спорядження сповільнило його рухи. Він полетів у воду, наостанок встигнувши відчути на своїй спині гарячі долоні й широку підошву кросівка.

Він був молодий, дужий, з міцними нервами і вмінням плавати наче риба, тому не злякався ні на мить, лише розізлився через такі дурні жартики, що могли закінчитися поламаним обладнанням і, як наслідок, провалом експедиції. Звісно, Маракуї не страшно, для неї ця поїздка – забавка на літо, подалі від батьків, які її не витримують, і друзів, які начебто погано на неї впливають, та й Горіх не збідніє, організувавши ще одну спробу. Можливо, й Вишню покличуть знову, вона однаково без роботи і, якщо не вигадає, чим зацікавити спонсорів, у майбутньому залишиться без доходу. Ось тільки Клена поразка не влаштовувала. Він по-справжньому сподівався на цей скарб.

На свій перший і єдиний шанс.

– Ти зовсім з глузду з’їхала, мале стерво?! – верещала Вишня, гасаючи по катеру в пошуках, вочевидь, рятувального круга. – Він же може потонути! Ти! Сховай зуби й ходи сюди! Кинемо йому отой трос!

Незважаючи на злість, Клену було приємно знати, що хоч хтось у цьому світі хоч на коротку мить перейнявся його долею.

– А нащо? – пролунав над головою знущальний регіт Маракуї. – Все, кінцева, приїхали.

«Йди до біса, вилізу й без вас», – він притримав акваланг, що намагався поплисти за течією, і незграбними рухами розвернувся обличчям до катера.

– Будь ласка, Маріє, заспокойся. – Біля борту вже стояв Горіх і простягав руки, щоб допомогти Клену вибратися з води.

«То цю юну соціопатку звуть всього лишень Марією? Ото сміх», – Клен підгріб ближче й, балансуючи, спробував закинути акваланг у катер.

– Та ви знущаєтесь?! То вже можна називати мене на ім’я? – викрикнула Вишня, скидаючи поряд із ним товстий канат. Незакріплений. Гарно булькнув. – Щоб вас!..

Горіх люб’язно забрав спорядження, і Клен видихнув із полегшенням. Не те щоб йому було важко… Але щось заважало. Чим довше він бовтався у воді з вантажем, тим важчими ставали ноги. Мабуть, з незвички м’язи перенапружувалися від мінімального навантаження.

– Будь ласка, заспокойся, – повторив Горіх і знову простягнув до Клена обидві руки. – Все добре, ми на місці, нам вдалося.

«Погана ідея. Я ж потягну тебе вниз самою своєю вагою, старий ти вчений пеньку», – Клен не хотів знову грубіянити, хоча й пообіцяв собі, що Маракуї цього не пробачить, тому мовчки відмахнувся від допомоги й рушив прямо до борту, схопився за край.

Ноги смикнуло назад, пальці від несподіванки розтиснулися.

– Юху! – пропищала десь зверху та малолітня нахаба, витанцьовуючи на палубі, аж ішла луна. – А я ж казала! Ти геній, дідусю! Ти здогадався! Ми прославимося на весь світ!

– О Господи Боже мій, що це таке?! Що?! Витягайте його! Швидше! – захлиналася Вишня, й від її абсолютно неочікуваної паніки Клен ледь не зловив серцевий напад. – Дядьку Стене, чому ви нічого не робите?!

«О, то вони аж настільки добре знайомі?» – Клен рвонувся вперед і виявив, що не може втримати підборіддя над водою.

– Що це таке?! – Вишня вже охрипла й пропускала деякі звуки. – Що це?! Несіть гвинтівку!

Горіх нагнувся, простягнув руки до води за метр від Клена і зловив величезний прозорий діамант, виштовхнутий невідомою силою.

– Бачиш? – підморгнув змовницьки, милуючись переливами мокрих граней. – Старовина – не завжди нудне сміття, а легенди не завжди брехня. Скарб існує, його треба лише знайти. Ну і дати взамін щось цінне. Дякую за вірну службу.

– Дядьку Стене, якого біса?! – Голос Вишні то наближався, то віддалявся, наче вона бігала колами. – Чому ви просто стоїте?!

– Люблю тебе, дідусю, ти всім їм покажеш! – Маракуя та її писклява музика звучали над самою головою. – А чому на ньому нема камери?! Дідусю, чуєш, відео не буде! Він забув камеру! Ми не побачимо, що там діється! Як же наше дослідження?! Ми не станемо знаменитими! Не змінимо світ! Ніхто ж не повірить! І діамант цей якийсь замалий! Вмикайте хоч щось, він зараз зникне! Де мій вірт?!

Клена повністю затягло під воду.

«Обов’язково побачите», – вчулося йому неможливе.

Він смикнувся всім тілом і безцільно замахав руками, відчуваючи, що зовсім нічого не контролює. В легенях ще не було води, але за хвилину чи дві це зміниться й означатиме гарантований кінець.

«Вони принесли мене в жертву, щоб отримати свій скарб і мить слави. Я аж настільки цінний? Нічого собі, ніколи б не подумав, усе життя мене вважали трохи кращим за сміття!» – в голову лізло всяке зайве, що забирало дорогоцінні секунди й позбавляло волі до боротьби, бо ж який сенс? Ті, на катері, не змилосердяться й не вдадуть, що невдало пожартували. Вони тільки що вбили людину, їм втрачати нічого. Добре хоч, що камери нема. «Нашого робітника затягло в підводний світ забороненої планети, дивіться і ставте вподобайки» не стане заголовком.

«Ще не вбили!» – Клен на мить завмер, вивчаючи своє становище, й ледь не випустив з рота залишки повітря, тому що навколо були… він не знав, як це назвати. Сказав би русалки, але ці істоти не мали людської половини. Собакориби, мабуть? Золотисті лабрадори з риб’ячими хвостами? Тому, хто класифікуватиме цей вид, буде непросто.

«Не спрут. Чудова новина!» – та позитивного мислення не вистачило й на дві секунди, тому що мешканці моря повільно затягували Клена вглиб. Їх було багато й вони не мали проблем з диханням. Від них не вирвешся просто силою волі!

Він схопив найближчого з них і притис до себе, заважаючи рухати лапами. У відповідь той фиркнув бульбашками повітря і так вгатив хвостом по ногах, що Клен не стримав безмовного крику. Якщо не перелом, то точно тріщини… Він пам’ятав це відчуття. Коли з раннього дитинства на твоєму боці лиш ти сам, з роками досвід накопичується найрізноманітніший.

Сильний удар вибив Клена з хватки собакориб. Всього на мить, та цього вистачило, щоб корком вистрибнути з води й хапнути повні груди повітря. Краєм ока він помітив, що на катері витягують якір, і це повністю добило крихітні залишки непевної надії. Зараз вони запустять автопілот прямо до корабля і…

– Пусти, ненормальна! Пусти! Дідусю, глянь, що вона робить! Маріє, я тобі цього не забуду!

Істоти навалилися всі разом з обох боків, Клена немов затиснули в лещата.

«Все, годі. Скарб віддано, скарб забрано. Чесно. Прозоро. Справедливо», – пролунало точно не над поверхнею моря.

«Не хочу, щоб моєю останньою думкою був спогад про політичне гасло на обшарпаній зупинці», – Клен зібрався з силами для єдиного фінального ривка, але собакориби не знали втоми й потягли його вниз повільно і невідворотно.

– Ваш скарб – просто камінь! – Вишня кинула на істот щось важке і влучила Клену в голову, роздерши шкіру на маківці. – А він живий! Це ж абсурд!

«Наш скарб – людина. Це ваш скарб просто камінь», – здавалося, ці слова транслює сам острівець.

– Не мій! Я не просила діамант взамін на вбивство!

«Ми теж. Ми обмінюємося скарбами, які нам не треба. Вам не треба людина, нам – камінь. Чесно. Прозоро. Справедливо».

– Ви ненормальні, хто б ви не були! – Вишня знову щось кинула, цього разу легке, що навіть не долетіло до цілі.

«Ми дамо й тобі камінь, щоб ти заспокоїлася».

– Дідусю, ця психопатка викинула наш скарб і мій вірт!

– Так, дайте камінь, щоб я заспокоїлася й розбила на одну вашу голову більше! Досить! Відпустіть його! Негайно, бо я… Я…

«Ти – Марія».

– Гей, ви, потвори! Віддайте діамант! Вона не мала права його забирати! – лементувала Маракуя, завбачливо тримаючись на віддалі. – Вона тут ніхто! Це все дідусь! Ми – головні! Ми, а не якась там дешева моделька!

«Хочеш відібрати наш скарб, Маріє? Це грабунок. Це карається. Це смерть».

– Гаразд, хай буде смерть, – легковажно погодилася Вишня. Клен їй навіть позаздрив. У неї завжди все було легко й просто і вирішувалося дзвінком кому треба. – Ви самі напросилися! Знайте, що я цього не хотіла. Просто відпустіть його!

– Чуєте, собаки? Вас же створили, щоб ви догоджали людям, тож слухайте сюди! Дайте діамант мені, і я заспокою цю дурепу навіки! – ще голосніше запищала Маракуя. – Або віддам її вам! Гей! Дасте за неї щось? Вона дурна, але гарна, хоча вам, певно, байдуже, ви ж напівриби, ха-ха.

«Ти справді гарна, Маріє? Прикро. Ми цінуємо красу. Люди довершені. Ми поклоняємося ідеалу».

– То дасте мені камінь? Дідусю, скажи їм! Накажи цим собакам! Вона варта мішка діамантів! Почепимо на неї камеру, і все буде ідеально!

– Досить! Ми не продамо твою кузину, Анно, – нарешті подав голос Горіх. Він явно був злий і розчарований, тому що все пішло не так, як планувалося, унікальне відкриття трансформувалося в невдачу, і це в найкращому разі – в тому, за якого Клен не вибереться й злочин можна буде називати «нещасним випадком». – Ти розбещена й безсовісна. Негайно йди в каюту, ми повертаємося додому.

Гримнув постріл. Собакориби заметушилися, але не було схоже, що хтось із них постраждав.

«Напад. Вимагаємо покарання. Чесно. Прозоро. Справедливо».

– Яке ще покарання? Ви тут ніхто! – загорлала Маракуя трохи ближче, точно не з каюти. Слова Горіха вона зазвичай сприймала як інструкцію до протилежних дій. – Дайте діамант і гребіть звідси своїми дельфінячими ластами, недоробки, поки цілі! Дідусю, ти дозволиш так з нами розмовляти? Їм?! Ти сам казав, вони обожнюють людей! У них культ! Їм потрібні боги!

Клен зібрався з силами й повторив трюк із захопленням найближчої істоти. Спрацювало навіть краще, ніж минулого разу, тому що собакориби були схвильовані й гостро реагували на подразники, але коли він, винесений ударом могутнього хвоста з чіпких лап, метнувся не до катера, а на мілину до сходів, що вели на острівець, ноги не слухалися, хоч і не втратили чутливості.

«Марно. Це теж наші володіння. Ти тепер наш. Це добре. Ми цінуємо людей».

– Ви топите людей! – На катері Вишня розмахувала гвинтівкою, а навкруг море жовтіло від десятків золотистих собакориб. Стріляти не мало сенсу. Цих істот зібралося надто багато, і вони не боялися. – Трясця вам, ви живете під водою!

«Він житиме вічно, ти – ні. Ти загроза, Маріє. Тебе буде покарано».

Лізти по ослизлих розламаних сходах, опираючись м’якій силі хвиль, було важко, але в серці Клена розливалося тепло від усвідомлення того, що собакориби уникали мілини й марно розмахували кінцівками буквально за метр від нього. Здавалося б, нема легшої задачі, ніж висмикнути його на глибину, товщі води ще вистачало для короткої атаки, втретє він би не вирвався хоча б тому, що вже не тямив себе від болю, але істоти зволікали, поки не стало пізно.

Рука ляснула гладенький, розпечений сонцем камінь. Полетіли бризки, що висохли за мить. Щось пискнуло, тікаючи в тріщину, щось пробігло тонкими теплими лапками по ліктю, щось обсипало обличчя пилком з крил, і від цього засльозилися очі.

– Дядьку Стене, підведи катер ближче! Ми його заберемо!

– Дідусю, давай зловимо одного з них і обміняємо на скарб!

Ще одна сходинка – вужча, нахилена, покрита сухим сміттям і липкими молюсками, що обпікали пальці. Клен знову недоречно згадав косметичні імпланти Вишні, що захищали шкіру від подразнень і коштували як той їхній катер. За цим прийшла думка про нові коліна… на які в нинішньому стані він не заробить ніколи, тому повинен берегти старі.

«Ти – Анна. Ти – загроза. Тебе буде покарано».

Клен розсміявся. З рота вирвалися хрипи, з носа – булькання, зі шлунку – розбавлена морською водою шлункова кислота.

Коліна, ха… Наче це мало значення. Поки вистачить тих, що є, а потім усе одно не буде. Скільки він протримається на скелі посеред моря, навіть якщо знайде тут давно протухлу дощову воду? І навіщо триматися? Його не заберуть. По нього не повернуться. Магнолія безлюдна й заборонена до відвідування, її не охороняють і не патрулюють. Побуваєш тут і це випливе – заплатиш штраф, втримаєш язика за зубами – байдуже, не повернешся – так тобі й треба, невдахо.

Загув мотор катера. Собакориби стрепенулися й почали транслювати ще більше погроз, та всі розуміли, що це просто умовність. Якби вони хотіли, то напали б. Звісно, кілька загинуло б, але в команди теж не було шансів.

Команда…

Клен уже не міг сміятися ні з себе, ні зі своїх надій. Ті люди зробили те, що не вдавалося нікому з його попереднього життя. Вони змусили його відчути свою потрібність.

Це ж так легко! Він вічно скнів близько до дна, вічно чіплявся за якісь курси, щоб отримати квиток у краще життя, вічно провалювався, бо удача любить нахабних, вічно починав усе з нуля і не опускав руки, й одного разу сталося диво! Він прийшов на співбесіду, і йому запропонували справжню роботу. З оплатою! З соцстрахуванням! Йому потисли руку й поспівчували. О так, хтось із важливих людей витратив кілька хвилин свого часу, щоб прочитати його коротку біографію, і ще секунд тридцять, щоб сказати добре слово. Клен розтанув від уваги. Він зробив би що завгодно, аби на нього ще хоч раз глянули привітно. В його звиклій до постійної зневаги свідомості будь-який прояв елементарної ввічливості сприймався як безмежна доброта, а найменша похвала витісняла всі образи, підозри й сумніви.

Коли Горіх запропонував приєднатися до експедиції на Магнолію, Клен почувався… та ні, не королем Всесвіту. Він почувався людиною. Його помічали, до нього говорили, йому дозволяли висловлювати свою думку. Навіть якби десь у глибині душі він запідозрив, що з ним поводяться як з індичкою, яку забрали з птахофабрики, нагодували, погладили, випустили погуляти в садок, а тим часом точать сокиру і кип’ятять воду, то навряд чи це щось змінило б. Клен свідомо закривав очі на все, що могло повернути його в попередній цикл марних старань і сподівань.

– Ікар, – сказав він голосно, переборюючи кашель. – Мене звуть Ікар. Мати десь чула легенду про хлопця, який злетів до сонця, але вона не знала, чим усе закінчилося. Вона мріяла, щоб я літав. Щоб піднявся високо. Щоб сяяв над усіма і щоб це сяйво освітило шахту, з якої не вийшов батько. Вона забула, що сонце обпікає, і сама померла в полі від перегріву.

«Ти – Ікар. Ти вже біля сонця. Ти – наш скарб. Ходи до нас, Ікаре».

Знову сходинка – вельми широка, розколота, з гострими краями і виїмкою в центрі наче від пострілу. Колись там збиралася вода, зараз шурхотіли пусті хітинові панцирі мертвих комах.

«Ти однаково прийдеш. Усі приходять. Ми цінуємо тебе. Ти – скарб, Ікаре».

Наступна. Вигнута й пощерблена. Над нею взагалі виламана, а вище – на подив ціла, видовжена, заокруглена, наче майданчик для перепочинку.

«Зараз ранок. Не думай, що він триватиме вічно. Сутінки жорстокі. Ходи до нас, тут безпечно. Ходи, Ікаре».

– Люди не дихають під водою, дурні ви тварини! – долинуло з катера, перш ніж він здійняв хвилю й розвернувся.

Нерівний курс. Явно автопілот веде по збереженому маршруту. Вони справді не вміли кермувати.

Клен відчув приємний лоскіт у серці. Хоч у чомусь йому не брехали.

Ікар ляснув себе по щоці і голосно повторив своє ім’я.

Все пекло, свербіло і боліло. Світ перед очима немов застилала нерівна зеленувата пелена. Здається, якісь дрібні водорості зібралися на віях? І не відчистиш до пуття, вони розлазяться як гниль, покривають шкіру липкою плівкою, висихають, стягують і обпікають.

«Дихати не треба. Вода оберігає. Вода нагороджує. Вода пам’ятає. Ми чекаємо, Ікаре».

Зверху впала тінь. Він видерся на гладку сходинку, притулився спиною до наступної і на мить заплющив очі, переборюючи напад болю. Всього на мить… Коли розплющив, біле сонце зникало за обрієм, а в небі розгорталася напівпрозора чорна квітка – вочевидь, якийсь рій.

Дві помаранчево-жовті зорі палали в сутінках ще яскравіше, фарбували небо неприродними кольорами, заливали скелі червонуватим сяйвом, виблискували на височезній антені, перетворювали море на криваве місиво. Рій то розгортався над острівцем широким куполом з нерівними краями, то злітався докупи й нагадував одну істоту. Вітер затих, не шаруділо навіть сухе листя давно мертвих кущів, але вгорі збиралися тонкі продовгуваті хмари. Навряд чи дощові.

«Ти нам потрібен. Ти цінний. Ти маєш значення».

Невже собакориби кликали його цілий день? Яка дивовижна наполегливість! На їхньому місці він би давно пішов займатися своїми справами, впевнений, що людина нікуди не дінеться, рано чи пізно вибере море, а не нестерпну спрагу.

Мабуть, треба було лізти вище. Там, де антена, мало б щось бути. Передавач? Смішно. Укриття? Можливо. Зброя? Ні.

Але…

Ікар скрипнув зубами. Ноги розпухли, він ледь міг ними ворушити, живіт став чорним від останнього удару, порізи на руках від луски набрякли й палали вогнем, голова розколювалася від перегріву. Хотілося просто завмерти. Опустити голову на груди, заплющити очі й безпам’ятством прогнати тупий пульсуючий біль.

«Подивися. Люди – скарб. Ти – скарб. Подивися, Ікаре! Ми любимо людей. Люди найкращі. Люди – єдина цінність. Нам потрібні люди».

Блиск. Золото, певне? Коштовності, переливчасті тканини, ідеальна постава й колір шкіри…

Гарно.

Як живі.

Навіть очі блищать.

Вражає.

Ще три сходинки. Ікар подолав їх силою волі, тому що м’язи тремтіли й судомно стискалися самі собою.

Тінь. Прямо над головою. Густа.

І звук. Шипіння. Шерех. Як листя, але нема ні листя, ні вітру.

Він не дивився вгору. Там було те, що не залежало від нього. Воно або нападе, або зникне.

«Ти однаково наш. Рано чи пізно твої кістки змиє вниз. Це довго. Негарно. Болісно. Ходи сам, Ікаре».

Шум біля самих вух. Шурхіт. І запах пилку.

Звідки тут пилок? Десь там, зверху, є достатньо живі рослини, щоб цвісти?

Надія забриніла ледь відчутно, її не могли вбити доторки сухих крилець до щоки.

«Гаразд. Кістки – це теж людина. Не гарна, але людина. Скарб. Ми почекаємо».

Ці маленькі верткі створіння агресивні? Налякані? Зацікавлені? Вони наблизилися, їхній гул резонував у вухах, від нього ще більше боліла голова й хотілося стиснути її руками, щоб завадити вибухнути.

Сходи. Сходи. Сходи.

І трава – жорстка, багаторічна, міцна, з чіпкими травинками і гострими краями. Вона росла немов із каменю, а насправді з ґрунту, засохлого до твердості материнської породи.

Під руку потрапила комаха – несподівано гаряча на дотик і м’яка під крильцями. Рій загув тонше й погрозливіше, собакориби заплескали хвостами в передчутті, але коли комаха вислизнула неушкоджена, гудіння змінило тональність на спокійнішу.

Сонце нарешті сіло. Дві зорі палахкотіли так, що ніч здавалася днем, їхнє сяйво накладало на світ червонуватий фільтр, рій виблискував багряними цятками й спричиняв запаморочення.

Ще трохи землі й битого каменю. Метал. Скло. Пластик.

І приземисті дряпучі кущі. Ікар не міг прориватися крізь них, ігноруючи ушкодження. Не хотів дражнити комах свіжими ранами. Боявся порушити хитку рівновагу й спричинити атаку. Не тепер, коли ціль близько. Він не знав, що робитиме далі, але антена мала значення. Навіть поламана, вона була єдиним, що пов’язувало це місце з людською цивілізацією. Хай і чисто символічно.

Звісно, колючка вп’ялася в ногу. Ікар не повністю контролював свої рухи й не міг розгортати кущі одразу над усім своїм тілом. Як тільки він протискував плечі й відпускав гілки, вони змикалися, щирилися шипами, перетворювалися на пастку.

Він вирішив не виймати колючку

Колючка вискочила сама після першого ж поруху.

Густа крапля крові розтеклася по м’ятій штанині. Рій захвилювався, його хаотичні переміщення здійняли невеличкий вітер.

І звук. Слабкий спочатку, він наростав щосекунди. Комахи відповідали шурхотом і дзижчанням, але вони явно програвали в інтенсивності.

«Смерть. Відплата. Вибір».

– Стуліться, скільки можна? – пробурмотів Ікар, долаючи ще якийсь нещасний метр. – А взагалі як хочете. Вас створили на забаву людям, маєте право творити свою цивілізацію за власними правилами.

«Ти все ще можеш бути прекрасним. Ми вклонятимемося тобі вічно, Ікаре».

– Мені не потрібне поклоніння! Я не хочу золотих шат, не хочу діамантів, не хочу трону, не хочу уваги!

«Брехня. Ти насолоджувався увагою. Як усі люди. Ти – людина. Ти – повелитель природи. Ти – втілення Бога на стражденній планеті. Ти – наш скарб, Ікаре».

Звук наближався. Це нагадувало катер, з якого витискають максимум і не збираються зупинятися. Принаймні точно не тут. На такій швидкості доб’єшся хіба що колективного самогубства.

– Я насолоджувався співчуттям!

Катер вилетів з-за горизонту. Біля руля нікого не було, та й не дивно, автоматика давно позбавила необхідності щоразу прокладати вже відомий маршрут. З іншого боку, відбувалося явно щось незаплановане. Можливо, Горіх та інші не змогли дістатися корабля і справді вибрали найпростіший спосіб врятуватися від цієї «покращеної» планети.

«Відплата».

– То чому ж ви тікаєте?!

Собакориби пірнули на глибину, лиш хвости блиснули в червонуватих променях. За мить потому катер здійняв хвилю і вилетів на піщану мілину неподалік сходів. Ікар чекав, що на такій швидкості він вріжеться в підніжжя скелі, але секунди спливали, а удару не було.

– Чи є там хто живий? Ні, я не зможу перевірити. Не зможу… Я мушу. Та коли ж це все скінчиться?!

Рій здійнявся в небо, сформував гострий клин і кинувся вниз до моря. Ікар не думав, що це добрий знак. Для когось точно ні.

Він спробував розтерти ногу. Так радять спортсменам, хіба ні? Невеликий масаж, і все прекра… Жах!

Плями крові на штанині не було, шматка штанини теж. І забрудненої шкіри. Дрібнесенькі блідо-рожеві істоти вгризалися в тіло, не спричиняючи болю чи хоч дискомфорту. Їх були міріади. Ікара ледь не знудило від їхнього завзяття. Стиснувши зуби, він почав згрібати їх і чавити рукавом на камінні. Ясна річ, їм це не сподобалося. Вони тріскалися, розносячи запах апельсинів, і намагалися кусати хоч в останню мить.

– Що ти робиш?

– Сповільнюю своє з’їдення.

– Ти ідіот? Пшикни спреєм від комах. У лівій кишені, поряд із комунікатором. У тебе струс мозку?

Ікар не одразу зрозумів, що розмовляє з реальним голосом. Він мацнув кишеню і здивувався, що там щось є. Чомусь здавалося, він сам на сам із цим островом як первісна, всіма покинута людина. Але кармани справді залишалися тими самими, що й на катері, – з аптечкою, інструментами, навіть із ножем.

– Давай я. – Тонкі пальці з ідеальною засмагою вихопили спрей і залили все навкруг терпкою смердючою хмарою. – Руку! Не заважай, треба промити, не впевнена, що це можна бризкати на відкриту рану.

– Вишня?

Це не могло бути реальністю. Ні, неможливо!

– Марія. До біса псевдоніми, однаково все розвалилося. Не підпускай їх, наклею пов’язку. Ти як?

– Вишня…

– Та байдуже, називай як хочеш. Встати зможеш? Я підтримаю.

– Чому ви повернулися?

Ікар знав, що ніколи не почує відповіді, якої прагнула його душа. «Тому що зрозуміли свою помилку» не варіант. Такі, як Горіх, не визнають помилок. Вплинути на них може лише страх, не каяття.

– Ми? Дядько Стен телепортував себе й малу, коли я наказала розвертатися. Виявляється, так теж можна, якщо ти мільйонер. Вони вже давно змилися й старанно забувають про наше існування.

– А ти…

– Я розвернулась як уміла, трохи заблукала, трохи розібралась, трохи промахнулась… Ніколи не цікавилася цими штуками, думала, автопілот згодиться на всі випадки життя. Він і згодився, коли налаштувала, але зрештою теж промахнувся. Нумо, вставай! Тримай мою руку. Треба піднятися до антени, поки той рій не вирвався з катера. Впевнена, вони швидко проб’ють скло.

– Катер?..

– Навіть якби ми приспали рій, знайшли пальне, зіпхнули катер на воду і він завівся, куди плисти? Корабля нема. Далі досліджувати незвідану Магнолію? Дякую, не хочу. Тримайся міцніше! Ходімо!

– А сенс?

Вишня потягла його силою. Ікар переставляв ноги чисто за звичкою, майже не відчуваючи їх як опору, але заросла стежка розширювалася й розширювалась, поки не вивела на майданчик, що колись був плоским дахом з технікою, про яку можна лише мріяти, а тепер став руїною з небезпечним нагромадженням брухту.

– Сенс у тому, щоб підсилити сигнал нашого аварійного передавача з катера, – Вишня кивнула на рюкзак за своєю спиною, – й покликати на допомогу. Ще бажано знайти де сховатись, але це опціонально, до ранку спрею вистачить.

– На допомогу?

Ікар засміявся й майже відразу закашлявся. Вона так нічого й не зрозуміла. Магнолію давно покинули. Чекати тут порятунку абсурдно. Розумний не ризикне, менш розумний полінується докладати зусилля. Простіше домовлятися з собакорибами або з роєм.

– Дивися, куди ступаєш, – роздратовано прикрикнула Вишня. Вона нітрохи не змінилася, була такою само грубою і самовпевненою, як раніше. Яке щастя! Це трішечки повертало віру в людей. – Тут цих діамантів як каміння.

– Це скло. – Невже спрей вплинув на її зір? – Бите скло. Великі шматки.

– Це діаманти, – сяйнула блискучими зубами Вишня. Зорі скривавили їх, але Ікар не відчував огиди, лиш радів, що вона – це вона, і вона повернулась! – Коли я записуватиму звернення, мій голос транслюватиме стовідсоткову впевненість і чесність, жоден аналізатор не розпізнає обману. Тренуйся теж, удвох ми звучатимемо переконливіше.

– Що?!

– Люди будуть тут менше ніж за добу. Хочеш побитися об заклад?

– Чому?..

– Тому що людське життя – скарб, – з незвичною гіркотою відповіла Вишня, – а якщо хтось не згоден, у мене є це. – Вона повернулася спиною, і криваве світло зірок блиснуло на гвинтівці, що виглядала з-під рюкзака. – Ну і поки дядько Стен не заглушив вірт, я кинула спонсорам натяк на казкові скарби й Магнолію. Чи маєш кращі ідеї?

Ікар не знав, що сказати. З одного боку, в душі знову зажевріла надія, і це дарувало крила настільки, що кілька кроків він зробив майже рівно. Та з іншого… Він боявся розчаруватись. Боявся, що все буде як завжди, тільки цього разу спроба фінальна й наступної не дадуть. Але…

Вона ж повернулась! Цього теж не мало статися! Не в цій реальності!

– Чого мовчиш? Якщо є що сказати, кажи, охоче вислухаю альтернативну думку.

– Чому ти не пішла з ними? Не кажи, що тому що вони тебе не взяли, я не про це. Чому ти пішла проти них?

Вишня затнулася на рівному місці.

– Хочеш почути, що я тут заради тебе, єдиного й незрівнянного? – промовила зневажливо. – Брехня. Якби ти пхнув у море дядька Стена, я б взяла на приціл тебе й вистрілила б, не вагаючись. Ти мені не цікавий. Я тут тільки тому, що я людина. Не дуже розумна, не дуже добра, не дуже порядна, але людина. Яка вже є, розумієш? Коли врятуємось, я на тебе й не гляну, тож не фантазуй наперед. Чому відвертаєшся? Куди дивишся? Не подобається чесність?! То йди до біса!

– Милуюся діамантами. Їх справді забагато навколо, Маріє, – відповів Ікар, відчуваючи піднесення, якого не знав від… та ніколи, кого він намагався обманути? Себе? Марна справа. Але зараз! Цікаво, чи надовго повернулася ця дитяча безмежна і наївна віра в людство, що закінчиться жорстоким розчаруванням? – Вони прекрасні, неперевершені, безцінні, от тільки лежать у пилюці як звичайне каміння.

– Не перегравай.

– Я не підведу. Дякую, Маріє.

Можливо, це справді була фінальна спроба. Вона заслуговувала на те, щоб пройти її з честю.